«Я торкаюсь неба…»

Наприкінці 2016 року двері літературної студії «Слово» Долинської ЦРБ відчинила талановита учениця 9 класу Вигодської загальноосвітньої школи Аміна Бойко. Ця дівчина не просто любить вірші, знає і декламує їх у Вигодському клубі читців поезії, де посідає призові місця. Вона і сама пише оригінальні, як для її віку поезії, де відчувається задум, де виробляється своєрідний стиль, де є цікаві образи і висвітлені нові теми. Аміна є також однією із активних учасниць клубу розмовної англійської мови, що діє при Долинській центральній районній бібліотеці. Надзвичайно скромна, сумлінна дівчинка, її вірші оприлюднені на тематичній сторінці «Срібне коло», яку студія друкує в газеті «Добра справа».

Сьогодні маємо втішну новину – Аміну почули і оцінили на всеукраїнському рівні. Згідно з рішенням журі Всеукраїнського конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» імені кримського українського поета Данила Кононенка, який оголосила газета «Кримська світлиця», Аміна Бойко – одна із переможців у номінації «Поезія». Високу оцінку отримали вірші, які на електронну адресу газети «Кримська світлиця» надіслала з легкої руки редактор літературної студії, письменниця Галина Максимів. Церемонія нагородження відбудеться 17 квітня ц. р. у м. Києві в Театрі на Подолі. Детальніше про подію згодом на сайті нашої бібліотеки.

***

Вона сиділа на даху і топилася в темряві.

Ніч така суцільна й м'яка була.

Вона сиділа на даху своєї майстерні,

А здавалося, – ніби на даху неба.

Вона сиділа тихо, та раптом крик боляче вдарив у вухо.

Спантеличена зірвалася на ноги. Тінь?!

Так, не здалося. Він тут.

Це не сон.

Він двічі постукав у двері, так як колись.

Тихо засміявся, вона розплакалася і мовчить.

Знала, що це неможливо.

То вона просто втомилась, можливо...

Переконати себе хотіла.

Щоб не сумніватися відчинила двері боязливо.

Це, напевне, примарилось.

Він стоїть на порозі,

Він стоїть такий спокійний, як ніколи досі.

Його очі такі ж сірі і глибокі,

Його уста такі ж яскраво

бордові.

Він усміхається і мовчить,

А чи можуть примари сміятись?

"Я боюся...", – шепоче крізь сльози.

Її ранок не був новим.

Він був розбитим, понівеченим.

Та думки залишилися ті ж.

Вона знала, що це не нічне жахіття.

Вона пішла у кімнату, розчахнула двері,

відкрила навстіж вікна.

Залишилася порожнеча.

Хотіла вивітрити страшні навіювання.

Відчувала його десь поруч, тут.

Підійшла до мольберта, нажахано відсахнулась, заплакала.

Там був портрет молодої, закоханої її.

Там був ЇЇ портрет.

Невже він приходив?

Він дійсно тут був.

Тепер повірила...

Чекала щовечора на даху.

Він приходив, вони мовчали, вони кричали, вони втікали від заборон.

Одного вечора, влітку, в липні. Він не прийшов.

Вона чекала занадто довго.

Крик пронизував ніч недовго,

Вона летіла у вічність крізь застороги.

Вона падала швидко і ще швидше злітала.

Вона стулила мовчки повіки,

І очей вже не відкривала.

Навіки.

Вони знову разом, уже не тут.

Вони знову разом там, де багато веселок.

Це, звісно, сумно, але, мабуть,

По-іншому бути й не може тут.

Вони щасливі, дві тіні в липні.

Назавжди такі, назавжди закохані.

 ***

Її сльози для нього отрута,
Її слова для нього вбивчий еліксир.
Її мовчанка, як достиглі вишні.

В її очах завмерли птахи вогнедишні.

Вона говорить солодко і тихо,
Коли ж мовчить навколо все однаково жахливо.
Він мріє жити у її думках,
Вона ж не помічає його серця у своїх руках.

Для всіх така хороша і жадана.
Вона для нього лиш 
просто кохана.
Вона для нього лиш серця шматок.
Вона його лишень вічна проблема і кисню останній ковток.

Він поруч завжди, для неї це норма.
Вона ж так далеко, незважаючи на кілометри.
Він її власна запасна платформа.
У неї стосунки не мають манери, 
Це все лишень продумані капризи і маневри.

