Все починається в житті з любові

Довганич Наталія – учениця 10–Б класу Долинського природничо-математичного ліцею, яка вже впродовж 5-ти років створює такі художні шедеври, які важко назвати учнівськими.

Коли читаєш твори Наталії, то занурюєшся в світ, оповитий любов’ю, красою, неповторністю, і звідти повертатися аж ніяк не хочеться. Хоч більшість з них – це крик душі, зболеного серця, проте вони настільки відкриті і відверті, що наче сам стаєш учасником всього, що відбувається.

Всі твори Наталії пройняті думкою, що любов – найвища з Божих нагород, найбільше з див, що дається людині. Так пише про свою ученицю вчитель української мови та літератури Боднар Іванна Рудольфівна.

З 2007 року Довганич Наталія є членом літературної студії «Слово» при Долинській центральній районній бібліотеці.

***
Із мого слова нитку сплів павук,
Й враз зазвучала ніжно, веселково,
Майстерно підібравши кожен звук,
Та найрідніша українська мова.

Яка ж то велич зачаїлась в ній,
Що струни серця лагідно торкає,
І ллється ручаями навесні,
І листопадом душу пригортає!

О, найвеличніша з усіх Господніх чуд,
Дозволь тобі низесенько вклонитись
І до моїх ще босоногих слів
Твоїх давно довершених напитись.

***
Любов кричала, рвалась і кричала,
Дощем на тіло падала печаль,
А я стояла, плакала й мовчала,
Мені тоді було її так жаль.

Ти руйнував усе, що так хотіло
Тебе любити, смутком крив думки,
Кидав словами… Думаєш, боліло?
…Та я терпіла, вірила - таки,

Що ти не йдеш, а зараз повернешся,
Що сумнів твій із миттю промине,
Ти не дивився в очі, ранив серце…
Чи ж це любов?.. Ти не любив мене.

Стихала ніч, а почуття вмирали,
Мені хотілось бути там, де ти,
Та я не знала, чуєш, я не знала,
Що ти віддав мене до самоти.

Любов кричала, рвалась і кричала,
Від того крику мучилась душа,
А я стояла, плакала й мовчала,
Знеможена, розбита, та жива.

***
Порожнеча душі, порожнеча думок,
Непорочність надій заплямована часом,
Недописаний, дивний, короткий рядок,
Серце квилить на біс нерозбірливим басом.

Клишоногі слова, перебите крило,
Віддзеркалення зір у соленій калюжі,
Зацілований сум втік із уст на чоло,
Де погасла свіча нездійсненних ілюзій.

***
Залишить на папері півдуші,
Куди ще пів? Ще пів куди подіти,
Коли так мучать ті слова пусті,
Які зривались з уст
Мене боліти
Вони, напевно, вічно присяглись…
В сумлінні, наче привиди літають…
Не знаю, чи простять мені колись,
Та кажуть, ті, хто люблять, все прощають.

***
Не карай себе за те, чого не було,
Досконала мить буває надто рідко,
Доля закриває шлях в минуле.
І його в тумані вже не видно.

Не сумуй! Кому потрібні сльози?
Пронеси свій хрест, як гордість свою,
Пам’ятай, Господь нам допоможе,
А без болю…як же так без болю?

Тобі…
Прошу тебе, відпусти моє серце до неба,
Білі крила душі від печалі не можуть злетіти,
Як же біль втамувати? Вгамувати любові потребу?
Життя – це страждання? Ні, я не хочу так жити!

Це минуле мене обпікає архівами щастя,
І благає любити, тебе лиш одного любити,
Де ж один ти, «єдиний» ? Співжиття де,щасливе наше?
Життя – це чекання? Ні я не хочу так жити!

Спогад вірний у думках все снує паралелі:
Що? Навіщо? Чому довелося тебе відпустити?
Я словами – сльозами вкладаю журбу на папері.
Життя – це ридання? Ні, я не буду так жити!

***
Мовчиш? Ну що ж не треба слів,
Не будем спокій краяти словесно,
Аж доки сонце знову не воскресне
І новий день благословить на світ!

А з ним любов безсяйну, як і ніч…
А смуток кригу спогадів принесе,
Розітнеться на друзки крик тілесний
Й розгубиться у сотнях протиріч.

Мовчиш? Ну що ж не треба слів,
Будем ділитись зваженим мовчанням,
Хто смів це прирівняти до кохання?
Хто до любові це віднести смів?

***
Ліцею мій, вже слів не віднайти,
Щоб всю любов до тебе в них зібрати,
Як кожен назустріч до мети
Ти обережно допоміг ступати.

