Показ дописів із міткою Всеукраїнський день поезії. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Всеукраїнський день поезії. Показати всі дописи

четвер, 21 березня 2019 р.

Поезія — душа, а слово — крила

В день весняного рівнодення, коли світ після зимової сплячки пробуджується від перших подихів весни – 21 березня минає 20 років з часу відзначення Всесвітнього дня поезії.
Поезія є не просто окрасою нашого існування, це справжня дійсність краси, що захоплює в полон душі, бо вона як молитва, яка зцілює зранене різними перепетіями життя вразливе серце. 
   Цей день є прекрасною можливістю познайомити читача з поетом і його творчістю. Запрошуємо до ліричних роздумів та віршованих усмішок.

Люба Тимчій
Марія Бойчук
Таня Бріцька
Соломія Старжинська

четвер, 20 березня 2014 р.

“Обрані музами й долею, звані співцями – поетами...”

   Лине на землю весна, оживлює в надрах земних все живе, а в серці – живляще. Ось уже чотирнадцятий рік поспіль 21 березня весь світ відзначає День поезії. Насамперед – це данина пам’яті про великих поетів, які переконливим словом впливали на долі цілих держав і завжди були в пошані. Впровадження святкування Всесвітнього дня поезії мотивоване й тим, що саме поезія через внутрішні переживання як самого автора, так і читачів, допомагає людству вирішувати найскладніші питання. Не забуваймо, що поетичне слово завжди залишається найважливішою частиною сучасного мистецтва.
   Поезія – це найкращі слова в найкращому порядку. Таке творче кредо учасників літературної студії “Слово”, яка працює при центральній районній бібліотеці з 2006 року. Вона збирає в своєму колі тих, хто розуміє справжній смисл рядків вірша “Натхнення” Богдана-Ігора Антонича: “Такий бува момент, що в серці полумінь пече, напруга почуваннів межі розрива, злітають блискавки з осяяних очей, та іскрами думок палає голова”!
   Вітаємо тих, хто нині в “Слові”, і тих, хто приєднається до нашого творчого кола найближчим часом! Хай ніколи не полишає натхнення, а талант приносить радість. Нехай вас люблять і читають.
   Бажаємо творчого поступу й нових звершень. Хай рядки створених вами поезій діймають до глибини душі, вірші стають піснями, а цитати з них – життєвими дороговказами для сучасників та майбутніх поколінь!
   Життєдайний паросток весняного творчого натхнення – наша творча добірка. Її щиро даруємо шанувальникам поетичного слова.

Іванна Боднар
Поезії про любов
Любові, кажуть, у житті нема,
А я скажу відверто: це неправда,
Бо все, що створено на світі, недарма,
Любов – це суть. Вчора, сьогодні, завтра!

В любові все, що щастям називають,
Вона рятує від біди і зла,
Вічно живуть лиш ті, котрі кохають,
І страху перед смертю в них нема.

Нічого недосяжного тоді
Немає і не може бути,
Для цього створені ми на Землі,
Щоб це велике почуття відчути.

І хоч вважають, що любов – брехня,
Вона потрібною є, як вода – щодня.

Сонет
Хоч вже багато років пролетіло,
Та я про тебе думаю усе ж,
Тремтить душа якось незрозуміло,
Коли назустріч вулицею йдеш.

У цей момент я ніг не відчуваю,
Наче під ними і землі нема,
У грудях серце з радості співає,
І хоч ця пісня не весела, а сумна,

Я все ж таки по-справжньому щаслива,
Що ти, такий далекий і близький,
У мене є, як подарунок з неба,
Що ангели на крилах принесли.

В цю мить на берегах життєвої ріки
Мені нічого більшого не треба.

* * *


Споконвіків поети у сонетах
Оспівували найщиріші почуття,
Бо кожен потрапляє у тенета
Кохання, що впродовж всього життя

Вабить, захоплює, хвилює і чарує,
Його дарує Господь Бог,
Душа тоді у серці не ночує,
Тоді думки про те, щоби удвох

Долати труднощі і перешкоди,
Бо завжди на заваді є
Той, хто позаздрить і осудить.

І тільки вирішивши всі незгоди,
Дійсно кохання істинне встає –
Тоді його ніхто уже зломить.

