Добро все ж таки є вічним!

   Є багато істин, категорій і понять, як, зрештою, доріг і професій, та все це є таким всепроминаючим і мінливим. Заглиблюватися у себе навряд чи хтось захоче, бо тоді прийдеться оголити душу, яку можна ошпарити правдою, чи лукавством. Всі ми часто забуваємо, що мірилом життя людини є непроминаюче і невід’ємне від Любові Добро. Добро, якого прагнемо і яке часто не вміємо робити, але ж воно є тим самим омріяним щастям.
   Добігає останню дистанцію старий рік і ще зовсім трішки залишилось до завжди очікуваного Нового року. Заглиблюватися у себе потрібно, хоча б для того, щоб очистити душу від бруду буденності, яка як трясовина затягує у вир фальші і очорнення. Знімімо кайдани байдужості, очистімо серця для добра і для приходу новонародженого Ісуса, в якому ми знайдемо те, без чого не можна бути людяним. 

   Вагіль Мар’яна 

   Як має випасти сніг… 

  Природа і погода – дві такі непередбачувані пані. Природа із своїми стихіями, погода із своїми умовами. Знаємо, яку ніжність показує природа, коли зацвітають сади та який характер, як має випасти сніг. Зима, наче народжує сніг у тяжких муках. Але цей сніг, як дитя тендітний та ніжний.
  Як має випасти на землю сніг, таке враження, що хтось гнівається. Небеса застилаються темними важкими ковдрами – хмарами. Вітер ревниво розриває їх своїми раптовими поривами. Сонце терпеливо перечікує цю боротьбу десь за гіркою. Земля старається бути спокійною, та наче від переляку холоне. Ця боротьба важких титанів-хмар та сплюндрованого частими дволикими змінами неба триває пару днів, а то й декілька тижнів. Вітер, доводячи свою правоту старається ще більше показати свою силу. Через сумнів та не повне переконання у власних діях вітер часто міняє напрям руху, тим більше розгойдує небесну нішу. Від цих суперечок завжди страждає хтось третій. Листя з дерев з жалем падають на землю і тільки про себе нагадують тоді, як на них наступають. Трава від смутку втрачає свою яскравість і стає зажурливо-мінлива. Кущі й дерева настільки сірі й мовчазні, що годі їх пізнати. Вони все ж таки живі, – це видають розмови, що ведуть гілля. Вони ледь похитується і рипить, мов хід від важких дідових чобіт…
   Як має випасти на землю сніг… Погода, як переполохана дівчинка біжить чимдуж, не знаючи від кого та куди. Вона то тремтить і плаче, то сміється й скаче. Її настрій лунає тихою мелодією тендітного лісу, то гучних ревом його верховіть. В цієї дівчинки настрій мінливий журливий сміливий грайливий. І міняється так швидко, як змінюються платтячка через дитячу нечепурність та квапливість. Вона маленька пустунка, що грається усім, що трапляється їй на шляху. Погода ніколи не бажає сидіти на місці і буває в різних місцях одночасно. Їй по плечу будь-які забаганки та примхи. Вона уміє причарувати, але й уміє свою честь відвоювати. Коли хтось їй старається нашкодити вона зловісно мстить, як справжня жінка, але й так само швидко забуває про образи та загладжує свою винну, коли та є. З такого стану природи всім зрозуміло, що це не з проста. Така боротьба триває, коли має випасти сніг…
  Як має статися щось важливе (добре чи погане) завжди існують навколо здавалося б непомітні передумови, якими часто ігноруємо. Шосте чуття, що звемо інтуїцією, завжди супроводжує поруч. Рідко, але наше серце інколи мовчить. Насправді його “голос” самі приглушуємо думками-осами. Нічого ніколи не буває з проста. Куди не оглянешся одні підказки вказують на наступне. Перед тим, як з дерев опадає листя, воно різко міняє свій колір…
   Одні люди кажуть, що від долі нікуди не дінешся, а інші – свою долю будуєш сам. Звичайно повністю не володіємо становищем, та найголовніше Господь нам дав вибір. Снує павук павутину і заманює туди комах. Важко дивитися, що бідолашна комаха не може вибратися. Борсатися з відчаєм і безнадією можемо, та в нас є скеля, у нас є криця – віра, що веде до щастя, жива водиця. У нас є мужність і відвага, яка дається з висоти, попросимо й буде наснага литись потоками навкруги. Чи змиритись і чекати, що для зла є пересічним, та треба молитись і сподіватись, що Добро все ж таки є вічним!..

   Іра Курташ
   Добро завжди сторицею воздасться
   Я згодна з цим твердженням. Споконвіку триває протистояння добра і зла – двох протилежностей, таких самих, як життя і смерть. Зло ненавидить усіх і все. Воно не пам’ятає добрих вчинків, його щастя – це горе інших. Добро ж в свою чергу пропонує забути всі образи. Воно закликає нас не завдавати людям болю, а допомагати їм. Добро поєднує серця, роблячи їх щасливими, і тоді цим щастям поділитись із цілим світом. “Усміхнись – весь світ усміхнеться з тобою, заплач – ти плакатимеш один” усмішка – це добро, вона обов’язково повернеться до вас у відповідь. Сльози, поганий настрій, кому вони потрібні, й без того у серці кожного з нас живе хоч краплинка печалі.
   Розмірковуючи про добро, не можу не згадати постать Кобзаря – втілення народного духу. Як він любив рідну Батьківщину і своїх земляків! “Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ, цілу націю” - писав Остап Вишня. Т. Г. Шевченко ввійшов не тільки в літературу, а й в історію України. Адже він після десяти років мук, знущань, солдатської муштри, доносів залишився таким же, як був раніше, і частенько наголошував, що жодна риса в його внутрішньому образі не змінилась. “Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилась любить”, - писав Кобзар. Його слова живі й досі, та не тільки на Україні, а ще й за її межами. Ми дякуємо йому, величаємо його творчість та передаємо іншим поколінням. Добро живе на сторінках його книжок та в серцях людей, які пам’ятають про цього великого поета.
   Що може розказати нам про добро, як не саме життя? Немає, мабуть, такої людини, яка б не вчинила хоч один добрий вчинок впродовж свого життя. Особисто я люблю допомагати своїм друзям чи будь кому, хто цього потребує. Навіть якщо людина не просить про допомогу, я намагаюсь зробити так, щоб з її обличчя зник сум і очі засяяли радістю. Робити ж добро заради подяки чи пошани, я вважаю безглуздям… можливо ця людина не згадає про тебе більше ніколи та забуде віддячити – не сумуй. Бог зробить так, що це добро обов’язково повернеться, незалежно від того, чиє серце його подарує.
   Отже, світ не без добрих людей. І щасливими ми будемо тоді, коли в нашому житті буде більше світлих моментів. Зло загине тоді, коли добро сторицею роздаватиметься кожному.

