НАШ СЛОВОРІК

Літературна студія «Слово» йде в Новий, 2015 рік з гідними творчими ужинками. Щомісяця ми збирались на засідання, видавали тематичну сторінку, публікували творчі добірки на блозі, у всеукраїнських друкованих виданнях. Маємо, поки що в електронному вигляді, збірник кращих творів студійців – «Великдень Слова». У пам’яті – незабутні віртуальні зустрічі з учасниками літературного об’єднання «Райдуга» м. Рубіжне Луганської області, переможницею Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2014» Тетяною Белімовою, письменницею та журналісткою Галиною Вдовиченко, поетесою, редактором Наталією Скосаревою, письменником та журналістом Богданом Скавроном, письменницею Оксаною Кузів та іншими… Творчим людям нелегко писати в цей непростий час. Але неправда, що коли говорять кулемети, Музи мовчать. Вони просто говорять … мовчки. Але кому дано, той їх почує! Дякуємо всім, хто нас почув!

До оселі Нового, 2015 року і світлих Різдвяних свят наше «Слово» веде з собою чи не найдорожче – крилатого Пегаса. І тут, на переправі, нам хочеться бачити прозорі, глибокі й безпечні для кожної людини води Вічної ріки Життя. Нам хочеться різдвяним дзвінком коляди сповістити кожного: Ісус Христос, народжений дві тисячі чотирнадцять років, тому благословляє наші нові життєві дні, наші творчі дороги нового Словороку.

Тетяна Грицан

В ніч казкову

В ніч казкову, таємничу

На початку зимо свят,

Миколай  несе дарунки

для усіх чемних малят.

Залишає він пакунки

для дівчаток і хлоп’ят

ласощам і гарним  книгам,

кожен невимовно рад!

Андріана Беш

Новий Рік

Новий Рік – це диво - свято,

Радостей у нім багато.

Снігом він усіх вітає,

Хто його щиро чекає.

Вся родина без спочинку

Прикрашатиме ялинку.

Щойно вона засіяє

Ми Рік Новий зустрічаєм!

Сніжана Чуганська

Лист Святому

Аделіна сіла за стіл, і почала писати лист Святому Миколаю. Вона написала: «Святий Миколаю, я не прошу в тебе ні подарунків, ні солодощів, а тільки… Щастя в сім’ї моїй, любові та щоб виздоровлювала моя сестра молодша, не прошу багатства матеріального, а багатства духовності!!!» Аделіна залишила лист на столі і пішла. У неї була бідна сім’я, але всі в родині були добрими людьми. Встала вона зранку, вмилася і подивилася на стіл, а листа не було. Мама з татом навіть були здивовані. Через декілька тижнів у сім’ї все було добре. Вони зажили довго і щасливо.

Два багатії

Жили колись давно по сусідству два багатії. Та любили так хвалитись, що перехвалювались. І от одного разу посварилися вони і почали один одному заздрити... І захотілося і тому, і іншому пакость зробити. А дійшло до того, що ні в першого, ні в другого багатія не залишилося майже нічого. Тому не варто заздрити та шкодити одні одним.

Ніч…

Ніч зачаровує своїми таємничими місяцем та зірками… Ідеш під зоряним небом і не зводиш від нього очей. Чарівна ніч лунає над всіма співом колискової. Ніч здається холоднокровною, але якщо придивитись – вона таки прекрасна.

В Новий рік, в європейську спільноту!

Наталя Дубровна

***

Я живу в Україні, і насамперед я українка. Але український народ давно прагне відчути себе справжнім європейцем. І ось після довгих років намагань наші зусилля дали результат. Коли я кажу зусилля, то не маю на увазі «хотіли», «думали», «говорили», а й справді добивались свого не лише на словах, а й у діях. Кожен знає ту колосально велику ціну зусиль, ті криваві бої і ті жертви молодого покоління… Ми очевидці цих подій, на наших очах творилась історія, полита кров’ю, омита сльозами… І зганьбити її ми не маємо права. Кожен день, кожна мить відлунювала у серці болем. Смерть, неначе чорний ворон, шукала свої жертви – молоді, відчайдушні, юні, ті, яким увірвався терпець, ті, які розуміли: сьогодні або ніколи…

Нам важко сиділось за шкільними партами. Кожен потайки думав: чи зміг би я… Надто великою була жертва, щоб нею знехтувати.

Ні для кого не секрет, що українці один із найпрацьовитіших і наймиролюбніших народів у світі. То чому б не отримати достойну похвалу чи винагороду у формі безпеки життя, гідних заробітних плат, впевненості у світлому майбутньому чи справедливої і безкорупційної влади? Україна не тільки заслужила на це, вона добилась цього, втрачаючи своїх найцінніших жителів, які відчайдушно і безстрашно йшли в бій, не боячись втратити життя, які вірили в ідею кращого і не могли вже по-іншому.

Я з гордістю можу сказати, що я – європеєць, як і весь український народ, який, мабуть, як ніхто інший заслуговує на це.

Та часто запитую себе: чи недаремно пролилася кров? Відганяю від себе облудні думки. А вони, підступні, десь всередині не дають спокою: чи готові ми відчувати себе європейцями??? Адже це обов’язок перед собою, це дотримання тих норм, якими ми часто нехтували. Важко змінити себе, але ми мусимо це зробити. Адже ми європейська нація. І те, що жили якось не так, не наша провина.

Моє покоління зможе жити і мислити по-новому. Бо те «нове» жило в кожному із нас, дрімало, щоб раптом проснутись!

Як хочеться відчувати себе людиною ще зі шкільної лави: мати можливість знайти себе, займатись, тим, до чого душа лежить, розуміти своє призначення у житті, відчувати впевненість у майбутньому.

Хочеться бути далекоглядною – все залежить від нас самих. Ніхто не прийде в нашу оселю, щоб там щось змінити. Ми мусимо міняти все самі: себе, свій спосіб життя, свої погляди… І від того, наскільки бажання будуть дієвими, залежить наше майбутнє.

Я стою на порозі дорослого життя, коли майбутнє стукає у мої двері, голосно і наполегливо нагадує, що я господар своєї долі. Твердо переконана, що оберу правильний шлях, що збудую Європу в собі, і ніхто не стане на заваді.

Процес змін у державі відбувається повільно. Але держава – то ми. І якщо кожен почне із себе, то успіх не забариться!

Андріана Корчак

***

Що, на вашу думку, означає бути європейцем? І взагалі, що таке Європа? Які там цінності, суспільство, яке життя, який менталітет? Чи здатна Україна та її народ теж стати європейським?

