“Вічності ніхто не відміняв. Не знати свого минулого, не означає убезпечитись від нього”. Ці слова відома українська письменниця Оксана Забужко промовила для тих, хто ще не зрозумів значення скороминущого і значення вічного. Всі ми прагнемо миру і простого людського щастя. Щастя прокидатись і бачити мирне блакитне небо, щастя милуватись врожайною золотою нивою. А ще – проводжати до вирію журавлів, розгадувати пророчі сни, зустрічати справжніх друзів, готуватись до Першовересня. Так було завжди. Нехай так буде завжди. Бо скороминуще мине, а вічне – обов’язково залишиться.
Іванна Хомин
Журавлі
Летять журавлі, летять малі –
Відлітають вони у далекі краї.
Крізь хмари крилами лопочуть,
Залишитись хочуть.
Але мусять летіти,
На чужині жити.
В Україну, журавлики, прилетіть,
Мир нам і спокій принесіть.
Тарас Зварич
Пророчі сни
Пророчі сни,
Колюча темрява,
Любителі весни
Чаю та печива.
Час неквапливо –
На схід до світанку.
Ми творимо диво,
Чекаючи ранку.
Щастя? – Не треба
Нам свого вистачає
Біль? – Не проблема,
Хто має, той знає!
Думки – поміж зорі
Нехай там витають.
Думкам ковток волі –
Хай знають, що мають.
Нам тут не всидіти,
Тут трохи затісно.
Нам треба летіти
Поки ще не пізно.
Вікторія Юшко
Дружба
Дружба сяє, немов сонце
Є незгасною вона,
Як поглянеш у віконце,
Де гуляє дітвора.
Дружба – то душі дарунок,
То – серця потреба.
Мов сонця поцілунок,
Наче хмаринка з неба.
Вона та, яку чекають
Дивись, не загуби її,
Вона та, яку всі знають,
Як найкраще у житті!
Христина Креховецька
Родинний оберіг (оповідання – детектив)
Минулого літа зі мною трапилась дивна пригода, у якій я змогла проявити себе справжнім детективом.
Перед останнім дзвоником (напередодні 31 травня) ми з однокласниками вирішили побешкетувати у школі. Нам спочатку дісталося від Наталії Юріївни (нашої класної керівнички), а пізніше, коли ми ледь не спалили свій клас, сам директор вирішив провести з нами бесіду! Оскільки всі директори, як то кажуть, красномовні та культурні люди, то він почав нам вичитувати правила поведінки учнів і ще щось там таке нецікаве. Але ми ж діти, і, звичайно ж не послухали його. Після ще одного “виклику” директор порозмальовував нам щоденники і класні журнали не дуже гарними оцінками. Мої однокласники і в тому числі і я образились на нього, тому й захотіли помститися.
У нашого директора був так званий сімейний оберіг. Ми хотіли його викрасти таким чином: через наш класний лабіринт у школу, а потім викрасти цю річ з директорського сейфа. Але наша витівка нам не вдалась. Коли ми проникли у кабінет директора, той чомусь був відчинений. У ньому ми побачили купу різних документів, але... родинний оберіг зник, біля сейфу лежав лише загублений (або забутий) ланцюжок. Ми, звичайно,розчарувалися.
Вже наступного дня, школа гуділа про втрачений родинний оберіг директора. У цей день він через несподівану пропажу захворів і не прийшов на роботу. Він заборонив всім заходити до його кабінету. Сашка, Таню і мене це дуже здивувало, але ж це було нам на користь, бо ми задумали провести власне розслідування.
Того ж дня, о 19:00 годині, ми втрьох зустрілися і дісталися до директорського кабінету. Все тут залишилося, як і вчора. Ми почали розглядати цей срібний ланцюжок... і почали проявляти свої знання дедукції. Я помітила, що цей ланцюжок нашої секретарки, він пахнув французькими жіночими парфумами. Але все ж таки найбільшим підтвердженням того, що цей ланцюжок належить секретарці, було те, що він на протилежній стороні був підписаний “Н.І.Ш.” – Наталя Іванівна Шмиць. Це й було доказом. Та мене цікавило те, що вона тут робила. Тому Сашко і Таня погодилися простежити за нею, а я тим часом оглянула її кабінет. У ньому було все, як завжди. Наступного дня директор був у школі, а секретарка теж. Вони обоє поводилися дивно. Увечері вся школа дізналася жахливу новину: секретарка померла. Але чому? Ми все зрозуміли! Саме директор наказав секретарці взяти його ланцюжок, для того щоб дехто її не випередив. Коли ж секретарка ішла пізніше вечором додому, її раптом перехопили і забрали родинний оберіг.
Я вирішила, що буде добре, якщо Сашко і Тетяна допоможуть мені в одній справі. Коли директор ішов додому, а ми – за ним, я почула якесь шурхотіння у кущах. Раптом, на директора хтось напав. Це був незнайомий нам чоловік. Ми зловили його. Згодом виявилось, що це був брат нашого директора. Він хотів забрати родинний оберіг, бо був молодшим сином і дорогий ланцюжок міг не перейти у спадок до нього. В його квартирі міліція знайшла той самий оберіг. Вже наступного дня він сидів у в’язниці. Директор залишився живим і здоровим. Ми раділи, що змогли проявити себе детективами. На цьому наша справа закінчилася, а з нею і навчальний рік!
