Пригріло… Затяжні дощі скінчилися і серце
заспівало пташкою серенади літу. Червень, відкриваючи двері сонцю, дав доступ
до облич, які щодня цілують мільярди сонячних зайчиків. Вони, танцюючи з вітром,
створюють тандем радості, який пробуджує крилату музу і дає їй наказ спускатися
на перо, що вмочившись у чорнило буднів перетворює кожне моргання дня на вірш.
А ці сонячні вірші наповнюють солодом вуста закоханих одне в одного, в природу
і розпихають хмари відчаю. Читайте і пересвідчуйтесь!
Оксана Сподар
***
Люблю тебе…
Незабаром іще одне літо
пересіє крізь сито
небо твоє голубе
у бездонних очах,
холодних, немов ручай,
сонцем іскристим наповнений,
і так щедро насіється знов мені
дзвінким благодатним дощем…
А я хочу напитися ще
твоєї безмежної ніжності,
що у погляді, в слові засніженім,
як трава крізь асфальт, проросте
із душі неймовірно світлої,
що добром усміхається світові
і дарує любов і красу,
проганяє затаєний сум,
життєдайним вогнем розливається…
А душа моя тихо торкається
вдячним словом до Божих небес…
Люблю тебе!
***
Той дивний смуток у Твоїх очах
Такий безмежний, світлий і високий
Торкнувся вітром до мого плеча
І вмить розбив мій кришталевий спокій.
А тихий голос магією слів
Творив картини радісні, яскраві…
До Тебе йде душа… по битім склі…
І пломеніє в сонячній заграві…
***
Долаючи межі і стереотипи
Ти спокій мій весь до краплиночки випив
І спрагу мою, як святою водою,
Так лагідно й тихо наповнив собою…
Безмежною щирістю серце зігріте
Навчається заново сонцем горіти,
Забувши про дні зледенілі, солоні,
Сніжинкою танути в теплій долоні,
Летіти до неба пташам легкокрилим,
І вітром дзвінким підганяти вітрила,
По зорях стрибати в вечірньому небі
І щастям земним повертатись до тебе…
***
Ночі у червні такі короткі,
Такі жагучі, такі шалені!..
Зблискують зір золоті самородки,
Смарагдово дивиться світ зелений
На дивних людей, що летять над землею
І, (як тут світові не дивуватись?)
Неначе напились солодкого клею -
Не можуть устами від уст одірватись.
Вони – єдине. Вони – це Всесвіт,
Налитий щастям по самі вінця…
–
Ти чуєш хвиль божевільний плескіт? –
Ці ночі котяться, як червінці
В скарбнички пам’яті в наших
душах.
Життя – це бісер сліпучих митей.
Все інше тихо краде байдужість,
Все інше щезне, дощами змите.
...Час – то втікає бурхливими зливами,
то, як ведмедик, неповороткий...
Люди! Встигайте бути щасливими!
Життя, як спалах – таке коротке!
***
так багато покликаних
вибраних мало
а ми обрані саме цим
літом
нам так зливи весняні
завзято співали
засипаючи землю всю
цвітом
там де стежка як
річка у літо впада
зорі губляться в
травах шовкових
ти як вітер летиш чи
течеш як вода
і знаходиш мене знову
й знову
як промінчик в долоні
росу в пелюстках
як у небі хмаринку
химерну
мене ловиш у сіті в
бажаннях і снах
наче рибу в глибинах
озерних
так багато покликаних
чують не всі
а ми знаємо наше це
літо
І буяє земля в
неймовірній красі
і на нас вже
розставлені сіті
Ольга Литвин
***
Була завзята тиха
літня спека,
та враз так
змерклося, неначе морок став.
З’явилась чорна смуга
в небі десь далеко,
а в ній вогонь
спалахував й згасав.
Моргало небо в чорній
смузі хмар,
і на краю вже хвиля
вогняна стояла.
Все рухалось, кипіло,
мов гарячий чан,
і разом з блискавкою
небо вибухало.
