Лине на землю весна, оживлює в надрах земних все живе, а в серці – живляще. Ось уже чотирнадцятий рік поспіль 21 березня весь світ відзначає День поезії. Насамперед – це данина пам’яті про великих поетів, які переконливим словом впливали на долі цілих держав і завжди були в пошані. Впровадження святкування Всесвітнього дня поезії мотивоване й тим, що саме поезія через внутрішні переживання як самого автора, так і читачів, допомагає людству вирішувати найскладніші питання. Не забуваймо, що поетичне слово завжди залишається найважливішою частиною сучасного мистецтва.
Поезія – це найкращі слова в найкращому порядку. Таке творче кредо учасників літературної студії “Слово”, яка працює при центральній районній бібліотеці з 2006 року. Вона збирає в своєму колі тих, хто розуміє справжній смисл рядків вірша “Натхнення” Богдана-Ігора Антонича: “Такий бува момент, що в серці полумінь пече, напруга почуваннів межі розрива, злітають блискавки з осяяних очей, та іскрами думок палає голова”!
Вітаємо тих, хто нині в “Слові”, і тих, хто приєднається до нашого творчого кола найближчим часом! Хай ніколи не полишає натхнення, а талант приносить радість. Нехай вас люблять і читають.
Бажаємо творчого поступу й нових звершень. Хай рядки створених вами поезій діймають до глибини душі, вірші стають піснями, а цитати з них – життєвими дороговказами для сучасників та майбутніх поколінь!
Життєдайний паросток весняного творчого натхнення – наша творча добірка. Її щиро даруємо шанувальникам поетичного слова.
Іванна Боднар
Поезії про любов
Любові, кажуть, у житті нема,
А я скажу відверто: це неправда,
Бо все, що створено на світі, недарма,
Любов – це суть. Вчора, сьогодні, завтра!
В любові все, що щастям називають,
Вона рятує від біди і зла,
Вічно живуть лиш ті, котрі кохають,
І страху перед смертю в них нема.
Нічого недосяжного тоді
Немає і не може бути,
Для цього створені ми на Землі,
Щоб це велике почуття відчути.
І хоч вважають, що любов – брехня,
Вона потрібною є, як вода – щодня.
Сонет
Хоч вже багато років пролетіло,
Та я про тебе думаю усе ж,
Тремтить душа якось незрозуміло,
Коли назустріч вулицею йдеш.
У цей момент я ніг не відчуваю,
Наче під ними і землі нема,
У грудях серце з радості співає,
І хоч ця пісня не весела, а сумна,
Я все ж таки по-справжньому щаслива,
Що ти, такий далекий і близький,
У мене є, як подарунок з неба,
Що ангели на крилах принесли.
В цю мить на берегах життєвої ріки
Мені нічого більшого не треба.
* * *
Споконвіків поети у сонетах
Оспівували найщиріші почуття,
Бо кожен потрапляє у тенета
Кохання, що впродовж всього життя
Вабить, захоплює, хвилює і чарує,
Його дарує Господь Бог,
Душа тоді у серці не ночує,
Тоді думки про те, щоби удвох
Долати труднощі і перешкоди,
Бо завжди на заваді є
Той, хто позаздрить і осудить.
І тільки вирішивши всі незгоди,
Дійсно кохання істинне встає –
Тоді його ніхто уже зломить.
Тарас Зварич
Мої гітари
Мої гітари грають пісні
Все частіше мінорні.
Мої слова стають сумні
Й лягають на ноти: до, ре, мі.
Мої слова втрачають зміст,
Коли байдужість в твоїх очах.
Мої думки будують міст,
Щоби побути на небесах.
В моїх думках гуляє воля,
В моїх думках зникає час.
В моїх руках моя же доля,
В моїх руках черговий шанс.
В моїх очах горить надія
І не згаса, що б не було.
Скажи мені про що я мрію,
Куди й навіщо нас занесло?
Скажи мені, звідки приходить
Й куди іде наша весна?
Не знаю? що мій розум робить,
Коли допито вже до дна.
Навіщо розум серце гнобить,
Коли нічого вже нема?
Хто і навіщо крила ломить,
Коли літати хоче душа?!
Христина Креховецька
Мій сон про казкового коня
Учора бачила я сон чудовий:
У ньому був кінь казковий,
Летів він на крилах із ясних небес,
Аби дарувати мені сім чудес.
Той кінь цікавий був, як диво:
По небу мчав він навмання,
Його купали хмарок хвилі, –
Упала з-під копит зоря.
Та як же кінь без гриви зовсім?
Вона була у нього теж –
Виблискувала ясним сонцем,
Веселкою небесних веж.
Даруючи добро і радість,
Нестримно кінь летів кудись.
Й вертався на небесні гони,
Щоб крилами злетіти ввись!
Ось мені приснився вчора –
Той кінь казковий із небес.
