Збудеться все!

Замріяне, загадкове, дещо сором’язливе і, безперечно, юне почуття кохання всмоктується у кров, яка виробляє гормони щастя. Трепетно серцю. Душа співає, насолоджуючись музикою слів, що як смичок скрипки лунає із уст кохання. Радість, переплетена із хвилюванням, є тим добрим ґрунтом, на якому виростають квіти долі, насаджені руками щирості й доброзичливості. І як добре, що миролюбна душа у очікуванні дива вірить у казку, яка часто є двійником реальності, якої не сахаються. Отож, входити у серце, в якому живе кохання – це обов’язок усіх оптимістів. Адже збудеться все, запевняє юна авторка цих поетичних рядків Оля Витвицька.


Люблю
Люблю тебе, люблю твоє ім’я.
Люблю усе, що зв’язане з тобою,
Бо ти єдиний, ким цікавлюсь я,
І твоя усмішка завжди буде зі мною.

Погляд
Твій погляд не зрівняється ні з чим.
Таких очей я ще не бачила ніколи.
Твій погляд є земний і неземний,
І як забути погляд той казковий?

Я пам’ятатиму його завжди
І не забути вже мені ніколи,
Бо я люблю тебе, люблю тебе,
Як не любила у житті нікого.

Збудеться все!
Твої всі погляди й усмішки
І всі розмови, вже ні трішки
Для дружби більше не підходять,
Мрії ж хороводи щастя водять.

І хоч того іще ніхто не знає,
Кого і що в майбутньому чекає.
Й чи моє серце твоє обіймає?
Та збудеться оте, що Бог обом тримає.

Чому так важко
Чому так важко нам на серці,
Коли не знаєш – любить, ні?
А серце стукає сильніше,
Коли всміхаєшся мені.
І сонце світить, дощ паде,
А я все думаю про те,
Чому питання є завжди,
А відповідь самому не знайти.

Згадаю
Коли приходить темнота
І залишаюсь я одна,
Я забуваю про усе
І тільки згадую тебе.

Не забуду
Я хочу бачити тебе щодня,
Я хочу чути голос твій щоднини,
Я не забуду очі і оті щирі слова,
Які уста твої до мене говорили.

Не спить вона
Сонце за гору зайшло,
Воно там спати лягло,
Тихо сплять усі міста,
Та не спить вона одна.

Думки не дають заснути,
Хоче любий голос чути.
Дуже-дуже хоче знати
Чи може він її кохати?

***
Це був найкращий у житті ранок,
Коли зустріли ми світанок.
Легенький вітер повівав,
Ти ніжно в губи цілував.

Нас було двоє - ти і я,
Я не забуду всі слова,
А твої очі й твої уста
Я пам’ятатиму усе життя.

***
Я хочу бути з тобою,
Дивитись в твої карі очі.
Я хочу бути з тобою,
А не просто згадувати ночі.
Я хочу бути з тобою,
Тепло твоїх рук відчувати.
Я хочу бути з тобою,
Не з думкою про тебе засинати.
Я хочу бути з тобою
І міцно тебе обіймати.
Я хочу бути з тобою,
А не за тобою сумувати.
Я хочу бути з тобою,
Своїми твоїх губ торкатись.
Я хочу бути з тобою,
Щоб вже тобі посміхатись.
Я хочу бути з тобою,
Інакше, серцю не накажеш.
Я хочу бути з тобою
І що ти на це скажеш?

***
Не дивуйся як серце б’ється сильніше,
Це тому, що коханий є поруч зі мною.
Пригорни, обійми ти мене міцніше,
Хай хоча у мріях проживу з тобою.

Твоє тепло відчути на долоні
Мені приємно, дуже добре знаєш,
Тепліють щастям гарячкові скроні.
Скажи жаданий, чи мене кохаєш?

***
Вона його чекала,
Мріяла про нього,
Довго не засинала,
Що не прийде, знала.
Вона його любила,
А він, мабуть, не любив,
Вона дзвінків чекала,
Та він не дзвонив.
Душа боліла і ридала,
Та марно, мабуть,
Хоч надія тримала,
Та розум казав: «Забудь!»
Він не здожене тебе,
Не візьме твої в свої руки,
Не обійме тебе міцно
І не скаже: «Люблю!»,
Не поцілує тебе ніжно
З щоки не витре сльозу.
Ти мрій, чи не мрій,
Та почуття не змінити,
А він не скаже тобі:
«Без тебе я не можу жити!»

***
Тебе лиш одне благаю
Ти серця свого не замкни
Хоч в безнадії одна кохаю
Насмішками життя не розітни.

***
Радість із любов’ю
Хай зіллються у танці
Доленосне слово мовлю
І примчаться вірності гінці.

Забудь, що на світі
Є горе і мука,
Є самота і печаль
І брехня, й розлука.

Ми – різномани!

Пір’їнку, що мов скарб лежала на стежині, колихав вітер, ледь чутно наспівуючи їй, що для когось вона стане скарбом, лише треба зачекати того, хто угледить її. А насправді цю, здавалось нікому не потрібну пір’їнку, загубила мрійлива, втаємничена, ніжна і дещо примхлива Поезія, та не випадково. Вона знала, що всі люди – це різномани і, що саме вони, по секрету скажу, є саме цією пір’їнкою, творять нові світи, здатні робити усіх кращими і щасливішими.
Ми – різномани, у нас своє слово, що бурхливо рветься у Поезію, а пліч-о-пліч ми все ж таки підкорюємо світ, наповнивши його Любов’ю власних сердець.

Довганич Мирослава
Колискова
Сонечко моє, тихенько засинай,
Місяць тобі зорі розстилає,
Спокій ночі в серденьку сховай,
Хай дрімота пісеньки співає.
Ранок світлий буде ще не скоро,
Ніч солодкі сни всім принесе,
Хай тобі присниться сонце й море,
Янгол заколисує тебе.

***
Коли сором затмарив очі,
І немає куди іти,
Є ще гірше, я знаю точно,
Бо від сорому можна втекти.
Не хвилюйся, усе минає,
Навіть те, що можна знайти,
Час лікує, я точно знаю,
Полікуйся в ньому і ти!

Дружба
У далеких тих краях,
На вітрилах і на крилах,
Дружба співом прилетіла,
У країну Мораліку.
Там її усі приймали,
Мило її попросили,
І вона все зрозуміла,
Щоб весь світ облетіла,
Дружбу людям подарила.

Візнюк Надія
Бачу котика, він спить,
Сонце в небі мерехтить.
Ніч настала, треба спати,
А котові йти гуляти.
Він іде на карате,
Що ви скажете на те?
Ось прийшов такий силач
Ну, а котик наш у плач.
Він йде та сумує,
А його ніхто не чує.

Папуга Гоша
Жив собі папуга Гоша,
Дуже любив він їсти горошок.
Вранці він ходив у луг
Та й ловив собі він мух.
І насіння їв швиденько,
Ненажера був маленький.
Взяв дубову гілку,
І зробив сопілку.
Грає на сопілочці
Пишнохвостій білочці.

Галів Олег
Яке воно сонце
Світло сонце сипало проміння,
Ласкаво гріло, дарувало тепло
І плідно показавши свої вміння,
За небосхил ритмічно відійшло.
Будило в серці ніжні почуття,
І проганяло в даль зими пороша
Воно збагнуло суть всього життя,
Яке воно – спіткане чи хороше.

День
Оповитий ніжністю світання
Оповитий ласкою небес
День дарує відблиски кохання
День дарує відблиски чудес.
День дарує світлі сподівання
І приплив нових життєвих сил
З днем в людей з’являються бажання,
Що вирують в буйних ріках жил.

Ми
Ми різномани добрі, злі, веселі.
Пліч-о-пліч ми підкорюємо світ
Людські думки неначе каруселі
В одних величний, в інших менший злет.
Ми люди, й рівних в світі нам немає.
Тим, хто життя обожнює без меж
Планета радо всюди нас вітає,
Ми впевнені немає в неї меж…

Вагіль Мар’яна
Туман і дим – ілюзія природи
Туман і дим – ілюзія природи.
Так і веселка в нашому житті.
Здається подолаєш всі незгоди –
Та інші з'являються на путі...
“Виходить сонце після зливи –
Мрійливо гріє душу, яка нещаслива.
І вже прибавляється трішки сила.
А потім знову безжалісна злива.”
Кажуть: “На небі хтось долю кував”,
Ніхто не знає кому чого в переді чекати.
І як би хто не мріяв, плани не будував,
Істина одна: “Все одно треба помирати”.

Крилаті вислови
Море – глибоке...
Сонце – гаряче...
Хмари – високо...
Хтось сміється,
Хтось плаче...

Приречення – це не завжди упокорення,
Не коритись можна й власній долі.
Хоча доля все одно зробить по-своєму
“Опускати руки” – це не вихід,
Вихід – душею полинути до небес
І голосно промовити “Я переміг!”
А це вже зовсім інше неземне життя –
Це просто спокій. Вічний спокій...

Істинна сліз криється у причинні,
А причина – у істинні сліз...
Ніч – темно...
Сон – тихо...
Тиша – лихо…
Лихо не буває без добра,
Тож спи спокійно...
Мрія – це прагнення чогось, ніби нереального, та можливого.
Горе – це екзамен терпіння і витримки людської душі.
Біда ніколи не приходить одна, та завжди несподівано.
“Не все солодке – приємне і корисне” і навпаки.
“Земна вічність” – це час і відстань розлуки з дорогою рідною людиною.

***
Минуле нам відоме – це спогади душі,
Теперішнє у домі, коли ми ще малі.
Що з нами буде через років п'ять чи сім?
Чи будуть із нас Люди і де буде наш дім?!
Кохання всіх єднає, та різне в усіх воно –
Міцне, як мур буває й крихке, як доміно.
Кохання всіх єднає, та різне в усіх воно –
В одних – ніжне і чисте, у інших – п'янке, як вино.