Нам варто зрозуміти прості речі,
Вони звичайно, рідко бувають доречні,
Та справді наш світ - дивна штука.
Тут зрадників люблять і щиро шанують.

***

Я торкаюсь неба, 
Воно блакитне й вологе.
Я торкаюся сонця
Його проміння таке розлоге.
Я гуляю берегом моря, 
Я бачу, як засинає барвисто-блакитна зоря. 
Тихо навколо
Сліпуча тиша огортає і присипає, 
Занадто чутно голосів, 
хитрий шепіт лунає. 
Я чую кожен подих водяної безкрайньої мари.
Я відчуваю, як вітер крадькома пробігає повз фари. 
Навколо моторошно тихо 
Та надто голосно водночас. 
Перейти межу – завдання, а не примус. 
Минаємо стару пристань і маяк, я і мій друг Хаос.
Хочеться втікати, та немає куди.
Хочеться говорити, та немає кому.
Прагнучи злетіти, падаю.
Палаючи мрією, зраджую.
Йдучи через системні закони, ми вмираємо.
Ми програємо всесвітній злобі,
Ми боїмось обернутись назад і побачити власні кроки
На сухому німому піску.
Отак і живемо бездумно у бездоганному світі.
Живемо задурно і мирно, пробачаючи все безупинно.
Отак і помре наша свідомість, 
Коли зацвітуть первоцвіти.
А зараз ходімо вже швидше, незабаром світанок на Криті...
Ми йдемо берегом глибокої води,
Нам страшно, але це не так важливо.
Страх зобов'язує боятись,
Він лише сміється у тиші глузливо.
Я сахаюсь його гидливо, 
"Та до чого тут це", – ніч питає глумливо
Я усього боюся, я вже з'їхала з глузду.
День підходить дрімливо, обіймає дбайливо.
Ніч киває манливо, я іду дріботливо, 
Ще попереду вечір,
Він такий іще кадр.
Підкрадається квапливо, 
Втікає метушливо.
Та кому це важливо.
Всі живуть по годинах.
На роботу, додому.
Щось купити поїсти.
Вже пора відпочити.
Я придбав три путівки.
Їдем з друзями завтра.
Нарешті далі від асфальтівки.
Море тихо моргає, монотонно киває.
Щось таке я вже бачив.
Це вже снилось мені.

Човни на скреслій річці

Воскресають напередодні раннього квітня спогади у поетичних рядках студійців. І слово має значно більше, глибоководніше значення, аніж досі. Кожен з авторів нашої творчої добірки мовить про різне та, водночас, про єдине: не мовчати, не зупинятись, не розчаровуватись дощем, якого не було, або човном, який собі самотньо поплив по скреслій гладіні річки. Бо твій обов’язково чекатиме десь в затінку тихої заплави.

Аміна Бойко

Я боюся

Я боюся жити з вами, люди.
Ви лицемірно користаєте життя.
Ви не зважаєте на істину болючу.
Хоча й цей вірш – не ваше каяття.

Я, мабуть, часом надто сильно сподівалася,
І вашою палючою брехнею,
Я боляче, бувало, обпікалась,
Та кожен раз все ж поверталася назад.

Бо в цьому світі   є насильство і є краса.
Тут є й розлуки трохи, та це не важливо.
Бо тут нема життя таким ентузіастам,

 що щиро вірять у честь і справедливість.

Я боюся жити з вами, люди.
Ви може теж колись чогось боялись,
Але для вас безумство стало чимось більшим,
Звичайні ж і щоденні сни – зостались.

Ти поруч

Ти поруч часто, майже кожен день,
Ти дуже близько й водночас далеко.
Ти – ніби сон мій, ніби моя вічність.
Ти – полум'яна мрія, що на лезі у ножа.

Ти обіймаєш, ти її цілуєш.
Ти сиплеш їй до ніг свої слова, думки.
Вони для неї, милий, –

Порожні атрибути гри в любов.
Твої уста лиш мріють чути її подих,
Ну а вона, буває, поцілує десь при зустрічі.
А ти це згадуєш, всміхаючись так солодко,
А я...чекаю хоча б погляду твого,
Чекаю, щоб ти просто глянув в очі…
Не треба слів, обіцянок, зізнань.
Я хочу знати, що тобі потрібна,
Що просто поруч бути можу я.

