В очікуванні щастя і добра

   ...бо на порозі – Новий рік та Різдвяні свята. Кожен з нас мріє й надіється на торжество вічних і незмінних цінностей. Починати треба з себе. Вірити треба всім. З найщирішими вітаннями даруємо Вам цю тематичну творчу добірку учасників літературної студії “Слово”.

Діана Гісяк
Новорічна казка
Петрик цілу ніч не спав,
Не дрімав й хвилинки,
Бо на казочку чекав
Він біля ялинки.

Ждав, що Дід Мороз прийде,
Принесе пакунки,
В гарну казку заведе,
Вручить подарунки.

А під ранок задрімав, –
Сон прийняв, як ласку.
Трохи прикро, що проспав
Новорічну казку.

Христина Стецьків
Новорічна розмова іграшок
   Іграшки на новорічній ялинці оживають. Але це відбувається тоді, коли їх ніхто не бачить і не підслуховує.
  ...В кімнаті тихо, темно, тільки мигтять різнокольорові вогники новорічної гірлянди. Новенький сріблястий Дід Мороз хмурить свої волохаті білі брови й велично поглядає на красуню-ялинку та її мешканців: іграшки різних кольорів, барв і відтінків, з оригінальними візерунками. Старі й нові іграшки перемовляються, розповідають одна одній про життя.
  Гномик з білою борідкою примостився на гілочці біля чарівного будиночка, з-за якого виглядає пухнастий сіренький зайчик.
  Найстаршою іграшкою на ялинці є півник. Він зовсім неяскравий між новими іграшками, але може розповісти багато цікавого, адже святкував на ялинці не один Новий рік.
  ...Цікаво хоч би раз послухати кожному з нас історії іграшок: хто де виготовлений, хто які країни бачив, з ким зустрічався на своїм шляху до ялинової гілки. Так ми відчули б продовження новорічної казки.

Уляна Бернацька
Різдво
Як стане осінь зовсім на краю,
Й холодна мряка в душу зазирає,
“Прощай”, – кажу я журавлю,
Бо в жовтім листі літо догоряє.

На стежку, груднем приморожену,
Сніжинка перша ніжно упаде,
За нею – біла пелена знеможено,
Бо з танцем снігу скільки свят гряде!

Вельми палке бажання жити
Пронизує усе моє єство,
Хочеться заново відкрити
Найбільше свято, яким є Різдво.

В цей день велике диво сталось:
Нам Бог послав Сина Свого, Христа.
Із ним Добро у світ наш увірвалось –
Це славлять в коляді наші уста.

В оселі кожній – вдячні господині,
На столах вбраних – хліб й кутя.
Лине Різдво по рідній Україні,
Утверджує надію на життя.

Оновлене "Слово"

  Немає нічого вічного під сонцем. Час – категорія продукування змін. Вони потрібні, бо без них людина занепадає духом, і серце її кам’яніє, і думки її застигають, як смола. Але кардинальні зміни не завжди себе оправдовують. Мудрий господар, збудувавши добротний дім, не стане руйнувати його в одну мить до фундаменту щойно гряде доба інновацій. Натомість – оновить за сучасними технологіями так, щоб добре й затишно жилося всім мешканцям.

   Минає сім років з часу створення літературної студії "Слово", яка успішно діє при центральній районній бібліотеці. Її робота всі ці роки була щедра на духовні врожаї. Однак будь-яка нива виснажується. Чим можемо підживити ниву, на якій зростає "Слово"? Авжеж, тільки добірним зерном духовності. Тому розширюватимемо нові горизонти творчості. Члени літературної студії матимуть змогу й надалі публікувати свої твори не лише у блозі "Слово молодих", збірках чи альманахах, ініційованих центральною районною бібліотекою. Плануємо також відновити на сторінках регіонального тижневика "Добра справа" літературну сторінку "Срібне коло", маємо амбітні плани щодо співпраці з всеукраїнськими друкованими та електронними виданнями. На творчі зустрічі з літераторами-початківцями запрошуватимемо відомих майстрів слова.

   Творчість, натхненна "Словом" – вже в передбаченні зустрічі з читачами. А ми з нетерпінням чекаємо на тих, хто пробує свої сили в поезії, прозі, драматургії. Двері літературної студії завжди люб’язно відчинені для Вас, дорогі автори-початківці з числа школярів, студентів. Будемо раді бачити на наших засіданнях також вже відомих молодих авторів й поважних. Запрошуємо до тіснішої співпраці вчителів української мови й літератури та прихильників рідного слова.

Пам’ятаймо, що навчати можуть нас інші, учити себе можемо тільки ми самі. Тому, не розпорошуючи даремно слів – нумо до щирої й натхненної праці!

  З повагою Галина Максимів,

редактор, перекладач, член Національної спілки журналістів України

Буття любові

   Вже відривається листя від красивих, ошатних дерев і, вальсуючи, вкриває осінню землю. Ностальгічний час затуманює серце часом настільки, що а ж притуплюється радість життя. Починаєш замислюватися про сенс буття, шукаючи у ньому перли вчорашнього щастя. Та, проте, знаходиш у своїх роздумах буття любові, за яке хапаєшся вустами і серцем. Адже ціллю твого існування є жити, писати, кохати, про це нагадує нам віршами Зоряна Січка.

 

Радість життя
Солодкий плід і заборони,
Життя свого ти знай кордони.
Міцні кайдани й каяття
І спробуй поверни життя.

Навіщо жити і страждати?
Навіщо все на світі знати?
Навіщо мріяти й втрачати?
Ти й так не зможеш покохати.

І відповіді не шукай,
Бо це закриті двері в рай.
Там Єва з Адамом живуть,
Коханню вірність бережуть.

Їх змій-спокусник стереже
І душі їх не віддає.
Ти ж шлях свій обираєш сам,
Візьми й довірся небесам.

Можливо, жити краще будеш,
Про все погане і забудеш,
Бо час лікує, ти ж це знаєш
І віру в себе не втрачаєш.

І прийде білий кінь до тебе,
А ти візьми й повір у себе.
Втішайся радістю життя,
Воно на мить коротку схоже,
Бо хто пішов у небуття,
Радіти цьому вже не може!!!

Сенс буття твого
Ти п’єш, куриш і вмираєш,
Життя проходить, ти же знаєш.
Той шелест трав, ті почуття,
Ось це і є твоє життя.

Ти віриш і тебе кидають,
Це боляче й вони це знають.
Кохаєш, мариш і п’янієш,
Це келих долі й нічого не вдієш.

Тяжкій той біль, душевні рани
І омиваєш все сльозами.
Порив сердець, колючі рози,
Вони вмирають у морози.

Як ті два лебеді живуть
І віру в краще бережуть.
А ти борися за щастя це,
Але ж не знаєш його в лице.

Ця пристрасть, це страшне бажання
Не втратити свого кохання.
Солодкий мед, пахучі квіти,
Відчути це все треба вміти.

Про честь свою не забувай,
Буття любові пізнавай.
Звільнись з кайданів вороття.
Й кінець – кінців цінуй життя!

Життя
Життя, як сигарета
Викурюєш і смерть.
Пройде в житті карета,
Як втратиш, ти є мрець.

Не мрій ти про майбутнє,
Сьогоднішнім живи,
Бо так з косою й не скаже:
“Покайся й відпусти!”

Не встигнеш слово мовить,
Як будеш у раю
Й знову будеш змушений
Віддати душу свою.

Запам’ятай три речі знову:
“Живи, пиши, кохай!”
І це ж ти добре знай
Сім’я, родина, діти
Найголовніше у житті.

Можливо, допоможе у тому каятті.
Живи по законах на цьому світі ти,
Бо так і не зумієш
Прощення знайти!!!

Друг
З тобою зустріч випадкова,
Для тебе я була знайома.
Ти став для мене лиш одним,
Який підтримав й не ганьбив.

Для мене ти є просто друг,
У час страшних тих завірюх,
Тебе не кину в час лихій,
Хоч би прийшлось у бій тяжкий.

Не дам втонути у журбі,
Хай панує радість у житті.
Я буду зіркою твоєю,
А ти надією моєю…
З тобою друзі назавжди!!!