Лесів Мар’яна
Злітає час в далеке небуття,
Минає все, минає і життя…
Вітер… самотність… роса…
Сльозина в очах… я сама…
Душу терзає незвана любов…
Шрам від порізу, капає кров…
Губи зблідли – це страх
Думка шалена – це птах,
Скрите мовчання – це тиха покора,
Спочатку лахміття, а потім обнова…

Стежина життя

День розкриває свої обійми для тьмяних сонячних променів, які лоскочуть втомлене обличчя дівчини — поезії, щоб хоч якось розвіяти її печальність і зосередження на прийдешньому дні. Бо ж це осінній дощ прикликав ностальгію, яка буденністю вривається у серце радості, щоб пограти на тонких струнах — словах, котрі віночком вплітаються у вірші, які немов, листок із гілки, відриваються із вуст Піцикевич Євгенії. А вона знає ціну життя, ціну любові і ціну кохання, а довіряючи своєму Ангелу, вірить, що прийдешня осінь зробить її щасливою.

Ангел
Ангел мій, ти біля мене завжди.
Моли Бога за душу мою!
Через все зло, прошу, проведи,
Щоб виконала роботу свою.

Я знаю, зі мною так тяжко,
Та вже не чую поклику твого,
Лише тому мені так важко -
І не знаходжу місця свого.

А світі є стільки обману і зла,
Не справлюся, додай мені сили,
Щоб храм у серці любов звела.
І почуття усім себе розкрили.

Стежина життя
На стежку життя ти ступаєш,
Богом призначеної долі чекаєш.
Не відаєш, коли вона наступить,
І хто і що твій шлях заступить.

Ні, не чекай і бережи щасливу, мить
Погане все, нехай, повз тебе пролетить.
З хрестом на плечах відважною будь,
Образи серця людям всім забудь.

Щоб не даремно в світі прожила,
Любов у Бога чесно заслужила
Ти гідно сюрпризи долі прийми,
А від життя найкраще все візьми.

Осінь
Осінь пам’ятає ту тривожну мить,
Коли ти розриваєш все, що болить
Падає лист пожовклий нашого життя
Та осінь знає все, що знаю добре я.

Своєю рукою ти час зупинив,
Свободу вибору мені залишив
Я сказала тобі: «Прощай!» -
Закінчилося все, отак і знай.

Ти все згадаєш, а я усе забуду,
Ти засумуєш , а я сміятись буду
Ти прийдеш в мої очі заглянеш,
Але у них ти, як квітка,зів’янеш.

Здобуду над тобою перемогу,
Знайду свою, без тебе вже дорогу.
Осінь пригадає лиш ту єдину мить,
Коли я іншим зможу й буду жить.

Любов
Любов – це смуток і журба,
Любов – це палке сподівання,
Що ти прийдеш здаля.
Любов – це нестерпне чекання.
Любов – це надія...

Барви осені в поетичному блокноті

Відплакало літо свої останні сірі дні, привітно кивнувши леді з золотими кучерями, яка мило посміхалася, обіймаючи теплим поглядом ліси, поля, гаї, садки, в яких роздає зібраний врожай із соковитих фруктів і поживних овочів. Впевнено і граційно ступає по землі заквітчана калиною і хризантемами Осінь, як трепетна Муза, торкається смичком Любові запалених Божою іскрою сердець, що безперечно закохані в неї і оспівають її вроду в своїх віршах і піснях.

Галів Олег
Осінь
Вирує казка золотої днини
І світу щиро дякує Земля,
Неначе скерцо усмішки дитини
В світи далекі стежка пролягла.

Плаче серце безоднею ран
Горобини багряніють грона,
Простягнувся додолу лан,
Одягнула осінь корону.

Осінь
По пристані дощу ступає осінь
Багряне листя сипле із долонь
Напевне ще не зміряла і досі
Чарівність краю мирних оболонь.

Усе вдягнула в кольорові шати
Й пташиний спів й гаї, степи, поля.
Бо для природи є ці золотисті шати,
Які прикриє снігом в відчаї зима.

Осінь
Ти підпалила край надії і життя
Й що дороге для серця вмить згоріло
У відблисках і сонця каяття
І літа темного, немов, привітність тіло.

Тебе сюди приніс безжальний вітер,
Що на шляху усе руйнує вщент.
Скидає листя і ламає віття
В неприязний для радості момент.

І ти неначе квітка осяйна
Синів на трон по черзі виставляєш,
Ти в світі є така лише одна,
Що світ умить підкориш і зникаєш.

Микулин Марія
Осінь...
Кожен день Вона плаче рясними сльозами
І наповнює світ оксамитом гірким.
Пролітає між вулиць сумними вітрами,
А в душі тільки біль і туга за Ним.

Бо пішло її Сонце далеко й назавжди,
Залишивши в душі тільки тінь самоти.
Він пішов в далечінь, не сказавши ні правди,
Ні пустих слів «прощай…», «пробач…», «відпусти…».

Хто ж ця дівчина – Осінь ? Сновида? Примара?
Чи, можливо, душа, що шукала тепла?
Їй хотілось втекти і забитись за хмари,
Щоб ніхто не знайшов, щоб сиділа одна.

Вже кохання не гріє, холодні сльози
Тихо капають вниз і не хочеться так.
Але Осінь жива, бо по світі ще досі
Вона мусить блукати. Самотня.
В дощах.

Вагіль Мар’яна
Осінь...пожовклого терпіння.
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювались з повагою вічне терпіння.
Залишившись на одинці... надія «невеличка»,
Осінь...Опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь...Серця німіють, мов паралізовані,
Страх... не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця, жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів'яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутись до пересічних?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне - нами керує Вища Сила.

Тобі, Україно!

Україна… о, скільки ніжності і любові, трепету і материнської ласки. Україна… це не просто назва, чи слово, інакше від згадки про неї не віяло б таким вогнем, який не обпікає, а навпаки, зігріває душу і серце. І це не дивно, адже вона народила славних і мужніх героїв, що не боялися ні меча, ні вогню, а мужньо прокладали шлях до волі. Великоднім дзвоном радості відзивається її славне воскресіння, а годинник часу вибиває двадцять юних років.
Україно, прийми найщиріші поетичні слова рідних синів і дочок.

Кобинець Світлана

Я – українка, і пишаюсь цим.
Звучить у серці пісня рідна, мила.
І Україна, що промінням золотим
З дитячих літ мене в красу свою повила.

У стрічки українські веселкові,
В ясний вінок, що зеленню буяє.
Й подарувала мами колискові,
Що щастям мені душу зігрівають.

О, Україно, як тебе люблю я!
Даруєш мені сонце, чисте небо.
За щастя твоє Господа молю я,
Майбутнє щоб було щасливе в тебе.

Піцикевич Євгенія
Україна
І було все: і голод, і війна,
Кров рікою розлилась,
Оплакана слізьми вона
Навколішках стояла і молилась.
Молилась до Бога, за душу народу,
Серце якого ще билось.
Молилась за волю, за щастя усенького роду.
Та дух України зламати не можна,
Бо в серці у неї живе любов Божа,
А з Богом вона непереможна,
Вмирає лиш сила ворожа.
І вислухав молитву Бог Святий,
Із рабства встала Україна,
Заколосився лан золотий
І зазвучала мова солов’їна.

Телега Олександра
Тобі, Україно
Встала з колін наша мати Вкраїна
Розбила кайдани, обтерла сльозу
Уже наридалась над тілом дитини
Що вмерла за правду, за волю в бою.

На братській могилі розквітла калина
Червона, мов кров, і гаряча, мов жар,
Чого ж натерпілася наша Вкраїна
Репресії, голод і війни, й пожар.

Люд онімів від знущань пана – ката
Змиритись не міг з ненаситним ярмом
Лихвар же чекав, щоб стогнав, щоб розп’явся
У праці щоденній невільний народ.

А він не стогнав, – він боровся і гинув
За що? За шмат хліба, за клаптик землі
За волю, за єдність, за неньку Вкраїну,
Яка потопала в кровавій ріці.

Чим побудовані пана світлиці?
Кістками героя, на тілі борця
У храмах не чути ні дзвін із дзвіниці,
Ні довгу і тиху молитву отця.

І храму немає: безбожні, прокляті
Їх руки й до Божого храму сягли
Вони розкошують у білій палаті,
А з голоду пухнуть вкраїнські сини.

Байдуже їм, бо вони ненаситні
Забрали останнє й забрали б іще
Коли б ще й життя в срібняках оцінити
Коли б ще продати і серце людське

І ми відбивались від поляка. Хана
Меча москалів і навали монгол
І шабля козацька іскрилась, блищала,
Стинала із плеч мільйони голов.

Засяяло сонце і в нас над землею
І стяг синьо – жовтий в горі майорить
Від кольору неба і сонця, й колосся,
Від кольору щастя, свободи й краси.

І мова постала в красі нескоримій
Куплетами гімну, в рядках молитов
Не дарма за неї боролась Вкраїна
Не марно лила свою рідну кров.

Щоденний труд наш допоможе нині
Здолати ряд великих перешкод
І довести й собі й усій Вселенній,
Що чогось вартий в світі наш народ.

Хай спогад страшний ще зберігся і досі
Чорнобиль – гіркий і пекучий полин,
Та доки ми віримо в краще майбутнє,
Доти ми й гідні своєї землі.

Яка ж має бути твоя Україна
За рік, чи за два, чи за тисячі літ?
В ній твоє майбутнє – це твоя дитина,
А щастя держави – це щастя для всіх!

Зі святом тебе, незалежна Вкраїно!
Міцній, досягай усе повних висот
Хай квітне, буяє твій цвіт – твої діти
Й духовно зростає твій вільний народ.

Галів Олег
Ми Українці
Одноманітність. Все, що є у нас
А може й ні, почулось десь із люду.
І ще є мрії, що несуть крізь час
Й яскравістю сягають Голівуду.

Хто шукає, той завжди знайде.
Наше серце сонячність зігріла,
В цьому, Боже, чуємо Тебе
Твоя сила жить нам повеліла.

Відданість і вірність – наш девіз,
Казка й загадковість – наша доля.
В двадцяту річницю час нас завіз,
А рвані пута вже скорила воля.

Крізь осінь, крізь надії, крізь життя,
Кораблик барвів світло мрій приносить.
З минулого припливши в майбуття,
Своїм єством у краї доле носить.

Тепло дарує радість в світлий час,
Плоди і казку золотої днини.
В буденності вітає вільно нас,
Бо ми сини і дочки України.