   Бордун Мар’яна
   Злетілися ангели з неба 

Злетілися ангели з глибини неба, 

Туди, де надто яскраво засяяла зоря

У Вифлиєм, де Марія Ісуса родила,

Щоби зраділи святі й убогі.

І ангели дружньо співали,

Бо блага вістка почулася їм.

Пройшли вже століття,

А звістка щороку лунає.

Танцюють й радіють християни,

Що мають Ісуса на життя, не на мить.

Від хати до хати звучить коляда весела, співуча,

Від хати до хати ідуть вертепи добро даруючи.

І в Церкві вже дзвони б’ють віщуючи радість убогим.

Священики дружньо ідуть, колядуючи край дороги.

Злетілися ангели з неба, щоб подивитись на народ,

Який свідомо йде до живого, єдиного Бога

На крилах і в руках несучи радість і добро

У кожну людську душу і в кожне наше житло,

Щоб дати надію на краще, щасливіше життя,

Яке може дати лише маленький Ісусик.

Новий випуск "Бревісу"

Вийшов третій номер районної молодіжної газети.

Жити посміхаючись

   Споглядаючи глибинну течію Слова, так і хочеться торкнутися щасливою рукою, нероздільною від надприродних здібностей до особливого бачення краси, щоб виплеснути із душі ті слова, які вервичкою обняли серце, що раптом і по – новому заговорило, незвичайною граційністю у вимові, що заохотило без страху іти до людей і ділитися з ними своїм щастям та заряджати всіх позитивною енергією, спрямованою на цілюще джерело неймовірної радості. Щоб можна було просто жити! Жити посміхаючись, як  і сама авторка віршів Хомишин Вікторія.

Пісня – повсюди
Пісня лунає всюди:
У полі, в степу і в селі.
Вона нам потрібна дуже,
Без неї не жить на землі.

Без пісні не тектимуть ріки,
Не підуть в похід школярі,
Не буде нам щастя і сміху,
Коли забудемо рідні пісні.

Іноді важко
Іноді важко стримати сльози,
Іноді важко стримати плач,
Іноді важко утримати слово,
Іноді важко, стримати біль.

Але це не інколи, стримати треба.
Утриматись від слова, від сльози,
Котра стікає по утомленій щоці
І просто жити! Жити посміхаючись.

Перше кохання
Цієї ночі ні хвилинки я не спала,
Слова самі лягали на папір
Мені було і мило і прекрасно,
Що стало навіть трішки страшно.

О, ці думки,о ці слова…
Для серця є нова обнова
Душі і радість, і розвага
Мені прийшло також Кохання.

Всерівно я її люблю
Всерівно я її, таку, як є, люблю,
Бо я також собі з свого народу.
Люблю одну її, одну люблю,
Хоч в неї мова рідна і не рідна.

Без змін, зізналася, люблю!
Хоча життя її в “світлиці”
І хоч навколо неї таємниці
Всерівно я її, таку, як є, люблю!

Крилаті вірші
О, вірші ви мої крилаті,
Натхнення спати не дає,
Ви пані Музу присилаєте до мене,
 

Вона шепоче : “зі мною тобі жити!”
І я спочину на її рядках крилатих
Притисну ручку до листка
Учитимусь поезію любити,
Бо це, як сон для мене звістка.

Прощальна пісня осені

   Згубилося літо у осені, котра щедро роздала свої дари, які знадобляться для тіла, а для душі танцюють у вальсі золоті листочки під мелодію любові. Але і осінь, роздавши всю себе, повинна поступитися зимі, що слідом йде за нею. Лоскочуть по щоках сльози – краплинки дощу, що вже скоро перетворяться у сніжинки. Та поки ще осінь, і ми маємо змогу милуватися її золотою красою.
   Ось як побачила своїм поетичним зором осінь Світлана Кобинець.





Осінь
На полі золотіє незібране колосся,
А з дерева спадає березовий листок,
Усі дари ці щедрі подарувала осінь
І запросила всіх нас з собою у танок.

Лягла на землю листям і дощиком дрібненьким,
Косою золотою повила всі поля.
Туманом колисала село, луги, мов ненька,
А ми в тумані спали, немов мале дитя.

Крилом лелечим ніжним нас гладила по личках,
Дбайливо умивала всіх вранішнім дощем,
І все позолотіло, лише одні смерічки
Залишились зеленими красунями іще.

Розмова з осінню
Спасибі тобі, осінь золота.
   Нема за що, - сказала вона щиро.
   За те, що в золоті гора крута
   І листя витанцьовує уміло.
   Спасибі тобі, осінь, за дари,
Які зібрали ми недавно з поля,
За айстри, що неначе прапори,
   Цвіли і пахли, а тепер вже кволі.
   Нема за що, дитино дорога,
   Ніякої подяки не потрібно.
І мовчки обернулася, пішла...
А слід її замів сніжок так дрібно.

Прощальна пісня осені
У повітрі літають сніжинки,
І прощається осінь з всіма,
І на землю, неначе пушинка,
Осідає легенько зима.

І зронила останні сльози,
Й полетіла, неначе листок,
Заспівала ту пісню в морози,
Від якої все лине в танок.

І востаннє прокинувся ворон,
Пролетів над полями всіма,
На землю спускається морок,
І осені тут вже нема.

І чується пісня далеко,
Що осінь її десь співа,
І нам відпускати нелегко
Ту осінь, що в нас ожива.

І прощально зітхає листочок,
Й кружляє у вальсі легкім.
І, наче прощальний дзвіночок,
Чути пісню, що лине усім.

***
Послухай мить, як барви грають
На флейті неба, скрипках трав...
Ансамблем осінь зустрічає Зиму.
І розстилає золотий рукав.

А подивись, як трави гаю
Принишкли, доторкнувшись до землі.
Щедра осінь зустрічає
Зиму, й несе дарунки їй свої.

Тепер відчуй у себе на обличчі,
Як вітерець лоскоче по щоці.
Це вже не зиму-чарівницю осінь кличе.
Зима прийде, й за осінню затужать всі.

Молодіжна газета “набирає обертів”!

Редколегія “Бревісу” продовжує активно працювати і, як наслідок, – світ побачив уже другий номер видання. Ознайомитись з ним можна на цьому блозі.

"Бревіс" повернувся!

Цьогоріч районна молодіжна газета "Бревіс" працює на базі Долинської ЦРБ, в якій діє молодіжний прес-центр. Бібліотекарі сприяють не тільки створенню, а й розповсюдженню видання, перше число якого вже вийшов друком. Цей та усі наступні випуски газети будуть опубліковані на нашому блозі.

