четвер, 5 вересня 2019 р.

З тепла в красу


Відходить тихо серпень, ступаючи нечутно каблуком, а ностальгія наспівує сумну мелодію любові. Так не хочеться відпускати літо, яке ще серце тримає, бо ще не надихались теплотою слів, що зринали з вуст великої, яскравої зорі - сонця. Але тепла сторінка в книзі року перегортається, та на білому папері осінь малює свої золоті шати. Сподіваємось, що її краса ще довго буде гріти людські душі.

Людмила Перевізник
***
дай мені серпню вдосталь надихатись квітом
сонця промінчик увібрати сховати під шкірою
я тобі серпню служитиму правдою й вірою
дні мої серпню наповни по вінця літом

дай мені серпню лагідні теплі ночі
росами скупані зорями щедро засіяні
ніжні світанки туманом сповиті замріяні
дай мені серпню усе що колись напророчив

в горах далеких десь лунко співає трембіта
падають груші духмяні розбризкують соки
в серпні украв ти мій спокій під небом високим
дай мені серпню надихатись літом літом.

Мар'яна Григоська
***
Останні кроки літа,останні дні.
Немов акорди пісні - заключні.
Солодкий щем болючих печалі.
Перед цим літом відкриває незбагненні далі.
Крилом махнуло ніжно-променистим
Й злетіло в небо згадком чистим - чистим.
І замість Літа править мчиться
Красуня Осінь - вічная жар-птиця.

Маряна Вагіль
***
Отак вже й серпень догорає…Літо
жевріє…тепло зникає…Кожна мить
«кровообігом» проходить… Сама себе вже не
знаходить…В вирій журавлі
ключами…Промчаться ген під небесами…І
знову чекати їх усіх весною…З
надією, теплом, а зараз з журбою…Вже літо
враз швидко промайнуло… Так наче взагалі
його й не було… «Піском крізь пальці»
час… життя… миттєвість…день…ми…все
буття…

Назарія Веснянко
Вже серпень літо відпускає
Стежиною між гір до хмар
Промінчик ніжності впускає,
Щоби не стало місця для примар.

А сонцем обціловані ідемо веселіше,
Відірвавши від буднів листочок надії,
Буде і завтра і після тепліше,
Ще будуть натхненні життям події.

Бо часточка літа в душі кишені,
Як мідна копійчина залишилась,
До серця в гості люди всі запрошені,
А бажана подія щоби нам звершилась.

Тоді хай буде й осінь за порогом,
Хоч хочеться із літом селфі ще зробити,
А серпень забавляється мисливським рогом,
Щоби стежки бажань до щастя не згубити.

Люба Тимчій
***
Запросило літо осінь в гості,
Килими зелені постелило.
Тільки ця красуня модна - осінь
В гості трішки-трішки запізнилась.

Малювала губи, як в калини.

Встигнула намисто нанизати
Із рясної спілої шипшини.
Чоботи із кленових листочків,

Золотом розлила вишиванку:

Вся в жоржинах вквітчана сорочка.
В коси айстру і троянду заплітала.
"В літа найгарніша гостя буду!",

Мріяла, поки так прибиралась.

Літо в вирій тихо полетіло.
В барвах осінь в нас тепер зосталась,
Щоб її краса усіх нас гріла.


Бо вдягалась у багряні шати,
Зичила серпанок у світанків,
Ну а плахта - це насправді чудо.
Та поки вона отак вдягалась,

Таня Бріцька
Осінь
Задиміли димами городи,
І ранки холодними стали,
Хмарне небо, нема погоди
І листочки пожовклі опали.
Бо зараз у моді осінь ,
Тепла кава й гарячий чай.
Крізь промінь за обрієм просінь,
Як глянеш за небокрай.
Вже осінь провела літо
В далеку дорогу йти,
Так швидко й несамовито...
Пояснень цьому не знайти.

Ольга Литвин
***
Впевнено йде собі осінь золотава,
в кожній порі проживає краса.
Складена в полі пахне отава,
день спочиває, бо нічка прийшла.

Осінь ступає красиво і тихо,
ніби людина, сповільнює хід.
Ген вже за обрієм сонечко сіло,
виглянув місяць грайливо услід.

Осінь поверне спогад до кладки,
до перелазу, що був за ставком.
І защемить моє серце від згадки –
туга за юністю і за селом.

Оксана Сподар
***
От і знов почались
безпросвітні осінні дощі…
Попливло за водою
притрушене холодом літо.
Перехожі спішать,
загорнувши свій біль у плащі.
Плачуть верби плакучі,
і нікому їх пожаліти…
Вітер небо змарніле
так люто дере на шматки
і зшиває ці клапті
нитками дощів із землею.
Потрапляють під голку
сліпі божевільні листки –
бальзамовані золотом,
прагнуть втекти з мавзолею!
Щедре літо уже
не простягне на поміч руки,
але пам'ять щоразу
пірна в його пишне роздолля.
Пригадай… Ніч Купальська
пустила по річці вінки,
й попливла за водою
притрушена мріями доля…

***
Коли в наш сад ввійде холодна втома
і яблуню журбою обійме,
всміхнеться гордо Осінь:
– Я вже вдома!
Цей світ мене із радістю прийме!
– Ах, Осене! Красуне пишнотіла!
Навіщо носиш дощ у рукаві?
Як тільки ти, мов хмара, налетіла,
тепло згубило сонце у траві.
Ти, кажеш, вдома?
Всі ми – тільки гості…
Але шукаєм затишку й тепла.
Ти вже собі гніздечко листям мостиш,
хоч матір’ю ніколи не була...
О, як себе ти любиш і шануєш
за доброту до злидарів земних!
Як милостиню, щедро пропонуєш
«свої» дари…
А звідкіля ж вони?
Твоїх щедрот небачених без ліку!
І всі їх ждуть, як спраглий жде води.
Але народжують таки Весна і Літо,
а ти… лиш роздаєш чужі плоди...