Вже 24 роки поспіль невтихаючим болем в серцях українців віддається трагічний дзвін Чорнобиля. Відлуння біди стихне ще не скоро, її будуть відчувати на собі й майбутні покоління. Чорнобильська катастрофа ніколи не зітреться з народної пам’яті.
26 квітня – це день, коли сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними; пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках!
26 квітня – це день, коли сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними; пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках!
Галів Олег
***
Зігрівала серце думка про домівку:
«Зміну здам й додому я помчусь.
Потруджусь лише одну годинку
й на дивані в спальні простягнусь».
У вікно зоря світила ясно.
Ось світання. Ось прийдешній день.
Та в душі моїй чомусь погасли
світлі струни доблесних пісень.
Лиш одну мелодію я слухав,
як ревіли збратані сирени.
І вогонь мені у серце стукав,
Бо давно очікував на мене.
***
Перелиставши анкети життя,
переставлявши місяць, зорі, сонце,
Вогню стрімке задумане буття
В чорнобильське постукало віконце.
У келих долі зливши страх і сум
Життя скосивши, наче попелу самум.
***
Перегортавши сторінки життєві,
та осягнувши таїзну вершин.
Пандус вогню охоплює пустелю,
АЕС пустелю вбивств страшних машин.
Із чаші світу тихо розіллявшись,
Вогонь панує в сферевім гнізді.
І в небеса ракетою здійнявшись
Чорнобилю дарує смутні дні.
Курташ Ірина
Спогади про ЧорнобильЖахливий день для неньки України,
коли здригнулася уся Земля,
в минулому репресії і війни,
та знов померло не одне її дитя.
І досі в серці щось болить і плаче,
у тиші я запитую: чому?
Чому померли ці невинні люди?
Життя віддали, та для чого і кому?
Чорнобиля попіл
Чорнобиля попіл у серці моєму
розвіяти вітер не в силі,
сльоза на щоці, бо юність чиясь
спочиває далеко в могилі…
Хтось і досі живе тим життям покалічений,
хтось лікує хворих дітей,
хтось оплакує рідних, і ніким не помічений
блукає серед людей…
Заховаймо нестерпний той погляд байдужості,
І згадаймо жахливий день,
запалімо в серцях нетлінну свічу
за померлих, невинних людей.
Катастрофа моєї земліЧорнобиль-страшна катастрофа,
катастрофа моєї землі,
а, здавалось, біда десь далеко –
ми сміялись у вічі біді.
Збудували великий хрест,
і себе ж розіп’яли на ньому.
Безліч мертвих, і безліч тих,
Що не мають власного дому…
Чути крик у нестримнім вогні,
та нічого, нічого не вдієш.
«Боже мій», - ти шепочеш собі,
А далеко в душі радієш,
Що живий, що не там, де вони,
І життя несміливо триває…
Тут немає твоєї вини,
але їхньої теж немає…
Ненько, Україно!Чому ж ти, ненько -Україно,
своїх дітей не вберегла?
Одна лиш мить – і все змінилось,
у смерть перетворилося життя.
Згадай: весна квітуча і чарівна,
так ніжно усміхалася тоді,
і люди цій весні раділи,
так щиро, і востаннє у житті…
Іде старенька…Іде старенька по обпаленій землі,
не впізнає села свого і хати:
«Я народилась і жила лиш тут,
то ж тільки тут я буду помирати.
І деревце, що вітер колиха –
воно живе, як я – наполовину,
хоч в серденьку бринить страшна печаль,
та рідний край до смерті не покину…»
Нам дивними здаються ті слова,
багато щирості у них і стільки болі,
слова людини, що немало прожила,
і не боїться, так як ми, гіркої долі.
Сем'янків Наталя
XX століттяКатастрофа 20 століття
Горе людства змочено в сльозі
Чорний день – 26-те квітня
Оповитий в темній імлі.
Наче рана стискає серце
Кожен спогад вогнем пече
Лихо атомне, що смертю зветься
Ніщо в пам'яті людській вже не зітре.
