Життя, як символ самопожертви та любові

  Однією із найперших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька. Напередодні Дня Героїв у нашій рубриці «Під сузір’ям «Слова» ми вирішили розповісти саме про цю людину, адже вона, насамперед, мати Героя, який повернувся додому «на щиті».

  Мирослава Леонідівна народилася 2 березня 1962 року в селі Соколівка Жидачівського району Львівської області. Здобула вищу освіту у Рівненському державному інституті культури та Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Працювала у сфері культури та на педагогічній ниві. У школах міста Луцька та долинських школах № 6 і  №7 – вчителем народознавства, української мови та літератури, педагогом-організатором. Довший час була творчим керівником клубного об'єднання шанувальників рідної мови «Золоте перо», яке активно співпрацювало із літературною студією «Слово». 

  Її найбільшою гордістю був єдиний син — Мирослав Володимирович Підборецький. Вона назвала його своїм ім'ям, наче передаючи разом із ним частину власного серця. У її очах Мирослав завжди був найдорожчим скарбом, і вона вклала у нього всі свої надії й мрії. Під впливом матері та свого оточення, Мирослав виріс справжнім патріотом — мужнім, чесним і готовим захищати свою країну. Його виховання у цінностях честі, вірності та відваги стало основою для подальшого вибору життєвого шляху. Коли Батьківщина опинилася у смертельній небезпеці через агресію ворога в 2022 році, Мирослав прийняв рішення стати на захист України. Він вступив до армії і став гранатометником у складі 1 єгерського відділення 2 єгерського батальйону. Мирослав брав участь у безлічі бойових завдань, проявляючи відвагу, вміння і самовідданість. Він не лише служив, але й оберігав своїх побратимів, стаючи для них прикладом відваги та витримки. Дата 31 жовтня 2024 року стала фатальною для Мирослава. Під час виконання особливо складного бойового завдання поблизу населеного пункту Селидове Покровського району Донецької області, він загинув у запеклому бою, прикривши собою пораненого товариша. Справжній Герой, пам'ять про якого залишиться у серцях людей, що його знали.

  Протягом тривалого часу Мирослава Леонідівна не отримувала жодних новин про сина, він вважався зниклим безвісти, а надія на його повернення ставала дедалі крихкішою. Лише наприкінці червня 2025 року отримала страшну звістку: її син офіційно загинув.

  Втрата Мирослава стала неймовірним болем для його матері, яка присвятила все своє життя вихованню молодого покоління. Втрачаючи найдорожче, вона опинилася в глухій порожнечі, але саме слово, яке колись було її покликанням, допомогло їй повернутися до життя. Пройшовши через горе і біль, вона почала виливати свої почуття у вірші, які відбивали невимовний біль і гордість за сина-Героя. Це слово стало голосом тисяч матерів, які втратили своїх дітей на війні. Мирослава Підборецька втратила найдорожче — своє продовження, але не втратила внутрішнього світла. Її поетичне слово та незламний дух стали пам'ятником її сину, який віддав життя за право свого народу жити вільно на рідній землі.