Я кожен день, всміхаючись, біжу
В цей рідний дім, у вже знайомі стіни
Маленький вогник в серці бережу
Зі спогадом, як вперше приходила.

О скільки щастя ти мені приніс,
І незабутніх вражень ціла низка,
І крізь новизну мініатюр віків
Я все одно залишусь ліцеїстом.

***
Ти снишся мені, моя кароока доле,
У сутінках снів ми шукаємо вперто щастя,
А скажи, чому радість так терпко журбою коле?
Це, напевно, на краще… Розкажи мені,це все на краще?

Але доля мовчить, не випускаючи з пут мою руку,
І несе мене в даль крізь дороги, стежки і простори,
Ми усе летимо, перевищуєм швидкість звуку,
Намагаюсь втекти до реальності з цього кола…

…Враз спіткнулась об хмару, на повітрі додолу спустилась,
І вдихнувши життя, всі думки розлетілись на волю,
Я не можу в полоні, шлях сама торувати звикла,
Та ти снишся мені, моя кароока доле!

***
Жити не можна в світі без душі,
Бо все, що в ній, це справжня сутність наша,
Злетіти нею можна до вершин,
Але не плач, додолу гірко впавши,

Бо у сльозах ні істин, ні жалів,
Вони проллються, висохнуть і зникнуть,
А справжній зміст високих почуттів,
Ти можеш мимохіть ураз відкинуть.
Коли заплющиш очі на життя,
Коли забудеш вірну серцю мрію,
Те, що святе, немає забуття,
Ми просто берегти його не вмієм,

Але не можна жити без душі,
Немов все тіло прірва і отрута,
Навчитись відрікатись від гріхів
Занадто важко, пригорнувши смуток.

За ініціативи Президента України 2009 рік оголошено «Роком молоді» (Указ Президента України від 3 липня 2008 року №616/2008). У рамках цієї акції ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва» оголосила Всеукраїнський конкурс творчих робіт «Я – патріот!» Представляємо твори переможців I етапу конкурсу (районного рівня).

Бучок Тетяна народилася 8.08.1994 року, живе в місті Долина, навчається у 8-му класі ЗОШ №7.

Роздуми на чужині

Україно моя мила,
Україно – ненько.
Як згадаю я про тебе –
Радіє серденько.
Як то тяжко тій людині
На чужині жити –
Нема з ким їй порадіти,
А ні говорити.
Хто цурається країни
І народу свого,
Той не має Благодаті,
Даної їй Богом.
Тому краще в ріднім краї
У радості жити
А ніж панам на чужині
Рабами служити.




Павлик Марія народилася 12.07.1996 року в місті Долина, вчиться у ЗОШ №5.







Моя Україна

Як я люблю свою неньку,
Свою Україну,
І люблю, і поважаю,
Як матір єдину.
Кожен день із рук її
Сонце зустрічаю.
І до серця кожен ранок
Ніжно пригортаю.
Мов перлина, неповторна,
Чиста, як сльозина,
її долю заквітчала
Червона калина.
Я калину підливаю
Кожного раненька,
Хай радіє Україна,
Наша рідна ненька.



Бартків Світлана народилася 1.04.1990 року в місті Долина, закінчила ЗОШ №5. У 2007 році стала студенткою Прикарпатського університету.

Яка багата українська мова

Яка багата українська мова –
У ній скарби усіх віків.
Багато мудрості народної у слові
І мудрість незнищена прадідів.
Писали нею люди знамениті
Свої поеми, думи і вірші
І, як води здорової, краплини
Наснагу дарували для душі.
Багата наша українська мова,
І український дух вона в собі несе.
Не зникне Україна й наше слово.
Їй славу невмирущу принесе.

Світ, Україна, я.
(есе)