І хоч пройшло вже літ немало
Біль з часом зовсім не вщухає
Лунають, як вирок людству грізні слова:
«Чорнобиль, тридцяти кілометрова зона».
Весна 86-гоНаближається весна двадцята
Від страшної квітневої дати
Дня, коли дав збій прогрес -
Стався вибух на Чорнобильській АЕС.
Людство все і досі пам'ята
День, коли здригнулася планета
Вибухнув реактор і в ту мить
Мирного неба потемніла блакить.
Все навкруги отруїла отрута
Безліч життів молодих забрала
Землю усю захопила у пута
Страшна чорнобильська біда.
Ніщо не пощадила атомна отрута
Просякла все і землю, і річки
Життя завмерло у лісах і луках
На довгі наступні роки.
Двобій зі смертю
Над Чорнобилем - сіре і тихе смеркання,
Над Чорнобилем - звична українська ніч
У веснянім саду стрів хтось своє кохання,
І голубила тишу не смілива річ.
Вже і північ пробила, закінчились танці
Все заснуло міцним, обнадійливим сном.
Раптом там , над четвертим реактором станції,
Пекельні дими піднялись за вікном.
А там, Чорнобиль, його сонні люди,
А в хлопців завдання: людей цих спасти!
Радіація швидко просочиться всюди,
Пожежники знають, як службу нести.
Киплячий бітум пропалює чоботи,
В'їдається в шкіру й нестерпно пече.
Чергові на станції працюють, як роботи,
А мертва вогненна хмара повзе.
Полум'я знялось смертоносне, нестримне,
Та люди кинулись в клекіт вогню,
В двобої страшному зника особисте,
Не бачити милої більше йому.
З тріском скорчилась велика площина,
Підповза до людей задушливий дим.
Унизу десь заплакала чиясь дитина,
І мати безтямно скричала затим.
Здригнулась планета, земля і люди,
Дерева покрились чорними росами,
Калинові сльози полились повсюди,
Не вибіжать діти тепер тут босими.
Чорнобиль - кимось закодоване місто,
Чорнобиль - так веліла судьба.
З ним, напевно, землі було тісно,
В майбутньому жде його доля сумна.
***
Зігрівала серце думка про домівку:
«Зміну здам й додому я помчусь.
Потруджусь лише одну годинку
й на дивані в спальні простягнусь».
У вікно зоря світила ясно.
Ось світання. Ось прийдешній день.
Та в душі моїй чомусь погасли
світлі струни доблесних пісень.
Лиш одну мелодію я слухав,
як ревіли збратані сирени.
І вогонь мені у серце стукав,
Бо давно очікував на мене.
***
Перелиставши анкети життя,
переставлявши місяць, зорі, сонце,
Вогню стрімке задумане буття
В чорнобильське постукало віконце.
У келих долі зливши страх і сум
Життя скосивши, наче попелу самум.
***
Перегортавши сторінки життєві,
та осягнувши таїзну вершин.
Пандус вогню охоплює пустелю,
АЕС пустелю вбивств страшних машин.
Із чаші світу тихо розіллявшись,
Вогонь панує в сферевім гнізді.
І в небеса ракетою здійнявшись
Чорнобилю дарує смутні дні.
Курташ Ірина
Спогади про ЧорнобильЖахливий день для неньки України,
коли здригнулася уся Земля,
в минулому репресії і війни,
та знов померло не одне її дитя.
І досі в серці щось болить і плаче,
у тиші я запитую: чому?
Чому померли ці невинні люди?
Життя віддали, та для чого і кому?
Чорнобиля попіл
Чорнобиля попіл у серці моєму
розвіяти вітер не в силі,
сльоза на щоці, бо юність чиясь
спочиває далеко в могилі…
Хтось і досі живе тим життям покалічений,
хтось лікує хворих дітей,
хтось оплакує рідних, і ніким не помічений
блукає серед людей…
Заховаймо нестерпний той погляд байдужості,
І згадаймо жахливий день,
запалімо в серцях нетлінну свічу
за померлих, невинних людей.
