Серце віддаю поезії

  Поезія – це  геніальне досягнення людства. Її особлива енергетика здатна вести за собою, надихати та об’єднувати. Навіть один  поетичний рядок спроможний передати романтичні почуття та філософські роздуми, радість життя та біль втрат. Поезія не просто творить нове, а й розширює світосприйняття, наповнює мову новими словами, надихає на цікаві починання. Поезія може спонукати до високих дій, спрямовувати за собою маси та об'єднувати людей. Вивчати поезію дуже корисно для пам'яті, бо це заняття запобігає процесу старіння мозку. І, як і кожне мистецтво, поезія має своє свято, яке щорічно відзначається у всьому світі 21 березня.

  До  Всесвітнього дня поезії літературне об’єднання «Слово»  провело поетичну кав’ярню «Серце віддаю поезії», долучившись, водночас, до Національного тижня читання поезії, який вдруге організував Український інститут книги. Цьогорічна тема Тижня – «Пісня тисячі голосів». Гаслом події стали слова Сергія Жадана: «З чого все почалося? Вона заговорила про мужність і зброю. В неї навіть не голос – в неї багатоголосся».

  Учасники літоб’єднання створили неймовірно захопливу атмосферу. Звучали вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, М. Вінграновського, Л. Костенко, В. Симоненка, В. Стуса, С. Жадана, Б. Томенчука про силу духу і мужність усіх поколінь, які стояли і стоять на захисті нашої свободи та держави.

  Учні ліцею «Інтелект», з учителем зарубіжної літератури Тетяною Сенчак, взяли участь у марафоні читання військової поезії «Пісня  тисячі голосів». Оксана Паньків, Ангеліна Креховецька, Влад Василів, Анна Пуняк, Анастасія Сидор, Роман Титиш, Данило Коломійцев, Іванна Кирильчук, Злата Долішня, Софія Вінтонів, Ангеліна Савчин, Юлія Чекаловська, майстерно декламували улюблені вірші поетів рідного краю: Богдана Томенчука, Ольги Деркачової, Надії Дички,  Лесі Шмегельської, Тетяни П’янкової, Ольги Литвин,  Клавдії Дмитрів, Світлани Величко, Марії Бойчук, Орисі Надольської, Олександра Гошилика. Більшість із них ви маєте змогу побачити у відеозаписах.

  Особливо зворушливими були авторські вірші Леонії Кірякової, Оксани Сподар, Любові Тимчій, Орисі Надольської, Мирослави Підборецької та Наталії Якимів. Їх поезії пронизані болем і сумом через війну в країні.

  Згадали про поетів, які віддали своє життя у цій жорстокій війні, цитували рядки їх віршів про Перемогу.

  Тиждень читання поезії підходить до завершення, та він став чудовою нагодою вслухатися у багатоголосся української поезії, де кожен знайде слова, що відгукнуться в його серці.

Зима зі смаком снігу і печалі

  Із зими починається рік, нею і закінчується. Снігом не засипле весь біль, що принесла серцям війна. Жодна веселка не зможе випити сліз, які самовільно котяться дитячим обличчям. Крик, який виривається з грудей жінок і матерів, чує небо, з якого на нашу землю злітають ворожі ракети, що руйнують життя. Бог війни – диявол – втішається із кожного нещастя, яке прийшло з росії, імперії зла і ненависті до всього нашого. Та ми не здаємося, Воїни Світла, розп’яті на Хресті ідуть до самого Бога, бо в Нього правда і справедливість. Студійки-поетеси через серце пропустили кожен вірш, в якому смак снігу і печалі, та глибоке прагнення волі й щасливої долі. Із зими почалась війна, то ж нехай зимою вона і закінчиться.

Ольга Литвин

Воїни Світла

Білими птахами линуть крізь марево постаті їх...
Грудки землі несли Воїни Світла Богу до ніг.

Небо, підперте крилом скаліченим, плакало в ніч,
І до світанку в громах й блискавицях ішла їхня січ.
Хтозна, де брали сили та мужності в пеклі війни
і закривали тих, хто позаду, тільки грудьми...