Ще минулого року Європа здавалась чимось далеким і недосяжним для нас українців. Адже на голубих екранах телевізорів ми бачили справжній цивілізований світ: демократію і ніякої корупції. Здавалося, там панує чесність, справедливість і чистота. Звичайно, Європа не ідеальна, проте, порівняно з економічним та соціальним станом України, її рівень життя набагато вищий.

На мою думку, Україна – чудова держава. Тут прекрасне все: міста, села, люди, чорноземи, ліси, ріки, моря, луги… Все, крім одного – влади. Саме вона все більше і більше губить нашу країну, опускає її все глибше в ту бездонну яму диктатури, тиранії, корупції та економічної нестабільності. Але ми більше не дозволимо цього. Бо ми, перш за все , народ вільний, єдиний, який довів, що може відстояти свою незалежність.

Вже майже рік українці борються за своє європейське майбутнє, свою суверенну державу. Чого ж вони добились, спитаєте? Багато… За всю історію чи не вперше відбулося об’єднання українського народу. І ця кровопролитна війна, яка забрала вже сотні життів, ще одна ознака того, що ми сильна і незламна нація!

Я думаю, що наш народ завжди був європейським, так як з давніх-давен сповідував принципи незалежності і свободи, які характерні багатьом народам інших європейських держав. Але влада постійно намагалась стерти це із пам’яті молодого покоління. Щоб виправити ситуацію, на мою думку, треба почати кожному із себе. Навіть одна обгортка від цукерки, викинута не в смітник, віддаляє нас від омріяної мети.

Також не всі пам’ятають про свою рідну, як мати, чисту, як душу немовляти, і милозвучну, як солов’їна пісня, мову. Паплюжать і забувають її, засмічують русизмами та ненормативною лексикою. Хіба таким повинен бути європейський народ? Адже наша мова є вираженням думки і мірилом духовного світу, інтелектуального розвитку. Тому рівень володіння рідною мовою – це ще одна важлива сходинка на шляху до Європи.

Я можу впевнено сказати, що всі задатки для того, щоб стати по-справжньому європейською державою, у нас є. Треба тільки докласти максимум зусиль, щоб змінити себе, повірити в себе. Вірити, що ми зможемо подолати російських загарбників, відстояти свою незалежність. Слава Україні!

Від землі до неба

   Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово".

«Я ГОРТАЮ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ТВОГО НАРОДУ»

Героїчні… Трагічні… Сумні… І так мало веселих. Так мало сонячних та світлих. Бо триває постійна боротьба на арені двох світів, двох протиріч: Добра і Зла. Ми не раз розчаровуємо себе тим, що бачимо багато несправедливості. Але якщо не боротимемось з нею, то ніколи не зможемо знайти дорогу до правди. Ті два протиріччя – терези нашого життя. Якоїсь миті наступає перевага. Тоді історія однієї людини може спотворити історію народу, нації, держави. Жахливе задумує одна людина, але потерпають мільйони. Але ми, українці – нескоримі. Голодом, війнами, рабською працею, холодними тюрмами винищили мільйони. Та земля не опустіла. Напровесні голодних років виходили в поля бліді тіні тих, хто вижив. Вкидали в землю картопляні лушпайки, і з них росла дорідна картопля, сіяли полову, і з неї наливався зерном колос. Гинули від куль батьки, але виростали їх сини, й не сиротів рід, не пустіли оселі. В тюрмах вмирали без сповіді ті, чиї онуки й правнуки творили День Свободи і Революцію Гідності. Незнищенним духом наповнене останнє десятиріччя боротьби між Добром і Злом. Але хіба може град куль зупинити озброєних, натхненних духом?

Краще згоріти в ясному полум’ї, ніж зотліти в темній сажі. Тому, читаючи історію свого народу, не пропускаймо слів, рядків, сторінок. Не поспішаймо…

Ярослава Ільницька

Рідна земле моя!

Рідна земле моя!

Неосяжні твої простори…

Безталанна моя!

Скільки смутку і скільки горя…

Я гортаю сторінки

Історії твого народу,

І безсмертний «Кобзар»

Ніби голос, що кличе в дорогу…

А вона в нас одна –

І зворотного шляху немає.

Із глибинних віків

Голос владний Тараса лунає.

І тепер, як ніколи,

Ми почули його неспроста,

Бо нависла над нами

Уже вкотре «московська чума».

Твоє слово, Тарасе,

У кожного на вустах,

Твоє серце радіє десь далеко у небесах…

Що народ твій проснувся,

Що немає вже більше раба,

І відкрились вуста,

І полилася правда свята…

І спромігся народ

Скинуть іго «московських панків».

Тільки сумно чомусь,

Що мир зберегти не зумів…

Рідна земле моя!

Неосяжні твої простори…

Безталанна моя!

Скільки смутку і скільки горя…

Тетяна Гошовська

Не плачте

Не плачте мамо, не плачте тату,

На війну я йду вже не один.

Прощавайте рідні,

Прощавай кохана,

Хай Господь Всевишній

допоможе усім.

Життя хитке, як листя на деревах,

А люди – стебельця малі,

Колись над нами, було чисте небо,

а зараз – вітер у душі.

Я пам’ятаю, як мріяли про діток наших,

Ти б сміялась і раділа, що луна їх сміх…

в домі завжди було урочисто,

Й тепла вечеря на столі.

Ми закохані з тобою,

й ще дуже молоді…

І наче все у нас в порядку,

й батьки наші живі.

Лишень серце моє ранить,

І в житті, і в душі ти – на мить!

Христина Креховецька

Нескорені

Настали дні жалоби і я плачу

На рідній, не чужій землі.

Хтось молиться за мир й за вдачу,

А хтось уже лежить в труні.

Бо бився за свободу краю,

У перших він стояв рядах.

І кров’ю обливався в полі,

З сонцем призахідним в очах.

Він різав ту мотузку болю,

Бо душа плакала, та йшла.

Серденько вмерло у неволі,

А дух боровся до кінця.

І небо розчинилось швидко,

Мов крила Фенікса в жалю.

Його, героя – в віки вічно,

Забрало вітром в вись свою!

А мати плакатиме довго

За сином, за опорою в житті.

Ярмак буде співати пісню

Про муки й кров у боротьбі,

А хтось і далі буде красти,

Усе останнє й до кінця.

Без жалю, без пощади, в пастку

Народ гонити, як бомжа.

А ми, в скорботі, але з духом,

Тим духом гордим й безжалким.

Поборемось за щастя й волю,

Уже нескорені ніким!

Тетяна Грицан

Сильне полум’я палає

Сильне полум’я палає

Про нещастя сповіщає,

Вибирайтеся геть, люди,

Бо димить на всі усюди.