І небо плакало гіркими слізьми

7 жовтня на засіданні літературної студії “Слово” відбулася фольклорно-пісенна композиція “І небо плакало гіркими слізьми”, присвячена 70-ї річниці з часу створення Української повстанської армії.
Важко навіть уявити, який потужний пласт пісень залишили нам тогочасні борці за волю України. Ці вірші складали найкращі з-поміж нас, їх знає український народ, бо вони постали з землі, де кожна грудка освячена. Кожна така пісня — це крик душі, краплина крові воїна, який прагнув свободи. Але, перш за все, в них звучить хвала величі духу, свідомість своєї місії, відповідальність за долю України.
Учасники з цікавістю переглядали рекомендовану літературу про УПА, зачитували пісні зі збірників, а також свою поезію про цей героїчний період історії.

Галина Максимів
Повстанець (Олексі Ковалю)
Як вертавсь додому на зорі,
Не кували сиві зозулі,
Смерть го ухопила за плечі:
“Олексію, – приречений..”
Лютий кат до себе
Зрадника прикликав:
“Убей, ему не жить здесь!”–
Автомат лиш схлипнув…
Не співали птиці,
Схилилась трава.
Повстанець – убитий,
Та пам'ять – жива!

Сокіл
Нема стежки додому,
Замело дрібним листом,
У танку вітровому –
Горобини намисто
Постелилось під ноги,
До криївки далеко,
З поневільного краю
Відлетіли лелеки.
Заболіло під серцем,
І забракло враз сили,
Там повстанця “Сокола”
Люті кулі скосили.
Притуливсь до землиці,
В руках – гроно калини.
Ой “Соколе”, прокинься,
Славний сину Вкраїни.
Багрянилась правиця,
Від гарячої крові
“Слався, рідна Вкраїно”,
Й навій змовк на цім слові.
… Безіменна могило,
Безталанная доле,
Пам’ятають про тебе
Побратими-соколи.

Любов у кожнім подиху життя

До Всеукраїнського дня бібліотек наша книгозбірня підготувала три частини збірника “Джерела спалаху”, в яких представлені твори учасників літературної студії “Слово”: учнів шкіл м. Долини і сіл району, студентів вищих учбових закладів, молоді.
Читачі матимуть змогу вибрати той вірш, який їм ближче до душі, оскільки джерела спалаху присутні не тільки в інтимній ліриці, а й в інших жанрах. Не обійшли увагою і нас, бібліотекарів.

Галів Олег
Бібліотекарям
Казковий світ нам відкриває
Цікава книга, мов життя,
Науку ми черпаємо із неї,
Свої збагачуєм знання.

У бібліотеці книги, книги -
Мов ластів’ята у гнізді.
Їх на полицях так багато
І великі і казкові – не прості!

Це скарб для мене найдорожчий
Палке захоплення моє.
Бібліотекар книгу легко
Мені у руки подає.

Спасибі вам, дбайливі люди,
Бібліотекарі, ще раз
За радість ту, яку з любов’ю
Завжди знаходите для нас.

Життя - це казка веселкова!

Щодня крокуємо в майбутнє, залишаємо гомінке дитинство за спиною, а відчувши смак свободи, летимо за буремною мрією, якою керує незбагненна воля до життя, яке можна порівняти до танцю, до швидкої стихії, що несе на крилах щастя у веселкову казку. Поетична душа не може задовольнятися буревіями і монотонністю, бо часто закохується у феєрію. Плаче віршем і радіє тим багатством, що закладене у серці, з якого черпають воду горностаї, щоб полетіти до сонця, яке викличе усмішку, яка висушить сльози і зможе довести, що не марними були наші “казки”. Про це та  інше сміливо доводить віршем юна поетеса Аня Грицик.



***
Вона краде щасливі твої сни.
Вона є та, народжена з води.
У ній є істина ранкової роси.
Тобі дарує спогади квітучої весни.

Вона є вітром хвиль твого волосся,
Вона є сонцем в золоті колосся.
Без неї не відчуєш повноту життя,
Вона шуліка в просторах твого буття.

Це танець, це швидка стихія,
Це пристрасть, незбагненна воля.
В твоїх думках ще жевріє надія,
Це все вона, твоя буремна мрія.

Така ж проста, наче гірська порода,
Вона - твоя людська земна природа.
Ти не змагайся з грозами в душі погоди,
Так просто називається вона - твоя СВОБОДА!

***
Нам не зустрітись більш ніколи,
Усе минуло, все пройшло.
Шепочуть ніжно нам роздоли,
Де були ми, де все було.
Там дитинство наше грає
На крилах вітру в далині,
Лише воно минуле пам'ятає,
Та кличуть нас у вирій журавлі.
Там нас чекає шлях широкий,
Дорога сонячна й страшна -
За справедливість бій жорстокий
Простелить нам вона у майбуття.
Випробувань не слід боятись:
Вони уроки цінні у житті.
За мрії слід усім боротись,
Згубити сумніви у каятті.
Ми починаємо свою дорогу
І слухаємо в серці відчуття,
Що покидаєм батьківські пороги,
Широким кроком йдемо у нове життя!

***
Сліз моїх не побачиш ти,
Не побачиш більш ніколи.
До мети безмежно можу йти
І відкриються мені простори.

Щастя я обираю у житті,
У житті добра й безмежної любові.
Черпаю мудрість я у ранішній росі
І бачу сни я тільки кольорові.

Наше життя - це казка веселкова,
Це казка, яку напишемо ми.
У ній усі слова наші медові
Та стеляться під ноги сонячні дороги.

Сліз моїх не побачиш ти,
не побачиш більш ніколи,
бо лише усмішка зможе довести,
що не марними були наші “казки”.

…Намалюю щастя
Я намалюю тобі щастя,
Його цілунок на вустах.
Коли відчуєш подих вітру,
Воно засяє у твоїх очах.

На крилах неба, в білих хмарах,
Воно летить, як горностай.
Такий швидкий і гордий птах,
Ширяє там де сонця край.

Я намалюю тобі щастя,
Його солоний смак води.
Коли у скелю вдарить хвиля,
Воно розтане в крапельках роси.

І ти відчуєш його дотик,
Коли озон наповнить груди,
Коли похмілля зводить розум,
В думках шумлять весняні грози.

Я намалюю тобі щастя,
Його сосновий свіжий запах,
Коли в душі гуляє свято
І Новий рік шепоче казку.

Коли в вечірній час погасне зірка,
Твоє бажання зрине з вуст.
Коли в думках живе веселка,
Всі дні твої – кленовий лист.

Я намалюю тобі щастя,
Його багатство у думках,
Коли у іскорках багаття,
Ти бачиш золото в руках.

