середа, 14 листопада 2018 р.

Барвисті спогади про осінь

Життя природи починається з ранньої весни, розквітає і повниться красою серед гарячого літа, дарує нам щедрі плоди з рук багатої барвистої осені.
Ми закохуємось у прекрасне, бо кожна пора року милує наш зір, бентежить серце і не дозволяє нам залишатися байдужими. Краса окрилює душу, нашіптуючи їй слова, які лягають рядочками на аркуш паперу, утворивши вірш – переспів побаченої і відчутої містерії дива.
Осінь не лише багата на смаколики, вона ще різнобарвна золотава фея ніжності і захвату. Отож, споглядаючи її, мимоволі присвячуємо їй свої оди. А шибеник-вітер підхоплює їх і, наче розмальоване осінню листя, розносить по цілому світу, щоб подарувати серцям, які ще не закохані в осінь.
Запрошуємо до читання віршів учасників осіннього марафону.

Людмила ПЕРЕВІЗНИК
               *   *   *
Написаним стало несказане все.
Осінь зливи рясні й дні холодні несе –
Розмиті дощами, розхристані вітром,
Лише сірий колір зоставсь на палітрі.
Додай, мила осене, фарб різних, звуків,
Зігрій теплим променем душі і руки,
Сплітай візерунками бабине літо.
Всміхнись! Зупинись! Припини сльози лити.
І ми порадіємо разом з тобою –
Яскравою, щедрою і золотою.

               *   *   *
І знов всі дороги й стежки ведуть прямо в осінь.
І ждуть парасолі в кутку свого виходу в світ,
А ми з павутиння доріг вибираємось досі,
І падають яблука вслід з обважнілих віт.
Наповнимо кошик цим червонобоким щастям,
Відкусимо – й літо із губ потече соковитим струмком.
Його не вернути тепер, та й ніколи не вдасться,
Згадаєм хіба, як укриє зима молоком
Дороги і пагорби, мрії, думки, сподівання
І ріки молочні, й кисільні усі береги.
І зиму, як осінь, приймемо без смутку й вагання, –
Рахунки оплачено. Сплачено долі борги.

Мар’яна ВАГІЛЬ
Осінь… пожовклого терпіння
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювалось з повагою вічне терпіння.
Залишившись наодинці… надія «невеличка»
Осінь… опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь… Серця німіють, мов паралізовані,
Страх… не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця  жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів’яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутися людям зустрічним?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне – нами керує Вища Сила.

Таня БРІЦЬКА
Осінній танець
Завіяв вітер ніжно-ніжно,
І листя закрутилося у танці:
Дубове,
Кленове,
І, ніби у парі,
Кружляє нестримно
В осінньому вальсі.
Десь там червоне,
А тут тільки жовте,
Переплелися, як  пісні слова.
Звуки ворони,
Що каркне й замовкне,
Перебивають усі ці дива.
Вальдтейфель, Штраус,
Чайковський, Шопен
Тихо звучали у шурхоті листя…
Мелодії  Осені, щастя, краси
В танці прекрасному
переплелися…

Осінь
Осінні яблуні,такі самотні.
Поскидали свої листочки,
Розсипаючи по травичці,
Що від холоду змерзла зовсім, 
По болоті і по водичці,
Що дзюркоче в холодну осінь…
Берегами, біля ріки
Чути, як журавлі курличуть
Не роки так, а вже віки,
Вони чують холод і кличуть.
Зашуміли сильні вітри,
І осінь кличе зиму до себе.
Вона близько вже, за дверми,
Одягає шубу на небо…

Чарівниця-осінь
Осінь розкидала своє листя
І затьмарила дні – дощами,
І за гори далекі, імлисті,
Захід сонця не видно ночами.
Мою душу листопад чарує.
Заворожує, манить фарбами,
Тиха осінь повсюди вирує,
Розсипаючи чари листками.

Назарія ВЕСНЯНКО
               *   *   *
Душа моя у осінь закохалася,
Захоплено їй дивиться у очі.
Вона ж на голос вітру відізвалася,        
Який танцює з нею до півночі.