Вже пожежна – тут як тут

Все водою заливає,

Та приборкати вогонь

Вода не допомагає,

Бо ще більше все палає.

Люд увесь на ноги встав,

І ще більш панікував:

Вибігають миттю з дому,

і не заздрять вже нікому.

Бо біда прийшла до нас

У цей тихий, сонний час.

Як до праці усі стали –

Рятівникам помагали.

Чорні хмари наступили –

Про пожежу сповістили.

Матір Божа, поможи,

Нас від лиха захисти.

Шість годин горів будинок.

Все палав, палав, палав…

З Калуша загін пожежних

Всіх сміливо врятував.

Слава Богу! Всі здорові

Ну й, звичайно, всі живі.

Потерпілих небагато,

Але рано святкувати

Бо біда у них одна –

В них житла тепер нема…

Вікторія Чучвич

Промайнуло життя

Чорної тінню промайнуло життя,

Вступивши у світ потойбічний.

Ні грошей, ні слави, нічого нема,

Забула душа світ цей грішний.

Хотіла б вернутись. Та все це дарма,

Заповітній мрії не дано вже збутись.

Та вона ні на кого не зла,

Вона все ще хоче вернутись.

– Наївна? – Можливо. Та що ще сказати?

Її доля вирішена назавжди.

Не зможе вона вже нікого кохати.

Сюди їй ніколи уже не прийти.

Іванна Хомин

Спогад про весну

Іде весна, біжать струмки

І сонце посміхається,

А в небі, бачиш – ластівки?

Додому повертаються.

Плете берізка коси.

А з неба капає вода,

Блищать на травах роси.

Мирослава Підборецька

Спішім до Гошева

Спішім до Гошева, до Матінки Святої

В надії йдемо і в журбі,

Серця й сердечка щиро молять,

Вуста ж благають: «Поможи!»…

… На нашу землю, Богом не забуту,

Ввірвалася страшна біда,

Прощення й миру просять люди, –

Їм б’ють на спалах небеса.

Хоча б ще день прожити, й не почути

Про втрачене людське життя.

І ні на мить не можем призабути,

Що ця війна і ворог злісний наступа.

Почуй же, Отче, нас здалека.

І поміч дай, щоби не гинув ясен цвіт.

Тож скільки нам страждати іще треба,

До єдності ідем душею й тілом,

Бо маєм розірвати зло й тяжби, –

Нам пильно дивляться у слід Герої,

Що так безстрашно, в муках хрест несли.

Спішім до Гошева… 

Сніжана Чуганська

Любов

Серце тріпоче, музика грає

І любов лунає в ніч ясну,

Світлу, прекрасну.

Заслухаюсь, завмираю,

бо серце моє тріпоче,

наче птах, злітаючи в небо.

Співає ніч колискову мені, і

так, якби ми жили на м’якій хмаринці.

Линемо до небес на крилах любові.

Напевне, Любов – найсильніша на світі!

Вікторія Юшко

Радій життю

Радій життю і не сумуй:

Завжди знайдеш щось щасливе.

І ти вперед завжди прямуй,

Але прямуй тільки сміливо!

Адже в житті є стільки мрій,

Нездійсненних та бажаних.

Ми зазираємо в у всесвіт свій,

Чи ще багато є цих мрій жаданих?

А ти радій життю. Найголовніше –

Воно дається один раз.

Для всіх нас воно найцінніше

У цей важкий й цікавий час.

В рокоті громовиць сьогодення

   Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово".

“Найкращий вчитель – це життя...”

З часом кожен з нас розуміє смисл рядків: “Свої роки на мудрість розміняєш, життя уроки ти не прогуляєш”. А ще – що тільки щира Віра й Молитва рятують від лиха, зла, ненависті, які лютують серед християнського світу. Тривожними й щирими рядками відгукуються в серцях творчих людей події сьогодення. Матір-Україну прагнуть знищити лихі загарбники. Але вона залишиться живою. Вона житиме! – таким є лейтмотив добірки поезій учасника нашої літературної студії, дев’ятикласника Долинського природничо-математичного ліцею Володимира Луцького.

Свята Маріє
Свята Маріє, мати Божа
Веди мене до Сина свого,
Щоб ми спасіння грішні мали,
Тебе в молитві відшукали,
Близьким і бідним помагали.
Я знаю, що є недостойний,
Стояти поряд із Тобою,
Бо я згрішив не один раз,
І це я добре розумію.
Але, благаю, дай ще шанс,
Змінити цей життєвий час,
Знайти Тебе, не втративши надію.

Молитва
Молюсь до тебе,
О, Всесильний Отче,
За Україну я Тебе прошу:
Пошли народові страждальному,
Ти долю, надію й віру,що ніколи не згаса.
Ти збережи нам, Боже, Батьківщину, –
Вона для нас є праведна й свята,
Не дай їй знову впасти на коліна,
І відродитися кривавій тій чумі,
Бо рідна сторона для нас є наймиліша,
А Україна є найкраща на Землі.
Не дай її зчахнути,не дай їй спопелитись,
Від ворогів ти захисти її!
У молитвах я до Небес звертаюсь!
За Україну молюся до Творця.
Дай, Господи не вмерти Україні,
Нехай живе ця праведна земля.

Хвора матінка
Моя мати захворіла,
Засльозились очі.
Вся змарніла, почорніла,
Жити вже не хоче.
Бачу, мати моя гине,
Смерті дожидає.
Мою матір за волосся
По селі тягають,
Злоте рвуть колосся,
Нізащо карають...
Із країв далеких линуть,
Тягнуть свої руки.
Відібрали вже дитину,
Та ще мало муки!
На горі труна чорніє –
Матір дожидає...
Тож, скажіть, сини і доньки,
Чом вона вмирає?
Де козацька слава ділась?
Де наші герої?
Вже не раз матуся вмилась
Гіркою водою.
Вже не раз текли криваві
Сльози з ран болючих.
Скільки ще ті “кляті тварі”
Будуть її мучить?
Наша мати захворіла –
Стогін її чути.
Вже пора б іти до діла,
Схаменіться, люди!
Встаньмо разом боронити,
Поки ще не пізно...
Як єдино будем жити –
Народ буде грізним!
А як всі ми повтікаєм
По кутах чекати,
І як будем брат на брата
Вила наставляти –
То самі себе без ката
Знищимо...
Не врятує вітчим клятий,
І не дасть нам свята!
Бачиш, мати наша гине,
Вже труна чекає...
Що робити будем нині?
Я – у вас питаю!