Бо нашому житті, повірте,
Є завжди місце чудес.
Вікторія Дідоха
Слово
От що таке слово?
А Слово – це сила.
Воно всім дарує уміння цвісти,
Воно піднімає тебе до вершини,
А може й спустити тебе до низин.
Є слово “надія”, яке вмре останнім,
Є слово “терпіння” – воно не для всіх,
Є слово “кохання” – прекрасне і вічне
Із ним у житті треба йти без чужих.
* * *
Життя – це…
Життя – це шлях. Зумій його прийти
Життя – загадка її. Ти мусиш її розгадати.
Життя – наука, навчай і навчись,
Життя – це мука, живи і не вернись.
Життя – це зрада, умій її прощати.
Життя – урок, – ти навчись.
Життя – маршрут, не повторяй помилки.
Життя – задумка, її ти передбач
Життя – це мрія, умій помріяти
Життя – це мандри, спогади і мрії
Життя – це... Можна довго говорити,
Та треба все це розуміти.
І я стояла,мріяла про літо
І я стояла,мріяла про літо
Воно прекрасне, ніжне, чарівне
Воно леліє свої ніжні квіти,
Воно дарує сонце золоте.
Воно чарує своїм цвітом
Воно ласкавить ніжним промінцем,
Воно дарує музу для поета,
Воно дарує славу для поем.
Ось прийде осінь не скупа на барви,
На дощ, на зливу, на вітри.
Вона розпише листя ніжно-карим
І ним заситить землю для зими.
Прийде зима, і дощик зразу вщухне,
Опісля – впаде білий-білий сніг.
Його розвіє вітер холоднючий.
Він був легкий. Сьогодні він лихий.
Пройде мороз по вікнах, по домівках
Змалює квіти кольором зими,
Сніговиків будуть ліпити діти,
Щоб весело було мені й тобі.
А ось весна прощається зі снігом
І впаде промінь ніжно на лице.
Здіймуться птахи, що лиш прилетіли,
Й підсніжник щиру радість принесе.
Квітковий сад розцвів в моїй душі
Квітковий сад розцвів в моїй душі.
Ромашки й гладіолуси красиві –
Роса на них розсипалась мінлива.
Лише троянда гострі почуття
Сховала у колючки норовливі.
Для чого ти це робиш ? Постривай,
І будь добрішою й милішою до мене.
А ти не та, ти гостра і тверда
Неначе камінь, тесаний об хвилі
Бо, деколи, й це істина проста –
Крилатими стають безкрилі
Трояндо з мого саду, золота,
Цвіти, на сонці ти сіяй!
Соломія Пилипчук
Казка про квіти
Квіти в саду пишалися, цвітом своїм вихвалялися:
- Ми найніжніші у світі, сонцем і росами вмиті.
А ви, ромашки, кульбабки, конвалії, гусячі лапки,
Для чого ви в світі природи, маленькі, погані на вроду?
Почула це мати Природа й зібрала квіткові народи
Послухати їх захотіла, всім квітам сказати звеліла:
- Ми хочемо життя не такого, а довгого і неземного,
Щоб цвіт наш ніколи не в'янув, – озвалися горді тюльпани.
А ружа з трояндою в парі хвалилися цвітом зухвало:
- Найкращі у світі ми квіти, лиш нас всі повинні любити!
Тут лілія - квітка біленька промовила важно, тихенько:
- Я ніжна, прекрасна, пахуча, я лагідна і не колюча.
- Не треба простеньких нам квітів, в саду тільки ми можем жити,
Подав з висоти гордий голос високий, стрункий гладіолус...
І зникли ураз всі ромашки, дзвіночки, конвалії, ряска,
Горошок, осот, конюшинка, барвінок, волошки, люпинки.
Нема подорожника – бабки, пропав Іван – чай і кульбабки
Уже звіробою немає, меліса листочки ховає.
І стали хворіти тварини, немає лікарств для людини,
Сумують пташки у лісочку, травичка зів'яла в гайочку.
- Пробач горді квіти, Природо, потрібні рослинки народу,
Вони для здоров'я корисні, – просили і яблуні й вишні.
Тюльпани схилили голівки, а лілія схлипнула тільки,
Колючки сховали всі ружі, соромився пан Гладіолус...
Змахнула Природа дощами, накрила все сивим туманом –
Земля зацвіла квіточками, веселка раділа з річками.
Любисток і рутонька - м'ята прибралися, ніби до свята,
Барвінок під ноги стелився, а сонях зрадів і розкрився.
Зрадів павучок і комашка, зраділа маленька мурашка,
І джмелик, й бджола у садочку, і пташка співала в гайочку:
“Ми дякуєм кожній рослинці, всім квітам, зеленій травинці.
Ростуть вони радо на світі, щоб користь й красу приносити!”