Колір щастя

Душа сьогодні поринула в світ казки, піднялася драбиною мрій у царство найшляхетніших бажань, щоб спочити на ніжній голівці шовкової ромашки. Вона має розгадати, яким є колір щастя людини, що уже настільки занурена у власну неміч, яка окрім грошей, не вірить в ніщо. Скинувши пелену з очей, відчула себе в раю і дзвінко засміялася. Барвистим метеликом підлетіла до квіточки і вмостилась на ній, як на колисанці. Повітря наповнилося ніжністю, яку з рукава витрясала ніколи не старіюча Любов. Візерунки Долі райдугою осідали на заплакане небо. Душа зачаровано дивилась на хмарки, потім на хвильки, відтак на пташок і розуміла, що колір не має значення, а щастя – це уміння побачити власний світ мрії, який давно товаришує із поезією, засвідчує Дмитрів Марта.

Літають думи
Літають по світу думи мої,
Ширяють у небі високім,
Блукають по грішній землі
Шукаючи людей одиноких.

Шукають людей, які бачили світ,
Тих, що з останньої сили,
Свої захищали думки,
І ростили власні надії.

Я ж не стала їх захищати,
Клітку для них не придбала.
Я пустила їх світом літати,
Білих лебедів крила їм дала.

І хотіла я їм на прощання
Щоб не було у них протиріч,
Проказати слово останнє
Але сльози полились з віч.

Я промовила зовсім тихо
Так, що чули далеко не всі,
Кілька слів на прощання...Огненних,
теплих, ніжних, правдивих слів.

Летіть мої думи, в небесні простори,
Летіть, мої думи, до зорів ясних,
Летіть, мої думи, де правдонька сяє,
Де вічність і щастя стрілись колись.

Летіть мої думи, пізнайте не щастя,
Пізнайте і сльози й журбу,
Пізнайте кохання і колір прощання
І радість, і сором, і тяжку біду.

Оптиміст
Ти ідеш і у гору дивишся,
Обливаєшся теплим дощем
І весело до неба смієшся
І для горя не бачиш причин.

Заливаєшся сміхом веселим,
По калюжах босоніж бредеш,
Посміхаєшся щиро й наївно,
Не боїшся ніяких проблем.

Не боїшся проблем, не тікаєш
Крок за кроком до мрії ступаєш,
Крок за кроком повільно бредеш.
Щастя в світі своєму знайдеш.

***
На запітнілому вікні
Малює візерунок доля
Малює щастя і нудьгу,
Малює сльози і журбу.

Виводить пензлем по вікні
і радість і нещастя,
Малює смуток і журбу,
Виводить колір щастя.

На запітнілому вікні...
Всі повороти долі,
Усі на світі почуття людські:
і гордість і покора.

***
Як останній лист клен мені пошле,
Як останній раз побачу я тебе,
Як останній раз тебе я поцілую,
Як останній сміх почуєш ти -
Отоді згадаєш ти мене.

Ти мене згадаєш – буде пізно.
Я крізь сльози скажу – «не люблю!»
Я крізь сльози, поцілуюсь з іншим,
Я крізь сльози геть піду.

***
Моє кохання це вже спомин,
Твоє – пекучий в серці біль.
Моя журба – дитяча згадка,
Твоя ж – каміння на душі.

По стежці долі легкою ходою
Я йду і казці в очі заглядаю
Ти підглядаєш ще за мною
Та я тебе вже не кохаю.

Ми йдемо різними шляхами
І кожен камінь свій несе…
Кожен із власними страхами
Кохання не відродить, не спасе.

Коли ж зійдемося з тобою
Згадаємо усе що вже було,
Щоб у словесному двобою
Серце тягар хреста відчуло.

Вирує Всесвітом Любов

Коли душу торкає смуток, їй хочеться закритися від усіх, щоб скинути з ока сльозу. Сльозу, в якій забагато солі, що розпікає рани серця. Роздуваючи думкою сіль відчаю, хочеться вирвати струп болю, та поволі розумієш, що це нелегко, бо він ще не настільки затвердів, щоб відірвався сам, а навіть незначний до нього дотик призводить до оніміння серця. І тоді на допомогу приходить Ангел-охоронець, простягає перо, вмочене в чорнило, щоб на білому листку викласти строфи болю, що б’ють джерелом життя. Вистражданий, народжений вірш є тим очищенням серця, тим сонцем і тією цілющою водою, що так схожа на істину, яка пізнається ціною втрат. І тоді підіймаєшся над собою, продовжуючи іти дорогою Життя, посміхаючись у вічі усім нещастям. І живеш, збираючи плоди, народжені серцем.
Вірші Лесів Мар’яни не викликають сумніву в її оптимізмі і силі духу.

***
Любов вирує Всесвітом навкруг.
Живе в серцях батьків, подруг,
В душі дорослих і малих,
Живе і в добрих, й трішки злих.

Але Любов – це вічна іскра,
Немов безмежна, довга риска,
Яка з’являється в серцях,
Живе на суші і в морях.

А кажуть, що Любов буває різна:
Та чи вона жорстока і німа є?
Але не сперечайтесь, вона ніжна,
Бо трепетно вітрила щастя підіймає.

Чому? Чого?
Чому з тобою ми зустрілись?
Чому нас доля поєднала?
Чого заліз мені у душу?
Чому тебе я покохала?
Чого на вітер слово кинув?
Чого ж повірила, дурна?
Чому ридаю у подушку?
Чому тепер я вже сама?
Чому не можу сліз спинити?
Чого ж самотня і сумна?
Чому так важко жить на світі?
Чому страждаю молода?
Чому піддалась я обману?
Чому картаюсь за усе?
Чому цей біль вовтузить душу?
Чому усе це не мине?
Чому відкрила тобі душу?
Чого прискіпалась до тебе?
Чому не вірю я нікому?
Мабуть ти осліпив мене…
Мабуть люблю тебе такого!

***
Життя моє так схоже на твоє,
Ніхто нас двох не розуміє,
Але із цим треба боротись
Й ніхто нам зла не заподіє.

Вдихни повітря, розум очисти,
Здолай усі що бачиш перешкоди,
Собі й мені гріхи прости
І не завдасть ніхто нам шкоди.

Лиш не здіймай ти бучі й галасу,
Що дальше буде? Вірю в краще.
Лиш ти не влийся в сіру масу
І попроси у Бога сили ще і ще.

Не забивайся негативом
Ніщо не варте втрати щастя,
А разом добре нам обом,
Не йдім з любовного обійстя.

Помноживши усі надії
Роки не йдуть намарне.
Твої і мої спільні дії
Маля гойдають гарне.

І я раніше побивалась,
Та зрозуміла що не треба,
Бо все, що статись має,
Приходить тільки з неба.

***
Вечір на луги лягає,
Туман поле сповиває.
Сонце падає за гори,
Вітер трави пригинає.
Злегка й віти колихає.
Ніжний запах вверх здіймає.
Це прекрасний запах трав
І водночас квітів сплав.

Зачаїлись у траві
Квіти літні й весняні,
А за гілкою в вербі
Сидить пташка у гнізді.

Крила широко розкрила
І дітей своїх прикрила.
Пташенята тихо сплять,
Лиш листочки тріпотять.

А там ген за небокраєм,
Наче за чужим далеким краєм,
Насувається із хмариною гроза,
Мабуть, розлютилася зповна.

Пролетить над сонним світом,
Покружляє над весняним квітом,
Але заспокоїться й втече,
Її вітер дужий прожене.

А на ранок все минеться,
Більш вона не повернеться.
Все прокинеться від сну,
Квітувати літо стане за весну.

***
О, Боже, скажи за що я страждаю,
Чому ріки сліз щодень проливаю?
Невже ж така грішна?
Чи це все прокляття?
Чи це згинути з світу
Й горіти в багатті?
Якщо це мій хрест – всю вічність страждати,
То краще волію в землі спочивати
Ніж трупом ходячим
По світу блукати.
О, Боже, прости
За всі грішні слова,
Просто доля болюча
Й така не проста…
А як же мені хочеться
З радістю жити,
Забути про жаль,
І сльози не лити.
Я бажаю лиш правди…
Любові… і Тиші,
Та нажаль… не дають…
Мені це найближчі.
І я загортаюсь у чорний папір,
А мене роздирають мов мертву навпіл.
І я… лиш благаю: «Подаріть мені спокій
І буду я жити у стилі гармоній!»

Конкурс віршів "Цінності моєї сім'ї".

До Міжнародного дня родини серед учасників літературної студії «Слово» було проведено конкурс віршів «Цінності моєї сім’ї». Найкращими визнано одразу кількох учасників: Бордун Мар’яну, Вагіль Мар’яну, Довганич Наталію, Морозову Іванну, Сіпеєву Марину, Шибівську Юлію.

Вагіль Мар'яна

***
(життєвий)
Б'ються два серця, хоча не в один такт,
Це серце жінки і дитя всередині – в лоні.
А може звістка ця з висоти щасливий знак,
Про те, що скоро з'явиться син чи доня...

Та не бажаним є маленьке диво на землі.
Зачаття було через сп'янілий розум й тіло.
Все байдужим є, поки ще в силі й молоді,
А що душа? Душа стривожена тремтіла...

І плин ріки нагадує плин нашого буття,
Чи хочеш чи ні, все бумарангом повертає.
В ту мить не страшні слова: пекло, забуття,
«Тепер усі такі. В цьому ж гріха не має?..»

Кудись у темряву повели омана й блуд:
Розваги, насолода і спокуси велика сила.
Вже не поможе ні людський глум, ані суд,
«Мати» остаточний вибір давно зробила…

Росою на землю лягли краплі коралових сліз,
Дитя на сміття – початок життя і уже під укіс.
На роздутті любов – ніжна й свята, та позабута,
Ще не проснулась матері кров – вірність, й покута.

Ідеальна любов – сім'я...
Одне дихання на двох, єднання серця стук,
Електричний заряд по тілу через дотик рук.
Гарячий погляд потопає у закоханій безодні,
Клятва єднання – разом назавжди від сьогодні.

Одне безмежне небо, що не хочеться ділити,
Бурхливе море, яке інші не в силі підкорити.
Загадкове відчуття тепла й холоду водночас,
Кров ще швидше бурлить по капілярах охоче.