Хай живе Україна
Хай живе у мирі і згоді
Україна - держава моя,
У геройському чині і в щасті,
Хай живе незнищенна й свята.

Душу й тіло віддам я за неї,
В жертву себе принесу
За безсмертний дух України,
За її неповторну красу.

Ворогів ми ізнищимо разом,
Дружба й єдність – це наша мета,
Бо немає страшнішого горя,
Коли брат свого брата вбива.

Незборима і вільна держава!
Хай у світі вона процвіта,
Хай засяють навіки по праву
Її гідність і воля свята!!!

Як в дорогу іти

   Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово".

Чарівний мій Дніпропетровськ

Центральна міська бібліотека та сайт gorod.dp.ua оголошують до Дня міста Дніпропетровська Всеукраїнський конкурс на кращий поетичний твір. Мета конкурсу: Створення поетичних творів про місто Дніпропетровськ, його історію, сучасність, людей, традиції; виявлення і підтримка талановитих авторів, активізація і популяризація їх творчості; формування почуття причетності до історії і культури міста. Умови проведення літературного конкурсу “Чарівний мій Дніпропетровськ” Вік учасників – від 18 років Мова конкурсу – українська, російська. Для участі у конкурсі автор надсилає поетичні твори (не більше трьох, загальний обсяг не більше 76 рядків), які відповідають тематиці конкурсу. Разом із творами автор обов'язково надає: – свою фотокартку (гарної якості); – анкету. В анкеті міститься така інформація: Прізвище, ім'я, по батькові; творчий псевдонім (якщо є); дата народження; місце проживання; місце роботи/навчання захоплення та уподобання; обов'язково вказуються контактні телефони та e-mail. Заявки і твори надсилати з 20 червня до 31 серпня 2014 р. включно на електронну скриньку charivne.misto@gmail.com з позначкою: “На конкурс “Чарівний мій Дніпропетровськ”. Роботи учасників будуть оприлюднені у мережі Інтернет на сайтах gorod.dp.ua, library.dp.ua та на книжковій виставці в Центральній міській бібліотеці. Для оцінки надісланих на конкурс творів створено журі. Голова журі: Наталія Дев'ятко (Дніпропетровськ) – кандидат філософських наук, письменниця, член Національної спілки журналістів України і Національної спілки письменників України, керівник обласного літературного об'єднання ім. П. Кононенка. Члени журі: Валентин Бердт (м. Харків) – письменник, публіцист, член Національної спілки журналістів України, лауреат першої української недержавної літературної премії “Великий Їжак” і Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Сергій Дзюба (м. Чернігів) – поет, прозаїк, публіцист; член Національної спілки письменників України, президент міжнародної громадської організації “Чернігівський інтелектуальний центр”, почесний професор Луцького інституту розвитку людини Університету “Україна”; член зарубіжних академій: Слов'янської літературно-мистецької Академії (м. Варна, Болгарія), Міжнародної літературної (науково-мистецької) Академії “Македонія Презент” (м. Скоп'є, Республіка Македонія), Міжнародної Академії літератури та мистецтва Удмуртії; лауреат міжнародних літературних премій. Еліна Заржицька (м. Дніпропетровськ) – прозаїк, драматург, публіцист, член Національної спілки письменників України і Національної спілки журналістів України, керівник секції літератури для дітей та юнацтва “Джерело” при ДОО НСПУ, переможець міжнародних і всеукраїнських, зокрема, Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”. Людмила Корінько (м. Дніпропетровськ) – завідувач профільною бібліотекою-філіалом № 17 – Центром української культури та мови. Жанна Крижановська (м. Дніпропетровськ) – мовознавець, завідувач лабораторії українознавства і народознавства Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Ігор Латишев (м. Дніпропетровськ) – головний редактор міського сайту gorod.dp.ua Наталія Пірогова (м. Дніпропетровськ) – поетка, перекладач, громадська діячка, переможець обласних і всеукраїнських конкурсів, зокрема, Всеукраїнського конкурсу творчої молоді “Літературна надія Дніпра – 2013”. Світлана Поливода (м. Дніпропетровськ) – поет, член Конгресу Літераторів України і дитячої секції “Джерело” при Дніпропетровському відділені Національної спілки письменників України. Галина Фесюк (м. Жовква, Львівська обл.) – поетка, журналіст, президент Благодійної організації творчих та активних жовківщан “Розточани”, голова районної організації Українського товариства охорони пам'яток і культури, член правління української асоціації письменників, редактор сайту “Моя Жовківщина”, засновник Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича. Тетяна Череп-Пероганич (м. Київ) – поетка, журналіст, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат міжнародних і всеукраїнських літературних премій, співзасновник Всеукраїнського порталу “Жінка-УКРАЇНКА”. Оцінюється ідея та зміст твору, рівень поетичної майстерності, техніка, стиль, грамотність, читабельність твору, оригінальність та креативний підхід. За підсумками конкурсу присуджуються I , II , III місця. Переможці конкурсу будуть нагородженні дипломами та цінними подарунками від організаторів конкурсу. Переможці конкурсу матимуть можливість виступити з декламуванням своїх творів на майданчиках Дніпропетровська і в бібліотеках ЦБС під час святкування Дня міста Дніпропетровська – 2014. Координатори проекту: Мілкіна Надія Іванівна, Лобачова Ольга Михайлівна E-адреса для довідок: charivne.misto@gmail.com Телефон: (056) 744-77-88, (056) 740-37-52. З повагою, щиро - Галина Максимів

“Милуватись блакитним небом, нивою щедрою золотою...”

   “Вічності ніхто не відміняв. Не знати свого минулого, не означає убезпечитись від нього”. Ці слова відома українська письменниця Оксана Забужко промовила для тих, хто ще не зрозумів значення скороминущого і значення вічного. Всі ми прагнемо миру і простого людського щастя. Щастя прокидатись і бачити мирне блакитне небо, щастя милуватись врожайною золотою нивою. А ще – проводжати до вирію журавлів, розгадувати пророчі сни, зустрічати справжніх друзів, готуватись до Першовересня. Так було завжди. Нехай так буде завжди. Бо скороминуще мине, а вічне – обов’язково залишиться.

Іванна Хомин
Журавлі
Летять журавлі, летять малі –
Відлітають вони у далекі краї.
Крізь хмари крилами лопочуть,
Залишитись хочуть.
Але мусять летіти,
На чужині жити.
В Україну, журавлики, прилетіть,
Мир нам і спокій принесіть.

Тарас Зварич
Пророчі сни
Пророчі сни,
Колюча темрява,
Любителі весни
Чаю та печива.

