У шляхетнім мовчанні душі

А за вікном ще доволі тепла осінь. Прикро, що вже не кружляють листочки, відпочивши на землі, яка очікує снігу. Ідеш вулицями міста і посміхаєшся людям, що приймають ще листопадові сонячні ванни. Поглядом торкаєшся замислених каштанів і кленів, на яких ведуть полеміку зграї ворон…
Муза не знає спочинку, вихором вривається в серця, щоб із них, як із надр землі витягнути черговий скарб… Тим часом, у шляхетному мовчанні душа розгладжує рядки пережитих, переосмислених віршів і несе, мов на крилах, їх до примхливого читача.
Отож, не будьте надто суворими суддями для юної поетеси Семирин Христини, що навчається в природничо – математичному ліцеї.

***
Ми у вирі буденних подій,
Ми у вихорі сліз та усмішок,
Серед мрій та забутих надій
Серед тисячі «я» таких різних.
Кожне «я» - це окремі світи
Повні думки, печалі та сміху
Та найменше займає там «ти» -
Лише «я» нам приносить утіху…

Навіщо сльози, коли йдуть дощі
За вікном музика дощу
За дверима – фортепіано.
Я душею туди лечу,
Де троянди серед туману.
А у серці бринить струна
Жаліслива… Спалю… Розірву…
Ну, а потім куди? Хтозна…
Може в небо… А може в прірву…
Дощ напоїть уста землі
І дахи сполосне від пилу.
Ну а сльози кому мої?
Хоч і плачу, та знайду силу,
Щоб сміятися, вірить, жить…
Жить щасливо!.. Для чого сльози?
Для землі і троянд тих дощ,
Ну, а сльози – це просто боязнь…

Вітрильник
Похитується на хвилях
Легенький вітрильник.
Кругом чайки тужно квилять:
«Загинеш, загинеш!».
Іде хвиля могутняя,
Чайки небо крають.
Хоч вітрильник похитує,
Та той не вертає.
Налетіли буйні хвилі,
Обломили щоглу.
Тільки бореться вітрильник,
Не кориться шторму.
Марно пінишся, лютуєш,
Ти, синіє море!
Той, хто вперто йде до цілі,
Всі біди поборе.
Випливає знов вітрильник,
Сонце засвітило,
Мріє берег серед хвилей –
Довгожданий, милий…

*** Цей старий уже довго ходив по землі,
Через війни пройшов, через голод і тюрми.
Тільки очі, мов зорі – хороші, не злі,
Сповнені вщерть золотавого суму.
Він щоранку ішов на прогулянку в сквер –
Між стрункими деревами постать
біліла…
Цей старий через війни пройшов,
через смерть.
Він помер під колесами автомобіля…

Осіння балада
По дорозі – сплетінні кривавого листя –
Йшла вона. Скромна жінка у сукні із сірих ниток.
Жовтим кучером вилось волосся перлисте
І обличчя бліде, неприродно тремтячий крок.
Перехожі ішли та й дивилися прямо у вічі
Мовчки лилося з вуст: «Хто вона? Жебрачка? Удова?»
Що крізь вітер у сукні легкій пробивалася свіжо,
Від нестерпних дощів і поривів грози ледь жива.
Та ніхто під свою парасоль не дозволив по-людськи.
Приховавши байдужість в шляхетнім мовчанні душі.
А довкола - калюж і начищених чоботів звуки
Між яким сховались холодні жовтневі дощі.
А ця жінка – Любов. І ніхто не подумав
Що і сам може стати учасником таких ситуацій.
Не помігши цій жінці, показав нелюдський звичай.
І хай потім отой перехожий невинно не скаржиться
Забуваючи блиск прохололих Любові очей…

***
Присвячується людям, які втратили себе у світі нанотехнологій. Шифри, коди, паролі –
Ключі від електронного світу
Згублені імпульси - долі
Не знають живого сліду
Мережа скріпила всіх павутиною
І не живуть уже всі без комп'ютера
Але тут, в не реалі, бути людиною
Неможливо і це важко збагнути нам.
Емоції тут відсутні. Не заплачеш,
Не засмієшся, не відчуєш болю,
На барвистому екрані побачиш
Одноманітні імпульси долі.
На дисках і дискетах
Інформація вкладена, як потрібно
Не спинити швидкого лету
Імпульсів одноманітних.
Втрачена культура долі,
Переведено все у біти,
Треба знати лише паролі,
Ключі від електронного світу…

***
Що було – минуло,
Того не повернеш.
У Лету пірнуло,
У вічності темінь.
Забути потрібно
Погане й хороше.
В майбутнє ходімо –
Без ноші…