Поглядом розбиваються дві планети й злиття,
Неповторне щастя або прірва, що нема вороття.
Поріднення сутності душ і наївне одкровення,
А дитя - Ангел любові,- Богом благословення...

Бордун Мар’яна
Пам’яті мого тата
Заснули сині очі
Понеслись у безмежну далеч
Душа полинула далеко
Від світу земного
Де панують добро і зло
І на душі чомусь так тяжко
Та сльози по щоках біжать
Коли покидають нас рідні
І далеко птахами летять,
Туди, де панує любов
До Бога далеко, на небо
А нам залишається : Віра, Надія, Любов
Надія у те, що їм там легко
Покинули вони світ цей не легкий.
Хоч гірко й сумно тут нам
Вони вже в іншім світі – потойбічнім.
Де бути колись також нам
Так тяжко і сумно на серці
При погляді на фото його
Стискається серце у грудях
І спогади в думці летять
Про те, як добре було нам трьом
Та один покинув сім’ю
Лишились у двох ми тут на землі
Десь там, у світі другім.
Літає душа нам рідна така
Так швидко минає час
Коли немає когось близького біля нас
Коли він з нами був.
Не цінували часу ми проведеного разом
Не знали що останні дні, хвилини він з нами був
Тепер же залишився тільки біль і сум.

Довганич Наталя
Мамусі
Крізь стежини думок ти навчила проходити кроком,
Крізь дороги наук не плисти по одній стороні.
Все життя , ти казала, хай буде для тебе уроком
І за це, може з часом, ще будеш ти вдячна мені.
Ти казала: птахи не літають так просто у небі,
Ти казала: зірки не падуть із небес мимохідь,
Крізь туман, ти казала, з ліхтариком йти лише треба,
І шукати людей для життя навіки, не на мить.
Ти казала: вогонь не палає в серцях одиноких,
Ти казала: віки не проходять без смутку й журби,
Ти казала: старанням лиш можна здобутись досягнень високих,
А без сліз, не буває щасливих стежок до мети.

Морозова Іванна
Таткові
Татусю, любий, серденько ридає,
Щосили б’ється, як у клітці птах
Так довго жду я, а тебе немає,
Мов заблудився у чужих світах.
Якщо побачиш ти самотню квітку
То хай вона про мене нагада…
Звідкіль чекати? Виглядати звідки?
Коли прилинеш до свого гнізда?
До тебе простягаю білі руки
Тебе зову крізь стужі – холода,
На серці стало гірко від розлуки, -
Прошу – благаю серцем я – прийди!

Сіпеєва Марина
Сім'я
Ти будеш мене поцілунком,
І кажеш, що я лиш твоя,
Для мене солодким є трунком
Знаття що щаслива сім'я.

Ти каву несеш мені в ліжко,
І тапки, щоб боса не йшла,
Ховаєш годинника нишком,
Щоб дома лишилася я .

В колисці є лялечка наша,
До тебе сміється вона,
Для неї готова вже каша,
Всім радує душу мала.

Сім 'я - це просто слово,
Для нас є важлива вона
Усе, що захочеш - готово,
Хоч горя зазнали сповна.

Ми знаєм ціну цьому щастю,
Вже була в обох нас сім'я,
Прийти не дозволим нещастю,
У щастя солодке ім’я.

За мене підеш навіть в воду,
В вогонь за тобою піду,
Не дивишся на мою вроду,
Ми разом здолаєм біду!

Колись я була не такою,
З тобою змінилася я,
І рани мої ти загоїв,
Тобі довіряю лиш я.

Ти в мене укладав свою душу,
За мене віддаш геть усе,
Її повертать я не мушу,
Обох, нас кохання спасе.

Мене запитав несміливо,
Чи вийду за тебе, чи ні,
Я того тоді не хотіла –
Боялася дуже брехні.

Її було забагато,
А рани були ще живі,
В житті загубилося свято,
Боялась здобути нові.

Та ти зрозумів і не кинув,
Мені пережить допоміг,
На мане ти сильно уплинув
Мене опікав, як лиш міг.

Забула усе я погане,
Всім серцем люблю тебе я!
Прекрасне це слово - кохання,
Щаслива, що в нас с сім'я!

Шибівська Юлія
Мама
Людина в світі найрідніша
Для мене лиш моя матуся,
Здається, не знайти людей добріших,
За неї вічно я молюся.

Зелені очі, мов перлини
І коси темні, золоті
Про неї думаю я щохвилини,
Бо мама найдорожча у житті.

Була і є безмежно добра
Моя матуся дорога,
Завжди я бачу її образ,
Таких людей ніде нема.

Вона мій ідеал, взірець,
Дорога у життя незламна,
Нема на світі двох сердець
Близьких як я і моя мама.
Колиска дитинства мого.

Кожне серце любов свою має
У кожного своє добро
Комусь дорожчі Гімалаї,
Мені ж Карпати і Дніпро.

Коли побачу я ті гори
І як почую шум дібров,
Забуду я про кожне горе
І в серці спалахне любов.

Якщо в житті я буду десь далеко
Згадаю я про рідний край :
У полі жайворонка, чи лелеку
І край села зелений гай.

Почувши пісню колискову,
Що матінка співала
У серці збережу я мольву,
Що доля щедро дарувала.

Всеукраїнський конкурс прозових творів для дітей про професії!

Видавництво «Грані-Т» спільно з Державним центром зайнятості Міністерства соціальної політики України запровадили Всеукраїнський конкурс прозових творів для дітей про професії. У художній формі вони прагнуть ознайомити дітей молодшого й середнього шкільного віку з різноманіттям професій і їхніми особливостями, а відтак – допомогти юним читачам самостійно обрати фах залежно від своїх інтересів, життєвих цілей, уподобань, а також потреб суспільства.
Детальнішу інформацію про умови конкурсу можна дізнатись за посиланням:
http://www.grani-t.com.ua/ukr/konkurs_profesij/

Про що думав солдат на війні?

ХХ ст. по праву може вважатися століттям суцільних катаклізмів – революцій, війн, небачених в історії соціальних експериментів, побудованих на фанатичній спробі практичної реалізації ідеологічних формул, масових геноцидів, депортації тощо. На жаль, Україні та її мешканцям довелося на власному досвіді пережити всі ці випробування у минулому столітті. Ціна перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка.
Воїни – переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли.
Пам'ять про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі вічно житиме в серцях українського народу й усього людства.

Морозова Іванна
Рідне
Мала Батьківщина вчарує душу
Це рідне село, водограй
Це верби плакучі і яблуні й груші
І неба ранкового сонячний край
Росту я поволі, виходжу я в люди
І дивиться мрійно на мене село...
Мала Батьківщина великою буде
Якщо є до неї у серці тепло.
Від сліз немов осліпли всі
Тяжка долоня долі,
Роздала в руки всім хрести
Скувала всіх у полоні.
В полоні розпачів й жалів
Неначе в страшнім пеклі
Позбавила і власних слів
І радості в оселі
Дивилась в вічі смерть усім,
Стоявши на порозі,
Дітей забрала в матерів
Й кидала при дорозі.
У серці залишився жаль
Хоч це було колись
І ти подумай про печаль
Й за їхні душі помолись.

Дмитрів Марта
***
Він сміявся під гуркіт гармат.
Він сміявся, а кулі свистіли,
Він сміявся, наводячи свій автомат,
Вбиваючи тих, що йому надоїли.
Він сміявся, вбивав,
Захищав Україну,
Першим рвався у бій
І останній його залишав.
Він сміявся і…
Сльози втирав.
І вбивав тих людей,
Що йому надоїли.

***
Про що думав солдат на війні?
Той солдат, що в останні хвилини
Небо синє побачив вдалі
І всміхнувся комусь туди?

Про що думав тоді солдат?
Куди думи його занесли?
Чи він згадував своє життя
Чи, можливо, хотів піти?

А задуматись було над чим…
І над долею матінки сивої…
І над долею дівчини юної…
І над долею всієї землі.

А задуматись було над чим…
Ну чому посміхався солдат?
Він, напевно, побачив крізь час,
Як скінчилася люта війна.

Він, напевно, побачив крізь час,
Як додому вертались бійці,
Як стрічали їх рідні в хатах,
Як співали в гаях солов’ї.

Він, напевно, побачив життя…

Білий сон
Білосніжний вогонь
клекотів впереді
Білі лілії стиха
торкались ніг,
Біле сонце світилось там,
угорі,
І сніжинки кружляли в повітрі,
в дворі.
На маленьку долоньку
впала біла зоря,
І здивовано зойкнуло німе
немовля.
Закричав увесь світ,
почалася війна…
Білий спалах – і знову
німа тишина…
І знов здалека мене манить
вогонь,
Біле сонце сіяє із своїх висот…
І кружляє зоря – білий – білий сніжок.

Коли земля виходить із-під ніг…

«Мене звати Іськович Віта. Моє ім'я дуже цікаве, хоча виникло воно випадково, точніше помилково при реєстрації мене як громадянки цього світу.
Vita – з латинської означає життя.
Народилася в Івано-Франківській області у місті Долина 28 жовтня 1988 року. До 8-го класу навчалася в загальноосвітній школі с. Ракова. В 2001 році я поступила в Долинський природничо-математичний ліцей. Найбільш цікаві роки шкільного життя пройшли тут. Бали, виступи (навчання звичайно) і, нарешті, останній дзвінок. В 2005 році я благополучно закінчила навчання та вступила в вищий навчальний заклад. Вступ в Національний університет «Львівська політехніка» був самим важливим моїм кроком. Місто Львів зачарувало мене з першого подиху. В такому місті хочеться тільки творити і ще раз творити.
Зараз я навчаюся у тому ж місті, в тому ж вузі, на факультеті економіки і менеджменту. Цього року я вибрала спеціальність, за якою буду навчатись – це менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. Надіюся, моя спеціальність буде потрібною і продуктивною для мене», – з автобіографії учасниці студії.
Ніхто і не міг подумати що Vita – життя цієї юної і талановитої, життєрадісної дівчини так швидко обірветься, а чисту душу віднесуть до Бога ангели… Ще б жити і творити. Тішитися весною і красою рідної України, виливати на папір вірші-роздуми і задихатися від Любові… Та 7 квітня рідні, близькі і просто знайомі прощалися з цією світлою душею…

***
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю в правду земну,
Вірю у пісню твою солов'їну,
В мову твою осяйну.
Ти із сонцем переткана
У серпанках ранку,
Твоя доля хрещата
В рідних вишиванках.
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю у Бога могуть,
Вірю у церкву святу і єдину,
Вірю в щасливий твій путь.

