Ольга Литвин
***
Поезія – моя молитва.
Її я Богу віддаю.
Любові
ниткою прошита
і
темним хрестиком жалю.
Є
в ній усе, чого бажаю,
і
чим наповнена душа.
Як
тільки серцем зажадаю,
до
Бога слово вируша.
Мене
святим благословенням
Бог
обдаровує сповна!
Як
щедре сонечко, натхнення
з – за хмар життєвих вирина…
Лілія Сідор
Слово
Хтось
пише вірші заради слави,
За
гроші інший, чи для забави.
Картання
часу, просто для себе,
Хтось
щирим словом летить до неба.
Хтось
пише просто, хтось пише складно,
Рішуче
- інший, мило і ладно.
Хтось
хоче «я» своє показати,
А
інший - пам'ять навіки мати.
Пишу
я вірші не для забави,
Не
для понтів, ні влади, ні слави.
У
слово кожне душу вкладаю,
З
ним, як і з Вами я розмовляю.
Рядки,
можливо, викличуть сльози,
Зігріють
щиро в люті морози.
Може,
тепло, любов подарують,
За
руку разом десь помандрують.
Може,
в незрячих зціляться очі
І
залікують, де кровоточить.
Можливо,
хтось читає в окопі,
Розрадить
неньку в чорній скорботі.
Хто
розійшовся - стрінуться знову
Їх
поєднає слово любові.
Славлю
величну нашу країну,
Як
донька словом вдячним я лину.
Пишу
всі вірші, так як умію, -
Сердечне
слово вію і сію.
Час
той прийде, мене і не стане,
Може,
слова мої стануть листами.
Хтось
прочитає. Тихо згадає.
Не
вбити слово, не помирає...
Ним
обіймаю всю Україну.
Без
слова просто швидко загину.
Можливо,
слово збудить росою
Когось
потішить цвітом, красою.
Для
когось стане миле і любе,
Хай
рідне слово йде поміж люди.
Відважно
йде крізь дими і руїни...
Жива
у слові душа України!
***
Стежки
мої не сходжені,
Вірші
мої неписані,
Прості,
ненапомаджені
Від
Лютої до Лисої.
Що
ген за косогорами
Лопочуть
дружно п'ятами
Із
вітром, що на Борах
Учив
пташат літати.
Стежки
мої доріженьки
Таки
не заблудилися,
По
камені наріжному
Рядками
прихистилися.
Слова
мої, подруженьки
В
ніч темну гомоніли.
Взялись
за білі рученьки,
Струмками
жебоніли.
Мої
вірші написані
Без
вишів поетичних.
У
сорочках розхристаних,
В
калиновім намисті,
На
яблуневім листі.
Любов Тимчій
Муза
До
мене Муза прилітала уночі
Й
тихесенько слова прості шептала.
А
олівець чи ручка у руці
Слова
ті на папері записали.
Чи
Муза це, а чи моя душа,
Що
так вам щиро хоче розказати,
Яка
у нашім краї скрізь краса,
Які
чудові ріднії Карпати.
А
ще нашіптує, що в нас народ такий:
Із
діда-прадіда він засіває поле,
До
пісні і до праці беручкий –
Свій
край і волю не продасть ніколи.
Згуртуймося
всі разом, земляки,
Щоб не було біди у нашім краї!
Хай
жито наливає колоски,
І
соловей свої пісні співає.
І
зацвіте земля - мій рідний край:
Старий
Дніпро і сивії Карпати.
Ти,
Музо, мені спати не давай,
Щоб
Україну словом прославляти.
Людмила Перевізник
***
розсипались
думки
словами
по всій кімнаті
як
їх докупи зібрати
звідки
почати
мовчати
щоб
не тривожити слів
писати
літери
як пацьорки
нанизувати
раз і два
складати
слова
як
разки намиста
проти
течії плисти
туди
куди муза манить
де
зцілює слово - не ранить.
Назарія Веснянко
До подруги
поезії
Поезіє,
від болю порятуй,
Душа
розбита, як могила…
В
тернині серденько почуй,
Скажи
усім, що я просила.
Як
заповіт складала свій,
Для
однодумців і нащадків.
Поезіє,
за вітром все розвій,
Покличу
тільки птахів - свідків.
Мій
заповіт - любові слід,
Лишати
слово із ділами.
Життя,
як полин, не як мед,
Чи
передам усе словами?
Поезіє,
від болю порятуй,
А
ще й від самоти й чекання.