Перекладаю тихий шепіт осені

   Біжиш стежками встеленими багряним листям, з очей мимоволі котиться сльоза, якої, зазвичай, соромишся і потай від усіх ховаєшся у найвіддаленішім куточку, подалі від чужих очей. І починаєш переосмислювати власне життя, в якому вже, як раніше, не цвітуть квітки радості, не грає музика захвату, а просто опадає листя розчарування і несправедливості. Вдихаєш свіже повітря дерев, ховаєш душу в осіннє золото і приходиш до висновку, що таким чином пишеш літопис життя, поки що у власних думках.
  Заспокоївши серце, міцнієш духом і чекаєш на кроки людей, бо вже не лякає суєтності млин. Даруєш їм усмішки – вірші, які народилися в глибокій задумі з осінньої тиші.
   Пропонуємо вашій увазі вірші Христини Федорич.

***
Перекладаю тихий шепіт осені,
Що йде крізь ніч у сонній самоті.
Десь у траві, морозами, не скошеній,
Шукаю мрій загублених метіль.

Перекладаю тихий шепіт осені,
Що пахне у повітрі ясним днем.
Алеї різнолистом запорошені
У маревах гарячих хризантем.

Так золотйосінньо і так росяно,
Так трепетно і тихо водночас.
Перекладаю тихий шепіт осені,
Пишу життя літопис у думках.

Образи, образи, образи
Образи з минулого, неначе на долоні,
Стали перед очі ночі тьми.
Музикою зоряною на небеснім лоні,
Ластівкою лине спів душевної струни

На просторах простору
в своїх глибоких водах
Час переполіскує думки.
Сльози заморожує образ холодний подих
А прощення в'яже “від і до” святі нитки.
З-під стежинок, вишитих любов'ю і журбою,
Мовчки виглядають образи.
Де орач вінчає чорну землю із сівбою,
Знову повертаюся не рази, а рази.

В пам'яті літописах зринають крізь тумани
Образи, образи, образи.
Римами розгубленими серця рани рано
Й ввечері колишуть долі срібні терези.

Фото
В маленьких межах десять на п'ятнадцять
Вмістився цілий дивовижний світ.
Сходинками пливуть життя абзаци,
Де осінь сіє долі семицвіт.

Тут списано всі вічності і миті,
Тут зупинився неспиненний час.
Усі її сонця, сльозами вмиті,
Тут слів шукають простих, без прикрас.

Там вплетені ромашки білі в терни,
Весна цілує неба далечінь.
Печалі колос губить жовті зерна,
Ховається в світанку ночі тінь.

Посеред жнив життєвих коронацій
Кукіль квітує кольору вина.
Із меж прозорих десять на п'ятнадцять
Крізь дні і ночі дивиться вона.

***
На кінчиках пальців
зависли малесенькі ноти,
І погляд полинув далеко, де сонця сургуч
Стікає легенько під неба блакитні ворота,
Де б'ються акорди об схили душі її круч.

На кінчиках пальців зависли маленькі акорди,
На кінчиках вій забриніла тихенько сльоза.
Затихла мелодія з болем, затихла, бо горда…
І знову злетіла, мов гуркотом грому гроза.

Душі не розкажеш словами, вона їх не знає.
І їй пояснити не зможеш, як кожному з нас.
Душа розуміє тоді, коли щастям страждає
І смутком радіє, квітковий танцюючи вальс.

Музика
Мов між небом і землею,
танцюючи осені листом,
у стареньких шухлядах
під порохом часу і снів
За скрипічним ключем
розсипалося нотне намисто.
ТИ не плач за життям,
бо воно швидкоплинне й коротке,
Кожен з нас заховається
З часом за заходом днів,
А залишиться музика,
чорні на білому нотки.

***
Вона пахне ромашково-біло
І звучить у святім “Отче наш”.
Її погляд блука овдовіло
По блакиті задощених чаш.

Вона мовчки сидить опівночі
І читає у тиші книжки.
Не про неї всі речі пророчі,
Не до неї всі рівні стежки.

Вона пошепки вміє кричати,
Замітає думки помелом.
Вона назви достойна дитяти,
Що доросле, а ще не жило.

***
Замріяні мрії замріяно мріють крізь скельця
нишком чекають, як зірочка з неба впаде,
Як скотиться м'яко по обрію чистій веселці,
І хтось випадково її під ногами знайде.

Чекають замріяно мрії крізь дні і крізь роки.
Чекають крізь миті,
Чекають крізь вічності плин.
Чекають на кроки людей і на кроки пророків,
Чекають, і їх не лякає суєтності млин.
Замріяні мрії тихесенько стукають в двері,
Вони тобі зірочку з неба в руках принесли.
Підкова на щастя згубилася в листя фужері.
Ти тільки повір у замріяні мрії весни.

Різдво Марії

   Різдво Марії – це день всесвітньої радості. Діва Марія була покликана стати Матір'ю Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа.
   Віруючі люди по всій землі гідно шанують піснями і віршами Ту, Котра принесла людству спасіння від вічної смерті.

Галина Максимів
Народження Марії
Світло земне,
На щоці – сльоза
Швидко мине
Вереснева гроза.

Божа благодать
Завітала в дім
Ангельська радіє рать -
Бога славить Яким.

Вишиває Анна
Для доньки сорочку
В ній червоним і чорним
Значить долю отрочу.

В післягроззі вечірнім
Враз з’явилося сонце –
Несе дитя благовіння
В крихітній долоньці.

Марія Івасишин
До Богоматері
Свята Маріє, Діво Пресвята
На світ прийшла малим дитятком,
Коли душа жадала диво – свята,
Прийшла на плечах з ангелятком.

Коли вже переміни світ заждався
Господь для вірних милість дарував,
Ніхто й нізащо цього би не сподівався,
Та після цього дива не один увірував.

В старенької вже Анни ще й неплідної,
Під серцем зародилося нове життя.
У людства не можливе,в Бога гідної
Прийшло доречне Духа вилиття.

Інакше не могло вже просто бути,
Бо ж через неї прийде і спасіння.
Що ж мала Анна би тоді відчути,
Коли приниження приймала як терпіння.

Тепер вона почута й свята Мати,
Бо ж народила дочку без гріха,
Але тепер чи ще їй оте знати
Про Божий задум, в неї втіха.

Народжуємо, тішимось і віримо,
Що у дитяти буде доля гідна,
Але чи Богові дитя своє довіримо,
Коли дитина така добра й рідна?

Світлана Бартків
Різдво Марії
Радіють ангели і люди,
Бо народилося життя.
І всі дивуються повсюди,
Звідкіль це Духа вилиття?

Що заслужила Анна дива
Уже на схилі своїх літ.
Більше не впаде з очей злива,
Та різко зміниться весь світ.

Святе дитятко народилося
У час тяжкий і не спокійний,
А серце в батьків звеселилося
Настав і їх час завжди мрійний.

Святе дитятко в світ прийшло,
Та через Духа Пресвятого.
З утроби жінки в світ ввійшло,
Щоб згодом народити Бога святого.

Ліля Витвицька
Там де є Марія
Там де є Марія
Мати Пресвята
Там наша надія
Щастя й доброта
Пресвяту Марію
Щиро попрошу
Ласки і надію
У моїм життю
Пречистій Марії
Квітку принесу
Квіточку лелії
Я їй покладу
І добру Марію
Знову попрошу
Врятувати душі
Від гріха дощу.

Олег Галів
Іконо Богоматері
Іконо Богоматері свята й Пречиста
Своїм серденьком Ти зігріла світ.
Твоя любов оздоблена барвисто
У проміжку століть та славних літ.
Бо Ти на цій планеті лиш одна,
Котра нізащо не згрішила Богу,
У рот не взявши грізності вина
Та з добротою перейшла дорогу
Котра усім в житті допомогла
І сіяла у люд блаженно цвіт.
Тебе Тереза Мати прославляла
Розширивши весь Твій первинний слід.

Мій рідний край, струна душі моєї

   Напевно, немає поета, та й зрештою й читача, який би не приділив особливу увагу краю, де народився і де пройшли найпрекрасніші в житті роки дитинства. Адже неможливо не закохатися у сині волошки, у шум дібров і в шепіт яворів… Ніде так як у рідному краю не світить сонце і не пахнуть квіти. Бо рідний край, як цілющі ліки, де можна зловити руками вітру подих ніжний.
   І де б не закинула доля, у кожному серці залишиться навіки любов дорідного краю, якому адресовані всі ці вірші.