***
Як тяжко згадувать минуле,
Та треба все розповісти,
Як до землі тебе пригнули,
Як страшно нищили кати.
А ти терпіла, ти просила
У Бога воленьки щораз
І, як могла ти, так зносила
Отой страшний похмурий час.
Тебе ділили і палили,
Чорнозем крали, хліб і сіль,
Якби могли, то б задушили
Тебе загарбники усі.
Цього не станеться довіку,
Біжить в ясне майбутнє шлях.
Вкраїно, мудра і велика,
Ніким нескорена земля!

Україні
Сотні років у засланнях,
В Сибірах, в кайданах,
Сили ти свої останні
Віддала у ярмах.
Всі сини і дочки твої
Простягали руки
І молили волі тої:
«Як стерпіть ці муки?»
Цього бажали покоління,
Весь український давній рід
І ти звелася із зотління.
І засіяла зірка на весь світ.

Рідна сторона
Світ великий, світ казковий,
Ти у нім перлина,
Богом світу дарована –
Рідна Україна.
Не прожить мені без тебе
Ні одну хвилину,
І ношу тебе у серці
Я одну - єдину.
Ті дерева, що шуміли
У дитячі роки,
Ті стежки, що пролягають
У світи широкі,
Той поріг, що зустрічає
Кожен день людину.
Той рушник, що прославляє
Рідну Україну.

Долина
Де сонце щедро зігріва долини,
Де вежі нафтові вросли у небеса,
Там рідна серцю дорога Долина,
Мойого краю гордість і краса.
Моя маленька рідна Батьківщино,
Як рада я, що також тут живу.
Я завжди вірила, замріяна Долино,
У тебе мудру, горду й молоду .

Рідний Лолин
Тут – жага молодечих літ
І тихе боязке зізнання.
Це Лолин, це чудовий світ
Юнацького Франкового кохання.
Зустрілись очі дівчини й митця
Так чудово жити і радіти,
Та лиш гірка сльоза з лиця:
«Ох, Ольго, як же не тужити!»
Любов чомусь така гірка,
Чи, може, справді він тобі не рівня?
Та ні, любов порівнює серця,
Батькам лиш трішечки прозріння!
Кохання юних літ не в'яне,
Хоч сипле осінь із дерев листки,
Франкова юність перелине
В «Зів'ялого листя» рядки.
Затріпочуть слова, наче серце,
Що від болю й надії щемить,
І захочеться, наче уперше,
Рідний Лолин побачить на мить.

Світочу слова
Найдорожча серцю ця країна -
Люди тут свої, своя земля.
Є тепер в нас суверенна Україна,
Та чи все була вона така?
Скільки він зазнав людського горя -
Рідний, український, наш народ
Йшов через пустелю болю
І не прагнув жодних нагород.
Щоб народ в зневірі не загинув,
А ішов до волі, до мети
Із пітьми Шевченка голос линув,
Як промінчик сонця золотий.
Світоч йшов і кликав всіх до бою
За Вкраїну, землю і народ.
Він не знав ні втоми, ні спокою…
Ось, здавалось, воля грає свій акорд.
Довелось чекати ще століття,
От у нас вже вільная земля…
Він помер, та не одне тисячоліття
Будуть пам'ятати голос Кобзаря.

Каменяреві слова
Коваль, що десь в гірській долині,
Кував слова, міцніш за сталь,
Талант був даний цій людині, -
Творить поезію - кришталь.

Бог в іпостасі поета:
Творитель слова у віках,
І крізь роки несеться лепта
У каменярських цих словах…

То - лепта правди і науки,
Що підіймає до борні,
Щоб не терпіти тяжкі муки,
В нас слово є! Ми - не німі.

Він бачив руки трударів,
Які працюють щодоби.
Він бачив і ніяк не розумів -
Хіба на цій землі усі раби,

Зібрав всі сльози воєдино,
Бо більш вогню гартує мука.
Із кожної людини по сльозині,
І вийшов гнів, а не розпука.

Гнів у слова, і полетіла
Жорстока правда по землі,
Як Україна не хотіла
Хилитися в чужім ярмі.

Любов до рідного народу,
у кожнім слові пломенить.
Найвища цінність – це свобода,
Її зумійте захистить!

***(І.Я.Франкові)
Поет, не скорений у слові,
Свободу ніс через віки.
На суші, а чи десь на морі
Безсмертні скрізь Його рядки.
Хоробрий вісник революцій,
Борець високої мети,
Не декадент він, а Конфуцій
У закликах в свободу йти.
Він – син народного повстання,
Що вирвався з невольних пут.
Хоч і не в перше, та в останнє
Розкрити весь ганебний блуд.
То Каменяр, що трощив скелю,
Неправди, немочі, хвали.
Він не дививсь роками в стелю:
Він в небі був там, де орли.

***
Де ріки бурхливі
Й карпатські вершини,
Де люди щасливі
Працюють щоднини -
Тут казка чарівна,
Казкова країна,
Жила тут царівна,
Що звалась Вкраїна.
Кохала царівна
Поета безтямно,
Кохала наївна,
Кохала не марно.
Бо був він героєм
Для неї завсюди,
Стрічався він з горем,
Ходив поміж люди.
Бо тільки її
Він без тями любив,
Бо тільки для неї
Він жив і творив.

Сьогодні, напевно, радів би із нами,
За вільну царівну прекрасну свою.
Україну звеличив своїми словами,
Свободу наблизив твою і мою.

Вільна жінка
(Лесі Українці)
Коли земля виходить із під ніг,
Коли душа паде і застигає,
Коли від слова замерзає сніг,
Коли у грудях серце завмирає,
Ти встаєш і мусиш бути сильна,
Щоб тобі не міг ніхто і дорікнуть,
А ти є жінка, жінка вільна,
Що легко скаже і про радість, і про лють.
А в тілі мук твоїх окова,
І вся, неначе із сльози,
А ти встаєш і кажеш: «Я готова!»
До волі йти, до правди, до мети.
І ти встаєш і кажеш «Я готова!
В двобій новий ввійти за кращий світ,
Я зможу, я боротимуся знову!»
Від слів цих розмерзає товстий лід .

Чорноробу поезії
Поет, народжений у слові,
У муках істини віків,
Прослав у нашій рідній мові
Красу нескорених рядків.
Він так уміло осідлав Пегаса,
І віжки взявши до руки,
Ніколи вже не помічав він часу
Перо летіло, а попереду думки.
Слова неслися, наче мрії,
Будили рідний край від сну:
«Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю…» -
Поет помер і зірка загасилась,
Поет полинув у туман світів,
Та серце тут навіки залишилось,
Що нам кричить крізь безлічі віків.
Усе ти можеш розміняти:
Красу і гроші, запал до чинів,
Та України ти не смій продати,
Хоча й за міліарди срібняків.

Просвіта
Ми пережили різні лихоліття,
Війна перекотила колесо вогню,
Але уже ціле століття
«Просвіта» йде з народом у однім строю.
Сто років пам'яті й людських надій,
Сто років і переживання, і тривоги.
«Просвіта» освітила шлях подій,
Що привели народ до перемоги.
«Просвіта» – корінь слово світ,
Хоча маленький, але вартий трону,
Бо він створив держави цвіт,
Що переміг ворожі заборони.

Буття земного далечінь

Минуле живе у нашій пам’яті, воскресаючи непохитністю віри і силою духу. Крізь призму пережитих буднів віднаходиш калейдоскоп минувшини і вже не можеш думати мізерно. Історія життя диктує часу свої повчання. Є злочином не думати про критерій істини, що в свій час став імунітетом ментальності цілих націй. Варто б нарешті повчитися на помилках предків, і зачерпнути вина Мудрості із скарбниці Давидових псалмів, забути про нищівні війни, простягаючи нині світові руки та серця, помазані єлеєм доброчесності. Погортати правдиві, інколи трагічні та призабуті сторінки історії запрошує Галина Максимів – завідувач відділу інформації районної газети «Свіча».

Війна богів
Початок Кінця.
Розлився Ніл в обидва береги
У рік отой, коли
Вбивав брат брата.
«Пробач, мій муже,
Що не вберегли
Тебе від зла й жорстокості,
Від ката…» –
Ізіда укриває Озіріса,
Слізьми омите
Покривало чорне.
Так (їй здається)
Захист він дістане,
Тож голову його
До серця горне.
«Мій батьку, я зібрав
Тебе по світі.
По шматтю кров’яному
Я збирав.
Хотів Тебе я нині оживити,
Але у мене хтось
Цей дар забрав.
Нема нічого в безвісті лукавій…» –
Так мовив Гор –
Його законний син.
А десь в кущах із лавра та агави
Спостерігав і незаконний.
Він лиш чув про батька
Що казала мати:
Що він не сам,
Бо має Гора-брата.
Нефтіда полюбила Озіріса.
Було давно.
Пройшли оті часи.
Ізіда, певне, була красивіша –
Бо взяв її за жінку Озіріс.
Шлях до Нефтіди порохом укрився,
Травою й тереном заріс.
Ридали тяжко син і мати…
А потім голови схиливши на поклін,
Почали у дорогу ся збирати.
«Помер… Вже не ожиє він…» –
Так мовили й пішли.
Як звечоріло
Вийшов Анубіс з Демоном Пітьми
Взяв Озіріса й тяв ножем му груди,
Що його Демон з пекла був приніс.
«Іди, я сам… Іди
Тепер я знаю,
Як оживити батька, як знайти.
І перед ним я голову схиляю,
І в діях своїх дійду до мети!».
Він нутрощі забрав. Узяв бальзаму
Молився трьом богам, допоки рана
Не загоїлася.
Тоді поглянув
На зірку Сиріус й
Повітря удихнув
У ніздрі мертвому.
І сталось диво:
Скрутився світ у висохлий листок,
І води Нілу напрям ізмінили,
Й на нім з’явився міст. Місток
до Світу Мертвих:
Ось іде Анубіс –
На ньому маска демона-шакала.
В руці у правій терези.
А позад нього – Озіріс,
За ним – Нефтіда,
Й Ізіда, й Гор іде.
Так Царство Мертвих ожило.
Став Озіріс у ньому царювати.
Тоді обидвох він своїх синів
Почав однако признавати.
Лишився Гор із
Демонами Світла
Мечі кувати до великої Війни.
Анубіс в світ людський виходив рідко.
Хіба лиш при нагоді.
Спом’яни:
Як у пустелі
Вив шакал самотній,
Як кликав в Царство Мертвих
До Отця,
Як звав чергову мумію мерця
Щоби життя вдихнуть, а душу – зжерти.
Не вірив Сет,
Що вже війна гряде,
Мечі й шоломи
Вже блищать до сонця.
Ось армія!
«Молися, бо впаде
Вся влада твоя.
Маю оборонців!»,– так
Мовив Озіріс через Послів.
А Сет чогось боявся,
Та не вірив,
Що Озіріс ожиє,
Не впаде,
Що подолає між світами прірву..
…Одного дня здригнулася земля…
Війна… Хто у ній стане переможцем?
Стоїть планета:
Котиться униз
Залізна Куля
По трухлявій дошці.