Час неквапливо –
На схід до світанку.
Ми творимо диво,
Чекаючи ранку.

Щастя? – Не треба
Нам свого вистачає
Біль? – Не проблема,
Хто має, той знає!

Думки – поміж зорі
Нехай там витають.
Думкам ковток волі –
Хай знають, що мають.

Нам тут не всидіти,
Тут трохи затісно.
Нам треба летіти
Поки ще не пізно.

Вікторія Юшко
Дружба
Дружба сяє, немов сонце
Є незгасною вона,
Як поглянеш у віконце,
Де гуляє дітвора.

Дружба – то душі дарунок,
То – серця потреба.
Мов сонця поцілунок,
Наче хмаринка з неба.

Вона та, яку чекають
Дивись, не загуби її,
Вона та, яку всі знають,
Як найкраще у житті!

Христина Креховецька
Родинний оберіг (оповідання – детектив)
   Минулого літа зі мною трапилась дивна пригода, у якій я змогла проявити себе справжнім детективом.
  Перед останнім дзвоником (напередодні 31 травня) ми з однокласниками вирішили побешкетувати у школі. Нам спочатку дісталося від Наталії Юріївни (нашої класної керівнички), а пізніше, коли ми ледь не спалили свій клас, сам директор вирішив провести з нами бесіду! Оскільки всі директори, як то кажуть, красномовні та культурні люди, то він почав нам вичитувати правила поведінки учнів і ще щось там таке нецікаве. Але ми ж діти, і, звичайно ж не послухали його. Після ще одного “виклику” директор порозмальовував нам щоденники і класні журнали не дуже гарними оцінками. Мої однокласники і в тому числі і я образились на нього, тому й захотіли помститися.
   У нашого директора був так званий сімейний оберіг. Ми хотіли його викрасти таким чином: через наш класний лабіринт у школу, а потім викрасти цю річ з директорського сейфа. Але наша витівка нам не вдалась. Коли ми проникли у кабінет директора, той чомусь був відчинений. У ньому ми побачили купу різних документів, але... родинний оберіг зник, біля сейфу лежав лише загублений (або забутий) ланцюжок. Ми, звичайно,розчарувалися.
   Вже наступного дня, школа гуділа про втрачений родинний оберіг директора. У цей день він через несподівану пропажу захворів і не прийшов на роботу. Він заборонив всім заходити до його кабінету. Сашка, Таню і мене це дуже здивувало, але ж це було нам на користь, бо ми задумали провести власне розслідування.
   Того ж дня, о 19:00 годині, ми втрьох зустрілися і дісталися до директорського кабінету. Все тут залишилося, як і вчора. Ми почали розглядати цей срібний ланцюжок... і почали проявляти свої знання дедукції. Я помітила, що цей ланцюжок нашої секретарки, він пахнув французькими жіночими парфумами. Але все ж таки найбільшим підтвердженням того, що цей ланцюжок належить секретарці, було те, що він на протилежній стороні був підписаний “Н.І.Ш.” – Наталя Іванівна Шмиць. Це й було доказом. Та мене цікавило те, що вона тут робила. Тому Сашко і Таня погодилися простежити за нею, а я тим часом оглянула її кабінет. У ньому було все, як завжди. Наступного дня директор був у школі, а секретарка теж. Вони обоє поводилися дивно. Увечері вся школа дізналася жахливу новину: секретарка померла. Але чому? Ми все зрозуміли! Саме директор наказав секретарці взяти його ланцюжок, для того щоб дехто її не випередив. Коли ж секретарка ішла пізніше вечором додому, її раптом перехопили і забрали родинний оберіг.
   Я вирішила, що буде добре, якщо Сашко і Тетяна допоможуть мені в одній справі. Коли директор ішов додому, а ми – за ним, я почула якесь шурхотіння у кущах. Раптом, на директора хтось напав. Це був незнайомий нам чоловік. Ми зловили його. Згодом виявилось, що це був брат нашого директора. Він хотів забрати родинний оберіг, бо був молодшим сином і дорогий ланцюжок міг не перейти у спадок до нього. В його квартирі міліція знайшла той самий оберіг. Вже наступного дня він сидів у в’язниці. Директор залишився живим і здоровим. Ми раділи, що змогли проявити себе детективами. На цьому наша справа закінчилася, а з нею і навчальний рік!

МИРНЕ ЛІТО, ЛІТО МИРУ…

Людське життя – як липнева нива. Нині заколосилася, завтра – буде вижата. У мирні дні дуже часто не звертаємо увагу на речі, які в час неспокою стають особливо цінними. Коли над тобою грізно ревуть реактивні літаки, розумієш неоціненність спокійного неба. Коли бачиш перші зморшки на обличчі матері і першу сивину в її косах, розумієш ціну материнства. Коли усвідомлюєш, що зелене дерево, яке нині прихистило тебе від спеки, завтра може стати чорним пнем. Не завжди і не всім нам під силу змінити те, що змінити може лише Всевишній. Тому, нехай це літо стане літом миру, мирним літом.

Тетяна ГРИЦАН
ГОЛУБ
Люблю тебе,
Мій голубе,
За радість і журбу,
Чека на тебе серденько
Цілісіньку добу.
Злітаю в небеса я –
Тобі в очах – сльоза
Росою тихо котиться
В зіницях по краях.
Лечу тобі назустріч,
В світанках і щодня.
До вечора ми разом –
Бо дружба – окриля!

Анастасія КІКЕНА
МАТУСІ
Мамочко, матусю!
Як на тебе подивлюся –
Так і посміхнуся.
Вітер для Тебе пісні співає,
На деревах віти колихає.
Сонечко для Тебе –
промінцем із неба
Світить, світить, сяє,
Теплом огортає.

Вікторія ОРЄХОВА
ТРОЯНДА
На білій троянді –
Краплинки роси,
На білій троянді –
Скарбниця краси.
Люблю я троянду живу,
Ніколи її не зірву.

БЕРЕЗА
Висока береза стояла,
Віти до землі нахиляла.
Зелені листочки шуміли,
Немовби про щось гомоніли.

Вітерець легенький подував,
Березу ніжно колихав.
А листочки, як завжди, шуміли
Немовби про щось гомоніли.

Юлія ВАСЬКІВ
ВЕСЕЛІ НЕБО І СОНЦЕ
Веселе небо навкруги,
Іскри сонця на ньому.

Гривасті хмарки барви розпускають,
А сонце барвистого кольору додає.

Як вечір настає, хмарки втихають,
Бо сонце під периною засинає.

ЛІТО
Літо сіло на віконце,
І сказало радо вмить:
«Подарую дітям сонце,
Хай яскраво пломенить!»

