Пам'ять жива

   Нещодавно до нашої літературної студії «Слово» завітала «осіння» жінка Леонія Василівна Кирякова-Вишинська, уродженка села Нижній Струтин. Леонія Василівна багато років була учасницею літературної студії «Горицвіт», яку потім перейменували на «Сонячну криницю», (керівник – світлої пам’яті Василь Олійник). Друкувалася в газеті «Червона Долина».

   Роки не зменшили енергію цієї жінки. Вона чудово співає, танцює, грає на багатьох музичних інструментах, зокрема баяні, любить мистецтво, залюбки відвідує художні виставки. Особисто знайома із багатьма художниками, а на виставці Івана Гуралевича була гідом. Гарно вишиває, шиє та вирощує квіти. Перший вірш «Звуки музики» написала ще, навчаючись в технікумі. У 2013 році вийшла друком її книжка поезій «Візерунки долі», а в 2014 році – «З Україною в серці». Першу книжку ілюструвала старша донька Людмила, з якою в Києві відвідувала театральні вистави та картинні галереї. Залюблена з юних літ у поезію, колекціонує поетичні книги, зокрема з автографами поетів-краян, виписує вислови відомих людей, читає біографічні твори та духовну літературу.

   З її розповідей знаємо, що у 70-му році закінчила Брошнівську середню школу, де співала і танцювала у шкільному ансамблі «Юність», їздила по будинках культури з концертами. Пізніше, коли вже жила у м.Долина, то співала у хорі. Із хорами їздила за кордон.
  Після закінчення технікуму торгівлі за спеціальністю товарознавець промислових товарів працювала у торговельній мережі Брошнева, та у старій частині м.Долина у відділі робітничого постачання де завідувала 6-ма продовольчими магазинами. 26 років віддала торгівлі, а 23 роки – художній школі (з 2001 року) спочатку секретарем (закінчила курси секретаря-друкарки у 1993 році), а пізніше – технічним працівником.
   Народила 2 дочок – Людмилу і Надію. Має 3-х онуків. Охоче відвідує культурні заходи, дає і слухає слушні поради. Читає власну поезію.
   Пропонуємо кілька віршів з її творчого доробку.

Герої (балада)
Сколихнулася ромашка,
мов зранена крильми пташка,
Білу голівку схилила

над бійцем, неначе, мила.
 
Все затихло, тільки стогін
чиїйсь почувся серед поля.
І ромашка в сірім пилі
розділяла з бійцем горе.
 
Тиша мить була, хвилину
раптом вибух здаля лине.
А солдат стікає кров’ю
та невже це він загине.
 
І натомлений від муки
раптом чує хлопець звуки
Стиха шепче дівча щиро
потерпи ще трохи, милий.
 
Ручки ніжно пестять рану,
пригадав собі він маму.
«Хто зі мною? Де це я?..
«Де ти рідна моя Ма...?
 
А у відповідь він чує
Голос медсестри тремтить.
«Потерпи, мій любий, мить.
Ти поранений герою,
Був недавно у цім бою.
На попий трішки води.
 
Загояться твої рани,
Знов почуєш голос мами.
І від ласки у бійця
Ледь усмішка пропливла.
 
Пам'ять жива
Горить моє серце, його запалила
Пекуча іскра ворожого зла.
Чого ж я не плачу, чому не ожила
Завмерла від болю на скроні сльоза.
 
Та сльози поллються затоплять могили
А пам'ять не згасне і буде жива.
Це наші герої навічно ожили,
Бо наша земля Свята.
 
А зорі на небі свічки засвітили.
Зігрілась від жалю сльоза.
Щоб ворог в жахнувся
Яка Божа сила, що Україна жива.
 
Хотіла б я вийти у чистеє поле
Припасти лицем до святої землі,
І так заридати, щоб зорі почули,
За наших загиблих дітей на війні.
 
Торкає серце біль
Торкає серце біль
Горить моя душа.
Гуде, як в саду джміль
Сирена – це ж війна.
 