Тарас Зварич

Залишатись людиною

Мені ще старий мій казав:

Головне залишатись людиною.

В цьому світі, де свій не впізнає свого.

Життя – мов ріка з течією мінливою,

Постарайся не згубити у ній себе самого.

Будь обережним – казав.

Роблячи кожен наступний вибір

Тримай в спокої тверезі думки.

Так само, як слова складаються з літер

У всього є свої причини і наслідки.

Тому пильнуй за думками кожної миті.

Так, як старанний пастух пильнує своїх овець.

Бо вовки ніколи не бувають ситі

І завжди знають, як зрізати навпростець.

Бережи свій дім – говорив.

Іншого не могло в тебе бути, тому й нема.

Ти ж бо його невід’ємна частина.

Й пам’ятай, якою б страшною не була чума,

Рано чи пізно знайдеться вакцина.

Придивись. Цей світ доволі простий.

Нічого складного, якщо розібратись.

Й коли ти подумаєш що я був правий.

Прикинь заодно, наскільки я міг помилятись.

05.02.2017

Зібрати

Зібрати все до купи і знов розбити на друзки.
Хоча би щось ми вмієм, хоча би в чомусь ми майстри.
Тому прошу тебе: на цей раз не впусти.

Прошу, подихом зігрій мої долоні,
Промерзлі наскрізь правду у душі хоронять.
Сховай, нехай не пишуть і не дзвонять.

Сховай так надійно, як можеш тільки ти,
Закрий на сім замків, спали усі мости.
Тільки прошу тебе: навчи.

Навчи мене як жити далі, жити з цим,
Коли союзник мій єдиний – їдкий дим.
І той тікає, звиваючись мов серпантин.

Коли весь час одна й та сама пора року.
Калатає дощами десь у грудях збоку,
Не даючи зробити далі й кроку.

Скажи, де знайти вихід у куті глухому.
Веди мене, допомагай мені немов сліпому.
Залиш на потім свою хронічну втому.

Й тоді вже я навчу тебе, як дихати на повні груди,
Дістану ліки від твоєї невиліковної застуди.
Допоможу, черговий раз зібрати все до купи.

31.01.2017

Ірина Марчук

Бачив би очі мої

Бачив би очі мої,

Коли дивлюся на тебе.

Вони горять, як вогні,

як зорі далеко у небі.

І погляд твій спонукає

серце битись частіше.

Моментів кращих немає,

бо цей один – із найліпших.

Коли розмовляю з тобою,

часто говорю дурниці,

і думка лише втішає,

що з тобою я на одинці.

Так хочеться твоїх обіймів,

Стукіт серденька почути,

і твою любов до мене

Усією душею відчути.

Ірина Седельнікова

Антитеза любові

На твоїх устах – гарячий лід,

А мої – полонив крижаний вогонь.

Гучна тиша в голові,

А на вулиці надто шумно.

Стоїмо під сухим дощем,

Спогади спадають на голову.

Ми зробили крок вперед

Один до одного, до минулого.

І твоя правда, і брехня

Заколихала мою депресивно веселу душу

Охопила її теплотою й добром

Світлою пітьмою огорнула мене…

Тетяна Курус

Серцем кобзаря живе

Тарас – це символ

Нашої держави

Тарас над чорним світом сходив, мов зоря,

Мов терну кущ, горів, й не міг згоріти.

Своїй державі Він поміг прозріти,

Й зумів майданівців вогнем своїм зігріти.

Тож молодь України серцем Кобзаря живе

Пророк у слові, а не з мармуру й граніту

Немовби облітає всю орбіту

Й щоразу сходить в люди, землю будить розмаїту

І переможно йде по світу!

Софія Стасевич

Навчитись прощати

Людям треба навчитись прощати,

Бо навіщо образу тримати?

Ти тримаєш її в собі,

Тому серце в журбі.

Чи потрібно усі ці сварки?

Після них треба латати шпарки,

Замість яких спогади були колись,

Та от – дощами гніву полились…

До рік, де ніхто не чекає тебе,

Й не знайдуть вже ніколи себе

Всі ті спогади, що були у вас –

Розлетілись. Пройшов їхній час…

Та сліз не варто більше лити,

Бо тут можна лиш себе винити.

Ти довіряєш людям, а вони –

Ідуть від тебе, як  від берега човни.