Білий потік порвав
заслону ночі,
і, наче лив хтось
відрами дощу.
Земля принишкла і
закрила очі,
наплакалась, напевно,
досхочу.
Тяглася в небі довга
і уперта канонада,
та скоро втихла:
вибилася з сил…
Скінчила бій рясним
холодним градом,
так вгамувався літній
буревій.
Тепле повітря
змовкло, як налякана дитина,
заплакана і змучена
розсунулась земля.
Ще дерево задихане
трусилось:
лежало поруч зламане
гілля…
Люба Тимчій
***
Косила трави вранішня
коса.
Вони лягали рівно на
покоси
І, ніби, пропадала
вся краса,
І плакали за нею
срібні роси.
Голівки у ромашок
полягли
І вогників померкнули
іскринки.
І шелест трав поволі
так німів,
І хвилі трав розтали,
як хмаринки.
Коса косила...Запах
всіх п'янив,
Немов просив: залиште
трави в полі,
Бо звіробій й чебрець
ще не відцвів
І вітер тут не
нагулявсь доволі.
Коса
косила...Стомлений косар
Пив спрагло воду із
кринички в полі.
Покоси трав, що у
рядки лягли,
Стелили стежку для
людської долі.
Назарія Веснянко
***
Заховалась душа між квітками,
Аромат ніжності у серці засміявся,
Забавилась росами – блискітками,
А вітер з зайчам сонця залицявся.
Милозвучно скрипка обізвалась,
А сойка закричала десь з горіха.
Трава з листочками шепталась,
Нас всіх захопила забавка – втіха.
Не хмуриться вже день на літо,
Яке цілує кожного у дві щоки.
Людей малих й старих зі гріто,
Хруст чуєш, це до щастя кроки.
Життя вирує і бурлить струмком,
У снопи в’яжуть дійсності бажання.
З найкращим Божим подарунком,
Пізнаєш сенс любові і страждання.
***
Червень
шепоче молитву стиха,
Він
владарює сьогодні й завтра.
Ніщо
не провіщає жодного лиха,
Піднімає
бджілка термометра.
Сонечко
ніжно цілує обличчя,
Промінцями
торкається тіла.
Вже
не виникає протиріччя,
Людина
ж нагрітись хотіла.
Трави
покосами лягли спочити,
Вітерець
бережно чеше коси.
Радість
вдається пташці свідчити,
Спрагло
п’єш щастя прозорі роси.
Бо
червень в літо двері отворив,
Крізь
них заходиш усміхаєшся.
В
душі щось дивне сотворив,
Що
радості не опираєшся.
Лілія Пінчук
Літо
Настало тепле літо
Зраділа дітвора
Розцвіли ніжні квіти
На річку всім пора.
Ранкове тепле сонце
Загляне у вікно
Скоріше прокидайся,
Надворі жде воно.
Прекрасне тепле літо
Канікули, ура!
Радіють усі діти
Найкраща це пора!
Мар’яна Вагіль
***
Світанок,
спів птахів
і
ранкові коси розплете
зелень
літа вдалині...життя
б
умити, де найбільші
роси...усе
б убрати в
літа
розкішні пісні...Туман
розлігся
від тепла...мов
ковдра
в горах...лелеки
вже
лелеченятам їсти
несуть...і
тільки в цих
найдивовижніших
мальовничих
порах
показує
природа
свою
найдивовижнішу
суть...Літо...воно
збирає
тисячі
мелодій...І як
на
арфі гармонійно
створює
одну...Здається
лише
час, як непомітний
злодій...собі
збирає все й
веде
наступну пору...Співа
соловей,
зозуля кує, а орел
лише
раз озветься, коли
вниз
стрімголов по
здобич
летить...І вся
краса
ця благодаттю від
Бога
зветься...зібрана в
маленьку
жменьку літа...й
вся так життя мить.
Немає коментарів:
Дописати коментар