Тарас Зварич

Мої гітари
Мої гітари грають пісні
Все частіше мінорні.
Мої слова стають сумні
Й лягають на ноти: до, ре, мі.

Мої слова втрачають зміст,
Коли байдужість в твоїх очах.
Мої думки будують міст,
Щоби побути на небесах.

В моїх думках гуляє воля,
В моїх думках зникає час.
В моїх руках моя же доля,
В моїх руках черговий шанс.

В моїх очах горить надія
І не згаса, що б не було.
Скажи мені про що я мрію,
Куди й навіщо нас занесло?

Скажи мені, звідки приходить
Й куди іде наша весна?
Не знаю? що мій розум робить,
Коли допито вже до дна.

Навіщо розум серце гнобить,
Коли нічого вже нема?
Хто і навіщо крила ломить,
Коли літати хоче душа?!

Христина Креховецька
Мій сон про казкового коня
Учора бачила я сон чудовий:
У ньому був кінь казковий,
Летів він на крилах із ясних небес,
Аби дарувати мені сім чудес.

Той кінь цікавий був, як диво:
По небу мчав він навмання,
Його купали хмарок хвилі, –
Упала з-під копит зоря.

Та як же кінь без гриви зовсім?
Вона була у нього теж –
Виблискувала ясним сонцем,
Веселкою небесних веж.

Даруючи добро і радість,
Нестримно кінь летів кудись.
Й вертався на небесні гони,
Щоб крилами злетіти ввись!

Ось мені приснився вчора –
Той кінь казковий із небес.
Бо нашому житті, повірте,
Є завжди місце чудес.

Вікторія Дідоха
Слово
От що таке слово?
А Слово – це сила.
Воно всім дарує уміння цвісти,
Воно піднімає тебе до вершини,
А може й спустити тебе до низин.
Є слово “надія”, яке вмре останнім,
Є слово “терпіння” – воно не для всіх,
Є слово “кохання” – прекрасне і вічне
Із ним у житті треба йти без чужих.

* * *

Життя – це…
Життя – це шлях. Зумій його прийти
Життя – загадка її. Ти мусиш її розгадати.
Життя – наука, навчай і навчись,
Життя – це мука, живи і не вернись.
Життя – це зрада, умій її прощати.
Життя – урок, – ти навчись.
Життя – маршрут, не повторяй помилки.
Життя – задумка, її ти передбач
Життя – це мрія, умій помріяти
Життя – це мандри, спогади і мрії
Життя – це... Можна довго говорити,
Та треба все це розуміти.

І я стояла,мріяла про літо
І я стояла,мріяла про літо
Воно прекрасне, ніжне, чарівне
Воно леліє свої ніжні квіти,
Воно дарує сонце золоте.
Воно чарує своїм цвітом
Воно ласкавить ніжним промінцем,
Воно дарує музу для поета,
Воно дарує славу для поем.
Ось прийде осінь не скупа на барви,
На дощ, на зливу, на вітри.
Вона розпише листя ніжно-карим
І ним заситить землю для зими.
Прийде зима, і дощик зразу вщухне,
Опісля – впаде білий-білий сніг.
Його розвіє вітер холоднючий.
Він був легкий. Сьогодні він лихий.
Пройде мороз по вікнах, по домівках
Змалює квіти кольором зими,
Сніговиків будуть ліпити діти,
Щоб весело було мені й тобі.
А ось весна прощається зі снігом
І впаде промінь ніжно на лице.
Здіймуться птахи, що лиш прилетіли,
Й підсніжник щиру радість принесе.

Квітковий сад розцвів в моїй душі
Квітковий сад розцвів в моїй душі.
Ромашки й гладіолуси красиві –
Роса на них розсипалась мінлива.
Лише троянда гострі почуття
Сховала у колючки норовливі.
Для чого ти це робиш ? Постривай,
І будь добрішою й милішою до мене.
А ти не та, ти гостра і тверда
Неначе камінь, тесаний об хвилі
Бо, деколи, й це істина проста –
Крилатими стають безкрилі
Трояндо з мого саду, золота,
Цвіти, на сонці ти сіяй!

Соломія Пилипчук
Казка про квіти
Квіти в саду пишалися, цвітом своїм вихвалялися:
- Ми найніжніші у світі, сонцем і росами вмиті.
А ви, ромашки, кульбабки, конвалії, гусячі лапки,
Для чого ви в світі природи, маленькі, погані на вроду?

