«Я торкаюсь неба…»

Наприкінці 2016 року двері літературної студії «Слово» Долинської ЦРБ відчинила талановита учениця 9 класу Вигодської загальноосвітньої школи Аміна Бойко. Ця дівчина не просто любить вірші, знає і декламує їх у Вигодському клубі читців поезії, де посідає призові місця. Вона і сама пише оригінальні, як для її віку поезії, де відчувається задум, де виробляється своєрідний стиль, де є цікаві образи і висвітлені нові теми. Аміна є також однією із активних учасниць клубу розмовної англійської мови, що діє при Долинській центральній районній бібліотеці. Надзвичайно скромна, сумлінна дівчинка, її вірші оприлюднені на тематичній сторінці «Срібне коло», яку студія друкує в газеті «Добра справа».

Сьогодні маємо втішну новину – Аміну почули і оцінили на всеукраїнському рівні. Згідно з рішенням журі Всеукраїнського конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» імені кримського українського поета Данила Кононенка, який оголосила газета «Кримська світлиця», Аміна Бойко – одна із переможців у номінації «Поезія». Високу оцінку отримали вірші, які на електронну адресу газети «Кримська світлиця» надіслала з легкої руки редактор літературної студії, письменниця Галина Максимів. Церемонія нагородження відбудеться 17 квітня ц. р. у м. Києві в Театрі на Подолі. Детальніше про подію згодом на сайті нашої бібліотеки.

***

Вона сиділа на даху і топилася в темряві.

Ніч така суцільна й м'яка була.

Вона сиділа на даху своєї майстерні,

А здавалося, – ніби на даху неба.

Вона сиділа тихо, та раптом крик боляче вдарив у вухо.

Спантеличена зірвалася на ноги. Тінь?!

Так, не здалося. Він тут.

Це не сон.

Він двічі постукав у двері, так як колись.

Тихо засміявся, вона розплакалася і мовчить.

Знала, що це неможливо.

То вона просто втомилась, можливо...

Переконати себе хотіла.

Щоб не сумніватися відчинила двері боязливо.

Це, напевне, примарилось.

Він стоїть на порозі,

Він стоїть такий спокійний, як ніколи досі.

Його очі такі ж сірі і глибокі,

Його уста такі ж яскраво

бордові.

Він усміхається і мовчить,

А чи можуть примари сміятись?

"Я боюся...", – шепоче крізь сльози.

Її ранок не був новим.

Він був розбитим, понівеченим.

Та думки залишилися ті ж.

Вона знала, що це не нічне жахіття.

Вона пішла у кімнату, розчахнула двері,

відкрила навстіж вікна.

Залишилася порожнеча.

Хотіла вивітрити страшні навіювання.

Відчувала його десь поруч, тут.

Підійшла до мольберта, нажахано відсахнулась, заплакала.

Там був портрет молодої, закоханої її.

Там був ЇЇ портрет.

Невже він приходив?

Він дійсно тут був.

Тепер повірила...

Чекала щовечора на даху.

Він приходив, вони мовчали, вони кричали, вони втікали від заборон.

Одного вечора, влітку, в липні. Він не прийшов.

Вона чекала занадто довго.

Крик пронизував ніч недовго,

Вона летіла у вічність крізь застороги.

Вона падала швидко і ще швидше злітала.

Вона стулила мовчки повіки,

І очей вже не відкривала.

Навіки.

Вони знову разом, уже не тут.

Вони знову разом там, де багато веселок.

Це, звісно, сумно, але, мабуть,

По-іншому бути й не може тут.

Вони щасливі, дві тіні в липні.

Назавжди такі, назавжди закохані.

 ***

Її сльози для нього отрута,
Її слова для нього вбивчий еліксир.
Її мовчанка, як достиглі вишні.

В її очах завмерли птахи вогнедишні.

Вона говорить солодко і тихо,
Коли ж мовчить навколо все однаково жахливо.
Він мріє жити у її думках,
Вона ж не помічає його серця у своїх руках.

Для всіх така хороша і жадана.
Вона для нього лиш 
просто кохана.
Вона для нього лиш серця шматок.
Вона його лишень вічна проблема і кисню останній ковток.

Він поруч завжди, для неї це норма.
Вона ж так далеко, незважаючи на кілометри.
Він її власна запасна платформа.
У неї стосунки не мають манери, 
Це все лишень продумані капризи і маневри.

Нам варто зрозуміти прості речі,
Вони звичайно, рідко бувають доречні,
Та справді наш світ - дивна штука.
Тут зрадників люблять і щиро шанують.

***

Я торкаюсь неба, 
Воно блакитне й вологе.
Я торкаюся сонця
Його проміння таке розлоге.
Я гуляю берегом моря, 
Я бачу, як засинає барвисто-блакитна зоря. 
Тихо навколо
Сліпуча тиша огортає і присипає, 
Занадто чутно голосів, 
хитрий шепіт лунає. 
Я чую кожен подих водяної безкрайньої мари.
Я відчуваю, як вітер крадькома пробігає повз фари. 
Навколо моторошно тихо 
Та надто голосно водночас. 
Перейти межу – завдання, а не примус. 
Минаємо стару пристань і маяк, я і мій друг Хаос.
Хочеться втікати, та немає куди.
Хочеться говорити, та немає кому.
Прагнучи злетіти, падаю.
Палаючи мрією, зраджую.
Йдучи через системні закони, ми вмираємо.
Ми програємо всесвітній злобі,
Ми боїмось обернутись назад і побачити власні кроки
На сухому німому піску.
Отак і живемо бездумно у бездоганному світі.
Живемо задурно і мирно, пробачаючи все безупинно.
Отак і помре наша свідомість, 
Коли зацвітуть первоцвіти.
А зараз ходімо вже швидше, незабаром світанок на Криті...
Ми йдемо берегом глибокої води,
Нам страшно, але це не так важливо.
Страх зобов'язує боятись,
Він лише сміється у тиші глузливо.
Я сахаюсь його гидливо, 
"Та до чого тут це", – ніч питає глумливо
Я усього боюся, я вже з'їхала з глузду.
День підходить дрімливо, обіймає дбайливо.
Ніч киває манливо, я іду дріботливо, 
Ще попереду вечір,
Він такий іще кадр.
Підкрадається квапливо, 
Втікає метушливо.
Та кому це важливо.
Всі живуть по годинах.
На роботу, додому.
Щось купити поїсти.
Вже пора відпочити.
Я придбав три путівки.
Їдем з друзями завтра.
Нарешті далі від асфальтівки.
Море тихо моргає, монотонно киває.
Щось таке я вже бачив.
Це вже снилось мені.