Світло їх Ангелів сяяло вірою нам із імли.
За Україну з Христом розіп'ятим у небо пішли...

 ***

І буде ніч, і буде ранок
без стрічки зведень і новин,
і затанцює переможне танго
моя Вкраїна без війни.
І буде цінувати тихе щастя
сильніш за все, що мали ми.
Кумедно горобці будуть купатись
перед дощем в пилюці на землі.
Приблудний пес знайде собі домівку,
і в стрісі заворкують голуби.

Добро присяде в тебе на причілку
одного ранку... без війни...

***
Дочекалися... Обійнялися...
Потепліло навколо враз...
Боже, скільки усього сталося,
поки що не лікує час.
Комусь віриться, а хтось тішиться.
Хтось до рани сльозу кладе...
Десь у полі колосся хилиться
там, де кулями дощ іде...
Де лани наші орють градами,
глухо плаче старенький дзвін.
На крові наша воля справдиться,
там, де злість повстає з глибин...
Не сховаються душі вражії:
світ збудовано – бумеранг.
Ми у Бога собі у пазусі,
у серцях наших – Божий храм.

 ***
По небу босими ногами,
де кожна хмаронька з дірками,
де кожна крапелька – сльоза,
і в кожнім закутку війна...
Біжу, лапаюся за хмари
і серцем, і всіма думками
хапаю крапельки роси
Того, хто там на небеси...
Ступаю... крила проростають,
і кожну рану заступають,

та кожен постріл по собі,

лишає шрами на душі...

***
Ми прагнемо волі, щасливої долі
І прагнемо світла крізь темряву днів.
В багряно – червоним написаній долі
останньою свічкою хтось догорів.
Сталевії крила з душі проростали,
здіймали всі мрії, що в серці тримав…
Не думав тоді, що життя проминає:
став вітром легеньким у шелесті трав…
 
Любов Тимчій
***
Стріляють знову снайпери у них,
І знов лунають вистріли пекельні,
А їх лиш жменька - мужніх, запальних,
І думка в кожного: невже цей бій – смертельний?
 
А їм лиш 20... Юні, молоді,
їм про кохання би писати вірші,
Та Україна зараз у біді -
І ось вони на захист неньки вийшли.
 
Удома мати сива і сумна,
Удома дітки і дружина мила...
Тут – Україна, рідна їм вона,
і просить, щоб від смерті захистили.
 
І падають солдати у бою...
І прапором вкривають їхні очі...
Вони Вкраїну люблять так свою,
що «Воля або смерть!» – уста шепочуть...
 
На зміну їм нові солдати йдуть,
і Україні знов дарують серце...
А може досить вже смертей отут?
Хай всім солдатам сонечко всміхнеться.
 
Хай обійме матуся їх живих
Нехай дружина стомлена зустріне,
Нехай війна закінчиться для всіх,
Єдина й вільна буде Україна!
 
***
Перон. Шум поїздів. Скрізь багажі, таблиці.
І радість зустрічі, й розлуки щем.
А він стоїть, вдивляється в обличчя
У спеку, в стужу, під рясним дощем.
 
Тут проводжав він друга. На прощання
Сказав господар:
– Ти чекай! Прийду!
Не виконав обіцянки своєї.
Не повернувсь. Виніть оту війну.
 
Господаря привезли на машині
Із прапорами, квітами – в журбі...
Вже рік минув, а пес той і понині
Шука господаря у цій людській юрбі.
 
Чекає вірно, як велів хлопчина,
Бо знає: той не зрадив би повік.
Він був звичайний – із села дитина.
Із нього б виріс справжній чоловік.
 
Орав би землю і створив родину,
Ростив би доньок і синів-орлів...
Та не дожив – упав за Батьківщину,
Страшний осколок в серце залетів.
 
Він виконав присягу. Там, на сході,
Віддав життя. Приніс в сім'ю журбу...
Собака й досі по перону ходить,
Вдивляючись у цю людську юрбу.
 