Почула це мати Природа й зібрала квіткові народи
Послухати їх захотіла, всім квітам сказати звеліла:

- Ми хочемо життя не такого, а довгого і неземного,
Щоб цвіт наш ніколи не в'янув, – озвалися горді тюльпани.
А ружа з трояндою в парі хвалилися цвітом зухвало:
- Найкращі у світі ми квіти, лиш нас всі повинні любити!

Тут лілія - квітка біленька промовила важно, тихенько:
- Я ніжна, прекрасна, пахуча, я лагідна і не колюча.

- Не треба простеньких нам квітів, в саду тільки ми можем жити,
Подав з висоти гордий голос високий, стрункий гладіолус...
І зникли ураз всі ромашки, дзвіночки, конвалії, ряска,
Горошок, осот, конюшинка, барвінок, волошки, люпинки.
Нема подорожника – бабки, пропав Іван – чай і кульбабки
Уже звіробою немає, меліса листочки ховає.

І стали хворіти тварини, немає лікарств для людини,
Сумують пташки у лісочку, травичка зів'яла в гайочку.

- Пробач горді квіти, Природо, потрібні рослинки народу,
Вони для здоров'я корисні, – просили і яблуні й вишні.

Тюльпани схилили голівки, а лілія схлипнула тільки,
Колючки сховали всі ружі, соромився пан Гладіолус...
Змахнула Природа дощами, накрила все сивим туманом –
Земля зацвіла квіточками, веселка раділа з річками.

Любисток і рутонька - м'ята прибралися, ніби до свята,
Барвінок під ноги стелився, а сонях зрадів і розкрився.
Зрадів павучок і комашка, зраділа маленька мурашка,
І джмелик, й бджола у садочку, і пташка співала в гайочку:

“Ми дякуєм кожній рослинці, всім квітам, зеленій травинці.
Ростуть вони радо на світі, щоб користь й красу приносити!”

вівторок, 18 березня 2014 р.

Квітне поезія у “Слові”

  14 березня відбулось чергове засідання літературної студії “Слово”, котра діє при центральній районній бібліотеці. Тематичне заняття, яке провела керівник студії Галина Максимів, було приурочене підготовці до проведення заходів з нагоди Всесвітнього дня поезії.
   Наступне засідання студії заплановане на 12 годину 6 квітня цього року, під час якої очікується проведення Skype-конференції з містом-побратимом Рубіжне Луганської області, присвяченої відзначенню 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
   Також учасники студії посилено працюють над поданням творів для участі у різноманітних конкурсах та створенні тематичних добірок для блогу й сторінки в тижневику “Добра справа”.

четвер, 21 березня 2013 р.

Золоте павутиння слова

   Сьогоднішнє свято приурочене Всесвітньому дню поезії, яке з 2004 року також відзначають і в Україні.
   Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. Природа наповнена поезією, яка покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність. У поетичній творчості є пожива для душі, є поміч в боротьбі з усяким лихом, в боротьбі за ідеали, до яких прагне людство.
   І хоч Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю.
   А як народжується її величність Поезія в юних серцях? Цього ніхто не знає. Іноді студійці кажуть, що вірш приснився або Муза підкралася так непомітно, що нема на чому записати, тоді вони пишуть на клаптиках паперу, що є під руками, в класних зошитах, чи навіть на долонях або ж запам’ятовують. Як би там не було, але те, що до них приходить прекрасна Муза Поезії, вічно молода й юна, як наші студійці, це прекрасно, це — подарунок долі.

Мар’яна
Вагіль
Муза
Муза – це той мольберт, де ти кладеш чисте полотно,
Ще задумки не знаєш, та самостійно веде тебе воно.
Муза – відома скрипка, що без смичка нічого не варта,
Це фокус, де з невідомості з’являється козирна карта.

Муза – це короткочасна мить, що темноту світлом крає,
Непомітно підкрадеться в будь – який час дня чи ночі…
Муза – проміння, що з неба приходить й за хмару тікає,
Вона – натхненне джерело, що “сліпому” відкриває очі.