Катастрофа моєї земліЧорнобиль-страшна катастрофа,
катастрофа моєї землі,
а, здавалось, біда десь далеко –
ми сміялись у вічі біді.
Збудували великий хрест,
і себе ж розіп’яли на ньому.
Безліч мертвих, і безліч тих,
Що не мають власного дому…
Чути крик у нестримнім вогні,
та нічого, нічого не вдієш.
«Боже мій», - ти шепочеш собі,
А далеко в душі радієш,
Що живий, що не там, де вони,
І життя несміливо триває…
Тут немає твоєї вини,
але їхньої теж немає…
Ненько, Україно!Чому ж ти, ненько -Україно,
своїх дітей не вберегла?
Одна лиш мить – і все змінилось,
у смерть перетворилося життя.
Згадай: весна квітуча і чарівна,
так ніжно усміхалася тоді,
і люди цій весні раділи,
так щиро, і востаннє у житті…
Іде старенька…Іде старенька по обпаленій землі,
не впізнає села свого і хати:
«Я народилась і жила лиш тут,
то ж тільки тут я буду помирати.
І деревце, що вітер колиха –
воно живе, як я – наполовину,
хоч в серденьку бринить страшна печаль,
та рідний край до смерті не покину…»
Нам дивними здаються ті слова,
багато щирості у них і стільки болі,
слова людини, що немало прожила,
і не боїться, так як ми, гіркої долі.
Сем'янків Наталя
XX століттяКатастрофа 20 століття
Горе людства змочено в сльозі
Чорний день – 26-те квітня
Оповитий в темній імлі.
Наче рана стискає серце
Кожен спогад вогнем пече
Лихо атомне, що смертю зветься
Ніщо в пам'яті людській вже не зітре.
І хоч пройшло вже літ немало
Біль з часом зовсім не вщухає
Лунають, як вирок людству грізні слова:
«Чорнобиль, тридцяти кілометрова зона».
Весна 86-гоНаближається весна двадцята
Від страшної квітневої дати
Дня, коли дав збій прогрес -
Стався вибух на Чорнобильській АЕС.
Людство все і досі пам'ята
День, коли здригнулася планета
Вибухнув реактор і в ту мить
Мирного неба потемніла блакить.
Все навкруги отруїла отрута
Безліч життів молодих забрала
Землю усю захопила у пута
Страшна чорнобильська біда.
Ніщо не пощадила атомна отрута
Просякла все і землю, і річки
Життя завмерло у лісах і луках
На довгі наступні роки.
Двобій зі смертю
Над Чорнобилем - сіре і тихе смеркання,
Над Чорнобилем - звична українська ніч
У веснянім саду стрів хтось своє кохання,
І голубила тишу не смілива річ.
Вже і північ пробила, закінчились танці
Все заснуло міцним, обнадійливим сном.
Раптом там , над четвертим реактором станції,
Пекельні дими піднялись за вікном.
А там, Чорнобиль, його сонні люди,
А в хлопців завдання: людей цих спасти!
Радіація швидко просочиться всюди,
Пожежники знають, як службу нести.
Киплячий бітум пропалює чоботи,
В'їдається в шкіру й нестерпно пече.
Чергові на станції працюють, як роботи,
А мертва вогненна хмара повзе.
Полум'я знялось смертоносне, нестримне,
Та люди кинулись в клекіт вогню,
В двобої страшному зника особисте,
Не бачити милої більше йому.
З тріском скорчилась велика площина,
Підповза до людей задушливий дим.
Унизу десь заплакала чиясь дитина,
І мати безтямно скричала затим.
Здригнулась планета, земля і люди,
Дерева покрились чорними росами,
Калинові сльози полились повсюди,
Не вибіжать діти тепер тут босими.
Чорнобиль - кимось закодоване місто,
Чорнобиль - так веліла судьба.
З ним, напевно, землі було тісно,
В майбутньому жде його доля сумна.