Лілія Сідор
***
Які ялинки, Буковелі, ковзани,
Які круїзи, лайнери й гірлянди?
Вернулися б з полів війни сини –
Незламної країни авангарди.
Нехай дещиця Божа освятить
Незримою священною рукою.
Опікується ними кожну мить,
Знаходяться коли у пеклі бою.
Хай Віфлеємська зіронька ясна
Освітить і покаже їм дорогу.
До воїнів прийшла б красна весна
І принесла із цвітом Перемогу.
 
***
Живімо, браття, є в запасі час.
Живімо, сестри, хай живим не йметься.
Хай цілий світ поучиться у нас,
Як за свободу Україна б'ється.
Живімо, закохаймося, творім,
Любімося шалено до нестями.
Купаймося у сонці золотім
І в місячному світлі амальгами.
Живімо і збираймо врожаї.
Кожна хвилина – це велике щастя.
Ми долі є своєї ковалі,
Хай вороги нас й мертвими бояться.
Живімо браття й сестри за двоїх:
За того хлопця й юнку чорноброву,
Що не прийдуть на батьківський поріг
І не побачать вЕсну кольорову.
Живімо дружно. Є в запасі час.
Згуртовано, немов одна родина.
Той, хто не з нами, той є проти нас.
Нас об'єднала ненька – Україна.
 
Єднання
Нитки в міцну сплелися волосінь.
Журба вузли точила, як рачиця.
У однострої кілька поколінь,
Відсіялась полова й чечевиця.
Звихнулись крони тягарем ракет,
Надра землі порубані, у ранах.
Життя тримає вірний турнікет,
Як ворог не натужиться, та марно.
З'єдналися у Тризубі святім
Ті що в окопах, воїни небесні
І ті, земля для кого стала дім, –
У Перемоги час вони воскреснуть.
Із ними Бог і неньки молитви,
Вкраїнський стяг, оселя і родина,
Кохана і посивілі батьки,
У лоні ненароджена  дитина.
Тринить не розрубати й не спалить.
Як купина неопалима сильна.
Їм є  для кого і за кого жить.
Стрій повниться. І нить стає стожильна.
 
***
Зима зі смаком снігу і печалі.
Холодний сніг,
Безмовні баштани
І соняхи понищені, опалі,
Розірвані будинки і тини.
Велика вирва.
Дивиться акула.
Із пантелику збився механізм.
Зірватися ненависна забула
Сама з собою –
Смерті онанізм.
Де матриця життя
Стікає кров'ю –
Сніг білить,
Заховає,
Не верне.
А дні ідуть.
Їм вольно і невольно.
Зима із сліз
Смакує «Кабарне»
 
Подяка
Я дякую безмежно, що живу,
Що зранку вирушаю у дорогу.
Стрічаю Віфлеємськую зорю,
Молитву від душі складаю Богу.
За кожен подих
І за кожен крок.
За те що бачу,
Відчуваю, вмію,
І кожен у житті малий урок,
І що плекаю Перемогу в мріях.
Буденні речі звичні і прості,
Що маю цілий дах над
головою,
Проміння обіймають золоті
Я дякую вкраїнському Герою.
І за рядки, що линуть ізгори:
Хорей і ямб, і сивий амфібрахій,
За світлий розум і ясні думки,
І що дочасно я не стала прахом.
Я не чекаю на чуже плече.
Спілуюся комфортно із собою.
Ріка життя до пристані тече,
Несуться хвилі бистрою юрбою.
Телефоную часто до весни :
Мелодію співає теплий вітер.
Ми мріємо про лагідні часи,
Коли весь світ одягне білі квіти.
 
Людмила Перевізник
***
повертайтесь живими
бо тут вас чекають свої
довіряють молитви
надії і мрії лиш небу
повертайтесь живими
у рідні найкращі краї
повертайтесь живими
нам більшого щастя не треба
повертайтесь живими
хай буде це день а чи ніч
для вас двері відкриті
серця наші погляди душі
повертайтесь живими
не стулить вже матінка віч
повертайтесь скоріш
попри все що вдалось пережити
не повернеш ніяк
ті наповнені радістю дні
що рікою текли
у щасливі омріяні далі
повертайтесь живими
усі ви такі молоді
хоч обпалені душі
й серця із гарячої сталі
поверніть їх живими!..
 