Муза – це вітер, що сколихне і підійме із землі опалий лист,
Мов соловей підхоплює на льоту невідому пісню чи свист.
Муза – морська стихія, що заколисує у вирі подій і вражень,
Іноді це цілісна картина, а іноді декілька простих зображень…

До тебе музо!
До тебе музо, рідна, тихо пригорнуся,
І як рідній сестрі, навстіж душу відкрию,
В рядках й строфах замучена проснуся,
Уже без печалі і сліз серце-єство омию.
З тобою, мов на сповідь – до Бога йду…
Чомусь не в силі й крихти правди затаїти.
Колись себе я в цих німих словах знайду,
Не знаю чому ж тепер зриваю зів’ялі квіти.

До тебе музо, рідна, легенько притулюся,
В снах до гір на крилі орлиному полину.
Відлунням джерельних струменів озвуся,
Де цвітуть райдуги, як маки, в їх долину.
Уже без смутку очима у вись я погляну,
І попрошу, щоб не лилися неба сльози.
Щоб з легкістю біль з пухом розтанув,
Знайшовши рідних: троянди й мімози.

З тобою музо, рідна всім я поділюся,
Лише в гості ти витай до мене частіше.
Тебе, як живої води з криниці нап’юся,
Тоді серце переможе розум гостріший?!
А доля з вітрами десь далеко собі гуляє,
Про себе нагадує, коли її сильно закружляє.
Це наче в півночі чекати чистого світанку,
Щоб з долею-музою закружляти в танку…

До тебе музо, рідна, пригорнуся!

Мої вірші як діти…
Мої вірші як маленькі діти, пестунчики та непосиди,
Неначе польові й на клумбі квіти-різноманітні види…
В кожного своя дорога :в когось хороша і приємна,
А в іншого пронизана болем, із щастям не взаємна.

Мої вірші немов квіти, хочуть ласки й тепло відчути,
Заявляються одні пуп’янками, а інші від морозу скуті.
Вірші, неначе діти: розбишаки, спокійні чи балакучі,
Одні бояться рівнини, а іншим добратися б до кручі…

Мої вірші, як мальви: прості та майже непримхливі,
Вітром різко-пекучі, але ніколи не стануть зрадливі.
Мої вірші, наче діти мовчуни чи бігуни розбишаки,
В кожного свої для душі пронизливі непомітні знаки.

Вірші комусь: прості; вразливі; особисті; мелодійні;
Звабливі; сумні; пристрасні; чи взагалі мимовільні…
Для мене – це новий простір, для душі правда гаряча,
Це крила; сторінка нова, а що для вас вони значать?!

Чому на папір виливаю, що в душі – радість чи розлука,
Навіщо пишу: одні з них легкі, інші «народжую» в муках.
В чомусь вони як діти схожі, але насправді різноманітні…
Нічого не буває з проста й на вулицях усмішки привітні!
 
Ірина Курташ
Муза
Шість років мені було,
Як Музу уперше зустріла,
Красива і добра вона,
Мов фея із казки, прийшла.

А я – то була ще дитина –
Писати, мабуть, не уміла,
Та вірші складала завзято –
Раділа Муза моя...

А згодом вона полетіла,
Ця фея весела і щира...
Дитяче серденько боліло:
Коли ж повернешся, коли?

Тепер я дорослою стала,
І знову вона біля мене,
Тихенько на вушко шепоче
Із серця мого рядки.
 
Олег Галів
Елей твоїх слів (звернення до Музи)
Своїй наяді я назавши вдячний
Вона для мене мов нічний маяк
Неначе каяк рифми необачні
Й думок чужих порід кісний маніяк.
В словах її лунає насолода
Неначе квінта скрипки золота
Для мене муза це кебета й врода
Еос у небі, у душі літа.

Золоте павутиння слова
Світ поезії – незвіданий куточок
Де поет, немов простий павук,
Де стіна для нього це листочок,
А чорнильний стержень в’ється з рук.

І сплітає павук павутину
Золоту павутину слова.
Й закликає читати людину,
Що для нього є втіленням Бога.

Гаряче слово
Гаряче слово втіха й ревний жаль
Нестримна і окрилена надія
Могутність долі, зболена печаль
В буденності життя свята подія.
Рожевий сон, душі гучний куплет
І зір ласкавих сяйво променисте
Про неосяжність вітряний сонет
Й думок пониклих весняне намисто.