Лютує ворог – звір
Здригається земля
Ти в перемогу вір,
Бо правда в нас одна.
 
Роз’їсть ворога сіль
Очиститься від зла,
Бо б’ємо ми у ціль,
Щоб ненька ожила.
 
За Україну іде бій
І мрія ожива,
Що Україна стане в стрій
Героям слава зажила.
 
Жде мати сина
Гриміли бої в чистім полі
І хлопці лягли додолу
Ніхто не посмів відступити
Йшли землю свою боронити.
 
В нерівнім бою йшли в атаку
Бо знали за що воювати
За рідну неньку Україну,
Нехай за неї я й загину.
 
А мати з тривогою в серці
Чекає синочка в надії,
Дай Боже їй сина діждати
Живого додому у тілі.
 
Чорно-білі хмари
Золотисті роси впали на покоси
Шовковисті трави розпустили коси.
Дрібнолисті лози розсипали сльози
Чорно – білі хмари на нашій дорозі.
Промінь росу вип’є поки сонце зійде
Та мабуть не скоро біль із серця вийде.
Україно, Україно, стоптана ордою
Перебита кулями й мечем
Україно, я завжди з тобою .
З піснею у серці А в руці з мечем.
Україно, дай Ти Боже сили,
Щоб могла ти повік віки жити,
А ми твої вірні сини й дочки
Будем вірою і правдою служити.
Без віри немає щастя
Без надії немає життя.
 
Моя дорога
У кожного в житті своя дорога
Змережена і зіткана з чудес
Спішу на крилах Ангела до Бога
Схиляюсь перед тишею небес.
 
Вивільнюю я серце із руїни
Буденних клопотів, непроханих тривог
Я здійснюю в душі перевороти
Збираю крапельки людських щедрот.
 
Окрилюю я душу у мовчанні
Зосереджено до Бога я молюсь
Одні на Тебе Боже сподівання
Я Ангелам небесним поклонюсь.
 
Життя
Життя прожити – не пройти
Легкі дороги і стежини
Боротись треба нам завжди
За щастя, мир, спокійний сон дитини.
 
 ***
Хай світло проллється
На радість сповна
Дитя із колиски сміється.
Розквітне родюча наша земля
Для всіх українців хай мир озоветься.

У пошуках неба

 

           "Я вірю в Бога, як вірю у сонце.
           Вірю не тому, що бачу Його, а тому, 
           що в Його світлі бачу все решту."

Клайв Льюїс

     Життя – це криниця Любові, якої ми всі спраглі.

Та іноді ми чомусь не йдемо до цієї криниці, не п’ємо її цілющої води. Втікаємо від життєдайного джерела, як поранений звір, втративши орієнтири і забуваючи, що від себе немає куди втекти. Ця дивна втеча створює хаос у наших душах, і ми перебуваємо в ньому, допоки не прийде той, хто подасть руку і поведе… Ми сліпо йдемо за поводирем, котрий не завжди веде до світла, частіше зводить нас у прірву, з якої майже нереально вийти. Лише тоді, коли усвідомлюємо, що з нами трапилось, ми не чуючи свого голосу гарячково намагаємось знайти вихід, біжимо стрімголов у пошуках Неба. Але чи там шукаємо? Чи вірну дорогу обрали? Чи не потрапимо до ще гіршої пастки?

Щоб не помилитися і знову не збитися на манівці, згадаймо про криницю Божої Любові! Лише молитва – щире спілкування з Богом може дати відповіді на всі запитання. Філософія життя непроста, труднощі й проблеми підстерігають кожного, та це не привід, щоб впадати у зневіру і розривати зв’язки з реальністю…

Вихід є, лиш очі розплющ і йди до світла, обравши поводирем Бога. Сонце Щастя обов’язково засвітить, лиш треба вірити, любити і працювати для Всесвіту. Намагайся збагнути цінність кожної миті життя і прожити його гідно: прощаючи образи, даруючи посмішки і подаючи руку допомоги тим, хто збився з дороги…

Оксана СПОДАР

Таня БРІЦЬКА

***

До Бога свої очі піднеси

Коли на серці смуток!– Посміхнися!

