четвер, 21 серпня 2014 р.

“Милуватись блакитним небом, нивою щедрою золотою...”

   “Вічності ніхто не відміняв. Не знати свого минулого, не означає убезпечитись від нього”. Ці слова відома українська письменниця Оксана Забужко промовила для тих, хто ще не зрозумів значення скороминущого і значення вічного. Всі ми прагнемо миру і простого людського щастя. Щастя прокидатись і бачити мирне блакитне небо, щастя милуватись врожайною золотою нивою. А ще – проводжати до вирію журавлів, розгадувати пророчі сни, зустрічати справжніх друзів, готуватись до Першовересня. Так було завжди. Нехай так буде завжди. Бо скороминуще мине, а вічне – обов’язково залишиться.

Іванна Хомин
Журавлі
Летять журавлі, летять малі –
Відлітають вони у далекі краї.
Крізь хмари крилами лопочуть,
Залишитись хочуть.
Але мусять летіти,
На чужині жити.
В Україну, журавлики, прилетіть,
Мир нам і спокій принесіть.

Тарас Зварич
Пророчі сни
Пророчі сни,
Колюча темрява,
Любителі весни
Чаю та печива.

Час неквапливо –
На схід до світанку.
Ми творимо диво,
Чекаючи ранку.

Щастя? – Не треба
Нам свого вистачає
Біль? – Не проблема,
Хто має, той знає!

Думки – поміж зорі
Нехай там витають.
Думкам ковток волі –
Хай знають, що мають.

Нам тут не всидіти,
Тут трохи затісно.
Нам треба летіти
Поки ще не пізно.

Вікторія Юшко
Дружба
Дружба сяє, немов сонце
Є незгасною вона,
Як поглянеш у віконце,
Де гуляє дітвора.

Дружба – то душі дарунок,
То – серця потреба.
Мов сонця поцілунок,
Наче хмаринка з неба.

Вона та, яку чекають
Дивись, не загуби її,
Вона та, яку всі знають,
Як найкраще у житті!

Христина Креховецька
Родинний оберіг (оповідання – детектив)
   Минулого літа зі мною трапилась дивна пригода, у якій я змогла проявити себе справжнім детективом.
  Перед останнім дзвоником (напередодні 31 травня) ми з однокласниками вирішили побешкетувати у школі. Нам спочатку дісталося від Наталії Юріївни (нашої класної керівнички), а пізніше, коли ми ледь не спалили свій клас, сам директор вирішив провести з нами бесіду! Оскільки всі директори, як то кажуть, красномовні та культурні люди, то він почав нам вичитувати правила поведінки учнів і ще щось там таке нецікаве. Але ми ж діти, і, звичайно ж не послухали його. Після ще одного “виклику” директор порозмальовував нам щоденники і класні журнали не дуже гарними оцінками. Мої однокласники і в тому числі і я образились на нього, тому й захотіли помститися.
   У нашого директора був так званий сімейний оберіг. Ми хотіли його викрасти таким чином: через наш класний лабіринт у школу, а потім викрасти цю річ з директорського сейфа. Але наша витівка нам не вдалась. Коли ми проникли у кабінет директора, той чомусь був відчинений. У ньому ми побачили купу різних документів, але... родинний оберіг зник, біля сейфу лежав лише загублений (або забутий) ланцюжок. Ми, звичайно,розчарувалися.
   Вже наступного дня, школа гуділа про втрачений родинний оберіг директора. У цей день він через несподівану пропажу захворів і не прийшов на роботу. Він заборонив всім заходити до його кабінету. Сашка, Таню і мене це дуже здивувало, але ж це було нам на користь, бо ми задумали провести власне розслідування.
   Того ж дня, о 19:00 годині, ми втрьох зустрілися і дісталися до директорського кабінету. Все тут залишилося, як і вчора. Ми почали розглядати цей срібний ланцюжок... і почали проявляти свої знання дедукції. Я помітила, що цей ланцюжок нашої секретарки, він пахнув французькими жіночими парфумами. Але все ж таки найбільшим підтвердженням того, що цей ланцюжок належить секретарці, було те, що він на протилежній стороні був підписаний “Н.І.Ш.” – Наталя Іванівна Шмиць. Це й було доказом. Та мене цікавило те, що вона тут робила. Тому Сашко і Таня погодилися простежити за нею, а я тим часом оглянула її кабінет. У ньому було все, як завжди. Наступного дня директор був у школі, а секретарка теж. Вони обоє поводилися дивно. Увечері вся школа дізналася жахливу новину: секретарка померла. Але чому? Ми все зрозуміли! Саме директор наказав секретарці взяти його ланцюжок, для того щоб дехто її не випередив. Коли ж секретарка ішла пізніше вечором додому, її раптом перехопили і забрали родинний оберіг.
   Я вирішила, що буде добре, якщо Сашко і Тетяна допоможуть мені в одній справі. Коли директор ішов додому, а ми – за ним, я почула якесь шурхотіння у кущах. Раптом, на директора хтось напав. Це був незнайомий нам чоловік. Ми зловили його. Згодом виявилось, що це був брат нашого директора. Він хотів забрати родинний оберіг, бо був молодшим сином і дорогий ланцюжок міг не перейти у спадок до нього. В його квартирі міліція знайшла той самий оберіг. Вже наступного дня він сидів у в’язниці. Директор залишився живим і здоровим. Ми раділи, що змогли проявити себе детективами. На цьому наша справа закінчилася, а з нею і навчальний рік!

Немає коментарів:

Дописати коментар