Дари я розсиплю всюди
Буде щастя навкруги,
Літові радіють люди
Щогодини й щодоби.

Вибір (не) повернення

   Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово".

“На скрижалях тороване право...”

“...На рідну мову та свою державу,

На гордий прапор золотисто-синій...” 

   1710 року гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик написав на староукраїнській мові та латинській мові текст Конституції. За нею українському народу не судилось жити – перший європейський правовий документ нового часу залишився письмовою пам’яткою і для європейців, і для українців. Нова українська Конституція написана. За нею живемо. Меншість українського суспільства має за собою владу, але не право, більшість – право. Право на слово, думку, мирне завтра...

Тарас Зварич
***
П'ю чай, молюся, пишу.
Слухаю, співаю й мовчу
Просто знай – я тебе не залишу
Я для тебе все це роблю.

Ти для мене – любов і натхнення,
Ти для мене – радість й печаль.
Просто знай – я твій раб без прощення,
Я буду для тебе міцнішим за сталь.

І я пишаюся тим, що ти є у мене
Саме ти, мені інших не треба.
Проте знай – це за тебе рватиму вени
Я за тебе помру просто неба.

Ти для мене – все, чим я дишу,
Ти для мене – миліша за рай.
Просто знай: я тебе не злишу
Моя Україно, мій рідний край.

***
Герої не помирають на ліжку під вечір
Від простої застуди або від складної ангіни,
Їм не потрібні всі оці зайві речі,
Вони не зі слів знають, що це – руїни.

Руїни кварталів, доріг і чужої душі.
Любові, сердець і людини.
Вони не збирають в полях спориші,
Їм приносять їх на могили.

Герої помирають без страху в очах
Спокійно йдуть у лапи звіра.
І не завжди з автоматом в руках,
Але завжди їхня зброя – це віра.

Героїв пам'ятає нове покоління,
Вони – іскра в наших очах.
Вони посіяли добре насіння.
Герої не вмирають! В не байдужих серцях!

Вікторія Дигас
Українська сім’я
Жили-були три брати славні
Добрі, мудрі та ще й вправні.
Сестра Либідь – гарна й щира,
Всіх братів своїх любила.
Кий - трудівник – місто збудував,
І Києвом його назвав.
Щек – вірний помічник,
Правою рукою був.
А Хорив у бою всіх перемагав,
І піснями утішав.
Ось така родина прекрасна,
Добра, щира, та ще й уміла!
Всіх ворогів з ніг позбивала,
Рід і місто прославляла.
Усі раділи, раділа і я,
Що всі покоління – дружна сімя!
І підтримуємо одні одних завжди,
Бо всі ми – споріднені земляки,
Тому пишаймося цим! –
Що, народжені в чудовій країні,
Ми живемо в нашій рідній Україні!

Рай і Україна
Є на світі Божий рай –
Невідомий людям край.
Але рай для нас – країна,
Наша рідна Україна!

Мар’яна Вовк
Мрія про майбутнє України
   Україна – мальовнича держава, де дівчата – як червона калина, де спів солов’їв – як голос сопілки, де милозвучна мова, якою творять свої шедеври поети. У серці кожного країна саме така, ми любимо її й робимо все, щоб вона процвітала. Та чи знаємо, що Україна пережила? Чи бачимо справжню душу своєї батьківщини зараз?
   Нелегко довелося моїй країні. Плюндрували, нищили, зневажали, катували. Забороняли не тільки говорити, але й думати. Воля була найбільшою мрією багатьох поколінь, народ мусив гнути спину на чужому полі, збирати врожай не для своїх дітей. Дуже боляче зараз це розповідати, бо знаємо усе, через що довелося пройти моїй рідній державі.
   Вистояла. Власною кров’ю виборола волю – той неоціненний скарб, який і досі дуже дорогий кожному. Безліч соколів – Хмельницький, Сагайдачний, Залізняк, Гонта – крильми билися проти ворогів і перемагали. Вони зорали ґрунт для вільної України, а багато поетів допомогли збудувати таку велику оселю – нашу Батьківщину.
   Здавалося б, усе має моя держава: родючі ґрунти, моря, гори, широкі лани. Встигли ми збудувати багато заводів і фабрик, бо багата земля на корисні копалини. Тому й зазіхали сусіди на добро нашої держави. Народ вистояв. Але чому ж зараз життя українців не таке, як хотілося б? Бо не вміємо використати, як належить, усе те, що подарував Бог.
   Я вважаю, що саме теперішня молодь зможе внести своєю працею та зусиллями нашу Україну в ряд найкращих країн світу. На наше покоління покладена велика місія – стати свідомими патріотами. Скажете, забагато мрій? Але ж ні, бо перший крок ми вже зробили: вийшли на Майдан і висловили свою думку, стоїмо, боремося за краще майбутнє, прагнемо жити в європейській демократичній країні.
   Важливим кроком до кращого майбутнього є розвиток науки. Створімо гідні умови для того, щоб майбутні генії працювали у своїй державі, дарували розум і робочі руки Батьківщині, а не шукали заробітку за кордоном. Вважаю: треба подбати про впровадження новітніх технологій, які б зменшували витрати, але збільшували прибутки. Тоді рівень життя в Україні значно зросте. Якщо українці будуть матеріально забезпечені так, як європейські сусіди, тоді Батьківщина розвиватиметься, і мої мрії здійсняться.
   ...Пророк нації Тарас Шевченко дав нам настанови: “обніміться ж, брати мої”, “учітесь, ...думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, “нема на світі України, немає другого Дніпра”. Зрозуміла їх і я, а тому шукаю шляхів до великого майбутнього своєї країни!

Іванна Хомин
Моя батьківщина
   Найдорожче для кожної людини – це колиска, в якій вона народилася, це її Батьківщина. На її стежках вона зробила несміливі перші кроки, промовила перші найдорожчі слова рідною мовою, заспівала щиро першу пісеньку і закружляла у першому своєму таночку. А ще – вчилася творити добро, пізнавала світ і себе у ньому.
   Для мене такою землею є Україна. Я люблю свою країну, її гори, степи, ліси, міста і села, її народ. З ранніх років батьки навчили мене жити в гармонії з природою свого краю, бачити, слухати і шанувати її. І тепер я не зірву жодної квіточки, що замріяно задивляється зіницею – сонечком у безмежжя блакитного неба, ані різьбленого листочка, що тріпоче від ласкавого вітрика, не сполохаю пісні пташинки, й кроків працьовитої мурашинки.
   Моя Батьківщина – це вечірні замріяні зорі, високе й могутнє Сонце, веселкова дуга над двома берегами, дивний Місяць, що так схожий на людину (молодий, уповні й старий). А ще – люди, які стоять біля мене оберегом і дарують тепло , радість і любов.
   Кажуть, що людина – ніби верба: всюди приживеться. Так, і в чужій стороні можна жити, працювати, творити добро чи зло. Але завжди стискатиме серце сум за рідною мовою, за батьківським домом, за пахощами трав у милій, далекій уже стороні.
   Я так люблю тебе, моя Україно! Горджуся народом своїм: героями і трударями! Не бути без тебе мені, як без сонця, без слова батьківського, без ласки маминої!

