Сьогодні ми говоритимемо про нову учасницю літературної студії «Слово» – Сніжану Волковецьку. Життєва історія цієї жінки розпочалася 19 січня 1973 року в чарівному місті Долина на Івано-Франківщині. Тут Сніжана закінчила середню школу № 4 й зрозуміла, що її серце назавжди належить рідній мові. Саме любов до рідного слова спонукала вступити на філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Усе її подальше життя пов’язане з дітьми – світлими чистими душами. Після закінчення вишу дарувала турботу малечі в садочку «Золота рибка», згодом плекала юні таланти у ліцеї «Науковий», як вихователь групи продовженого дня та вчитель української мови. Сьогодні її щоденна творчість і праця тривають у стінах Долинського ліцею № 7.
Писати вірші, пригадує Сніжана, почала
ще зовсім маленькою – десь у 8–9 років. Ті перші вірші були наївними й
несміливими, мов перші весняні проліски. З часом її поетичний стиль змінився.
Сама авторка захоплюється глибинним всесвітом поезій Василя Симоненка, Василя
Стуса, Ліни Костенко та Євгена Маланюка.
Її поетичні роздуми народжувалися на
сторінках газети «Свіча» та журналу «Дивослово». У 2015 році свій самобутній
політ почала перша збірка поезій «Лебединий сум» із передмовою Василя Васильовича
Олійника. Через десять років, у 2025-му, ця книга отримала нове дихання –
вийшло її доповнене видання, куди вплелися нові життєві сенси.
У вільні хвилини Сніжана Волковецька
перетворює тишу на мистецтво: викладає сяючі картини діамантовою мозаїкою,
плете витончені дерева з гофрованого паперу та поліетилену, оживляє образи з
моделюючої глини. Це її простір гармонії, де кожен виріб – то ще один
невиспіваний вірш.
Пропонуємо до вашої уваги добірку її
віршів.
***
Підійми
вологі повіки
І
сльозинку зітри на щоці.
Ти
красива, як древній вікінг,
Зі
сталевим щитом в руці.
Не
журися – на
лінії фронту:
На
рівнині і на льоту,
Нині
твій Залізняк і Гонта
Рве
на шмаття татарську орду.
І
несуть ті вояки сміло
Своє
серце на твій вівтар,
Щоб
твою красу не ганьбила
Ні
одна московитська твар.
Чуєш
– пісня вгорі лунає,
Відганяючи
геть орду?
То
Маруся Чурай співає
Про
незламний козацький дух.
Начувайтесь,
гидкі заброди!
Там,
далеко, в пекельнім вогні
Підіймає
свій меч Свобода,
Стоячи
на сталевій броні.
***
Над
тими, хто сіє руїни,
І
танків веде кортеж,
Архангеле
Михаїле,
Зведи
свій каральний меч!
Найкращі
із українців
Виковують
міць в борні.
Пилате, печать дітовбивці
Належить тепер не тобі.
Возрадуйся, царю Давиде,
Що
ти не дожив до ганьби:
Сьогодні
над орком вбитим
Співають
твої псалми.
А вам, печеніги, треба
Затямити
річ одну:
Хохли
є синами неба,
Тому
в них незламний дух.
Люцифер осатанілий
Б’є блискавками з-під брів.
Архангеле Михаїле,
Спини його клятий гнів!
***
Ну,
як ти там, по той бік, лютий враже?
Тобі
не тісно на моїй землі?
І
що ж колись ти правнукам розкажеш
Про
свій блискучий варварський набіг?
На
що ти ще готовий ради слави?
Якої
жертви ждуть твої боги?
Боюся
я, що твій орел «двуглавий»
Й
до сивих круч Дніпра не долетить.
Не
дме на тебе, серденько? Не сиро?
Моя
земля гостинна. Ти поспи.
Оті
могили, що ти тут насіяв,
Не
потривожать твої милі сни.
Лиш
пам'ятай – моя земля священна.
Вона
вагітна цілим морем сліз,
Вона
зростила генія Шевченка,
Тут
Сагайдачний бігав босоніж.
За
неї вмерли Стус і Симоненко,
Тут
Бабин Яр могилами обріс…
Сковорода
її сходив дрібненько.
Отой,
що втер твоїй цариці ніс!
Нема
на тебе славного Богдана.
Роздерли
Гонту, Морозенко спить.
А попри
те, отой хижак «двуглавий»
До
сивих круч таки не долетить!
***
Столітній ліс
Я ще
вернусь у цей прадавній ліс,
Де
пише сум німу молитву тиші,
Напою
душу спокоєм до сліз,
І там,
в траві, тихенько приколишу.
Душа
так прагне таїнства причасть,
І
тільки тут, у росяному царстві,
Вона
свою невінчану печаль
Перед
вінцем вестиме до причастя.
Якби
ж душа очистилась, якби!
Тоді
із Божої вона почула б ласки,
Як
десь в траві малесенькі гриби
Старим
дубам читають добрі казки.
Цей
ліс сторожить первісні скарби.
Столітній
вже, а ще так свіжо дише!
Тут
мріє явір музику верби
Покласти
на слова німої тиші.
Тут
шум смерек, неначе древній гімн,
Як
наших душ ще невоскресла совість.
Я ще
вернусь в цей храм, як давній гість,
Як
грішниця прийду сюди на сповідь.
Зачерпну
серцем тополиний сум,
Згорну
в поділ березовий неспокій,
І
крайчик сонця в ніжність понесу,
Де
мріє степ, закоханий в осоку.
***
Моя
любове, глянь на обрій: смеркло.
Оно
вже явір молиться вітрам.
Таких,
як ми, не впустять навіть в пекло,
Бо
ми щасливі будем навіть там.
Та
що мені там – злото древніх інків!
Та
що схід сонця в золоті заграв!
Ти
– моє диво. Ти – загадка Сфінкса,
Яку
ніхто в тобі не розгадав.
Земне
життя – суцільний біг по краю.
По
краю зла, спокус і віщих снів.
Таких,
як ми, не поведуть до раю,
Бо
наш Едем зостався на землі.
***
Ти
довго до мене йшов –
Мій
храм замело снігами,
Кохання
блакитний шовк
Нелюбий стоптав ногами.
Сьогодні
на небесах
Хмаринок
зовсім не видно…
Ми
вірили в райський сад,
А
маєм сумну обідню.
Облиш
непотрібний крам.
Сідай
отамо, навпроти.
Давай на семи вітрах
Розвієм
мирські турботи.
Нащо
нам холодний храм
І ті льодяні озерця?
Давай
розіб'єм вігвам
У затінку мого серця.
***
Звикаю
до тебе, дивного,
Стікаю
по скроні дня,
Щоб
лиш на екрані мобільного
Світились
твоє ім'я.
Та
скільки вже зір нападало
В бездонну твою печаль!
Щоб
я босоногим ангелом
Торкалась твого плеча.
Лечу
навпростець безсоннями,
Дощами
спадаю ниць,
Щоб
ти затуляв долоньками
Мої
світанкові сни…
***
Звабливою
млостю вітру,
Журбою
осінніх злив
До
тебе такою прийду,
Яку
ти мене любив.
В
долонях, як Божу милість,
Як
святість тобі принесу
Свою
нерозхлюпану ніжність,
Душі
неземну красу.
Ховати,
мабуть, не треба
У
серці нестримний щем,
Бо
навіть безхмарне небо
Заплаче
в той день дощем.
Слабке
пташенятко крила
Здійме
у небесну вись
Так,
як і я хотіла,
Немає коментарів:
Дописати коментар