четвер, 14 лютого 2019 р.

Сонячне почуття


Розкриваючи сторінки життя, кожна людина хоча б раз відчула себе у стані ейфорії. А це значить, що до кожного з нас приходить у гості казка. Казка, в якій у головній ролі ти сам, сама. Подальша доля цієї казки залежить від кожного зокрема. Ми можемо або залишитись у ній і правити у власному королівстві, або «вигнати» з неї королевича, чи королівну, тобто вийти з гри і зачинити двері серця…
А починається ця казка завжди гарно з погляду закоханих очей і голосу, який торкається струн душі. Шибки серця світліють, коли відчиняєш вікно Щастю, щоб обігріло сонячним почуттям, яке люди називають Коханням. Торкаєшся його очима та вустами, щоб наплести із нього барвистих віночків – сонячних віршів, які пливтимуть за течією невідомості і вказуватимуть нам дорогу до Щастя.
Отож, сьогодні, в День усіх закоханих, хочемо потішити читачів ліричними поезіями учасників літературної студії «Слово».


Олег ГАЛІВ
Люди закохуються
Відблиски розтерзаного болю –
Як в світанні сонячнім роса,
Обпікає серце або й долю
Почуттів роз’ятрених краса.
І кораблик дня тоне в словах про еротику,
І самотність змальовує погляди лячності.
Люди закохуються не в щирість, а в дотики,
Що інколи переступають межі обачності.
Я люблю, а ти не відчуваєш…
Я живу у посмішці твоїй…
Ти мене, мабуть, й не пам’ятаєш,
Але я закоханий, повір!
Почуття це варте дорогого,
Я за нього долі все віддам.
У душі моїй завжди тривога,
Бо любов – життя магічний храм!
Тож давай усе почнемо знову,
З нових слів і нових сподівань.
Хай кохання прокладе основу,
Щоб не було жодних запитань. 
І в майбутнє вільною ходою 
Ми до щастя підемо з тобою!

Тарас ЗВАРИЧ
***
Тиша посилювала голоси.
Спокій кулаками бився об стіни.
Якщо б ти і справді хотіла втекти,
Тебе б не спинили раптові зими.

Думки розкидані по цілій кімнаті.
Добре було б розкласти все по місцях.
Й хоча ми у всьому завжди винуваті,
Не хочеться вважати себе за невдах.

Губи обпечені словами правди,
Обвуглені поцілунком брехні.
Якщо ти не віриш в щасливе завтра,
Довірся хоча би мені.

Двері закриті. Темрява стукає в вікна.
Місяць росою загубився в траві.
Я знаю, ти давно уже звикла
Й далеко не новачок у цій грі.

Стиснуті зуби. Зібрана воля в кулак,
Погляд спрямований невідомо куди.
Ти знаєш – тут, якщо програв, значить, дурак.
Іншому слава, почесті і ордени.

Тобі добре відомо – ми ковалі свого щастя,
Але ти викувала собі щит і меч.
І я не знаю, чи порахувати вдасться,
Скільки було тобою спричинених кровотеч.

Скільки було тобою почато пісень.
Скільки із них не доспівано до кінця.
Й сміливо крокуючи в завтрашній день
Добре було б відкрити нові сонця.

Роксолана КУЗЕЛЯК
***
Кохання – це книжка,
А книжка – роман,
Роман – це є казка,
А казка – обман.
Кохаємо ми щиро,
Або навпаки.
Ми граєм коханням,
Ми граєм людьми.
Ми всі не цінуємо
Все, що в нас є,
А потім шкодуємо,
Та час нас не жде.
Спочатку кохаємо,
А потім кидаємо,
Хоча про майбутнє
І гадки не маємо.
А час не чекає,
А час все іде.
І ми досі маримо –
Кохання прийде.

І всі ми шукаємо
Свій ідеал.
Кохання – це в морі
Надійний причал.

Аміна БОЙКО
***
Ти не сказав: «Бувай»,
Ми прощалися тихо.
Ти зайшов у трамвай,
Здається, занадто швидко.
Нам хотілося більше,
Та кохання тьмяніло,
А в сутінках важко знайти щось іще,
Ми в тривіальність летіли…
Я забула сказати, що це кінець,
Все, що говорив – брехня. Невже?
Юрба слів така мовчазна
І між нами лише неба голубизна.
Серця билися в такт,
Та ненадовго, на жаль.
Ти не сказав: «Бувай»,
Ти промовив: «Прощай».