***
світлини світлини
світлі обличчя
з ясними відкритими
поглядами
світлини з чорною
стрічкою навскоси
як траєкторія
ворожої кулі
зірок на небі
все більше й більше
скільки ще світла
потрібно
щоб перемогти
ту кляту темряву
тим часом малеча
пильно вдивляється
у нічне небо
з надією відшукати
зірку – тата
зірку – вічний оберіг
 
Леонія Кірякова
Чекає матуся синочка
Гриміли бої в чистім полі,
Козацтво лягало до долу.
Ніхто не посмів відступати,
Прийшлось не одному вмирати.
 
Старенька козакова мати
Хорошої вістки чекає.
Немає в живих козаченька,
Злий вітер у полі гуляє.
 
Про мужність і спокій синочка
Далека ця звістка долине.
Ваш син, дорога наша мати, —
Героєм поліг за Вкраїну.
 
Матуся з тривогою в серці
Чекає синочка в надії.
Чекати вже буде до смерті,
Бо мати інакше не вміє.
 
А мати чекати буде,
І горе давитиме душу.
Про це вам милі люди
Я всім сказати мушу.
Бо мама в нас

Любима, щира, ніжна,
Дорога...

Кравець Тетяна

Про що думав солдат на війні?

ХХ ст. по праву може вважатися століттям суцільних катаклізмів – революцій, війн, небачених в історії соціальних експериментів, побудованих на фанатичній спробі практичної реалізації ідеологічних формул, масових геноцидів, депортації тощо. На жаль, Україні та її мешканцям довелося на власному досвіді пережити всі ці випробування у минулому столітті. Ціна перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка.
Воїни – переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли.
Пам'ять про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі вічно житиме в серцях українського народу й усього людства.

Морозова Іванна
Рідне
Мала Батьківщина вчарує душу
Це рідне село, водограй
Це верби плакучі і яблуні й груші
І неба ранкового сонячний край
Росту я поволі, виходжу я в люди
І дивиться мрійно на мене село...
Мала Батьківщина великою буде
Якщо є до неї у серці тепло.
Від сліз немов осліпли всі
Тяжка долоня долі,
Роздала в руки всім хрести
Скувала всіх у полоні.
В полоні розпачів й жалів
Неначе в страшнім пеклі
Позбавила і власних слів
І радості в оселі
Дивилась в вічі смерть усім,
Стоявши на порозі,
Дітей забрала в матерів
Й кидала при дорозі.
У серці залишився жаль
Хоч це було колись
І ти подумай про печаль
Й за їхні душі помолись.

Дмитрів Марта
***
Він сміявся під гуркіт гармат.
Він сміявся, а кулі свистіли,
Він сміявся, наводячи свій автомат,
Вбиваючи тих, що йому надоїли.
Він сміявся, вбивав,
Захищав Україну,
Першим рвався у бій
І останній його залишав.
Він сміявся і…
Сльози втирав.
І вбивав тих людей,
Що йому надоїли.

***
Про що думав солдат на війні?
Той солдат, що в останні хвилини
Небо синє побачив вдалі
І всміхнувся комусь туди?

Про що думав тоді солдат?
Куди думи його занесли?
Чи він згадував своє життя
Чи, можливо, хотів піти?

А задуматись було над чим…
І над долею матінки сивої…
І над долею дівчини юної…
І над долею всієї землі.

А задуматись було над чим…
Ну чому посміхався солдат?
Він, напевно, побачив крізь час,
Як скінчилася люта війна.

Він, напевно, побачив крізь час,
Як додому вертались бійці,
Як стрічали їх рідні в хатах,
Як співали в гаях солов’ї.

Він, напевно, побачив життя…

Білий сон
Білосніжний вогонь
клекотів впереді
Білі лілії стиха
торкались ніг,
Біле сонце світилось там,
угорі,
І сніжинки кружляли в повітрі,
в дворі.
На маленьку долоньку
впала біла зоря,
І здивовано зойкнуло німе
немовля.
Закричав увесь світ,
почалася війна…
Білий спалах – і знову
німа тишина…
І знов здалека мене манить
вогонь,
Біле сонце сіяє із своїх висот…
І кружляє зоря – білий – білий сніжок.