Діброва гай, усе довкола –
Це наша українська мова.
Люби її, не забувай –
Це твій один-єдиний край!

Щоденник вічної тріоди

   Якось один могутній правитель стародавнього світу, поглянувши на зоряне небо, впав на коліна і промовив: “Творче неба і землі, я ж – піщинка в безкрайньому морі, а Ти звертаєш Свій зір до мене”. Він тоді таки підвівся з колін. Але не зміг осягнути цієї істини. І тільки його син зрозумів, що “Бог вічність вклав у серця людей”. Людина, котра насмілюється змарнувати годину часу, ще не зрозуміла справжню ціну життю. Бо життя – це духовна вічність. В триєдності народження, життя, смерті. В іпостасях батька, матері, дитини. У Святій Трійці, де споконвіків – Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Не забуваймо, що віра в них робить нас не лише сильнішими й могутнішими, але нездоланними для будь-яких життєвих перепон. А ще – беззаперечно віримо в Слово!

Іванна Боднар
Роздуми
Бути святим. А як ним бути?
Як сенс свого життя збагнути?
Як не образити нікого
Нещирим і недобрим словом?

Питань багато виникає,
Постійно в пошуку блукає
Душа – загублена овечка,
Потім присяде на краєчку

І знов замкнеться у собі
З тяжкою тугою, в журбі,
Бо далі жити так несила,
І білий світ їй вже немилий.

Він є жорстоким, непростим,
По ньому дуже важко йти,
Щоб не спіткнутись, не згрішити,
Усіх всім серцем слід любити.

Отак щодня себе терзає
Душа, яка не уявляє,
Як в святості прожити їй
І дати відсіч силі злій.

Та є Господь, і він все бачить,
Він – поряд, і хоча неначе
Його нема, але завжди
Звільнить й врятує від біди.

Святим у світі важко бути,
Якщо не бачити й не чути
Всевишнього в собі самім –
Тоді не варто на землі

Людьми народжуватись й жити,
Краще й зовсім не народитись,
Бо в святості єдиний смисл –
Потрапити до неба, чи униз.

Тарас Зварич
Запитання
Про що думає перехожий,
Коли в очах його печаль?
Він незнайомий, але на когось схожий.
Й погляд цей спрямований у даль.

Чому сміється й плаче мала дитина?
Як бачить цей світ вона?
Чому жодна жива людина
Не пам’ятає як дитиною була?

Чи справді є у нас душа,
Чи це просто черговий міф банальний?
Чи додає сили рідна земля,
Коли зробити крок треба фінальний?

Чому одного все цікавить?
Іншому ж – плювати на усе?
Чому один, не знає і лукавить,
А інший – повернеться спиною й мовчки піде.

Я вірю
Я вірю в те, що час верне нам все по правді,
Все до останнього, хто що там заслужив.
Що він покаже, чого вчинки наші були варті,
І хто за життя нічого й не зробив.

Я вірю, що колись таки настане правда,
Нехай безглузді, нехай наївні мої мрії.
Але хіба погано вірити в щасливе завтра?
По-моєму – гірше жити без надії.

Я вірю в диво, що воно насправді є,
І хай там що нам кажуть люди.
Тільки до того серця воно дістає,
Котре вміє справді бачити і чути.

Ілона Яцишин
Відкрити двері до душі
Відкрити двері до душі
Щоб знов її пошматували?
Не люди... Звірі-бо пусті
В них серце – камінь, щоб ви знали

Заради користі своєї
Здають в оренду почуття
І продають їх, як на ринку
Мовляв, “Купляй – любов, краса”.

Але ж любов не всім дається –
Не купиш і не продаси.
Тільки відчуєш якось в серці
Тихенький шепіт від краси.

І душу не регенеруєш,
Довіру також не вернеш –
Так от подумай, любий друже,
В якому світі ти живеш.

Життя – театр, а ми – актори,
Як написав колись Шекспір.
Хто обіцяв звернути гори
Забув, напевне, їх розмір.

І покоління ми втрачаєм
Адже в дванадцять курять, п’ють.
І мало хто з людей ще знає,
Для чого в світі цім живуть.

Але життя таке коротке –
Цінуйте його кожну мить!
Щоб не казали, що самотні –
Не квапте час, він й так летить!

Соломія Пилипчук
Туман
Пасеться у полях сивесенький туман –
Все сизокрилою хустиною вкриває.
Не любить він, а може це обман? –
Коли з-за хмари сонце виглядає.
Видніється – аж ген коло ріки,
Там пасма свої тихо розплітає.
Але ніколи не почуєш ти,
Як тихо річку він перепливає.
Ніхто не знає, як прийде зима,
Де той туман себе в снігах ховає?
Напевно, у хмаринкових дощах –
Аж до весни тихенько спочиває.

Віталіна Гошовська
Якби дерева могли говорити
Тиха ніч навколо,
Вже скінчився день.
Тихий шелест в полі,
І не чуть пісень.
Миттю все заснуло:
Й люди, і трава,
Сонце ж – потонуло,
Де ріка жива.
Дерево самотнє,
Мліє у цю мить.
Джерельце холодне
У яру дзюрчить.
Ех, якби дерева
Вміли говорить,
У піснях співати,
Як нам, людям, жить.
Всю красу духовну
Щоб відкрили нам
Отоді б злетіли
Ми над майбуттям!