Олег Галів
Мій рідний край
Я закохався у сині волошки
У шум дібров, у шепіт яворів
Руками неньки вишиту сорочку
І в веселкову пісню кольорів.
Мій рідний край, струна душі моєї,
Моя любов на все стрімке життя,
Мене магнітом притяга до неї,
Любові цій немає вороття.

Це все твоє, бо зветься “просто краєм рідним”
Де ще ясніше сонечко сіяє?
Де ще є кращий в світі падолист?
Кого усюди Бог благословляє?
Й кому дарує зорі із намист?

Кому у даль простелиться дорога?
Дорога із дитинства в майбуття
Кому потрібна світла допомога?
Яка леліє квіткою життя.

Край
Руками щастя неба осягнеш
Устами світ весь зміряєш первинний,
Бо це твій край й немає тута меж,
Стріча тебе єство річок первинних
І вірні друзі й спогади й любов.
Любов до світла що ллється вперто,
Тому до рідного вертайся знов і знов,
Щоб кожен раз для тебе був як вперше.

Карпатський край зігрів мене усім
Карпатський край зігрів мене усім.
Тут сонця світло і гірська природа,
Моя тут школа і батьківський дім,
Де зустріча і щастя і негода.

Де у сіянні ранкової зірки
Кришталь небес – життя людського кредо,
Поет – промінчик пише нові збірки
І людям навкруги дарує радо.

Люблю я пісню солов’їну
Люблю я пісню солов’їну
Прошу у Бога хай живе.
Ця пісня символ України,
Що звеселя мене й тебе.
Дарує голос нам дзеркальний,
Щоби радів Карпатський Край
Щоранку всім співа вітальну
І будить навкруги розмай.

Мій рідний край
Мій рідний край – це зболені Карпати
Гірські потоки, колоритний сад
Свята домівка, чарівниця мати
І небо що дала присутність вад.

Затока сонця, зір ясних долоня,
Ритмічні хвилі клопітких вітрів
Нічка, що сповила назву сонця,
Й багатство толерантності рішить.

Івано – Франківщина
У відблисках ранкової зорі,
Мов на долоні Пресвятого Бога
Краплина розмаїтньої землі
У світ широкий стомлена дорога.
Край що сія пташиними піснями
Річок добірних грає промінцем
Дарує щастя, вабить світла снами
І гріє серце спогадів лицем.

Рідний край
Як віддалюсь від тебе на краплинку
То болем враз викрикує душа
І серце сум меткий не полиша,
Бо прагне все до твого спочинку.
До зір ясних мов щастя почуття,
Краси коханого і мрійного портрету,
Птахів зіркого і гірського лету
І сонця променистого життя.

Мар’яна Вагіль
Карпати
Повітря чисте, свіже і духмяне –
в Карпатах – у легенді віковій.
Дихнуть на повні груди і настане:
блаженство, рай солодких мрій.

Зачароване кожне дерево, кущ і травинка.
Замріяна квітка – її пелюстинка.
Соловей ранішню пісню співає,
він теж зачарований й ліс величає.

Зозуля – кує, орел високо літає –
Про історію й велич лісу він все знає.
Ліс зазнав багато бід і щастя – миті.
Вони були: солодкі й солоні;соковиті.

Кожна гілочка по – своєму тріпоче,
Вона, як усі радіти й жити хоче.
Така краса і очі нею любуються,
Конвалія і дуб собі милуються.

“Поглянь на мене, який я могучий” -
говорить великий воїн кручі.
“А яка я ніжна, мила, тендітна” -
говорить конвалія – весела й привітна.

Краса лісу очі завжди зачарує,
Серце не лише побачить, а й відчує.
Цю музу, що душу оживляє.
“Тільки повз мене не йди” - ліс одне благає.

Мій рідний краю…
Мій рідний краю, “не випита” сонцем роса,
Лише тобою живу, тебе однісінького маю.
Неймовірно вилита “золотом” омріяна краса,
Моє тут життя, ти мій цінний земний раю…

Мій рідний краю: найдорожчі мої Карпати,
Найзаповітніші мрії та найпотаємніші сни.
Не знаю чи зумію те ж щастя подарувати, –
Що лелеки приносять на крилах щовесни.

Мій рідний краю, сплетіння кольорів і грації,
Не знаю, як без тебе жити, не хочу на чужину.
Звикли люди здавна вставати з сонцем до праці,
З щастям ділити любов та мати молитву одну.

Мій рідний краю, для мене, неначе цілющі ліки,
Немов дитя ловлю руками вітру подих ніжний.
Де б я не була, в моєму серці залишишся навіки,
Завжди для мене будеш мрійливий білосніжний.

Скелі Довбуша
Скільки на світі є щастя й радості миті?
Безліч замків й гір легендами оповиті.
Скільки на світі різноманітних чудес? –
Скелі Довбуша, що пнуться до небес.

Неймовірна краса з прадавніх століть,
Милує недосяжністю своїх верховіть.
Доблесні воїни, стражі, хоробрі царі,
Люди помирають, скелі вічно “живі”.

У скелях могуча сила і міцність буяє,
Грація й велич, мов ще і ще процвітає.
Скелі – величний храм, дано від Бога,
Час для тиші роздумів – лісова дорога.

Загадати бажання – кажуть, збувається,
Все зло забуваєш, а добро пам’ятається.
Хтось матеріального багатства просить,
Не розуміючи їхнього призначення й досі.

Віталія Іськович
Долина
Де сонце щедро зігріва долини,
Де вежі нафтові вросли у небеса,
Там рідна серцю дорога Долина,
Мойого краю гордість і краса.
Моя маленька рідна Батьківщино,
Як рада я, що також тут живу.
Я завжди вірила, замріяна Долино,
У тебе мудру, горду й молоду.

Маріанна Опірська
Ніч у Карпатах
Карпатська ніч…
Заснули сині гори …
У небі місяць зорі колиха.
Блукає тиша по незвіданих просторах,
У задумі стоїть Чорногора.

Гірські струмки укрилися туманом.
Колише вітер трав високих стан,
Невпинно Черемош несеться долом
Й оповідає думу берегам.

Із полонин вчувається трембіта –
Отари женуть на ніч вівчарі.
Кичерями, царинами, стежками
Ступає ніч по росяній землі.

Десь ватра ще видніється здалека,
Припав додолу одален і матриган.
Укрились верхи фоями смереки,
Спить, оповитий хмарами курган.

Лиш тільки високо, в незвіданих недеях,
Де сонце зустрічають вівчарі,
Чарівні зорі в золотих киреях
Сіяють над Карпатами вночі.

Йди в світ, щоб прекрасне творити

Родина для кожної людини – це щось світле й святе. Сім’я – це той фундамент, з якого зводиться будівля людської особистості. З неї починається отой перший крок у життя, яким босоніж вимірюємо свої перші сили. Серед рідних людей формуємо свій характер і вчимося від них найпростіших істин. Із отчого дому йдемо у світ із щирим батьківським побажанням щасливої долі, пам’ятаючи, що родина у щасті й любові разом з нами.

Галів Олег

          Правда
Покоління. Віки пори року
Всюди ти, твоє слово, твій слід
В сьогоденні ж тебе одиноку
Зігріває хіба грішний світ
Ми придумали формулу щастя
Оглянули вершини й глибини
Та без правди я вірю не вдасться
Нам здобути справжню людину.

Наталія Довганич

            ***
Піду по дорозі отій,
Де поле, гаї і діброви,
І там, де дуби молоді
Зелені насупили брови.
Де всіх соловей звеселя
І квіти на кожному кроці.
Де рідна батьківська земля
Огорнута променем сонця.
Всміхнись і радій повсякчас,
Для тебе дорога відкрита,
Тобі вирушати якраз
У світ, щоб прекрасне творити.
Нехай побажає тобі
Матуся щасливої долі.
Де неба ясна голубінь
І журяться сиві тополі.

Микулин Марія

              ***
Зірковий вальс милує кожне око,
Лише вона при місячному світлі
Сидить на пірсі, плаче одиноко…
Здавалось би, покинута вже світом.
Весь біль образ із криком йде до неба,
Відлуння ж топить подих десь у грудях.
А їй нічого більше вже не треба –
Розчарувалась надто сильно в людях.
В думках солодкі спогади літають,
А на яву давно розбиті мрії.
На неї квіти Щастя не зважають,
Втекла від неї Віра і Надія.
Любов… Лише вона пече глибоко,
Вогонь цей погасити вже не вдасться
Вона – не я! вона лише відбиток
В озерах протилежності до щастя.