Коли стожари є вином,
П’янким, солодким, наче гріх,
Повітря пахне  жасмином,
А в нім лунає тихий сміх.

Таке красиве й щире щастя…
Його пришле тобі буття,
Коли відчуєш дивну радість
У ніжних митях  юного життя.

Бережіть любов!

Коли зацвітають липи і запахом огортають перехожих, просто не можна залишатися байдужими до краси, яка милує око. Все частіше хочеться на лоно природи, щоб відпочити від міської суєти, подихати свіжістю лісу, поласувати ягодами і просто помріяти. Роздумуючи над життям, усвідомлюємо скільки ми допускаємось часто безглуздих помилок, які вже встигають перейти через серце і розбудити ностальгію за втраченим коханням, яке давало стільки радості, що інші проблеми у порівнянні були маленькими невдачами. Замислюючись над буденністю і над згаяним часом, розумієш, що головне з чим ми приходимо на світ є любов, якою часто нехтуємо. Отож, як радить юна поетеса Кизима Ольга, бережіть любов, щоб не знати печалі.


***
Ти зараз далеко від мене,
Не можу я побачити тебе,
Не можу подивитись в карі очі,
Не можеш обійняти ти мене.

Я все пригадую, що було,
Не повернути нам того.
Я не жалію. Те, що було,
Немов прекрасний сон, минуло.

Кохання – невичерпне почуття.
Його так важко в світі відшукати,
Коли навколо всі говорять про любов,
Немає сенсу слухати, казати.

Казати, що кохання – це жага,
Яка п’янить і спонукає серце
До більшого творіння, та нема,
Нема кого так віддано кохати.

Тебе кохаю зараз дуже я,
Та почуття моє не має сили.
Вже залишились тільки відчуття,
Та хочу вірити, я  буду ще щаслива.

***
З очей сльозинка ще тече,
І серця біль, і серця шепіт
Я кожну мить тобі даю -
Усе, що було, я тобі дарую.

Я розумію, що страждання -
Це перші ознаки кохання.
Я знаю це, бо я страждаю,
Так палко я тебе кохаю!

***
Люблю! А може, це не любов?
Страждаю! А може, це не страждання?
Плач і розпач для мене, немов
Нісенітниця й розчарування.

Люблю! А ,може, й не люблю?
Я плачу, водночас сміюся.
Перемогти не дам я забуттю,
На тебе злюсь і водночас молюся.

Люблю! Яке ж це божевілля!
Яка смішна є істина оця!
Не хочу більше із тобою бути
Але й не зможу я тебе забути.

***
Це не біль і не сльози, не муки,
Це щось нове в моєму житті.
Я не можу пробачить розлуки,
Хоч усе пояснив ти мені.

Я не можу ні їсти, ні спати,
Навіть дихати  важко мені.
Всі думки мої линуть до ночі
Ти явись мені хоч уві сні!

***
До тебе більше я не підійду,
При зустрічі уже не привітаюсь,
Коли приношу я тобі біду,
До тебе я уже не повертаюсь.

Ти сам сказав, що це уже кінець.
Поставив легко крапку у стосунках.
Ти звів усі мої надії нанівець,
З’явилась інша на твоїх малюнках.

***
І знову те саме! Я знову сама.
Кохання забрала сніжна зима.
І знову розлука, і відчай, і біль.
Так важко у світі бути одній.

І сльози рікою течуть по щоці,
І серденько плаче прокляттям страшним.
Чому все так вийшло, для чого оце?
Чому ми любов не бережем?

Оркестр природи

Ніщо так як природа не надихає на поезію, тому ми вирушаємо до лісу. Він приймає нас шелестом дерев, гомінким співом пташок, дзюркотом джерельної водички. З усмішкою і любов’ю чемно торкаємось одне одного словом, що лоскоче серце, переповнене враженнями, які ми самі створили для себе. А згуртувавшись разом, можемо поділитися думками, ставши на захист природи, та віршами, які народило серце.


Шибівська Юлія
Послухайте…
Послухайте симфонію п’янкої тиші,
Її акорди ніжні, чарівні
Коли тичинка квіточку залишить
Чи пташка заспіває на гіллі.
Послухайте мелодію вітрів,
Що свищуть в полі безупинно
Послухайте природи чистий спів,
Що неповторний наче диво.
Послухайте ті гомони зірок.
Що будять сонце перед ранням.
Й закоханим наспівують рядочки про любов
Й виблискують на небі до світання.
Послухайте мелодію річок,
Їх хвилі чисті й дзвінкоголосі.
Що віддзеркалюють нам безліч тих зірок.
Котрі виблискують на темних косах ночі.
Послухайте акустику тих гір,
Що обрамляють край наш найрідніший
І стоголосся нашої землі
Оркестру нема кращого на світі.

Вагіль Мар’яна
Ріка – “люди – хамелеони”…
Із малого джерела велика річка мчить
І рве каміння, що на шляху їй заважає…
Вона – гординя й брехні не змовчить,
Ніби тендітна, та сльози не ковтає.

Ріка розбудить і сколихне  весь світ,
ЇЇ і час ніким ніколи не зупинити.
Як розізлиться – “залишить слід”,
Самостійну вдачу важко полюбити.

Люди такі ж – себе не в змозі віднайти:
“Стрімкі”, чомусь у безвість поспішають.
“Прямують на камінь”, хоч можна обійти,
Відстоюють правду, яку до кінця не знають.

Річка біжить і манить за собою мінливо,
Кольорами переливається так грайливо…
То блакитна, зливається з синню неба,
То зеленувата, як влітку трава і дерева.

Люди змінюють свій вид, як хамелеони:
Жваво посміхаються – привітні й щирі…
Потім інший настрій, діють другі закони:
Кудись пірнули думками – у власному вирі…

Великим іспитом для природи є посуха,
Гаряче, сонце собою навкруг все спопеляє.
Не вистача ковтка повітря –“заперає духа”,
А воно наївно промінням знову ж грає…

Коли в ріки нема терпіння, ні жалю дна,
Швидко чорніє, немов відьма чи примара.
Люди на мить замислюються чом вона –
Така зла, можливо це них небесна кара?

Щоб зрозуміти вдачу – не потрібний дар,
Ця істина разом з досвідом росте й дозріває…
Ворон летить по небу з споконвічним “кар”,
Люди наївно питають, що ж це означає?

Курташ Ірина
Міліють ріки, рідшають ліси…Але чи винні в тім з тобою ми?
Дуже давно, створюючи живу та неживу природу, Бог створив людину — найдосконалішу істоту на Землі. Проте, замість того, щоб жити так, як велів Творець, людина занапастила власну душу, зламала життя своїх нащадків.