Юлія Пашко
Діамантовий перстень
   Літо. Початок червня. Світлий і прекрасний ранок. Куточки хмар виблискували золотом. Вогненною цівкою виплеснувся перший промінь сонця. Безтурботний, тихий і теплий вітерець прогулювався поміж деревами, квітами й травами, змішуючи, наче талановитий парфумер, їх неповторні аромати.
   Цей ранок міг би вирости й стати дуже добрим днем, якби не наближалась до його кордонів спека. Вона втомлювала Катю. Десятирічна дівчинка часто приходила до лісу. Їй тут також було самотньо, але спокійно. Вона не хотіла повертатися додому, щоб зайвий раз не зустріти свого батька – п’яницю. Він завжди пив. Вона постійно потрапляла під його важку руку. Батько очорнював її усіма відомими йому прокляттями...
   Сумні думки обтяжували Катрусину душу. Вона навіть не зауважила, що звернула зі стежки. Заглиблена у свої роздуми, весь час дивилася собі під ноги. Раптом побачила, як щось зблиснуло у траві. Дівчинка спершу подумала, що то – роса у променях вранішнього сонця. Але це був перстень з діамантом. Діамант був справжній й ховав у своєму осерді холодний вогонь. Дівчинка захоплено оглядала його. По недовгих роздумах перстень одягнула на палець, і, милуючись грою відблисків від діаманта, рушила далі. Їй не хотілося знову повертатися додому. Вона прагнула стати вільною від цього життя, від бід, що спіткали її. Катя побачила хатину. Переступивши її поріг, дівчинка побачила бабусю. Та здивовано оглянула гостю. Врешті, сказала:
   – Не бійся, заходь, дівчинко, – й стала розпитувати, хто вона така й звідки.
   Вислухавши розповідь, співчутливо промовила:
   – Бідолашна... Ну, якщо тобі не можна повертатися додому, то залишайся. Я самотня. Будеш мені, за рідну дочку.
   Катрусю розчулили лагідні слова, і вона залюбки погодилася. Господиня хатини була задоволена, що тепер буде не сама. Раптом побачила на руці дівчинки перстень.
   – А це в тебе що? Мабуть, украла? А я ще тебе вважала чесною дівчинкою... – мовила докірливо.
   Катя відповіла:
   – Ні, я його знайшла в лісі, у траві. Знаю, це трохи дивно, але це щира правда.
   ...Дівчинка прокинулася посеред ночі. Їй уже не хотілося спати. Тому вирішила погуляти в лісі. Навкруги було темно. Місяць і зірки з цікавістю спостерігали за нею. Врешті дійшла до озерця. На ньому мерехтіла блискуча місячна доріжка, по якій прогулювалась зграя пустотливих золотих рибок. Катя знову поринула у роздуми: “Як же часто люди шукають щастя і не бачать його. А воно може бути зовсім поруч. Прагнуть багатства, а коли отримують його, розуміють, що воно не приносить їм істинної радості. Бо найголовніше щастя кожної людини – це сім’я і дім. Люди помічають речі не через справжню красу, а через ціну, яку їм придумали. Через цей маленький, блискучий камінчик, вони можуть зважитися навіть на вбивство...”.
   Коштовний камінь міг принести Катрусі чималі статки. Але вона вчасно зрозуміла ціну всього. Не вагаючись, кинула перстень в озеро. Осяяний ниточками місячних променів, він зблиснув на прощання та назавжди зник у воді. Катруся поглянула на опівнічне небо. Там пломеніли зірки. В стократ сильніше від діаманта пломеніли.

“Ви колись над нашою колискою вечорами тихими схилялися...”

   Рука, яка гойдає колиску – править світом. І майбутнє націй – в руках матерів. Наш духовний пророк Тарас Шевченко, котрий в малому віці залишився без матері, запевнив наступні покоління:

“ ...на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим”

   Безперечно, все прекрасне в кожному з нас – від променів Сонця і молока Матері. Вшануймо єдину в світі богиню, котра не знає атеїстів. Адже вона з нами і в години радості, і в години смутку. Перший подарунок матері – життя, другий – любов, третій – розуміння. І ми не перестаємо бути дітьми, допоки у нас є матері. Не скупімось на щирі слова і добрі вчинки для Берегині роду людського. Даруймо їх щодня!

Вікторія Орєхова
Лагідна, ласкава...
Лагідна, ласкава –
Дорогенька ненька.
В колисці колисала
Ніжна і рідненька.
Гуцул з полонини
Заграв на трембіті:
“Мама моя мила –
Одна в цілім світі!”

Вікторія Юшко
Найрідніша
Ненько, ненечко моя,
Найрідніша в світі,
Ти – найкраща від усіх,
Як калина в цвіті.
Із тобою у домівці
Світло і приємно.
Гладиш ніжно по голівці,
Як сонечко землю.

Андріана Беш
Мама
Ми виросли, а ти – не постаріла,
Хоча роки, як журавлі летять.
А лише коси трохи побіліли,
І уві сні руки натруджені болять.

Як вчора, мамо, нас водила
Від столу до дверей – в далекий світ.
І першим крокам малим раділа,
І вчила, як в руці тримати хліб.

Галина Сивак
Добра порада
  Одного разу Маринка збиралась по гриби. Мама просила її: “Одягайся дуже тепло”. Але дівчинка не послухалась. Вона часто не слухала батьків.
  Коли Маринка зайшла в ліс, то побачила гриби. Вони були незвичайні. Вона згадала, що незнайомі гриби не можна брати. Але подумала: “А якщо він чарівний? Це й так ніхто не побачить!”. І коли її рука простяглася до гриба, то її перехопив голос, добрий лагідний, як у матусі. “Не бери, не можна!”.
  За деревом Маринка побачила гарну жінку в бузкового кольору платті, з великими крилами. На голові у неї була золота корона, а в руках – блискуча рожева паличка. Фея привіталася: “Добридень, Маринко!”.
   “Звідки ви знаєте моє ім’я?” – запитала дівчинка. “Я знаю всіх дітей, – відповіла Фея. – Знаю і про тебе. Ти не слухаєшся мами”. “Пробачте, Феє, я не буду так більше...” – благала дівчинка. “Ти не в мене, а в мами пробачення проси”, – порадила Фея.
  “Де ти живеш?” – запитала школярка. Фея відповіла: “Неподалік лісу в маленькому будиночку. Ходімо, я запрошую тебе до себе додому”. Вони підійшли ближче до будинку. Дівчинка здивувалася. Він був чудовий, вкритий блискучими зірочками. Вони зайшли всередину. Фея почастувала її печивом. Маринка подякувала і сказала: “Мені час додому”. – “Я проведу”, – тихенько промовила Фея.
  Вона ще раз попросила Маринку бути чемною. Дівчинка розчулилась. Сльоза з її очей впала на землю. З неї виріс бузок. Вона здивувалася. А Фея сказала: “Біля цього дерева будемо зустрічатись кожного дня”.
  Увійшовши до будинку, Маринка кинулась до мами: “Мамо, матусенько. Я зустріла в лісі Фею. Вона провела мене додому. А найголовніше – вона наказала слухатись тебе. Я люблю тебе, матусю!”.