Далеким
й близьким на віншуй,
Любов
і мир, і щастя, і кохання.
Олег Галів
Золоте павутиння
Слова
Світ
поезії – незвіданий куточок
Де
поет, немов простий павук,
Де
стіна для нього – це листочок,
А
чорнильний стержень в’ється з рук.
І
сплітає павук павутину
Золоту
павутину слова.
Й
закликає читати людину,
Що
для нього є втіленням Бога.
Марія Бойчук
Душа поета
Присвячується
В.В.Олійнику
Душа
поета
вирвалась
із клітки,
у
вічність канула –
там
дім її повік.
Пізнати
істину,
та
тільки через мудрість,
хотів
її великий чоловік.
Він
сіяв зерна,
що
давали сходи,
на
світ дивився
з
висоти століть.
Душею
прагнув
прихилити
світло,
воно
ж бо так завжди манить.
Не
зносиш душу,
бо
вона не рветься,
і
жити буде вічно у світах.
Творім
добро,
тоді
душа воскресне
в
дзвінкому співі,
наче
вільний птах.
Орися Надольська
***
Моя
поезія – це біль душі,
Й
недуги в нашому житті,
Котрі
крокують з нами разом.
Та
як би тяжко не було
Й
як гірко б не ридало серце –
Усе
минає…Вже й пройшло
І
на душі стає вже легше.
Хоч
розумію суть життя –
Нікому
вірші не потрібні,
Та
я пишу. Моя душа
Страждає
й плаче в цьому світі
Від
мук душевних і людських,
Від
зради й підлості довкола…
Та
як би тяжко не було –
Долати
труднощі готова.
Леонія Кірякова
***
Поезія
– пісня,
Поезія
– сила.
Вона
моя мати
І
подруга щира.
Поезія
кличе –
За
нею іду.
Я
мрію, що щастя
Лиш
з нею знайду.
Таня Бріцька
Коли пишу?
Коли
пишу я?-
Всі
мене питають.
Сама
того не розумію я.
Рука
сама бере перо
І
залишає…
Усе,
що серце щиро відчуває…
І
ще душа…
Такі
вони обоє різні.
А
третій – розум…
Він
підказує мені
Усе,
що я уявно відчуваю –
Потрібно
фіксувати на письмі.
Чи
поетеса я?
Мені
байдуже!
Я
так це дивне слово не любдю.
І
просто від душі
Люблю
писати дуже.
Бо
мрією і щастям я живу.
Юлія Микитин
Рядки поезій
А
доля поетеси не проста,
Бо
кожний день нове творіння:
То
роздуми про суть життя,
То
про совість і сумління.
Нотуєш
швидко на папері
Усе,що
дав прийдешній день, -
У
якій живеш ти атмосфері,
Як
почуваєшся серед людей.
Тоді
буває легко й просто,
Слова
складаються в рядки.
Але
коли тобі на серці млосно,
Тоді
і рими не знайти.
Тоді
вірші сумні й понурі,
І
гіркотою сповнені вони.
Тоді
слова стають якісь зажурені,
І
в них не видно поетичної краси.
Тому
стараюсь я писати про добро,
І
втілювати в своїх віршах позитив,
Щоб
викорінювати в душах зло,
Щоб
кожен себе добрій справі присвятив.
Лілія Мацьків
Про поета і
поезію
Із
вірша кожного, мов голки із мішка,
Вилазять
зорі, місяць і зітхання.
Стуляють,
як вареники, слова,
Римують
для широкого загалу.
Й
падуть дощі чорнильні на папір,
І
вірші йдуть – як потяги з вокзалу.
І
де їм, римо творцям, зрозуміть,
Як
б’ється думка об словесні грати,
І
як болить написаний рядок,
Примушуючи
валідол ковтати.
Як
Прометей, несеш у світ вогонь
Душі
своєї на долонях вірша.
Так
в сутінках народжується день,
Як
промінцем одним в житті побільша.
Іван Телега
Я пишу вірші
Я
пишу вірші, коли в серці печаль,
І
в душу мою тінь крадеться.
Я
пишу тоді, коли моїм очам
Нестерпно
плакати хочеться.
За
життя і за світ, що палає в вогні,
Море
крові і сліз, що ллються.
Чую
плач срібних моїх беріз на весні,
І
Чорнобильський біль в моїм серці.
Я
виводжу пером на біленький папір
Чорний
біль і свій жаль у герці,
Бо
на серці моїм десь глибоко на дні –
Нескінченне
ліричне серце.