В концепції Світ, Україна, я лежить чимало тверджень і конфузій, що часто змінюють контрасти, які часом призводять до контрафікації через те, що не завжди висвітлені контури дійсності.
Звичайно, хочеться конфігурації понять і істин, та кожна людина – хазяїн своїх думок, які треба підводити так, щоб вони зазоріли і стали обрієм попередньо опрацьованих передумов і перегукувалися із подвижниками минулого, теперішнього і майбутнього. Бо ж споглядання дійсності – це як естафета епохального еритроциту часто епіцентричних і ефективних вимірів людськості.
Якщо задуматися куди так насправді котиться світ? Тримаючи в руках книгу книг розумію – до завершення його існування. Сам факт очевидний, та загадку, на який вимір часу це припаде, залишу, як і мої попередники, творцю Всесвіту.
Наш світ має свої вже тепер штучно-інтелектуальні крила, на яких, чи то пак якими частково «управляють» українці, що проживають на кожному континенті.
«Україна – це живий пульс Бога. Останні два з половиною століття Дух України неначе перебував у стані сну. Це був час драматичного осмислення себе, своєї історії і свого призначення, час впертого пошуку відповіді на вічні запитання: «Хто ми?», «Звідки ми?», «Куди йдемо?», «Що таке життя, Бог, людина, душа?», «Звідки на світі страждання?», «Чому і як ми потрапили у неволю?», «Як здобути визволення, свободу і славу?»
Сьогодні, в епоху глобальної кризи, екологічних катастроф, кліматичної дестабілізації і соціального хаосу, Україна починає просинатися. На світанку нового світу її Духу скидає одяг старої, замученої й виснаженої козацької нації і вкотре творить нову українську націю – чисту, сильну й одухотворену. її призначено здійснити перехід до вищої цивілізації і допомогти зробити його кращим і представникам усіх інших народів і рас» – пише Ігор Калинець, з яким важко не погодитись.
Невже, пророцтво Герлера, про те, що Україна стане новою Грецією за крок до здійснення? Безперечно, на нас дивиться увесь світ, (не лише наша діаспора) і що в ній вбачають?
«Коли ми дивимось на Україну, ми бачимо її величезний потенціал, ми завважуємо яке яскраве бачення майбутнього своєї країни мають багато українців, і ми знаємо – розумом і серцем, – що це яскраве майбутнє досяжне, що українці заслуговують ніяк не меншого, ніж бути демократичною, суверенною, та безпечною країною, повністю інтегрованою до Європи» – К. Паскуаль, американський дипломат.
«Якщо Україна ввійде у Європейський Союз, то не тому, що має потребу в Європі, а тому, що Європа потребує України. Європа потребує української культури, українського розуму, бажання жити й української веселості» – Марі о Тронка, голова Християнської культурної італійсько-української асоціації.
Що можна до всього цього додати, людині мало компетентній у цій назрілій ситуації? Хіба що те, що хочеться вірити, що Україну цінують саме за культурні якості і спортивні досягнення, та дуже прикро, що знають її з політичного боку, як країну, в якій правлять лебідь, рак і щука..,
І на закінчення, хто я??? Українка! Дочка свого народу, в котрому в серці горить вогонь Прометея. Я свідома того, що маю розпалювати серця тих, хто вже підупав духом. Україна є! Україна буде! Лиш даймо дорогу Богові, який знищить всі сатанинські задуми.

Світ... Україна... Я...

... І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!

Т.Г.Шевченко.

Габор Мар’яна народилася 26.07.1988 року в місті Долина, закінчила ЗОШ №7. Зараз навчається в Прикарпатському університеті на педагогічному факультеті.






Час

У просторі й світі летить «щось» нестримне,
Летить незбагненне, як думка у сні.
Секунда, хвилина, година проходить,
І старшими здались враз люди мені.
Я хочу спіймати «оте», що минає,
Я хочу навчитись спинити те «щось»
«Воно», усміхнувшись, ще швидше тікає.
Тікає, забравши з собою когось...
Я руку свою простягнула в повітрі.
Здається все стало, не йде , не спішить.
Та хтось, ще колись, у далекім столітті
Зробив так. як я, тільки час не спинить.
А що таке час? Адже він є усюди –
Біжить, сам не бачивши світла свого.
На жаль, керувати не можуть ним люди,
Та часто вони й не цінують його.
Щоби у майбутнім за тим не тужити,
Що не зуміли зробити ніяк.
Бо час невблаганний, він йде і не чує
Ні криків, ні стогонів, сліз і плачу.
Як не кричи, він тебе не почує
Я знаю бо теж: «Зупинися!» - кричу.
Невидимий час - наче вихор нестримний
Він - наше життя, а воно золоте!



Івасишин Марія народилася 6.08.1990 року в селі Витвиця, закінчила Витвицьку ЗОШ. Навчається у Львівському лісотехнічному університеті на економічному факультеті.




Вірю в майбутнє твоє, Україно!

Я вірю в майбутнє, твоє Україно,
В твою довершеність, злети!
Тоді ти розквітнеш, кохана країно
Досягши своєї мети.
Ти будеш могутня, соборна держава
І вікна відкриєш в світи
І буде великою і доброю слава,
А мова хрещата із нами завжди.