Але плинність часу не зупинилась. Цілі епохи пролітали, наче мить, а природа залишалась усе такою ж безсмертною та дивовижною, як людська душа. Проте сама людина змінилась надзвичайно сильно. Вона оточила себе світом техніки. Інновації та технічні прогреси стали метою життя. З’явилось віртуальне спілкування, а згодом такі ж стосунки і почуття… Людина все більше віддалялась від живої природи, вона забувала турбуватись про неї, а, отже, й про власне здоров’я та життя.

Безліч письменників намагаються донести до нас красу рослинного та тваринного світу, змусити любити природу та спробувати “врятувати” її від нас самих. “Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце й трави” - писала Ліна Костенко. Також не можу не згадати твір Лесі Українки “Лісова пісня”. Саме в цій драмі — феєрії письменниця висвітлює вічну проблему: людина і природа. В природі панує краса й воля, натомість у людському житті завжди знаходиться місце для неволі, журби. Відійшовши від природи, людина створила собі надзвичайно нудний дріб’язковий світ.

Неодноразово я бачила шокуючі цифри, які свідчать про забруднення води, повітря, жахливого стану лісів, заповідників, інших природних об’єктів. Виникає питання: що робить людина для порятунку природи? Відповідь дуже проста: нічого. Ми не рятуємо флору та фауну лише тому, що досі не усвідомлюємо, наскільки сильно залежимо від них. А насправді ж рятувати потрібно себе! Власне винаходити повільно вбивати нас і все те, що нас оточує.

Отже, ми, безумовно, винні у тому, що міліють ріки, а також в тому, що рідшають ліси. Життя не стане кращим до тих пір, поки кожен з нас не задумається над глобальністю цієї проблеми. Вода, природа, повітря – вони нас так люблять! Залишилось лише відповісти взаємністю…

Все, що весною відбувається

 Дивні зміни відбуваються в природі… Душа, залюблена в красу, розплющує очі радості і посміхається сонцю, яке бере безпосередню участь у творенні краси.

 Сонячний зайчик стукає у зігріту сонцем шибку, крізь яку до збайдужілих людей заходить весна, щоб поцілунком розбудити серце, яке зачарувала холодним подихом зима. Все ожило, зацвіло і звеселило людське око. І не можливо устояти від весняних чар і не випити цілющого нектару щастя, яке джерелом радості б’є з середини. А носієм цього гормону щастя, що виробив імунітет у живих істот, є маленька пташка Соловейко, що відкриває день, своїм наймелодійнішим голосочком, котрий уцілив у саме серце тому, хто так близько стоїть до поезії.

 Сьогодні, узявшись за руку із Музою, вирушає стежиною квітів і трав у райський сад поезії дівчина, котра змалку закохана у диво, яке можна спостерігати виключно весною, ім’я цієї дівчини Марія Мацелко. Отож, йдемо за нею і несімо власне серце, для того, щоб у ньому диво збулося.

***

Все, що весною відбувається,
Народженням новим називається.
Все що весною рясно розцвітає,
З гнізда надії у життя злітає.

Всі, що повітря чисте удихають,
Оті у Бога радості прохають.
Краса душею сповна володіє,
Весна у серцях людських діє.

***
Надворі прекрасна пора,
Ніжна, сонячна, тепла весна,
Як пташки гомонить дітвора,
Щоб душа не сумна, радісна.

Щоби серце серцем зігрілось,
Щось приємне в житті збулось,
Щоб хотілось сміятись, співати
Все прекрасне в руках тримати.

Кохання – хмари
У небо голубе дивлюся
І бачу кохання хмари
І їм на радощах молюся,
А серцем чую їхні чари.

На тебе схожий поряд птах
Літає і мені лише щебече.
З тобою ми в одних літах,
Коханий парубку, лелече.

Кохання – хмари
Пливуть блакитні,
А в очах чари
Для серця ситні.

Нас разом уявляю,
Як дві зорі у небесах,
Ініціатив не проявляю,
Ти винахідник в чудесах.

Туга
Вечір… тихо навкруги,
Поснули гомінкі птахи,
Від нас втікають юні роки,
Немов потік бурхливої ріки.

До мене в снах приходиш ти
І просиш серця і руки…
Кохання, чарівні легенди
А ти в реальності мене знайди.

І ми почуємо магічні звуки,
Як ніжно візьмемось за руки
І хай роки спливають, як вода,
Тебе від себе не відпущу я.

А зараз душа моя плаче,
Бо щастя свого не баче.
Ти в снах лише являєшся
І лагідно всміхаєшся.

Зацвіли каштани
Зацвіли каштани
У моєму місті
Золотистим цвітом
Зарясніли в листі.

Цвіт весь білосніжний,
Зацвів опівночі.
Запах дуже ніжний
Всім милує очі.

А під ними ходять
Вулицею люди,
Зацвіли каштани
Тут і там усюди.

Пахощів багато
В зеленім намисті
Гарно, як на свято
У моєму місті.

Вишиванка
Рідне небо сонцем блисне,
На калині соловейко свисне.
Срібний блискіт Свічу торкає,
У танок хутчіш весна гукає.

Заплету волошки в коси,
Та й біжу в цілющі роси.
Рідний край - душа народу,
Я з козацького, славного роду.

А травою і квітками пахне в полі,
Це від праці є достаток, і є мозолі.
Напрацьовані в бабусі рученята,
Нею розмальована старенька хата.

Де вона мені пісень співала
І сорочку вправно вишивала.
Ця сорочка – пам’ять мила,
Найдорожча, шаноблива.

У вишиваночці святковій,
В ніжній пісні колисковій
Може кожний розглядати
Долю, що хотіла мати дати.

Все найближче від бабусі,
Й від рідненької матусі.
Буду рід свій шанувати,
Вишиваючи пісні співати.

Конкурс «БібліоКіноФест: Кадри вирішують все»

Наш інформаційний продукт – це розповідь громади міста Долина, людей різних поколінь, національностей, уподобань, яких об'єднала Долинська центральна районна бібліотека з метою підвищення рівня участі громадян у житті міста і району, зміцнення громадянської активності та спільноти, сприяння досягненню соціальних та освітніх цілей.

http://www.youtube.com/watch?v=LImGc2xlygs

Будь ласка, проголосуйте за наше відео в YouTube та на Facebook.

БЛОГСКАР – 2012

Наш блог отримав вже другу нагороду. Цього разу БЛОГСКАР - 2012, який нам вручили блогери Голобської селищної бібліотеки, та визнали нас “Найбільш творчим блогом”.

За правилами потрібно:
- подякувати за нагороду;
- помістити в блозі посилання на цей блог;
- помістити логотип нагороди;
- нагородити інші блоги;
- повідомити номінантів в коментарях;
- написати сім фактів про себе.