***
Заграю я на арфі сумну пісню
Вона для мене – радість у житті.
Бо вже за межі вся розвага вийшла,
Уже старий, й літа мої не ті.
Гріхів я скоїв безліч. Осквернився,
Коли Вірсавію від мужа її вкрав.
Ні перед чим тоді не зупинився…
Та час розплати ось уже настав.
Мій син Авесалом йде проти мене –
Уже царем себе оголосив.
Та хоч і б’ється серце, мов шалене,
Хоч у руках уже немає сил,
Я попрошу суддю, щоб вилив масло.
Щоби наступником оголосив
Сина мойого, Соломона,
Допоки іскорка життя мого не згасла.
Нехай йому зостанеться корона!

Тамара і Амнон
(Діалоги)
– О, сестро, приходи до мого дому,
Як сутінки укриють береги,
Як пальми скинуть з себе всю утому,
Й усе в росі потоне навкруги.
В шатрі моїм вина – якого схочеш,
І фініки, і грона винограду…
Ти вип’єш його, щоб дістать розраду…
Яка красива Ти –
і не зурочиш краси твоєї юної, богине,
Моя Ти сестро, за Тобою гину.
Душа моя не знатиме покою,
Допоки не залишишся зі мною
В шатрі моїм. Наллю Тобі вина…
– О, брате мій, не питиму до дна.
Краще піду до свого дому…
– Та ні, Ти лишишся на ложі цім.
Не буде видко окові чужому
Всіх наших тайн. Усіх моїх бажань:
Я цілуватиму Твої уста і очі,
І руки цілуватиму Твої.
О, близиться вже час наш до півночі,
Та я не п’яний: ніде правди діти –
Тобою нині хочу володіти!
…Ізгас світильник, вилилась олива..
Замовкли птиці, мовби заніміли…
Надворі лютувала сіра злива….
Від сліз невинних ріки заніміли –
Бо гріх тяжкий – сестра в обіймах брата.
– Любов така нещира і проклята.
Вона весь рід ізвела нанівець!
Тобі, Амноне, вже прийшов кінець!
Ти рідну сестру звів, тож мусиш вмерти.
Загинути беззбройний, мов собака.
І на могилі на твоїй, ти знай
Не лишиться ніякого вже знака.
О, вітре буйний, прах його розвій! –
Слова такі сказав Авесалом,
Коли вбивав він свого брата..
Десь недалеко за шатром
Цвіла і зеленилась м’ята.
І кров’ю осквернилась земля.
Зосталася, немов проклята,
Чужа й пустинна навкруги.
Лише дуби запам’ятали дивний шепіт:
«О, сестро! Приходи до мого дому,
Як сутінки укриють береги…»

Корабель стіксу
Другові Дмитрові КВЕЦКУ
Кожен раз, коли до берега ріки Мертвих приходив звичний для Харона вантаж, він одягав новенького капелюха. Старого ж викидав до ріки забуття і капелюхи плавали, наче латаття. Вони вміщували в собі всі залишки людських умів. ( Моя власна притча)
Безмовна блідість й спокій дивний –
І обезкровив Час
Буття земного далечінь:
Душею нині я не кривлю,
Навколо теплиться життя,
А Ви – холодна тінь.
Й здається, наче божевіль,
Я в царстві Вашім – гість.
Мене без впину й каяття
Жалі і смуток їсть:
Вертає з Стіксу корабель
Без Жертв й Поводиря
Харон здіймає перед Вас
Новенького бриля.

Давид і Саул
Монологи за біблійними мотивами.
– Я вб’ю тебе. Ти мій засядеш трон
Синів моїх в пустелю кинеш левам
Ізнищу я твій рід. Бо знаю: зрадиш.
Наповиниться весь край мій диким ревом –
Почнеш війну зо мною ти…
– Сауле, тричі я втікав від списа,
І від отрути, від стріли й ножа.
Невже, скажи, щоби народ спасти,
Треба із братом кревним воювати?
Заберу меч твій срібний. На нім пише:
«Мене спасе і визволить Всевишній».
Бо ти не вартий цю вести війну.
Коли за обрій сонце ляже,
Здобуду перемогу потайну,
Бо не боюся битись я з тобою.
Я з Голіяфом вийшов до двобою.
І – диво Боже: бачиш – переміг:
Я тут. Живий. А велетень поліг.
– Сауле, спам’ятайся, не воюй.
А краще в краї мирно владарюй,
Та дбай за свій народ злиденний.
Не раз вже Господом спасенний.
– Давиде, знаєш свою долю?
Филисимляни виступлять до бою.
Й Саул, і Йонатан загинуть в ньому.
Багато воїнів помруть.
А ти царем зостанешся в Хевроні,
Далі підеш собі в Єрусалим.
Відчинить браму вірна охорона.
Ти їх усіх вбереш у срібні броні.
Будеш ти містом володіти,
І царюватимеш над ним.

«Як много важить слово…»

Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. А в день весняного рівнодення, коли світ після зимової сплячки пробуджується від перших подихів весни, коли серце співає, коли на папір лягають найсокровенніші рядки, відзначається Всесвітній день поезії, який припадає на 21 березня (вперше відзначено 21 березня 2000 р).
В переддень Дня поезії студійці провели поетичну зустріч із поетами Долинщини, а також на скайп-конференції «Будуємо мости: наша земля – Україна», спілкувались з поетами міста-побратима – Рубіжне Луганської області.
Поезія — це справжня дійсність краси, це дорога до Бога й від нього, це спів душі, який заколисує водночас два серця — автора і читача. І навіть коли всі бачать неспроможність влади підтримувати закон людського буття, поезія спонукає людину стати взірцем закону Любові, Милосердя, Совісті.
Сьогодні поезію творять різні покоління талановитих майстрів. Вона орієнтується насамперед на людину, на свого сучасника, прагне збагнути його жадання й тривоги.
Поет жив у печерній людині, житиме він і в людині атомної доби, тому що він — невід'ємна частка людської особистості.
І хоч поезію вшановують не часто, вона – не матеріальна, бо з неї маємо те, чого за гроші не дістанеш. У ній є пожива для душі, поміч в боротьбі з усяким лихом. Вона прикрашає нам життя, вирівнює людську природу, очищує її від бруду та зла, перебудовує цілком наші душі, кладучи на руїнах фальші і моральної гнилі новий світ, бачимо в житті смисл, починаємо розуміти істину.
Тому, збагнувши, що поезія – не зовсім слово, а слово – зовсім не поезія, стає зрозумілим те, що Слово не дається до розуміння – його можна лише відчути, і через те поезія - це постійні серцеві напади, а не точний діагноз… Отож, якщо раптом відчуєте себе незатишно, ходіть у поезію! Входьте, як діти у сонце, не обпалюючи зіниць. Входьте і – йдіть!.. і грайте… Отримуйте від цього задоволення самі і давайте відчути його іншим.

Від щастя загубила всі слова

На льоду дійсності ковзається надія на зустріч двох особистостей. Вони ж, схожі серцем і душею, мали б самотужки плисти до берега єдності, де на них чекає втомлена пригодами і невдачами Доля.
Первоцвітом розростається чисте, цнотливе Кохання і сумним дзвоном б’є на сполох чванливій розлуці. Мисливським рогом викрикує агонічна печаль, не знаходячи рятунку у вразливості часових вимірів буденності і погодних умов тіла, що схильне до амплітуди розпечених бажаннями роздумів.
А знайшовши на небесній карті власну зорю, дві душі намагаються торкнутись її, щоб вона, відчувши дотик бажаності, розквітла весняним цвітом і стала супровідною, привівши у нерозлучно–нероздільні обійми разом віднайдене Щастя. Щастя, від якого губляться слова, що косичкою дійсності сплітається з віршами студентки Лілії Витвицької, яка охоче ділиться трепетними переживаннями серця.

Тебе я чекаю.
Я давно уже одна,
На тебе чекаю
І біля свого вікна
Тебе виглядаю.
А за вікном холодна даль,
Повитий світ туманом,
А на душі така печаль
І все ввижається обманом!..
На серці сум і пустота,
Тебе нема і немає,
А на очах бринить сльоза.
Я все ж смутна чекаю.
Наступить час прекрасний,
І смуток цей мені мине,
Коли засяє сонце ясне,
Коли побачу я тебе.
Минуть ті довгі дні розлуки,
І зникне лихо із журбою,
А ти візьмеш мене за руки
І прошепочеш: «Яз тобою!».

Не забуду.
Я пам'ятаю твої очі
Такі красиві, ніжні і сумні .
Кого вони шукали в літні ночі?
Кого хотіли бачити у сні?
А усмішка твоя привітна,
Кому сіяла в далині?
Вона була така тендітна!..
Я часто бачила її.
Можливо, ці чудесні очі
Мене шукали в темноті,
А усмішка твоя прекрасна,
Так ніжно сяяла мені.
Можливо, все це тільки мрії
Зате прекрасні, чарівні -
Вони розбуджують надії,
Дають натхнення у житті.