Іськович Віталія народилася в у місті Долина 28.10.1988 року. Закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається в Національному університеті "Львівська політехніка", за спеціальністю менеджмент зовнішньо-економічної діяльності.


Рідна сторона

Світ великий, світ казковий
Ти у нім перлина,
Богом світу дарована –
Рідна Україна.
Не прожить мені без тебе
Ні одну хвилину,
І ношу тебе у серці
Я одну - єдину .
Ті дерева , що шуміли
У дитячі роки.
Ті стежки, що пролягають
У світи широкі.
Той поріг, що зустрічає
Кожен день людину.
Той рушник, що прославляє
Рідну Україну .


Телега Олександра народжена 07.11.1988 у місті Долина, закінчила Долинську ЗОШ № 7. Зараз навчається в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка на факультеті романо-германської філології.



Ворони

Цим безмовним лялькам так потрібні слова,
Тим, що розпач і відчай затиснув їм губи,
В тих безмовних ляльках дуже щира душа
Вже не вірить у те, що щасливою буде.

Ці червоні від сліз очі повні образ
Приховали яскраві штрихи макіяжу.
Від землі відірвавши свій погляд ще раз,
Неуміло з знайомими зв'язуєш фрази.

Ти ідеш по калюжах під гуркіт машин,
Твої кроки швидкі, все кудись поспішають,
Хоч тобі поспішати немає куди,
Хай байдужі прохожі цього і не знають.

Душу сивий туман пеленою повив,
Чисте небо без хмарне уже не дивує,
Ми навчилися бачити світ без прикрас,
Всі прикраси мовчання і холод руйнує.

Чорні ворони б'ють понад містом крильми,
А внизу такі ж ворони в парках блукають,
Хто вони, що так боляче б'ють, хоч без крил,
Не жаліють, не ждуть, не щадять, не прощають.

Юність

Чом примхливо так, юносте, крилами
Ти тріпочеш, мов лебідь, крильми,
Застеляєш туманами сивими
Листопадові жовті стежки.

Чом так байдуже тьмяно і холодно
Сонце погляди сипле свої,
І похмурим світанком заморені
Ми блукаємо самі не свої

Чи то серце у когось розбилося,
Чи обридла пуста маячня,
Чи то листом холодним укрилися,
Охололі чиїсь почуття

Чи то погляд знайомий зустріла ти,
Колись рідний, а зараз - чужий,
Чому, юносте, швидко марнієш ти?
Чом посріблені коси твої

Може з часом рутинними хвилями
Ще причалить, немов корабель,
Під ясними, як небо, вітрилами
Наче сон, твій закоханий день.

Федорич Христина народилася 11.11.1990 року в селі Новошин. Закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Нещодавно вийшла її збірка поезій «А я живу», яка презентувалась на Всеукраїнському конкурсі «Об'єднаймось, брати мої» у Києві. Цього року стала студенткою Острозької Академії, філологічного факультету. Гаслом життя є слова Тютюнника: «Людиною треба вдатися. А стати нею, не вдавшись, – подвиг». Здійснити цей подвиг – основна мета її життя.

VENI VIDI VICI

Відчайдушно ступаю у темряву ночі,
Епізоди й уламки життя у тумані пливуть.
Незбагненні слова, що століття далекі пророчать,
Ігнорує життя, щоб не втратити істинну суть.

Водоспад всіх думок із глибокого сну будить душу,
Іронічно всміхається доля, що скраю стоїть,
Добре знає вона, що усе подолати я мушу.
І радіє, що бачить частіше поразки мої.

Все одно я не здамся, я буду боротись до смерті
І я стану сильніша заради самої себе.
Час говорить: «Сміється лиш той, хто останній сміється».
І тому я прийду, я погляну й здолаю тебе.

Конкурс віршів

Лютий 13.2009

До Дня Святого Валентина серед учасників літературної студії «Слово» (Долинська ЦРБ) проведено конкурс віршів «На дні твоїх очей». Дуже важко було визначити переможця (бо всі вірші написані «серцем» із власного життя), отже найкращими визнано одразу кількох учасників: Телега Олександра, Вагіль Мар’яна, Владикіна Руслана. З віршами можна ознайомитись тут.

А починалося все так:

2006 р. – засновано літературну студію «Слово». Перші спроби пера ще поки несміливих юнок і юнаків працівниками бібліотеки були згруповані у невеликих брошурах.

2007 р. – видано альманах «Джерела спалаху» за сприяння Долинської організації «Спілки Української Молоді в Україні». Заняття з учасниками «Слова» проводяться 2 рази на місяць керівником студії М. Креховецькою.