Біжу собі стежиною багряною,
Стрункі дерева трохи оголилися
Тепер я буду осені слухняною,
Щоб люті павуки не розізлилися.

Спішу присісти тихо десь в садочку,
Осіннім милуватись краєвидом.
Душа сховалась в райському куточку,
Який чарує неповторним видом.

І вже не хочеться спішити жити,
А щедро цим насолодитись днем.
На росах й павутинках ворожити,
Тримати ніжне щастя хризантем.

Люба ТИМЧІЙ
Юна осінь
Запросило літо осінь в гості,
Килими зелені постелило.
Тільки ця красуня модна – осінь
В гості трохи – трохи запізнилась.

Бо вдягалась у багряні шати,
Малювала губи, як в калини,
Встигнула намисто нанизати
Із рясної спілої шипшини.

Зичила серпанок у світанків,
Чоботи – із кленових листочків.
Золотом розшила вишиванку –  
Вся в жоржинах вквітчана сорочка.

Ну, а плахта – як осіннє чудо!
В коси айстри й чорнобривці заплітала…
«В літа – найгарніша гостя буду!» –
Мріяла, коли так прибиралась.

Та поки вона отак вдягалась –
Літо в вирій знову полетіло.
Юна осінь в нас тепер зосталась,
Щоб її краса усіх нас гріла.

Пізня осінь
Осінь грала на струнах дощів,
Сумом так огортаючи душу.
Заставляла вдягати плащі
Й чобітьми розгрібати калюжі.

А в думках – тільки ласка й тепло,
В ще не скинутім жовтім уборі.
Літо бабине сонцем цвіло
В хризантемовім буйному морі.

Осінь променем сонця легким
Обнімала, як матінка, гріла.
І сльоза, на засохлім листку
Вже осінню журбу тихо змила.

Ще не в’януть квітки хризантем,
Ще шипшину птахи не склювали.
Не сховались за сірим дощем,
Вкриті в сивий туман, перевали.

До закінчення осені час
Наближається. День вже короткий.
Плаче осінь дощем повсякчас,
Бо не хоче стрічати порошу.

Ще хоч трохи віддам вам тепла,
Ще засяю я сонцем осіннім…
Кольоровий жупан роздягла
Й плащ вдягнула, колючий, як іній.

«Залишися!» – я осінь прошу –
Листя ще з всіх дерев не опало,
Й твої струни, ясні від дощу
Ще морози в футляр не сховали.

Оксана СПОДАР
               *   *   *
Вже це місто промокло до нитки…
                                                     І я разом з ним.
Ми закохані в Осінь. –
                             Вона ж нас про це не просила…
Про байдужість її
                             розкажу  лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
                             я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
                             устами зеленими…
Усміхався до мене
                             мій Лицар із княжим ім’ям…
Мов барвисті метелики,
                             рими літали над кленами,
І літала душа
                      легкокрилим дзвінким солов’ям…

А сьогодні дощі
                       в кожній краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
                       спогади жовті зривають.
Осінь замість натхнення
                       принесла безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
                       їй заплакану пісню співають.
І нічого хорошого
                       наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
                       такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
                       мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
                                            Княже ім’я.

               *   *   *
Печаль осіння тихо бродить садом,
і спогади пожовклі шурхотять,
милується вечірнім зорепадом –
то мрії згаслі їй до ніг летять…
Печаль осіння виходу не бачить –
куди не глянеш – кривда і обман.
Дощі, як люди – так невтішно плачуть!..
А поміж ними час, немов туман –
такий густий
                        і вогкий,
                                       і холодний…
Здається, став на місці і не йде…
І вітер-бомж обірваний, голодний
ніяк собі притулку не знайде…
Печаль осіння в вікна заглядає –
в очах у неї стільки доброти!..
В долонях теплих наші сни гойдає
і просить Бога
                      нам допомогти.

Немає коментарів:

Дописати коментар