Гра в мовчанку
Темна кімната, зачинені вікна,
Відкриті серця і заплющені очі,
Гра в мовчанку без призів,
І тихий шепіт чужими губами.
Розкидані думки
і загублені слова…
Витає у повітрі пил
та непорозуміння,
І от дияволи наші спільну мову
вже ніби знайшли.
Здається, нам так зручніше...
Тож для чого ці ігри?
Поясни, чому ти мовчиш,
Поясни для чого ми це почали...
Аромат кави на кухні,
Надто тихо у порожній квартирі.
Я здивована?
– Ні.
Але ще не завершився раунд,
Тож чекати немає сенсу.

Ти почав цю історію, любий,
Тож постав вже, нарешті, крапку.

Володимир ЛУЦЬКИЙ
***
Світає, хмариться. Розкрито 
Всі паруси. Життя знов мчить. 
Ти усміхаєшся привітно, 
І море у душі (на мить). 

І карим поглядом надії 
Даруєш дихання нове, 
Як втілення моєї мрії, 
Як квіт серед степів цвіте. 

Моє кохання – в упованні. 
Співає знову і летить! 
Моя єдина і жадана, 
Повік у серці в мене – ТИ! 

Людмила ПЕРЕВІЗНИК
***
Роздмухав вітер спогади, як дим,
Хотів він знову бути молодим.
Ох вітре буйний, вітре – волоцюго,
Тобі до пари заметіль чи хуга.
Зливаючись у танці неземному,
Не знаєте ні сорому, ні втоми.
Вітрисько й хуртовина покохались,
У пристрасному танці поєднались.
Роздмухав вітер полум`я до неба
Я все це бачила, як в сні брела до тебе…
Прекрасний танець вітру і хуртечі
Я бачила. І падав сніг на плечі.
І падав, падав, падав білий сніг,
Перину з пуху їм стелив до ніг.
Кружляли в танці вітер і хуртеча.
Ти йшов до мене. Падав сніг на плечі...

Просто будь
вітром попутним в дорозі,
крилом за спиною в тривозі,
спекотного дня водою
холодною і смачною…
Будь мрією недосяжною,
радістю всеосяжною,
в мандрівці будь нашою картою,
а в горах – нічною ватрою.
Шумом морського прибою…
Зрештою, будь собою,
таким, як тебе я знаю,
то й у вітрі тебе впізнаю,
почую в мелодії нотах,
відчую твій ніжний дотик,
на карті знайду де-небУдь…
Просто будь.

Ліля ПІНЧУК
***
Кохання – це чудове почуття,
Яке підносить тебе в небо.
Це сенс всього твого буття
І радість в серці лиш для тебе.

Це горя біль і радості бажання,
Прожиті не одним тобою.
Це у пітьмі думок блукання,
Це боротьба з самим собою.

Це сонця промінь навесні,
Який просяк лиш кров’ю і любов’ю.
Це в муках створені вірші,
І запах волі, що приглушений
Тобою.
Це мить сліпого забуття.
Це летаргічний сон для твого
серця,
Це муки вічні і життя,
Це просто долею зоветься.

Це дотик, що розпалює багаття
В твоїй душі, наповненій лиш
самотою.
Це погляд твій, що стримує
бажання
Прожити вічність лиш з тобою.

Це запах тіла, що зове до себе.
І ти ідеш за ним, не знаючи
Навіщо.
Це просто стан, коли у тебе
є потреба
пізнати Вічність.

Тобі
Я дивитись боюсь в твої очі –
Я боюсь загубитися в них.
Я боюся у темряві ночі
Не знайти їх у снах своїх!

Я боюсь, коли ти боїшся,
Я боюсь, що колись спізнюсь,
Я люблю, коли ти смієшся,
Я люблю тебе і сміюсь.

Я люблю, коли ти співаєш,
І коли слова бережеш!
Я кохаю… і ти це знаєш,
Бо кохаю тебе без меж!!!

Мар’яна ГРИГОРСЬКА
***
А знаєш, хороший, я вмію любити.
Та легше мені собі в тім не признатись.
Якщо не взаємно, то як потім жити?
Якщо не взаємно, то треба розстатись?
Розстатися можна із тим, із ким поруч!
Не жити! – лиш можна, коли помираєш!
І знаєш! – не треба кричати, що любиш!
Мовчиш лиш тоді, коли щиро кохаєш!
Я знову готова в любові зізнатись,
Та права не маю, жорстоке табу!
Дозволь хоч у снах нам обом зустрічатись!
Дозволь, я благаю тебе, бо помру!

Так хочу в обійми до тебе припасти,
Гарячим цілунком щоб вкрились уста.
Так хочу з тобою летіти до щастя!..
Дивись, яка мрія у мене проста!