Іванна Хомин
Журавлі
Летять журавлі, летять малі –
Відлітають вони у далекі краї.
Крізь хмари крилами лопочуть,
Залишитись хочуть.
Але мусять летіти,
На чужині жити.
В Україну, журавлики, прилетіть,
Мир нам і спокій принесіть.
Тарас Зварич
Пророчі сни
Пророчі сни,
Колюча темрява,
Любителі весни
Чаю та печива.
Час неквапливо –
На схід до світанку.
Ми творимо диво,
Чекаючи ранку.
Щастя? – Не треба
Нам свого вистачає
Біль? – Не проблема,
Хто має, той знає!
Думки – поміж зорі
Нехай там витають.
Думкам ковток волі –
Хай знають, що мають.
Нам тут не всидіти,
Тут трохи затісно.
Нам треба летіти
Поки ще не пізно.
Вікторія Юшко
Дружба
Дружба сяє, немов сонце
Є незгасною вона,
Як поглянеш у віконце,
Де гуляє дітвора.
Дружба – то душі дарунок,
То – серця потреба.
Мов сонця поцілунок,
Наче хмаринка з неба.
Вона та, яку чекають
Дивись, не загуби її,
Вона та, яку всі знають,
Як найкраще у житті!
Христина Креховецька
Родинний оберіг (оповідання – детектив)
Минулого літа зі мною трапилась дивна пригода, у якій я змогла проявити себе справжнім детективом.
Перед останнім дзвоником (напередодні 31 травня) ми з однокласниками вирішили побешкетувати у школі. Нам спочатку дісталося від Наталії Юріївни (нашої класної керівнички), а пізніше, коли ми ледь не спалили свій клас, сам директор вирішив провести з нами бесіду! Оскільки всі директори, як то кажуть, красномовні та культурні люди, то він почав нам вичитувати правила поведінки учнів і ще щось там таке нецікаве. Але ми ж діти, і, звичайно ж не послухали його. Після ще одного “виклику” директор порозмальовував нам щоденники і класні журнали не дуже гарними оцінками. Мої однокласники і в тому числі і я образились на нього, тому й захотіли помститися.
У нашого директора був так званий сімейний оберіг. Ми хотіли його викрасти таким чином: через наш класний лабіринт у школу, а потім викрасти цю річ з директорського сейфа. Але наша витівка нам не вдалась. Коли ми проникли у кабінет директора, той чомусь був відчинений. У ньому ми побачили купу різних документів, але... родинний оберіг зник, біля сейфу лежав лише загублений (або забутий) ланцюжок. Ми, звичайно,розчарувалися.
Вже наступного дня, школа гуділа про втрачений родинний оберіг директора. У цей день він через несподівану пропажу захворів і не прийшов на роботу. Він заборонив всім заходити до його кабінету. Сашка, Таню і мене це дуже здивувало, але ж це було нам на користь, бо ми задумали провести власне розслідування.
Того ж дня, о 19:00 годині, ми втрьох зустрілися і дісталися до директорського кабінету. Все тут залишилося, як і вчора. Ми почали розглядати цей срібний ланцюжок... і почали проявляти свої знання дедукції. Я помітила, що цей ланцюжок нашої секретарки, він пахнув французькими жіночими парфумами. Але все ж таки найбільшим підтвердженням того, що цей ланцюжок належить секретарці, було те, що він на протилежній стороні був підписаний “Н.І.Ш.” – Наталя Іванівна Шмиць. Це й було доказом. Та мене цікавило те, що вона тут робила. Тому Сашко і Таня погодилися простежити за нею, а я тим часом оглянула її кабінет. У ньому було все, як завжди. Наступного дня директор був у школі, а секретарка теж. Вони обоє поводилися дивно. Увечері вся школа дізналася жахливу новину: секретарка померла. Але чому? Ми все зрозуміли! Саме директор наказав секретарці взяти його ланцюжок, для того щоб дехто її не випередив. Коли ж секретарка ішла пізніше вечором додому, її раптом перехопили і забрали родинний оберіг.
Я вирішила, що буде добре, якщо Сашко і Тетяна допоможуть мені в одній справі. Коли директор ішов додому, а ми – за ним, я почула якесь шурхотіння у кущах. Раптом, на директора хтось напав. Це був незнайомий нам чоловік. Ми зловили його. Згодом виявилось, що це був брат нашого директора. Він хотів забрати родинний оберіг, бо був молодшим сином і дорогий ланцюжок міг не перейти у спадок до нього. В його квартирі міліція знайшла той самий оберіг. Вже наступного дня він сидів у в’язниці. Директор залишився живим і здоровим. Ми раділи, що змогли проявити себе детективами. На цьому наша справа закінчилася, а з нею і навчальний рік!
Немає коментарів:
Дописати коментар