Телега Олександра

                    Люди
Диким галопом відпускає роки життя
Люди самі обирають для нього палітру,
Вчаться радіти малому, ідуть крадькома
Боячись хибного кроку до прірви ступити.

Люди навчаються вірити в інших людей,
Зраду забувши, сміливо серця відкривають,
Знов помилившись, каміння кладуть до грудей
Потім їх судять, що ніби - то серця не мають.

Люди до всього звикають – природа така,
Вчаться таємно чекати, страждати, радіти,
Тільки щоб лаврів здобутку дісталась рука,
Тільки щоб щастя обманом своє заслужити.

В друзів обманом довіру здобули сліпу,
В давніх знайомих -  поваги безмежної й шани,
Щиро кохали, та в це почуття неземне
Хтось не повірив і їх обізвав брехунами.

Шибівська Юля

                Одна сім’я
Душа колись попросить ще пощади,
Відмолювати буде кожний гріх
Для чого, Боже, мій і чого ради
Щоб знову впасти у новий, ще тяжчий гріх?

У миті щастя, радості хвилини,
Живемо ми лиш тим, що в нас вже є,
Коли ж зникає те, до чого ми так звикли
То дізнаємось, що воно нам дороге.

І сповідь мою я почну іще з початку,
З початку мого юного життя :
В дитинстві я була, мов янголятко,
І мріяла про світле майбуття.

Я добре знала : Бог – одна святиня,
Бо вчили так мене колись батьки,
Адже найближчою до Бога є дитина,
Бо ще не встигла вона злу відкрить душі.

Та не на довго, всі в цім світі грішні
І кожний з нас за гріх несе свій хрест,
Та хтось несе його з покорою й терпінням,
А інший – за провину світ кляне.

До кого ж прийде тайна покаяння
Хто молить в храмі : « Господи, прости»
Хто за провину сам себе осудить,
Той буде прощений у небі, нагорі.

Адже за нас Ісус Христос і був розп’ятий
Своєю кров’ю  наші душі відкупив
А ми безвільні, ми не вміємо прощати,
Як вміє Він і як Він нас учив.

Схиливши голову, клякаю на коліна
Я знаю, що прощень не гідна я,
Але я вірю, під опікою Ісуса
Усі ми будимо, немов одна сім’я.

З Днем молоді!

 Бути молодим прекрасно, Ви це і самі чудово знаєте, але не забуваймо, що бути молодим означає ще й бути незалежним, бути неупередженим, бути безстрашним, вірити в свої сили і знати, що немає нічого недосяжного. 

 Тому з нагоди свята бажаємо усім молодим творчої енергії, незалежних думок та сил, щоб втілити в життя все, до чого прагне Ваш розум, душа та тіло.

Колиска дитинства мого

  Дитинство – це безтурботна, найсолодша і найпотрібніша основа людського єства. А юність – це найромантичніша пора в людському житті. Напевно, тому діти так спішать вирости і чимшвидше змінити пріоритети. Вони не просто ідуть у ногу з часом,а часто на два-три кроки вириваються вперед і потрапляють у вир жорстокого світу, де, на жаль, не всім вдається адаптуватися. Та, коли приходить глибоке усвідомлення сенсу і суті буття, з’являється нереальне бажання подихати повітрям відшумілого дитинства. Натомість, залишається колисатися у колисці спогадів, відчуваючи неперевершене блаженство від відчуття, яке дарує сон про реальні неповторні дні. Отож, зупинімося, щоб разом із Юлією Шибівською поринути у “світ дитинства”.

 

Колиска дитинства мого
Кожне серце любов свою має
У кожного своє добро
Комусь дорожчі Гімалаї,
Мені ж Карпати і Дніпро.

Коли побачу я ті гори
І як почую шум дібров,
Забуду я про кожне горе
І в серці спалахне любов.

Якщо в житті я буду десь далеко
Згадаю я про рідний край:
У полі жайворонка, чи лелеку
І край села зелений гай.

Почувши пісню колискову,
Що матінка співала
У серці збережу я молитву,
Що доля щедро дарувала.

***
Повільні кроки, відчай і зима...
І я повинна все забути
Та ні...
Моя душа
Малює й згадує старі салюти,
Котрі вже відгоріли
І... о ні!... погасли.
Цього ,нажаль не повернути.
Звикаю до байдужих фраз
І до кохання, його не має
Це вже не перший раз
Любов даремно воскресає.
Повільні кроки... Відчай і зима
Всього так швидко не забути
Та ні...
Моя душа
Ще довго малюватиме старі салюти.

Істина життя
Багато раз питала себе я
Яким є сенс життя людського
Навіщо нам дано життя,
Чому задумано це Богом.
Мусимо жити, треба йти
Шляхом своїм, хоч не солодким.
Щоб досягнути врешті – решт мети
Пронісши хрест на плечах гордо.
Мусимо жити, щоб в житті
Відчути злети і падіння
Мусимо жити, хочемо того чи ні
Про нас напишуть всім майбутнім поколінням.
Мусимо жити, щоб в житті
Відчути гіркоту любові,
Щоб залишити після себе слід,
Щоб запалити свою зірку в небі вечоровім.
Мусимо жити для добра
Й служити лиш йому віднині,
Щоб не забулося кожного із нас ім’я
Щоб бути гідним імені Людина.

***
Скільки в світі стежок невіданих
Стільки сліз пролитих дарма,
Скільки в світі загублених долів,
А із них ти свою відшукай.
Ту, що навчить тебе жити,
Зберегти своє “я” й свою волю
Кожну мить цінувати й любити
Та не просто знайти свою долю.
Ти ітимеш тернистим шляхом
В часі й просторі будеш губитись
Спотикатися будеш під своїм хрестом
Щоби долю свою все ж зустріти.
І нарешті ти знайдеш її
Й зрозумієш хто ти й кого хочеш,
Але щастя не тільки у цім
Важливіше за все навчитися любити.

***
На землю знов стукає ніч
І сонце стомлене кудись тікає
Я залишилась з болем віч-на-віч
І цілий день у пам’яті переблукаю
І непомітно падають із неба зорі
І невловимі знов у тьмі зникають
Вони мов днів останніх епізоди
То тішать інколи, то швидкістю лякають
Й так буде завжди, мільйони років
На зміну дня приходитиме ніч
Я знову буду згадувати свої життєві кроки
І залишатись з почуттями віч-на-віч.

Впусти у серце Бога…

   Весна – це пора пробудження. Людство йде із відкритим серцем до Сонця, щоб випромінюватися Любов’ю, з якої всі створені. Тому не випадково й Великдень, який є найвеличнішим святом християн, припадає саме на весняні дні. Воскресіння Господнє дає надію на вічність, на щось незвідано прекрасне. Воскресіння – це переміна мислення, це масштаб минулого і майбутнього, що в теперішньому стані є нічим іншим, як доторком Божого Серця до серця людини, з якого вже на папір виливається Слово. А це Слово є невід’ємним зв’язком людини із Богом.
   Пропонуємо ознайомитись із віршами учасників студії на Великодню тематику.

Мар’яна Вагіль
Молитва
Господи, молю не дай упасти у рів,
Де Лукавий свій величний трон посів.
Не дай, Боже, бути людям “на сміх”,
Де панує зло, де владарює гріх.

До приреченої спокуси не допусти –
До тієї, що звуть “земна насолода”.
Й ту гірку наївність, Боже, прости,
Що звучить тепер просто “Свобода”…

Не дозволь заплутатись у павутину,
Що перетворює людину на тварину.
Зупини, коли неправильна дорога,
Дай відчути обман, хай опанує тривога.

Я молю, Тебе, заспокой спустошення,
Що безжалісно у пащу Пекла кидає.
Дай ще шанс – останнє запрошення
Ображеному Добру, що десь поруч літає.

Впусти у серце Бога…

Любов – це спрага до чистої води,

Крапля просочується в найменшу щілину.

Любов – це покриті на піску сліди,

Снігова кулька перетворюється на лавину. 

Поклич у серце Бога,
Поклич Його до себе.
Коли прийде знемога,
Він буде поруч тебе.

Впусти у серце любов,
Сильнішу від кохання.
Хай вирує у жилах кров
Не муч себе зітханням.

Впусти до серця Бога,
Він завжди в допомозі.
Зрони слова молитви,
Добро і мир в дорозі.