***
Я такою щасливою ще не була!
Стільки спокою серцем ще не відчувала!
Просто, знаєш, знайшла я, нарешті, тебе.
Просто, знаєш, нарешті, себе я пізнала.
Розмальовує вікна невгамовний мороз
І пекуче торкається рук, губ, щоки…
Наша перша зима, без страху, змін, погроз…
Я прошу у Небес – почуття на віки!

***
Я торкнуся рук, рук твоїх гарячих.
Й подих твій, що вирвався, зловлю.
Ти для мене – перший і останній.
Я тебе без пам’яті люблю.
Я твої слова, немов перлини.
В серці зберігаю, як ловлю.
Ти – моє життя! А не частини!
Я, тебе, коханий мій, люблю.
Кожна посмішка – для мене диво.
Дихаю тобою я й живу.
Лиш життя лукаве і зрадливе,
Я ж тебе, по-справжньому люблю.
І пройдуть роки – минуть флюїди,
І пізнаєш ти мене від «А» до « Я»,
Та з цієї миті пам’ятай , коханий,
Рідний мій – навіки я твоя!

Мар’яна ВАГІЛЬ
Буть з тобою бажать я не смію
Буть з тобою бажати не смію,
Та приснися хоча б уві сні.
Там приголубить тебе я зумію.
Твої очі – блакитні, ясні.

Буть з тобою бажати не смію,
Та з’явися промінчиком на небесах,
Ти цілунком торкнись, моя мріє,
Щоб відчула тебе на вустах.

Буть з тобою бажати не смію,
Але вітром прилинь у долину.
Солодку надію в душі я лелію,
Щоб було не так гірко – наполовину.

Кохання…
Кохання – відчайдушний фанатизм,
Найдорожчий скарб, за нього можна все віддати,
Кохання, мов гіпноз чи магнетизм,
Це привид, якого неможливо описати.
Кохання, немов місяць і зоря,
Що завжди світять і ніколи не згасають.
Воно, немов невичерпні моря,
Що хвилями так ніжно нас гойдають.

Кохання – це ліси, гори, луки.
Солодкий щем й жахливий біль розлуки.
Кохання – це випробування долі,
Забувши розум, підкорятись серця волі.

Кохання дарує невидимі крила,
Хочеться крикнуть: «Щаслива»…
Коли відчуєш його стук – не відпускай,
Віддайся йому, радій і кохай…

Невже така любов буває?
Невже така любов буває, –
Що поглинає, наче вир,
Що за собою все змітає,
Та все ж несе з собою мир?

Невже така любов буває, –
Що люди кращими стають?
Хтось соловейком заспіває
В ранковім веснянім гаю.

Невже така любов буває, –
Що серце радісно кричить:
«Моє ти золотце! КОХАЮ…»
І тіло квіткою тремтить.

Невже така любов буває, –
Що крига в душах розтає?
І ця любов все зло ламає?
Невже така любов ще є?

Назарія ВЕСНЯНКО
Торкнись руки
Торкнись руки, як землю лист торкає.
О, мить, спинись, хвилина ця не верне,
На тебе радість дня, що йде, чекає,
Для тебе світ чуттів казки поверне.

Лише повір у казку, світ хмеліє…
Солодким стане спілкування,
А серце ні на мить не пожаліє,
Що прийняло кохання.

Любов, вона повірить кожній мрії
І схоче їх підвести до реальності,
В житті достатньо є меланхолії,
Та є й чимало зради і брутальності.

Торкнись руки, як землю лист торкає
О, мить спинись, хвилина ця не верне!
На тебе радість дня, що йде, чекає…
Для тебе світ чуттів казки поверне.

Особлива наука
Не можу я про диво говорити,
Бо у мені мене уже нема…
Лиш для коханого творити?
Кохання – це політ, а не тюрма.

Неволя – не моя стихія.
У ній і пташці кепсько дуже.
В небес безмежжя манить мрія,
В неволі – смуток і байдужість.

***
Якщо б бажання в склянки розливалися,
Їх можна було б пригубити чи надпити.
Всі б люди щастям, як водою, обливалися,
А для коханих більш хотілось жити і творити.

А так усі бажання в серці хліби родять,
Ідеш і поглядом до себе щастя тулиш.
Повз тебе у зажурі усі люди ходять,
Ти ж їм під ноги листя – вірші стелиш.

А може, хтось зупиниться і листок візьме.
Подумає про того, хто незаслужено забутий,
Аж стрепенеться кров і в жилах струменітиме,
Бо ж промінь дива в серці є відчутий.

Що буде потім? Потім – іще більше диво,
Та вже не в гості, на постійно прийде жити.
Зневіра швидко піде, навколо все красиво,
Коли є світло дня і є до кого йти, й кого любити.