Юлія Шибівська
До Музи
Не покидай, не залишай
Мене одну в самотині,
А мить натхнення принеси
В цей вечір зоряний мені.
Перо жар-птиці подаруй,
Щоб вірші я писала ним,
Щоб слово, як пшеничний хліб,
Було і теплим, й запашним.
Вже бачу твій я силует,
Що виринув із далини...
О, Музо, ти моїх надій
І сподівань — не обмини.

понеділок, 21 березня 2011 р.

«Як много важить слово…»


Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. А в день весняного рівнодення, коли світ після зимової сплячки пробуджується від перших подихів весни, коли серце співає, коли на папір лягають найсокровенніші рядки, відзначається Всесвітній день поезії, який припадає на 21 березня (вперше відзначено 21 березня 2000 р).
В переддень Дня поезії студійці провели поетичну зустріч із поетами Долинщини, а також на скайп-конференції «Будуємо мости: наша земля – Україна», спілкувались з поетами міста-побратима – Рубіжне Луганської області.
Поезія — це справжня дійсність краси, це дорога до Бога й від нього, це спів душі, який заколисує водночас два серця — автора і читача. І навіть коли всі бачать неспроможність влади підтримувати закон людського буття, поезія спонукає людину стати взірцем закону Любові, Милосердя, Совісті.
Сьогодні поезію творять різні покоління талановитих майстрів. Вона орієнтується насамперед на людину, на свого сучасника, прагне збагнути його жадання й тривоги.
Поет жив у печерній людині, житиме він і в людині атомної доби, тому що він — невід'ємна частка людської особистості.
І хоч поезію вшановують не часто, вона – не матеріальна, бо з неї маємо те, чого за гроші не дістанеш. У ній є пожива для душі, поміч в боротьбі з усяким лихом. Вона прикрашає нам життя, вирівнює людську природу, очищує її від бруду та зла, перебудовує цілком наші душі, кладучи на руїнах фальші і моральної гнилі новий світ, бачимо в житті смисл, починаємо розуміти істину.
Тому, збагнувши, що поезія – не зовсім слово, а слово – зовсім не поезія, стає зрозумілим те, що Слово не дається до розуміння – його можна лише відчути, і через те поезія - це постійні серцеві напади, а не точний діагноз… Отож, якщо раптом відчуєте себе незатишно, ходіть у поезію! Входьте, як діти у сонце, не обпалюючи зіниць. Входьте і – йдіть!.. і грайте… Отримуйте від цього задоволення самі і давайте відчути його іншим.

середа, 24 березня 2010 р.

Словами світ зачарувати


Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі...
Ліна Костенко
От вже впродовж шести років Україна святкує День поезії. З нагоди свята ми провели святкову зустріч: «Словами світ зачарувати».
Кожен із нас, часто задає собі запитання: звідки бере витоки поезія? Відповідь ховається у серці самого поета, з його внутрішнього бажання передати іншим щось відкрите самим собою. Момент відкриття можна порівняти з радістю спелеолога, який відкопує вхід у печеру, де ще не ступала нога людини. Поету природньо видається, що весь світ має дивуватись його відкриттю, він спішить поділитись своїми думками з найближчим оточенням. А відкриттями можуть бути пасторальне враження, радісні або сумні емоції, філософські узагальнення та безліч інших тем, якими людина бажає поділитись зі світом.
Момент, коли поет починає відчувати внутрішній потяг писати так, як не писав ніхто до нього, черпаючи слова тільки із книги власного серця, можна назвати справжньою точкою відліку власної творчості. Кожний вірш - це жива істота, у якої є своя душа, яка складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. «Компоненти душі» переплетені в такі тугі клубки, що спроби розглядати їх окремо навряд чи щось додадуть до загального розуміння. Сам поет повинен доводити фрази вірша до тієї «кристалізації», коли слова постають в єдино можливому порядку, ніби атоми в молекулі.
Поезія - це не питання.
Поезія - це навіть не відповідь
Поезія - це зблиск підсвідомості і граней....
Поезія - вона, як молитва, яка зцілює зранену різними перипетіями життя вразливу душу, тому в більшої частини людства вона займає чи не пів трону серця. Улюбленим стає той поет, який «запалює» читача на служіння єдиній істині земного життя - Любові.
Вітаємо всіх віртуозів слова, «людей крилатих», як казав Платон, із професійним святом, а також тих, кого вони надихають на політ до вищих сфер прекрасного!