В долині сліз…

“…на цій долині сліз усе минеться,

а нагорода буде в небі вічна.” 

(Біблія)

Чи ви колись стояли у відчаю на трибуні,
На вас дивились із проломною цікавістю?
А голос, наче розтинав себе у їх відлунні,
З насмішкою гіркоти в чаші тихої лукавості.

Чи ви колись були у “відчаю глибинному”,
Губились в терзанні поспіху без причини.
Шукали виходу в безвиході нестримному,
Струмені волі втікали променем без провини.

Чи ви колись губились в розкаянні невмілому,
Душа болітиме, бо кожен має перенести муки.
Крокуючи вперед по випробуванні неспілому,
Треба прийняти із вірою, до Бога – щиро руки.

Чи ви колись побували на земній долині сліз?
Сльози солоні терпкі, та після них – диво-квіти.
Не правда, що життя постійно рухається під укіс,
Бог не допустить провалля, бо ми Його любі діти.

Чи ви колись бігли по камінній тернистій дорозі,
Кожен крок ставав підніжкою чомусь неминучою.
Так легко загубитись чи навіть заснути в тривозі,
На нещодавній рані біль здається сіллю сипучою.

В кожного буває порожнеча й частина знемоги,
Кожен має свій хрест й стражданні різні-пекучі.
Та завжди нам даються під силу ноші й стоги,
З великою вірою стають легші і не такі болючі.

Мар’яна Бордун
Почорніло небо
Почорніло небо, заступило сонце
Затряслась земля від гріха отого,
Що на себе взяли лихі сини Юди
Ісуса розіп’яли, не боялись суду!
А Свята Діва плакала побожно,
Ноги цілувала, що стікали кров’ю
З рідного синочка, що висів на хресті
Слізьми обливала ноги ті пречесні
Та все витирала пресвятим волоссям
Та все ж так ридала за коханим сином…
Магдалина плаче і цілує ноги,
Та у душі своїй молиться все Богу,
А Ісус висить на хресті отому,
Що облили сльози вічної любові.
Розіп’яли Його лихі люди,
Що про Бога знають та чомусь не вірять
Ісуса зневажають, що є Божим Сином
На небо відправляють Спасителя й дитину!

А в голові дзвенить
А в голові дзвенить стукіт молотів
Забивають в руки Ісусові цвяхи,
А Він все терпить за гріхи народу,
Що потім поблагословить і піде в дорогу
Плачуть всі над ним, а лихі сміються
Плачуть і радіють навколо Ісуса…
Десь там в майбутті славить Його будуть
А зараз Його катують
Надівши вінок на голову, з колючих гілок,
А Він все терпить і молиться Богу,
Щоб їх навів на вірну дорогу,
У вухах передзвін, а у серці туга,
У молитві Бог, серце наче струна.

Олександра Телега
Одна сім’я
Душа колись попросить ще пощади,
Відмолювати буде кожний гріх
Для чого, Боже, мій і чого ради
Щоб знову впасти у новий, ще тяжчий гріх?

У миті щастя, радості хвилини,
Живемо ми лиш тим, що в нас вже є,
Коли ж зникає те, до чого ми так звикли
То дізнаємось, що воно нам дороге.

І сповідь мою я почну іще з початку,
З початку мого юного життя:
В дитинстві я була, мов янголятко,
І мріяла про світле майбуття.

Я добре знала: Бог – одна святиня,
Бо вчили так мене колись батьки,
Адже найближчою до Бога є дитина,
Бо ще не встигла вона злу відкрить душі.

Та не на довго, всі в цім світі грішні
І кожний з нас за гріх несе свій хрест,
Та хтось несе його з покорою й терпінням,
А інший – за провину світ кляне.

До кого ж прийде тайна покаяння
Хто молить в храмі: “Господи, прости”
Хто за провину сам себе осудить,
Той буде прощений у небі, нагорі.

Адже за нас Ісус Христос і був розп’ятий
Своєю кров’ю наші душі відкупив
А ми безвільні, ми не вміємо прощати,
Як вміє Він і як Він нас учив.

Схиливши голову, клякаю на коліна
Я знаю, що прощень не гідна я,
Але я вірю, під опікою Ісуса
Усі ми будимо, немов одна сім’я.

Олег Галів
Розп’яття
Стою на перехресті доріг,
А серце кричить пестливо
І гострий колючий дріт
Ранить душу мою, немов шило.
Жало оси так не пече,
Як думка про розп’яття
Вода із струмочка втече,
Та не втече пам'ять від багаття.
Буде різати, не переріже,
Буде рвати, не перерве,
Цвітом щастя в тобі засяє,
Та від тебе не утече.
Плюском ночі застелить очі,
Щоб не бачив реальний світ
І розвіє, мов колосся,
А зозуля накує літ.
Чи життя справедлива штука?
Чи життя – це правдива річ?
М’ята стелить на шлях розлуку,
Без розлуки немає доріг.
Віра в Бога спасла Ісуса,
Вміння прощати для нас спокуса
Йдім. Туманом застеляймо зло,
Нехай в душі росте добро.

Мар'яна Коцкович
Одна лиш віра допоможе
Якщо біда постукає у двері,
Ти відчини їх, не тікай.
Одна лиш віра допоможе
Піднятися. Про це, ти, знай.

Не говори про горе вголос,
Не нарікай і не кляни.
Одна лиш віра допоможе
Тобі піднятися з біди.

В проханні тихо помолися,
В молитві голову схили.
Бог не залише, допоможе
Тобі піднятися з біди.

Ліля Витвицька
Дозвольте огорнути вас Любов’ю
Дозвольте огорнути вас любов'ю
Якою не огорне вас уже ніхто
Яка омита, Сином мого кров'ю
Бо Він - любов, а ви не любите Його
Я хочу вам усім відкрити
Любов Мою, що з Серця виплива
Я хочу з вами завжди житии
Даруючи всім ласки і блага.
Дозвольте огорнути вас любов'ю
Бо Люблю вас , ще з перших днів
Любов моя не спричиняє болю
Вона рятує всіх, руйнує гнув
Любов Моя солодка і прекрасна
Вона зсилає ласки в майбуття
Бо Ця любов свята і ніжна ласка
Вона дарує всім вічне життя.
Тож дорожіть любов'ю
Вона всіх вас до Мене заведе
Вона рятує у нужді і горю
Вона до неба всіх вас приведе.

Жду звісточку про весну

   Календарна весна вже більше місяця як перебрала свої повноваження, та лиходійка зима ще продовжувала тримати у “в’язниці” тепло і пташок, котрі є послами дівчини-весни. Сум за теплими і квітковими днями так глибоко засів у серці, що воно затихло і від холоду наспівувало мелодію відчаю. Та все ж таки “в’язничні мури” впали від єдиного погляду теплого сонечка, яке прийшло підтримати і допомогти весні зійти на вершину радості і сіяти квіти-усмішки на кожному своєму кроці. Весна, тим часом, торкається сердець, які втішають її віршами-одами. Усі, нарешті, відчули її теплий поцілунок на холодному обличчі і посміхнулись.

Галина Максимів
Проліски
Звідки взяли ви блакитного кольору?
Певно, з високих весняних небес,
З того пташиного теплого голосу,
З перших розбуджених березнем плес.
Звідки ви сили такої набралися,
Щоб сніг розтопити і юно цвісти?
Поляна в блакить несподівано вбралася, —
Як парус легка, наче в далеч летить.
Проліски — діти і сонця, і ніжності —
Мене так сьогодні чарують вони!
Не зраджую їм у любові і вірності,
Ступивши на стежку своєї весни.

Мар’яна Вагіль
Жду звісточку про весну...
На вас чекала всю осінь й затяжну зиму,
Коли лепетом принесете весну на крилах.
Як за мить розбудете ви природу незриму,
Земля паруватиме й огорне ще більша сила.

Мені так часто снився ключ і клекотіння,
Що ледь ввижалося десь ген на небокраю.
І загравало “зайчиками” ніжне проміння,
Солов’ї радісно виспівували в соннім гаю.

І знову від вас звісточки жду я на порозі,
Чи спішите з весною і пахучим барвінком?
День не віщує лиха, та серце в тихій тривозі
Й горобчик додолу чомусь летить стрімко…

Весняне сонечко…
Весняне сонечко привітне,
маніжить землю всю собою.
Гаряче, радісне й таке рідне –
гоїть рани, остуджені зимою.