Спогад.
Дивлюсь на тебе із любов'ю,
Не можу погляд відірвати.
В моєму серці стільки болю,
Та як тобі про це сказати ?
Дивлюсь і згадую все те,
Що нас з тобою пов'язало.
Я бачу усмішку твою,
Яка тепер чужою стала.
Та раптом пригадались
Всі обіцянки і слова,
Чому ми розпрощались,
Хто винен в цьому ти, чи я ?
Якийсь тривожний смуток
У мою душу поселився,
А ти напевно, як завжди
В думках про вибір заблудився.
І, що робити я не знаю –
Чи все ще вірити тобі?
І, все – таки, я почекаю.
Бо є ще Бог на цій Землі.

У довгі дні розлуки.
У довгі дні розлуки
Про тебе я згадаю?
Свої душевні муки
Любов'ю відганяю.
На мить закривши очі ,
Я образ бачу твій?
Твої прекрасні очі
Всміхаються мені.
Твій мужній стан чудовий
Ввижається мені.
У світлий час ранковий
І в ночі весняні.
Твоя ласкава усмішка
Прожене смуток мій,
Для мене ти найкращий,
Ти - ангел мій земний!

Тобі одному.
Тобі одному я в любові присягаю.
Для тебе, милий, лиш живу.
Крім тебе іншого не знаю,
Тебе єдиного люблю.
Твою присутність відчуваю,
Ти поруч - літо чи весна,
Твій погляд серед тисячі впізнаю,
Бо іншого такого вже нема.
Твій голос лагідний і ніжний
Вселяє впевненість мені.
І мужній стан твій дивовижний
Є охоронцем на всі дні.
Як бачу усмішку твою,
То смуток вмить зникає,
Хвилини розпачу й жалю
Вона, мов вітер, розвіває.
Любити іншого душа не хоче,
Скільки чекати, я не знаю,
А серце лагідно шепоче:
«Єдиний мій, тебе кохаю!»

Коханому
Коли я бачу твої очі –
Такі прекрасні, ніжні, осяйні,
Моя душа співати хоче ,
Віддати все лише тобі.
Дивлюсь на тебе й усміхаюсь,
Від щастя загубила всі слова...
Тихенько знов собі признаюсь –
За тебе кращого нема.
Бо ти один такий на світі -
Прекрасний ангел моїх мрій,
Мою любов не зупинити,
Я є твоя, а ти лиш мій.

Кохання, народжене з Любові, ніколи не буде фатумом чи фантомом.

Втікаючи від буднів, щоденної виснажливої праці, людина запрограмувала себе на так звані свята, що є бадьорістю і відпочинком духу.

З-посеред усіх таких свят зостановімося на зимовому святі тепла, світла і краси, що уособлює Кохання. Хоча, як на мене, Кохання не має обмежуватися одним святом, воно ж і в будні дає не менше радості.

Що ж, День Кохання, як і кожен святковий день, має власну передісторію і, звісно ж, свого покровителя – заступника. В нашому випадку ним є, можливо і містичний, Святий Валентин.

Лише Любов є єдиною хорошою вчителькою життя, а серце, в якому вона живе, є мудре і пильне, тому людей сприймає як собі рівних і рідних. А маючи добрі взаємини із хорошими людьми, Кохання народжене з Любові ніколи не буде фатумом чи фантомом. Тому, поважаючи і цінуючи того, кого кохаємо, не зможемо ні за яких обставин принизити, образити чи ранити, а разом, тримаючись серцями, душами, думками і руками, підемо у своє, і нічого, що не зрозуміле іншим, Ельдорадо.

Бо вже давно немає таємниці у тому, що закохані здатні йти на самопожертви, розуміючи слабкості свої і своїх половинок, без вагань несуть тягарі одне одного, ніколи не задаючись питанням типу: «Чому, за що?». Вони за жодних обставин не втікають від небезпек чи перешкод, а мужньо долають перепони на часто тернистій стежині, зрікаючись фобій, котрі заважають бути разом, думати про одне і йти єдиним шляхом, шляхом честі і відданості Любові.

Вагіль Мар’яна
Сокіл і голубка.
(байка)
Політ, у тенет з голубку сокіл Відпустив

Перед тим обрубав білі пір'їнки - її крила.

Побажав з посмішкою довгих багатих літ,

Щоб була така ж мила, а головне щаслива.

Не розуміючи одразу додолу,стрімголовою,
Голубка подумала, падаючи «я певне сплю.»

Розсипала відчай повсюди туманом, імлою,

Скрикнувши, мов востаннє, «я ж тебе люблю.»

Вітер намагався схопити в свої тихі обійми,

Навздогін поспішаючи - «не така твоя доля.»

«І навіщо мені без крил і без коханого жити?

Напевне так заслужила, така Господня воля.»

Вже нічого не лякало, бо серцем «розбилась.»

На останньому диханню «мене Боже прости,

Що безнадійно і сильно не в того влюбилась,

Дай з собою спалити мости, прошу відпусти.»

Голубка пробачила соколу, бо то хижий птах,

Старалась забути, як після всього він вчинив.

Біль огортав змією більше, ніж смерті страх,

«Чому все так, чи завжди брехав й не любив?»

Бог все бачив: сльози, відчай й ті страждання,
Дав голубці голуба в пару, їй, як дитя в опіку.

Пройняло їх міцне і чисте справжнє кохання,

Вони всюди двоє разом - завжди і довіку.

Сокіл літає один, свою здобич ловить на льоту,

Не може на довго спускатись на землю «святу».

До нині над горами кружляє, хоче все змінити,

Гордість-єдине, що має і мріє теж палко любити.

Не втрачайте людей тих, що любите,

Й кожний день любіть, як востаннє.

Коли ненавмисно за гріш душу згубите,

То за мільйон не повернете сонце раннє.

Бартків Світлана
Мені багато не треба
Чому ти так вчинив зі мною? Чому? Ти дозволив мені себе покохати, а потім пішов…
Чому ти пішов? Адже я була тобі також не байдужою. А може мені лиш здалося?.. Ти мучив мене, навіть не здогадуючись, що моє серце вже належить тобі – єдиному! Як ти міг?! Невже тобі так подобається мучити людей, яким ти небайдужий? Ти заворожив мене. Нарешті я знайшла ідола, якого так довго шукала! – думала я в голос. Невже, це він, мій єдиний?! – не виходило мені з голови. Так, це він! Але …
Я готова була на все, заради тебе. Я хотіла бути завжди з тобою. Цілувати, обіймати тебе, втішати, коли тобі сумно, захищати від всіх і всього…
Та ти цього не бачив, не хотів бачити.
Здається, твоє життєве гасло, як в Юлія Цезаря: «Прийшов. Побачив. Переміг!»
Так, ти прийшов у мою душу, побачив мене справжню – слабку і беззахисну, і переміг. Переміг мене своїм проникливим поглядом, щирою посмішкою. В тобі є щось таке, що притягує. Я захворіла тобою. Та ти відштовхнув мене, а я не вірила в це. Ти попросив мене залишитися, а я думала, що ти повернешся… Я стала такою наївною. Стою перед тобою, наче маленька беззахисна дівчинка. Так чого ж ти кривдиш словами цю маленьку дівчинку?! Я не вірила, та й не вірю досі, що це ти, такий жорстокий, холодний. Ні! Я відмовляюся вірити в це! Це твій злий двійник! Це ти?..
Я завжди говорила собі, що ніколи не принижуватимусь перед хлопцем. Так і було, поки я не зустріла тебе.
Ти знову, як і раніше, боляче раниш мою душу, а я як і раніше, пробачаю тобі і сподіваюсь, що ми будемо разом, до кінця життя. Я терплю ці удари, які ти завдаєш своїми словами і раниш у саме серце. Я знаю, що заради кохання потрібно перенести багато страждань. Але що ж залишиться після цих страждань у душі? Пустота! Серце більше не впустить кохання на свій поріг.
Я сподіваюсь на твоє повернення. Я завжди радо вибачу тобі і прийму тебе. Але поспішай, бо може бути пізно, занадто пізно…

І не лише через поетичне і прозове слово можна відкрити інтимні переживання душі, також вони виливаються піснею у виконанні однієї з учасниць літературної студії "Слово" – Ольги Витвицької.

«Ми приходим у світ для любові»

На нашому засіданні учасники ознайомились із творчістю «високої душі» поетеси, що святкує своє 70–річчя – Ганни Чубач.
Кожний прочитаний вірш (на жаль, у бібліотеці є всього дві збірки) торкнувся глибини серця, а також перегляд веб-сторінок з відеоматеріалом, як самі визнали студійці, залишив помітний слід в їх поетичних душах.
Небагатьом поетам у наш непоетичний час вдається вторувати стежку до сердець читачів, а без зворотнього зв'язку складно писати. Відкинувши зайвий песимізм, слід визнати, що велетенська енергія розуму й душі, поєднана з Даром Небес, таки приносить добрі результати. Минулий рік вона завершила на оптимістичній ноті — вийшла у світ 60-та збірка письменниці «Серед зневір і сподівань». До неї увійшли як ліричні, так і гостро публіцистичні твори, що не приховують ні радощів, ні тривог — і українських, і загальнолюдських.
Якщо говорити про пісні, то на превелике здивування і наших студійців, їх написано на вірші Ганни Чубач чимало — понад 300, створених у співдружності з композиторами Олександром Білашем, Людмилою Єрмаковою, Тетяною Стаматті-Оленєвою, Михайлом Чембержі, Людмилою Височинською. Та поряд із тим Ганна Чубач складає мелодії сама, без музичної освіти, мабуть, далися взнаки батьківські гени, адже батько Ганни Тарасівни був скрипалем. Нині її пісні (найвідоміші з них — "Крила", "Хустка тернова", "Не відлітайте, лелеки", "Пісня про поле...", "Горіло над морем багаття", "Замовляю музику словам", "Серед білого дня") — у репертуарі Олександра Василенка, Юрія Рожкова, дуету "Горлиця", Івана Красовського, Павла Зіброва.