Номінації та номінанти
1. Найяскравіший блог – Бібліотечний блог для молоді Тернопілля
2. Найцікавіший блог – БiблiоШЕЛЕСТ
3. Найбільш професійний блог – Методична служба публічних бібліотек Києва
4. “Pretty Girl 2012” – Блог Каланчацької ЦБС
5. Кращі ідеї для будинку і декор – Блог про Будівництво та Ремонт своїми руками
6. Кращий фешн блог – Kiev Fashion Blogger
7. Краща фотографія – Блог Романа Шимковича

Сім фактів про нас Ви можете переглянути, відкривши публікацію Подарунок до дня народження.

...І хочеться взяти веселку з собою

9 березня, в день народження Тараса Шевченка, йому би виповнилося 33. Але долею йому було відміряно незмірно мало. На 24-му літі урвався його життєвий шлях. Зоря Сергія Андреєва несподівано заходить, гасне саме тоді, коли розквітав талант історика, археолога, філософа,…поета. Про те, що Сергій писав вірші майже ніхто не знав.
“Він багато встиг зробити, а ще більше справ розпочати. Допитливий погляд, щире захоплення стародавньою історією, прагнення до всього докопатись, з'ясувати – таким запам'ятався Сергій з малих літ. А ось старші класи: по-юначому радісний і чистий, весело замріяний, романтичний. Та найчастіше зосереджений, зіркий, серйозний…”, – так згадують про свого учня вчителі Вигодської школи, яку він закінчив в 1996 р. з золотою медаллю.
Цього ж 1996 р. він став студентом історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив 2001р. за спеціальністю “археологія”. А потім магістратура, робота у Львівському історичному музеї, у історико-краєзнавчому музеї м. Винники, і трудова діяльність в АКП “Археологічно-архітектурній службі” м. Львова. У 2002 р. вступає в аспірантуру, яку йому не судилося закінчити…
Та хто ще краще скаже про свого сина, як не мати, яка з малих літ передала йому свою любов до книги. Бібліотека була його другою домівкою тому, що тут працювала мама.
“Я шукала тебе і знайшла в цих нерозбірливих рядочках. Знайшла твоїх “діточок”, яких ти мені залишив. У вірші “Дощ за вікном ” є такі слова : “І хочеться мені взяти веселку з собою, Та хтось і її мені не дає до сліз.” Сину мій, я хочу висушити твої сльози, я дарую тобі веселку, візьми її з собою в інші світи. Хай вона засвітиться над обрієм твого короткого життя. Хай твої вірші не зовсім досконалі, але вони щирі, тому що це промовляє твоя чиста душа до нас, що ще мають за щастя жити тут, на землі. І хай світлою пам’яттю будуть вірші, які я подарую твоїм найближчим друзям, і тим людям, які люблять світ романтики, світ любові, в котрому залишився і твій благородний слід”.

Всесвіт
Вібрація струни,
спів пташини,
це хвиля,
яку ніколи не знайти.

Дитинство
Це – спогади минулих літ
і старий батьківський поріг.
Це – подих вічної весни,
що проминає наче мить.

Це – духи на коні,
що виринають із пітьми,
щоб місяця вві сні
повісить на собі.

Це і веселі квіти навесні,
що посміхаються тобі.
Це – дід, що ляже на печі,
й казки розказує юрбі.

Це те джерельце у житті,
де неба зорі золоті,
повік не згаснуть і не раз,
захочеш повернуть той час.

Зло і Добро
Це велетень, що на коні,
що має чорний колір в голові
й весь час загрожує усім.
Це чорна шапка у його руці,
що не дає життю загинути в пітьмі.

Це є той красень на коні,
що має білий колір в голові
Й весь час загрожує пітьмі.
Це біла шапка у його руці,
що він не згубить у житті.

Життя
Ілюзія, хмарина в небесах,
що змінам підлягає повсякчас.
Це подих вітру у лісах,
що є ледь чутний у вухах.

Це вранішній туман,
що пропадає на очах.
Це промінь сонця
на твоїх щоках.

Смерть
Навколо білі квіти на снігу
І яблуневий цвіт обсипався на білосніжну пустоту.

Все стало білим:
І ліс, і поле, і хати,
Не можна вже нічого віднайти.
Лиш відчуття лишилось,
що вже й ти.
у білім світлі пропадаєш назавжди.

Надія
Леліяв думку,
що ще раз, востаннє я
відчую подих сонячного дня.

Та не зумів знайти дорогу я,
ту, що кожен раз, єдиним променем,
лиш вибраним показує на мить ранкова зоря.

І заблукав у темряві страшній,
Незчувсь, як вже забрів на манівці.
Та все ж очікую годину ту,
Коли, серед пітьми,
дорогу я знайду,
чи, заблукавши, пропаду.

Щастя
Іде в життя
мале дитя
і бачить світ воно здаля
із мрій-надій й летить навстріч
йому, неначе пташеня.

Душа дівчини
Це глибина,
це невідомість й темнота,
і глупа ніч,
і неосяжний день.

Це є безодня
і лабіринт буття,
казковий сон
і радість незнання.

Вона є шелестом листка
і музика пташиного крила,
і найніжніша це струна
у серці скрипаля.
***
Скажи мені,
куди прямуєм ми,
чи у безмежжя світ,
чи у його оманливі пастки.

Дай відповідь мені,
як ми потрапимо туди,
та що побачимо з тобою,
які відкриються світи.

Розкрий мені одне лиш Ти
чи у майбутті
людина зможе віднайти
світ вічної краси?
***
Тобі одній я лиш скажу,
що лиш Тебе одну люблю
і лиш для Тебе розкажу
для чого в світі я живу.

І лиш Тобі вогонь я свій віддам,
і лиш Тобі я подарую шлях,
який я вічністю назвав,
і лиш для Тебе покажу той світ,
який ніхто не відкривав.

І лиш для Тебе стежку я знайду,
і лиш з тобою я піду,
куди ні з ким не мандрував,
й Тобі лиш подарую мить,
яку життям й коханням я назвав.

Гори
Вони торують шлях до Тебе
покриті зеленню крислатих ялинок
й очікують Твого божественного: ”Ген, до мене!”,
щоб вічно линуть до негаснучих зірок.

Той клич колись розбудить їх зі сну,
із давньої і темної дрімоти,
та остаточно знищить дух застиглої скорботи,
що простягнувсь понад найвищую скалу.

”Ген, до мене!” - лунатиме до їх сердець
І сонцем їм всміхатиметься їх Творець
І сколихнуться, і зійдуться всі вершини у танець,
не відаючи, що, початком нового життя,
повинен бути їх кінець.