Весняне сонячне проміння
стелеться килимом по полю;
Пускає доброти своє коріння,
заспокоюючи невблаганну долю.

Весняне сонечко миле й нелукаве,
ясніше за всі взяті разом діаманти.
Воно завжди відверте й ласкаве,
Із ним забуваєш про “часові куранти”!

Олег Галів
Весна
День вирує буйним цвітом,
Цей цвіт на шлях постелить гаразду
Весна до лоскоту притягує магнітом
Усю природу і красу.
Хтось пустив між травами
Синеньку стрічку
І камінці лежать оравами
Прикрашають синьооку річку
Там лан колосся золотиться
Там небо дмухає теплом
І вся весна озолотиться
Барвистим теплим джерелом.

Весна
Мене вразила особистість
Весни на фоні сонячного пейзажу
Де ліс у даль розкинув
Своє зелене густе волосся
Коли від зими
Залишається тільки сажа.
А може і спогади радості
В серці ледь гучно здалося
Та десь у далині шепоче
Галявина мрійності
І світ малює портрет
Березневих днів
І на душі залишаються
Відблиски вільності
Що зима розпорошила з давніх чаклунських часів.

Весна
За синьооким небом прозора глибина
У сонячному світлі міниться промінчик ласки
У краї чутно спів живої казки.
І спогадом жевріє давнина
Свічка щастя яскравіше сяє.
Нічку день запрошує у гості
Всьому тепло навкруги і просто,
Бо весна настала кожен знає.

Христина Семирин
Весна
Б’ється серце. Сік нуртує
У живому тілі клена.
Йде весна. Добро вістує –
Сонце коса і зелена.
П’янко дихають левади,
Голубіють коси річок.
У серця вростає правда
І тече надія в вічі…

Мар'яна Коцкович
Весна
Ти подивись довкола, друже,
Усе ж навколо ожива.
Усе співає і радіє,
И сміється дружно дітвора.

Прийшла вона у гості знову,
Красива дівчина-весна.
І ожило усе довкола,
І посміхається земля.

І річка гомонить, струмочок,
И співає соловей в гаю.
Та як же можна не любити
Оцю чарівну, радісну весну!

Золоте павутиння слова

   Сьогоднішнє свято приурочене Всесвітньому дню поезії, яке з 2004 року також відзначають і в Україні.
   Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. Природа наповнена поезією, яка покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність. У поетичній творчості є пожива для душі, є поміч в боротьбі з усяким лихом, в боротьбі за ідеали, до яких прагне людство.
   І хоч Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю.
   А як народжується її величність Поезія в юних серцях? Цього ніхто не знає. Іноді студійці кажуть, що вірш приснився або Муза підкралася так непомітно, що нема на чому записати, тоді вони пишуть на клаптиках паперу, що є під руками, в класних зошитах, чи навіть на долонях або ж запам’ятовують. Як би там не було, але те, що до них приходить прекрасна Муза Поезії, вічно молода й юна, як наші студійці, це прекрасно, це — подарунок долі.

Мар’яна Вагіль

Муза
Муза – це той мольберт, де ти кладеш чисте полотно,
Ще задумки не знаєш, та самостійно веде тебе воно.
Муза – відома скрипка, що без смичка нічого не варта,
Це фокус, де з невідомості з’являється козирна карта.

Муза – це короткочасна мить, що темноту світлом крає,
Непомітно підкрадеться в будь – який час дня чи ночі…
Муза – проміння, що з неба приходить й за хмару тікає,
Вона – натхненне джерело, що “сліпому” відкриває очі.

Муза – це вітер, що сколихне і підійме із землі опалий лист,
Мов соловей підхоплює на льоту невідому пісню чи свист.
Муза – морська стихія, що заколисує у вирі подій і вражень,
Іноді це цілісна картина, а іноді декілька простих зображень…

До тебе музо!
До тебе музо, рідна, тихо пригорнуся,
І як рідній сестрі, навстіж душу відкрию,
В рядках й строфах замучена проснуся,
Уже без печалі і сліз серце-єство омию.
З тобою, мов на сповідь – до Бога йду…
Чомусь не в силі й крихти правди затаїти.
Колись себе я в цих німих словах знайду,
Не знаю чому ж тепер зриваю зів’ялі квіти.

До тебе музо, рідна, легенько притулюся,
В снах до гір на крилі орлиному полину.
Відлунням джерельних струменів озвуся,
Де цвітуть райдуги, як маки, в їх долину.
Уже без смутку очима у вись я погляну,
І попрошу, щоб не лилися неба сльози.
Щоб з легкістю біль з пухом розтанув,
Знайшовши рідних: троянди й мімози.

З тобою музо, рідна всім я поділюся,
Лише в гості ти витай до мене частіше.
Тебе, як живої води з криниці нап’юся,
Тоді серце переможе розум гостріший?!
А доля з вітрами десь далеко собі гуляє,
Про себе нагадує, коли її сильно закружляє.
Це наче в півночі чекати чистого світанку,
Щоб з долею-музою закружляти в танку…

До тебе музо, рідна, пригорнуся!

Мої вірші як діти…
Мої вірші як маленькі діти, пестунчики та непосиди,
Неначе польові й на клумбі квіти-різноманітні види…
В кожного своя дорога :в когось хороша і приємна,
А в іншого пронизана болем, із щастям не взаємна.

Мої вірші немов квіти, хочуть ласки й тепло відчути,
Заявляються одні пуп’янками, а інші від морозу скуті.
Вірші, неначе діти: розбишаки, спокійні чи балакучі,
Одні бояться рівнини, а іншим добратися б до кручі…

Мої вірші, як мальви: прості та майже непримхливі,
Вітром різко-пекучі, але ніколи не стануть зрадливі.
Мої вірші, наче діти мовчуни чи бігуни розбишаки,
В кожного свої для душі пронизливі непомітні знаки.

Вірші комусь: прості; вразливі; особисті; мелодійні;
Звабливі; сумні; пристрасні; чи взагалі мимовільні…
Для мене – це новий простір, для душі правда гаряча,
Це крила; сторінка нова, а що для вас вони значать?!

Чому на папір виливаю, що в душі – радість чи розлука,
Навіщо пишу: одні з них легкі, інші «народжую» в муках.
В чомусь вони як діти схожі, але насправді різноманітні…
Нічого не буває з проста й на вулицях усмішки привітні!
 

Ірина Курташ
Муза
Шість років мені було,
Як Музу уперше зустріла,
Красива і добра вона,
Мов фея із казки, прийшла.

А я – то була ще дитина –
Писати, мабуть, не уміла,
Та вірші складала завзято –
Раділа Муза моя...

А згодом вона полетіла,
Ця фея весела і щира...
Дитяче серденько боліло:
Коли ж повернешся, коли?

Тепер я дорослою стала,
І знову вона біля мене,
Тихенько на вушко шепоче
Із серця мого рядки.
 

Олег Галів
Елей твоїх слів (звернення до Музи)
Своїй наяді я назавши вдячний
Вона для мене мов нічний маяк
Неначе каяк рифми необачні
Й думок чужих порід кісний маніяк.
В словах її лунає насолода
Неначе квінта скрипки золота
Для мене муза це кебета й врода
Еос у небі, у душі літа.

Золоте павутиння слова
Світ поезії – незвіданий куточок
Де поет, немов простий павук,
Де стіна для нього це листочок,
А чорнильний стержень в’ється з рук.

І сплітає павук павутину
Золоту павутину слова.
Й закликає читати людину,
Що для нього є втіленням Бога.

Гаряче слово
Гаряче слово втіха й ревний жаль
Нестримна і окрилена надія
Могутність долі, зболена печаль
В буденності життя свята подія.
Рожевий сон, душі гучний куплет
І зір ласкавих сяйво променисте
Про неосяжність вітряний сонет
Й думок пониклих весняне намисто.

Юлія Шибівська
До Музи
Не покидай, не залишай
Мене одну в самотині,
А мить натхнення принеси
В цей вечір зоряний мені.
Перо жар-птиці подаруй,
Щоб вірші я писала ним,
Щоб слово, як пшеничний хліб,
Було і теплим, й запашним.
Вже бачу твій я силует,
Що виринув із далини...
О, Музо, ти моїх надій
І сподівань — не обмини.

Новий випуск "Бревісу"

Вийшов черговий номер районної молодіжної газети.