Ми часто дуже легко опускаємо руки, поетеса ж радить: «Мрійте і не впадайте у відчай, а ще повісьте над робочим місцем напис: «Найбільший мій ворог — лінощі». Тоді успіх неодмінно вас знайде!»
І ось така поетична порада від Ганни Чубач:
"...Зустрічаймось, вітаймося словом,
Погляд в погляд, на руку рука,
Ми приходим у світ для любові.
Все, що інше, — неправда гірка."

http://www.youtube.com/watch?v=BTpItR-oOvg

РІЗДВЯНИЙ ВОГНИК

Відчиняються двері мрій і душа летить метеликом на Різдвяний вогник. Заздрість і зрада, підлість і чвари звільнені з арени дійсності. Життя на служіння до себе запрошує Любов і Радість, Мир і Мудрість.
На авансцену виходить леді Усмішка, сьогодні вона тотожна ялинковій гірлянді, імітуючи сонце. Від її щирого доторку тануть крижинки з серця, а через очі вихлюпуються назовні у вигляді прозорого струмочка сльози нових надій. Слідом за Усмішкою приходить Радість, щоб обдарувати Любов’ю серця. Любов… о, це вона скромно стоїть на краю Життя, освітлена блискучим снігом і преображає кожного, хто лише через акт волі погодився любити і бути любленим.
Не випадково сьогодні, в свято Любові, ніжності, краси, взаєморозуміння, уваги, миру, дружби, поваги, відданості і вірності, різдвяний вальс сніжинок нагадує пантоміму найкращої постановки, найславетнішого театрального дійства. Тут, на різдвяному вогнику, запаленому Вифлеємською зіркою, в шопці, в яслах, на сіні лежить маленький Ісусик, обіймаючи поглядом світ. Біля Нього Його Мати, Марія і Йосиф, її обручник, опікун Божого дитятка. Навколо ясел віл, ослик і овечки зігрівають Спасителя світу своїм диханням, теплим повітрям. Сповіщені ангелом, до шопки поспішають убогі пастушки та з далеких земель три царі. За мить злетяться ангели і на флейті Щастя заграють довгоочікувану пісню Любові.
Спішімо і ми до народженого Христа, вдягнувши чисту, святкову одежу душевної Радості, що випромінюється посмішками з сонячних зайчиків. А Маленький Ісусик благословить нас великим потоком Любові, що має в собі основну складову єдиного і справжнього Щастя.

Тишківська Марія
Святий вечірПрийшла зима, упав сніжок
сріблястий та біленький ,
ялинка вбралась в кожушок
гладенький та м’якенький.
Все ближче й ближче до Різдва
підходить час невпинний,
і ось Свят Вечір вже прийшов –
празник наш родинний.
Стоїть ялинка в хаті в нас
зелена та красива,
вся вбрана кульками й дощем,
неначе спляча діва.
Свята вечеря на столі
чекає всю родину
до щедрого столу йди,
дорослий і дитино.
Піддайся Божим молитвам ,
Хутчіш сідай до столу,
святкуй народження Христа
в родиннім тихім колі.

Саме сьогодні…
Саме сьогодні світ збудився,
Ісусик розірвав кайдани болю в нас,
А янгол у гріхах не заблудився,
Привів до гроти щастя, в добрий час.

Ісусик святу ручку підіймає
І мило заглядає нам у очі
Цим поглядом світ обіймає,
До Нього поспішаємо охочі.

У Нього відповідь на запитання,
У Нього ключик від сердець,
Душевне не повернеться повстання,
Бо є любов, що дасть вічний вінець.

Як снігу,сліз і відчаю не стане
І будяки земля уже не зродить,
Як дихати ненависть перестане,
Тоді Ісусик в дім душі приходить.

Галів Олег
Священна митьСвященна мить, котра чарує шансом
Здоров’я, щастя, світла побажати
І позитиву сонячним балансом
Себе у час прийдешній заряджати.

Вітати будню стильне розмаїття
І відчинити радості скарбницю,
Різдво і Новий рік, це велетні століття,
Які несуть надії таємницю.

Вагіль Мар’яна
Христос народився
Христос народився від Богородиці Діви Марії,
У яслах тендітне Господнє Дитятко наймиліше.
Зоря засвітилась, на щастя, на мир, на нові мрії,
Спаситель прийшов – даром прощення тішить.

Христос народився і Богородиця Синочка леліє,
Пастушки дари приносять, Царя щиро витають.
Серце співає і душа радіє спасінню й чистій надії,
Ангели на небі, люди на землі, Бога прославляють.

Христос народився для людей від гріхів спасення,
Відкритими обіймами, щоб це добром змінити…
Нема щастя більшого, як Господнє благословення.
Ісус прийшов, щоб ми ще більше навчились любити!

Істинність Любові в кожному з нас починаєтьсяСпокійно засипає наша пильність й чистота в колисці,
Наче хтось хоче душею у глибини порожнечі опустити.
Готує нам страви помсти, люті у глибокій відчаю мисці,
Тим самим так легко нас, як кошенят незрячих погубити.

Роздмухає, ні, не вітер велике вогнище болю-ватру тривоги
Наступає повна зневіра, нагі муки скривленої, німої печери.
Називаємо принципом і гордістю тихи та егоїзму «стоги»,
Крокуючи з мечем, насправді із злобою від серця чим далі .

Опускаються нам руки й відчайдушно спустошення мучить
Вже не примусом щоденно поклоняємось утіхам в дурману.
Вимагаючи найсвятіше почуття взамін, в заставу доручить,
По – іншому душа залишається в мороці, п’ючи в чаші омани.

Страшно, не можна все повернути назад, та можливо змінитись
Ісус з відкритими обіймами; в яслах, в тяжких муках рождається.
Тільки б щастя й долі крихти позбирати, більше не розгубитись.
З нового листа істинність Любові в кожному з нас починається!

На долоню упала легенька сніжинка

Пульс життя годинником вибиває четвертий січневий день Нового року, розуміючи, що не варто заглядати у завтра, щоб не перекреслити сьогодні.
Засніжені стежки ведуть далеко в ліс, де сміливо бігають ідоли року – вухаті білі зайченята. Посміхаєшся думці, що золотим плугом виорює місячну стежку, якою автомобілем із зір пересувається звабниця ніч... За годину із засіяної клумби мініатюрних зір відриваються найпрекрасніші танцівниці сніжинки, що під сопілку вітру, наче парашутистки, наповнюють собою землю. Звабниця ніч не може протистояти сяйву, що відбивають зорі, нервово зітхаючи, пускає бісики дрімоті, що веде під руку сон… Тихо… жодна пташка не махне крилом, жодна тваринка не ворухнеться, не чути навіть голосного, дзвінкого сміху юності… Місто спить, замотавшись теплою зимовою шубкою, і бачить свої звичні нафтові сни…
А на сьогодні ще синоптики обіцяли сніг. О, яка краса буде на ранок! Правда, буде й холодно, та невже мороз зупинить нас від бажання вийти і торкнутися рукою зими? Заплющивши очі, бачимо одну, другу і третю сніжинку, що повільно опускаються нам на очі лише для того, щоб любов’ю розтанути на них, а інші, поєднавшись між собою білою шубкою, лягають на землю. Саме ця краса і надихає наших юних поетів.

Галів Олег
***
І ось уже знову зима,
Закутана в білі пасма,
Чарує нас скрізь вона,
Даруючи завжди щастя.
Потік безтурботних днів,
Супроводжує нас повсякчас,
Зачарований ритм вогнів
На ялинках живе у нас.

Зима
Зима білим птахом пролилась у вікні
Бувало все: була снага й співучість
Та знов чомусь постукала вона в вікно мені,
Даруючи з ніг підняту могучість.
« Її спитав я, чом прийшла чаклунка,
Чому до мене лине крізь вікно,
Чому на шибках пише візерунки?»
Вона сказала: «А тобі не все одно?»
І білим снігом вмить захурделила,
Змела з вікна неначе пензлем світ,
І десь мабуть машину часу зупинила,
І загубилась у шедеврах літ.

***
Антракт: затихла музика дзвінка,
І диригент замислено спинився
І в гору підіймаючись з легка,
Зими - цариці вірний лорд з’явився.
І сповістив новину всім веселу,
Що знову запанує в світі міс – зима,
Що знову полонить вона міста і села,
Бо меж у неї не було й нема.

Кобинець Світлана
Зимовий сон
На долоню упала легенька сніжинка,
Всміхнулась привітно й все скрізь огляда.
Виблискує вся, неначе перлинка,
Ніхто б не повірив у ті чудеса.
Стрибнула легенько вона на стежину
Й почала крутитись у танці своїм,
Неначе біленька й легка балерина,
Танцюючи, щастя зсипала усім.
І тут вона зникла, і враз замість неї
На стежці з'явився із снігу кожух.
За мить біля нього з'явилися феї,
Вдягнули його на столітній вже дуб.
Всміхнувся старенький дідусь всім привітно,
Поправив кожух і в зимовий ліг сон.
А сніг всім байдужий паде собі дрібно,
Й мороз все малює пейзаж за вікном.
І тут показався морквяний всім носик,
Всміхнулись вуглинки чорненькі й брудні.
Та див на цю ніч, мабуть, уже досить,
Пора прокидатись, напевно, мені.
Я гляну в вікно і побачу там диво,
Стоїть дуб-дідусь у новім кожусі,
Й легенькі сніжинки танцюють в долині,
І першому снігу радіють усі.

***На скрипці світу грає вітер,
На басі снігу заметіль,
Березові хитає віти
На сніг кидає темну тінь.

Немов смичком пройде по полі
И по лісу вітер-ураган.
Вгинаються дуби й тополі,
І свист по світу проліта.

Лапатий сніг співає басом,
Смичок підтримує його,
А заметіль, щоб підспівати,
Свистить і крутиться давно.

Сем’янків Наталя
Зима
Чарівниця зима
В моє рідне село завітала,
На своєму шляху
Все в сріблястий пушок прибрала.

По садочках деревам шапки одягла
А зайчатам усім білі шубки роздала
Все село моє рідне
Білим щастям накрила.

Тишківська Марія
Зима
Зима прекрасна і чудова ,
Холодна, біла, чарівна.
Сніжинки падають додолу,
Неначе зіронька вона .

Завиває вітер, свище,
Сніг у очі насипа.
Замітає всі дороги
Біла снігова крупа.