Побажання археологам (жарт)
Археологи повинні -
хоч читати і писати
й про дівчат не забувати.
Вміти гроші рахувати,
їх завжди в кишені мати.

В землі скарби відшукати
і монети ті продати
за три дні все пропустити,
щоб себе розвеселити.

І жінок своїх кохати,
щоб дітей їм дарувати
І себе щоб зовсім не зганьбити,
до самої смерті бодай з рук лопати не пустити.
***
Дощ за вікном,
І сірою мрякою вкритий ліс.
І щось мені хочеться зробити з собов
Та хтось мене не пускає вниз.

Я стою на порозі сну,
Мені здається, що я вже кудись лечу.
Та хтось закриває оманливу пустоту
І не відпускає у вічну темноту.

Я намагаюсь змінити долю свою,
Мені здається, що я вже дорогу міняю свою.
Та хтось не пускає в зміну оманливу ту,
Та завертає на іншу путь, ще більш складну.

Дощ за вікном
І рясною росою вкритий ліс.
І хочеться мені взяти веселку з собов
Та хтось і її мені не дає до сліз.

Й нехай кожен проходить стежку свою,
А зверне з неї – загубить надію останню
на чужому шляху.
Хоч і того не знатимем
Чи там, на краю,
Ми побачим оманливу мрію, чи справжню красу?

Паломництво
Троє чоловіків йшло до святині,
що високо в горах стоїть,
і бачили її вже перед себе
та раптом три високі скелі
затнули шлях їм у ту ж мить.

І перший каже: “ Давайте обійдемо їх,” –
і враз, почувши це, вони святих
мандрівників навколо обступили.

А другий каже:” Давайте перейдемо їх,” –
і враз, почувши це, вони уверх
вершини підоймили.

І ось останній каже:” Зачекаєм, коли
їх сонце, вітер і вода всіх знищить,
тоді й зійдемо всі до неї,
що в нагороду – терпіння нам залишить.”
***
Світло й тінь
полум'я й тлінь.
Чи хтось помітить поміж них
межу борінь?

Жага нових стремлінь

Думки сьогодні на старті нової дистанції життя. Волею історії уже для багатьох поколінь українців Тарас Шевченко означає надто багато. Стаючи на скрижалі долі, як і попередні покоління, вбираємо у себе болі і думи його часу. Це розуміє і засвідчує Фіцак Світлана у авторському циклі поезій.

“Думи мої”
Він довго йшов до зустрічі із нею,
Крізь гори й доли ріки і моря.
Вона була неначе королева,
Немов русалка, ніжна і легка,
Їй ніс в дарунок пісню солов’їну,
Букетик мальв і золоті слова,
Він йшов щоби сказати Україні:
«Ти вільна, ненько! Вільна і свята».
Він йшов через заслання тюрми,
Через зневагу розпач і визнання,
Але приніс… І славі Кобзаревій
Земля вкраїнська пишно розцвіла.

Благослови мене, друже, славою святою
Спить село .Затих ліс і поле
Споглядаю у безмежну далечінь:
Наді мною – новий місяць бродить,
А попереду – жага нових стремлінь.
Куди іти ? Де шлях свій відшукати?
Спокій серцю й думці принести?
У Шевченка вчусь перемагати,
Сіяти слово і думки святі…

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає
Як тая мати…
Я намалюю матері портрет
І неважливо – фарбами, а чи словами.
Хай не художник я і не поет,
Та стану ним заради мами.
Я намалюю очі повні доброти,
Повиті смутком, але сповнені любові,
І зморшками на її чолі блідім,
І тиху усмішку наповнену втоми.
Я покажу тепло в її душі,
Яким вона мені гоїла рани,
І сиві коси із запахом трави.
Моя вина у всьому . – Знаю, мамо,
Оцей портрет писатимуть роки
Шедевр за все життя чи й намалюю…
Пробач хороша всі мої гріхи.
Я фарби слізьми розведу…Цілую.

Росли у купочці, зросли –
Сміятись, гратись перестали…
Ти спи, хороший мій,
Я сон твій берегтиму
І ангелом святим
До тебе знов прилину,
Ти спи, хороший мій,
Забудь усі незгоди,
І хай любов в тобі
Нове життя народить.
Мій рідний і єдиний,
Минатиме життя,
В польоті соколинім
Тебе побачу я.
І ти, злетівши в небо,
Мій рідний, не забудь
Мою любов до тебе –
Життя найвищу суть.
Ти спи, хороший мій,
Ще хвильку початую,
Щоб не помітив ти
Мою сльозу німую.

У нас нема зерна неправди за собою
Заграй, мені скрипалю, не мовчи,
Хай скрипка біль мій виплете, мов ниті.
Я втратила опору в житті.
Розпалила думки у стиглім житі.
Заграй мені,скрипалю, я прошу,
Хоч стогне вітер у веснянім гаю.
Я скоро віру в серці віднайду,
От тільки чашу цю доп’ю до краю.
Заграй – лід розтане на душі,
І знову із уст полине пісня чиста,
Щоб поміж люди я слова свої
Змогла роздать, мов золоте намисто.

Як жити?
Як жити в бруді і брехні?
Навчить хто чи розкаже?
Спалити правду на вогні,
А там – вже час покаже
Нащо нам цінності святі,
Забуто всі закони.
- Ми владарюємо (хай в тьмі) –
- Тривожно дзвонять дзвони.
- Та віримо. Між нами Бог,
Безмежні в Нього сили
Він не допустить, щоб сліпі
У нетрях заблудили.

Любов – це дві половинки

Життя земної людини мінливе, загадкове, заплутане, та не безкорисливе. Зачата в любові душа крізь нетрі буднів пливе в кораблі долі до пристані щастя, яке вбачає в іншій, собі подібній істоті, з якою зазнає повноту, та цілісність тієї дійсності, яка не просто перемагає самотність, а віднаходить едемську радість. Любов – це дві половинки, – говорить голос серця юної Наталі Сивак і невже ми не погодимось у істинному висловленні дійсності?

Любов
Любов – це життя.
Любов – безконечна смуга.
Любов – це дві половинки.
Любов – це серця кровинка.
Любов – це ти і я.
Любов – це наші серця.
Любов – сердечна туга.
Любов – буденна суєта.
Любов – спогад, душа.
Любов – іскра життя.

Почуття
Як важко себе зупинити,
Старі почуття відновити.
Не можеш забути його,
Летиш у реальність того
На двох, різнобарвного світу,
Щоби віддати шану літу.
Душа багаттям вогняним палає,
Твій образ веселістю грає,
А соловей у серці вже не замовкає…
Само кохання у танок мене гукає.