Світоч слова

   Кожного дня ми йдемо до Шевченка, як до найпершого вчителя життя, щоб серцем осмислити сутність власного перебування на землі. Хай же дзвоном калатає його слово і продовжує надихати на творчість різні покоління.
  За словами літературного критика Євгена Барана: “Шевченко і сьогодні залишається постаттю, яка об’єднує всіх в Україні. Він великий своєю Правдою, адже зумів проникнути у минуле і прозирнути в майбутнє. Шевченкове слово не є словом Гніву. Воно є словом Божої Любови! Благословення Божою Любов’ю! Ось ключ до розуміння магії Шевченкового слова. І тому, єдиним захистом і єдиною опорою світовому злу і правді стає Шевченкова людина. Плекаймо її в собі і ми переможемо”.

Мар’яна Вагіль
“Кобзареве” слово…
Таких людей, як Шевченко в світі одиниці,
Де талант та нескорена сила духу є.
Тарасові слова – джерело чистої криниці,
З небес, як райдуга своє світло ллє.

Кобзареве слово – міцніше за сталь,
Народжене в неволі, де журба й печаль.
Загартоване муками і слізьми народу,
За омріяну правду, віру і свободу…

Довго знущались пани над кріпаками,
Це тривало століттями, а не роками.
Душили слово, та все ж знову пливе –
Далеко чути, як сивий Дніпро реве.

Великий вчитель віків і повсякдення,
Не зламний болем, відчаєм й катами.
“Кобзар” – молитва, Боже благословення,
Живе і житиме в серцях, поруч із нами!..

Мар’яна Габор
Шевченку
Тарасе, золоті твої слова
У серці моїм назавжди відбились
І десь з минулого до мене долина
Твої слова, й я наче пробудилась.
Беру кобзар - величну твою книгу
І розкриваю й з радістю дивлюсь
Тарасе, я дивуюсь цьому диву
Отак Шевченку вірш твій прочитавши
А іноді, здається я молюсь!
До Бога цим віршем молюсь…
Віршем Твоїм весь світ наш обійнявши
Й тобі, вічно живому поклонюсь.

Віталія Іськович
Світочу слова
Найдорожча серцю ця країна -
Люди тут свої, своя земля.
Є тепер в нас суверенна Україна,
Та чи все була вона така?
Скільки він зазнав людського горя -
Рідний, український, наш народ
Йшов через пустелю болю
І не прагнув жодних нагород.
Щоб народ в зневірі не загинув,
А ішов до волі, до мети
Із пітьми Шевченка голос линув,
Як промінчик сонця золотий.
Світоч йшов і кликав всіх до бою
За Вкраїну, землю і народ.
Він не знав ні втоми, ні спокою…
Ось, здавалось, воля грає свій акорд.
Довелось чекати ще століття,
От у нас вже вільная земля…
Він помер, та не одне тисячоліття
Будуть пам'ятати голос Кобзаря.

Іванна Морозова
Шевченкові
Благословляю твоє народження зорею
Тебе, Тарасе, я благословляю
І на могилу покладу тобі лілею
Тому, що серцем і душею я люблю
Люблю за те, що ти зробив для України
За сильний дух, за віру і любов
Не проживу без вірша твого й днини
У думці він повторюється знов
Я хочу вірною дочкою України стати
Свого народу, свого майбуття
Щоб словом мов крилом могла злітати
У вись небесну свого почуття.

Ірина Черіль
Тарасу Шевченку
Для тебе Тарасе найкращі слова
Для тебе що року приходить весна
Для тебе ми пісні складаємо й вірші
Для нас твої думи такі дорогі.

За тебе Богу ми дяку складаємо
Із трепетом в серці тебе ми читаємо
І глибоко дума твоя нам в душі засіла
І слово, як птаха, над краєм злетіло.

Бо слово твоє не терпить кайданів
І світить для нас, як те сонечко зрання
Для нас ти є велет рідного слова
Іти для Вкраїни, всесильна підмога.

Кобзарю славетний, ми твої є діти
І твою наснагу нам з серця не змити
Не зрадимо імені твого і честі
Для тебе замало той пам'ятник звести.

Ми перед тобою всі голови клонимо
І сльози щасливі на землю зронимо
Тебе ми батьком своїм називаємо
І вогник любові у серці тримаємо.

Не вмер ти Тарасе, ти є ще живий
Для нас ти ніколи, не станеш чужий
Тебе пам'ятати будемо завжди
І будем чекати приходу нової весни.

Й ти знов воскресаєш у наших серцях
Тебе прославляти будемо в піснях
І ми відчуваємо, що ти серед нас
То ж будемо любити тебе повсякчас.

Ти наша гордість і слово, і сила
Ти сподівання людське незрадливе
Зорею іскристою за всім наглядаєш
Людиною знову вернутись бажаєш

Ти силою духу вчинив боротьбу
І ти запалив всю кров молоду
За покликом твоїм ішов весь народ
І слова вплітались в Дніпро синіх вод.

Ми знаємо Кобзарю, що ти нездоланий
До катів країни й тепер невблаганний
І ти промовляєш до всіх з сторінок
А березень плете для тебе вінок.

Ось подих твій чути в глухому степу
Й рука потягнулась в калину густу
Блукаєш ночами Тим садам чарівним
І ти залишився той самий незмінний

І пісню тихенько якусь ти співаєш
А потім на кобзі тис сумно заграєш
Любив Україну, бо як не любити
Зумів ти для неї прекрасне створити.

Візьму я Кобзар, ось прийшов ти й до мене
Подалі залишу усе те буденне
Ось ти усміхнувся, читаєш вірші
Як радісно, тепло й чудово мені.

Тетяна Бучок
Вірші Шевченка
Вірші Шевченка всі прекрасні,
На правду і повчання рясні,
Розважливі вони й сумні,
А водночас і запальні.

Тарас Шевченко Геній і пророк
До волі йшов за кроком крок...
Слова Тараса в серці збережемо
І через все життя їх пронесемо.

Любов – це восьме чудо світу!

  Здається, не має нічого надзвичайного, такий собі звичайнісінький, як тисячу інших днів. Та коли співає у грудях серце і руки тягнуться до краси, якої втіленням є сама людина, розумієш, що щастя є у нас самих. Але зневіра і боязнь знімають з людини німб невинності і створюють враження акваріуму, в якому золота рибка наших надій задихається від нестачі повітря, наповненого доброю аурою. Та людина, як борець, покликана перемагати насамперед власні сумніви і, заглядаючи в очі непевності, торувати собі шлях, що неодмінно приведе в Едемський сад, з якого і пішла любов, яка народила нас для радості і кохання. Саме тому святий Валентин вважав за обов’язок нести світові смолоскипи любові, що поєднавшись створять велетенське полум’я любові, яка безперечно є восьмим чудом світу.
    От тому і День Святого Валентина не залишає нікого байдужим. Саме сьогодні пропонуємо вашій увазі вірші учасників проведеного конкурсу “Любов – це восьме чудо світу!”

Анна Дяків
***
Любов - це квітка у пустелі, яка не виживе без нас.
Любов - це вогонь серед океану, який згасне без іскри почуттів.
Любов - це дар від Бога, який самотня людина
Губить, а інша знаходить і знову дарує комусь назавжди.
Любов- це те, чим часто нехтують і топчуть
Своїми ногами, розбиваючи чужі серця.
Це те, що часто не хочуть бачити і отримувати в подарунок від інших.
Це те, що кожен розуміє чи не розуміє по-своєму.
Любов - це восьме чудо світу, якого люди чекають цілу вічність.
І п'ятий океан на фізичній карті світу, який так і не знайшли

Галина Максимів
Передбачення
З. К.
Снився яблуневий цвіт мені
У в січневі холодні дні,

І його поглинала вода
По-весняному молода.

Облітали ніжні пелюстки,
Проходили повз мене роки.

Пробігали повз мене століття,
Як цвіли яблуневі суцвіття.

Пройде час, і наллються плоди
В яблуні серед озерної води,

Яблука червоні й соковиті,
Бо любов’ю віщою налиті.

Ольга Витвицька
Люблю
Люблю тебе, люблю твоє ім’я.
Люблю усе, що зв’язане з тобою,
Бо ти єдиний, ким цікавлюсь я,
І твоя усмішка завжди буде зі мною.

Погляд
Твій погляд не зрівняється ні з чим.
Таких очей я ще не бачила ніколи.
Твій погляд є земний і неземний,
І як забути погляд той казковий?

Я пам’ятатиму його завжди
І не забути вже мені ніколи,
Бо я люблю тебе, люблю тебе,
Як не любила у житті нікого.

Марія Микулин
***
Почуй мій крик душі,
Який ніхто не чує,
Побач в ній пустоту,
Бездонну самоти…
Заповнить її можеш тільки ти!
Хоч поглядом, хоч словом,
Хоч дотиком казковим…
Для тебе всі вірші,
Про тебе всі думки,
Що линуть у потоці темноти.
Всю ніч про тебе думаю, не сплю.
Це все тому, що сильно
Я люблю!..

Мар’яна Вагіль
Кохання всіх єднає…
Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Міцне, як мур буває,
Або крихке, як доміно.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Іноді меду смак має,
Чи п’янке є як вино.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Неначе сили добавляє,
Чи як в лимона забирає.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Казкою життя буває,
Або ж муками карає.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Свою половину шукає,
Щастя прагне все одно.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Завжди мову розпізнає,
Чи брехні омани руно.

Кохає всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Іноді роками достигає,
Жаринкою миттю у вікно.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Іноді палке, як у кіно,
Повільністю тримає.

Кохання всіх єднає,
Та різне в усіх воно.
Берегти себе ще не вміє,
Люблячі серця леліє...

Кохання…
Кохання – відчайдушній фанатизм,
Найдорожчий скарб, за нього можна все віддати,
Кохання, мов гіпноз чи магнетизм,
Це привид, якого не можливо описати.

Кохання, немов місяць і зоря,
Що завжди світять й ніколи не згасають.
Воно, мов невичерпні моря,
Які хвилями так ніжно колихають.

Кохання – це ліси, гори, луки,
Солодкий щем й жахливий біль розлуки.
Кохання – це випробування долі,
Забувши про розум, підкорятись серця волі.

Кохання дарує невидимі крила,
Хочеться крикнуть: “Щаслива”…
Коли відчуєш його стук – не відпускай,
Віддайся йому і просто “кохай”…
 
Олег Галів
Люди закохуються
Відблиски розтерзаного болю,
Немов на світанні сонячнім роса,
Що обпікає серце полум’ям зради
Торкаючись душі, незручно час звеличує обізнана краса.
Що на поверхні спідставляє вади
І кораблик дня, тоне в словах про еротику
І самотність змальовує погляди лячності.
Люди закохуються не в щирість, а в дотики,
Що інколи переступають межі обачності.
Я люблю а ти не відчуваєш
Я живу у посмішці твоїй
Ти мене мабуть й не пам’ятаєш
Але я закоханий повір!
Почуття це варте дорого
Та за нього долі все віддам
У душі моїй завжди тривога
Бо любов життя магічний храм!
Тож давай усе почнемо знову
З нових слів і нових сподівань
Хай кохання прокладе основу
Щоб не було жодних запитань
І в майбутнє вільною ходою
Крокувати будемо з тобою!

Мар'яна Коцкович
Надія, Віра і Любов
Любов пройшла, прийшла ненависть,
І загорівсь вогонь у далечі.
Була любов колись, але не з вами,
Ось і зізнались літа молоді.
Було їх двоє, раді і щасливі,
По вулиці бродили кожен день
Обличчя радісні і милі,
Сміялись щиро до людей.
Пройшло це все, ненависть завітала
На їх поріг із чорними крильми.
– Чому це з нами? - вона себе питала,
А він мовчав, у відповідь на це,
І плакала вона, і сльози лила,
Через нещасну, злую цю любов,
Всі сили пропадали й оживали
У чистім серці бушувала кров.
– Чому це я? Чому це не хтось інший?
– Чому страждати мушу тільки я?
Але у відповідь лунала тільки тиша,
І сльози лились по щоках щодня.
А він сидів і думав вже про іншу,
І кожен день проводив тільки з нею,
І тут зустрілись вдвох
На їхнім місці,
Там, де гуляли двоє кожен день,
Вона дивилась в очі ніжно-ніжно,
А він стояв і знов мовчав на це.
Ну, що поробиш, що така вже доля,
Що зміниться, те знає лиш Господь,
Та бережи завжди, і не втрачай ніколи
Надію, свою Віру і Любов.

Івасишин Марія
Любов
Любов - це вірність і турбота
Любов - це шлях до доброти
Вона відкриє всі ворота
Вона відкриє всі шляхи.
Любов безмежна і цілюща
Якщо у неї віриш ти
Вона відкриє всі ворота
Вона відкриє всі шляхи.
Любов - це щастя і краса
Вона могутня й знай завжди!
Вона відкриє всі ворота
Вона відкриє всі шляхи.

Перший випуск "Бревісу" в цьому році

Вийшов черговий номер районної молодіжної газети.

Тепер живеш у моїм серці

   На мить зупинися, забудь про юрбу безкінечних справ, щоб повернути собі юнацьку мрію. О, вона не пішла, не покинула тебе у відчайдушності, вона є, ось, – задрімала на холоднім до Любові плечі і жде, що її, подібно сплячій красуні, розбудять гарячі вуста. Не вагайся, обійми своє щастя, що як годинник цокає і як зозулька вигукує тобі про те, що знову рибкою вислизнуло з твоїх рук. А ти, заплутаний рутинним павутинням, продовжуєш творити новий образ черствої людини, ховаючи серце від іншого серця. Думаєш, марнославство – це твій шлях до успіху? Помиляєшся, всі ми помиляємось, коли забороняємо серцю іти через вогонь, град і воду до іншого серця. Бо ж таким чином обрізаємо матерію долі, яка хоч і через терни, та все ж діжде свого зоряного часу. Дочекається, коли ти скажеш, разом із авторкою віршів Коцкович Мар’яною “Тепер живеш у моїм серці, кохання!”.

Відпускаю
Якщо ти так хочеш, іди – відпускаю,
Якщо ти так хочеш, тебе не тримаю,
Я знаю, що більше не будемо двоє,
Пройшла уже радість, пройшло уже горе.
Усе це пройшло вже і я не жалію,
Іди якщо хочеш, про тебе не мрію,
Якщо маєш іншу живи, веселися,
Про мене не згадуй й кохати навчися.
Іди куди хочеш, тебе – відпускаю
Не буду жаліти, бо вже не кохаю.
Просто не плачуть, плачуть від кохання
Вона хотіла щастя і любові,
Хотіла того ніжного тепла,
І сонця проміння, маючи в долоні,
Не шкодувала радості, добра.

Шукала щастя і кохання також
А де ж знайти? Куди ж ведуть шляхи?
Зазнать розлуки – це все дуже важко,
А де знайти такого, що завжди.

Підтримає, подасть на поміч руку,
Відкриє душу і пробачить все.
Хіба не тоді у серці буде тяжко?
Та все пройде, усе – усе пройде.

Бродила вулицями, думала, гадала,
І мріяла, й сміялася життю,
Та раптом десь позаду прозвучало:
О дівчино! Я тебе люблю!

“Це не до тебе, - каже тихо серце
Та озирнись! – підказує душа
Його ти так чекала кожну весну,
Тепер не хочеш чути ті слова”.

Вона дивилась – загадково – ніжно,
А він сміявся, промовляв слова
Казав: “Пробач, я не хотів, ну, вибач,
Була велика вся брехня моя”.

Вона підвела очі з сліз, з страждання
Просто не плачуть, плачуть від кохання.

Кохаю
Тебе кохаю і люблю,
Тобою день за днем живу,
Тебе я хочу обнімати
І ніжно – ніжно цілувати.
Без тебе все життя пусте
Лише печаль у нім живе.
Тебе так сильно я кохаю
Й твою любов я відчуваю.

***
Яка ж я зараз є щаслива
Від того, що тебе зустріла
Хоча сама не розуміла
Для чого доля нас звела.

Чогось хотілося такого:
Відкрити серце для одного
І розказати, що в нім є,
З ним провести життя своє.

Щоб загоїлись усі рани
І зникли із життя тумани
Що десь у глибині душі
Їх залишили люди злі.

Спочатку була просто дружба
Ти – друг, а я твоя подружка
Потім розмови віч – на – віч,
Проходиш так день, і ніч.

Тепер живеш у моїм серці
Для інших вже закрились дверці
Й що далі буде я не знаю
Та я лише тебе кохаю.

Святковий випуск газети "Бревіс"

Вийшов четвертий номер районної молодіжної газети.