Душевна іскра
І знову день пролетів, наче птах.
Був ранок, вже ніч прикрив чорний плащ.
І чому час летить, ніби сон у тобі,
А думки, знаєш є, будуть, й були.
Ніхто не відчує мій стан душі,
Що не загасне іскрина в мені.
Симпатію слів не чуєш в устах,
Серед сірого натовпу пролітає мій птах.
Ти мене не знайдеш, не шукай уві сні,
Я навіки згоріла в твоїй тишині. –
Кохання у серці, вогонь у душі,
Сльоза покотилась, прощавай не в вісні.

Сльоза
Згадую вперше твій погляд,
Який, мов та сльоза,
Є чистим, прозорим на дотик,
І ніжним, тендітним в руках.
Хотіла би сльозою стати
Й пробігти по твоїй щоці,
А вже відчувши, тобі розказати,
Що відчула в тій сльозі.
Кожного дня і темної ночі
Дихаєш серцем в думці моїй
І янголом приходиш уві сні
А я не встигаю сказати тобі:
Стій, зачекай, не іди!
Залишся, ще будь і скажи
Три найчарівніші слова,
З яких розпочнеться розмова!
Щоб бачити ніжний твій погляд,
Кричати до болю тобі услід:
– Стій. Зачекай, Не іди,
А краще залишайся назавжди!

Вона
Вона без нього,
Як той місяць без зорі,
Вона без нього,
Як та квітка без води,
Вона без нього,
Як пустеля без піску.
Вона без нього,
Як вітер, що зрива
Усе довкола та не зна
Куди понесе, що й куди?

Подарунок до дня народження

Звісно, дуже приємно, що нас визнали гідними нагороди “Чудо - блог”. Перш за все дякуємо БібліоШелесту та Бібліотечному блогу для молоді Тернопілля. Для того, щоб продовжити естафету, потрібно:
- подякувати тому, хто нагородив і розмістити активне посилання на його блог;
- розмістити на своєму блозі зображення нагороди;
- передати естафету іншим цікавим блогам;
- написати сім фактів про себе;
- повідомити номінантів про нагороду в коментарях.

Сім фактів про себе:

1. Створюючи блог, ми поставили перед собою головну мету – популяризувати літературну творчість молодих талановитих людей нашого краю.
Блог – це лише перша маленька сходинка у нових починаннях та велика можливість оцінки читачами.

2. День народження нашого блогу - 13 лютого, напередодні Дня усіх закоханих, тому в творчості переважають ліричні мотиви.

3. Буденність і значущість. Простота і таїна. Звичайність і магія. І це все вміщається у Слові. То чому б ми не могли, настільки “закохавшись” у нього, вшанувати студію його назвою?

4. Створюємо приязну, дружелюбну атмосферу, таку, що будь - хто з новеньких відразу знаходив друзів і відчував себе комфортно.

5. Цікаві розповіді про життя і творчість письменників навчають розуміти справжню поезію. Проводяться зустрічі із місцевими літераторами, які не менш важливі і корисні для тих, хто утверджує себе в слові.

6. Із друзями-однодумцями цікаво урізноманітнюємо власне дозвілля. Особливо полюбляємо зустрічі на природі, біля озера та в лісі. Тішимо себе світлинами і спонтанно народженими віршами.

7. Не цураємось будь-якої інформації, яка сприяє пошуку нових талантів та оновленню складу “Слова”.

Ось наш перелік блогів, котрим передаємо нагороду:
1. БiблiоШЕЛЕСТ
2. Бібліотечний блог для молоді Тернопілля
3. Бібліотечні посиденьки
4. МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. MOSES FISHBEIN
5. Блог Каланчацької ЦБС
6. Поетичні краплинки
7. Методична служба публічних бібліотек Києва

Зі святом Вас!

На розмові із Зимою

Зима розстеляє свій гаптований рушник долі під ноги усім надіям, що зринають із вуст пересічних мешканців планети. Щиро прагне, щоб не лише діти її розуміли і нею втішалися. Січень, її старший син, приїжджає із великим букетом свят, від яких маса задоволення. Це він за родинним столом збирає сім’ї, частуючи смачними стравами. А очі милує прибраною гірляндами, дощиком і кульками пахучою лісовою красунею — ялинкою.
Сонячні промінця, занурені в сніг, виблискують сріблом. Хрустить сніг, пахне свіжістю і аж хочеться Музі присісти на плече дівчині, котра замилувавшись зимою, напише про своє поетичне бачення.
Інна Кирилюк, очевидно, є тією дівчиною, яка не перестає втішатись снігом і полюбляє гомоніти із зимою.

Віч-на-віч погомоніти із зимою…
Коли прийде довгождана весна і на дворі вже снігу не буде, тоді пташки прилетять із теплих країв. Прокинеться річка, звільнившись від льоду, струмочки веселі збіжать із горбків. А ясне сонечко насипле на землю тепле, весняне повітрячко, щоб зазеленіла молода травичка. Тоді вже й комахи попрокидаються від зимового сну. А на галявинах з’явиться перші блакитні, як небо проліски. Трішки згодом, земля зацвіте різнобарвними квітами, з яких працелюбні бджілки збиратимуть запашний мед, швидко відноситимуть його у свої вулики, а потім знову повертатимуться на квітку, за новою порцією.
Але тепер ще зима… А я торкаючись її білизни радісно посміхаюся. Пальці перебирають дрібні, холодні, сріблясті сніжинки. Бачу, як малеча тягне за собою санки, щоб у котре з’їхати із гірки. Весело… забуваю про весну і спішу віч-на-віч погомоніти із зимою.

Зима
Прийшла холодна зима
Снігом дороги замела.
Діти на санях катаються,
В теплі шуби вбираються.

Мороз за щічки хапає,
Маленькі носики щипає.
На дахах сосульки звисають,
Годівнички пташкам прибивають.

Горобчики в годівничках сидять
Крихти хліба і булки їдять,
Ще й пшеницю, і водицю,
Та й мамину паляницю.

Від морозу малята в хату втікають,
Санки із собою забирають.
На віконечку дарунки,
Це морозу візерунки.

***
На дворі зима, а в душі весна,
Бо я вже більше не одна.
Твоя любов мене зігріває,
Наше кохання смутку не має.

Щоночі про тебе думаю,
Тому, що я тебе кохаю,
Як свята на тебе чекаю.
Мрію про щастя плекаю.

Душа
Вона може бути як ангел, або як диявол.
Може сміятись, або сумувати,
Може боротись, або лінуватись.
Може сказати : “Я не здамся ніколи”,
А може коліна схилити додолу.
Може у небо до Бога злетіти,
Або у пекло ногою вступити.
Може життя тобі дарити,
Або, навпаки, його змарнувати.
Що є, навчися, друже, цінувати
Ти ж будь як ангел, живи і борись
Гріховним спокусам не підкорись.