До Бога свої очі піднеси.

І щирим серцем тихо помолися,

Щоб він тебе від болю захистив,

Щоб поселився у твоєму серці,

На добрі вчинки мудро навертав.

А щастя і любов повним відерцем,

Благословляв і вірно зберігав.

І попроси у Бога щиро миру,

Здоров'я всім. І хворим і здоровим.

Він дасть тобі всього, що треба вміру

Й похмуре небо стане кольоровим.

19.09.2018р.

Молитва

Ісусику , любий, святий !–

Ручки до, Тeбe, складаю,

Хоч я щe зовсім малий,

Щиро молюся,

Благаю...

Татка мого бeрeжи,

Хай будe здорова матуся.

Хай довго живуть, поможи,

Моі дідусі і бабусі.

Хай будуть здорові усі–

Старeнькі , дорослі, малeнькі.

І миру усім на зeмлі,

Для Украіни – нeньки!.

Зроби хай будe мирним нeбо

І хай закінчиться війна,

Молю Тeбe, нічого нам нe трeба,

Хай в мирі зацвітe для нас вeсна.

1.03.2018р.

Леонія КИРЯКОВА

***

Несу вчення Христа

Покора у мовчанні – до слова.

Дорога у молитві – до Бога.

Дорога у діяннях – до Милосердя.

Життя в Христі до віри.

Життя в надії – шлях до свого спасіння.

Духовна чистота

Духовні знаки є в житті

Для кожної людини.

Поклоніться правді й доброті.

Без віри не вагайтеся й хвилини.

***

Ступайте з вірою в Христа

Із гідністю людини.

Будьте розважливі в собі,

До Бога йдіть з молитвою щоднини.

Бо світ міцний у простоті

З господньої дитини.

Хваліть творця ви на Землі

За створені вам днини.

Мар’яна ВАГІЛЬ

Життя за двох..

Життя за двох,

Та з нами Бог…

І тихий шепіт...

Знайти любові оберіг,

Не сплутавши своїх доріг.

Дзвенить дитячий лепет…

Барикади і буднів гонитва,

Але щирі слова молитви.

Хоча скрипить зневіри звук,

Кружляє зло, як чорний крук.

Віра усе переможе…

Оборони нас, Боже!

А серце рветься на льоту,

Пірнувши в дощову сльоту.

Та вже світає…

Життя за двох,

Та з нами Бог…

Веселка сяє!

Людмила ПЕРЕВІЗНИК

***

Не шукай в цьому світі любові,

Бо любов, як і бог, в тобі…

Бог – любов, бог – любов і слово,

То нащо ж марнувати в журбі

День за днем і чекати щастя,

Наче з моря погоди ждеш?

Кожен ранок – святе причастя

Тож радій з того, що ти живеш.

Світ насправді світлий і чистий,

Від лукавого інше все.

Починається день білим листом –

Напиши там своє есе.

***

Запам`ятовується перше враження і остання фраза,

Забути не можна все і одразу,

Не можеш забути – візьми й відпусти.

Не бійсь самоти, уникай суєти.

Забуте давно пригадаєш невчасно,

Це буде як грім серед неба ясного,

Чи дощ життєдайний для спраглого поля…

Нічого не зміниш – на все Божа воля.

На все і про все є одне лиш життя,

Не жди похвали, каяття, співчуття.

Знайти свою стежку нелегко, проте,

Знайдеш – і навколо усе зацвіте.

Віднайдуться рими, означиться сутність,

Округлиться навіть життя гострокутність

і паростком ти навесні проростеш,

і я проростаю у світі без меж.

Віра

А що мені треба?

Шматочок лиш неба

і блискітки зір,

свіжий вітер із гір.

І сонця проміння,

і саду цвітіння,

і віри й по вірі,

а дні – щоб не сірі.

Щоб світ рятувала

і біль тамувала

любов – панацея.

Не нова ідея.

У мене є все,

що потрібно для щастя,

І віра. Тож вірю:

по вірі воздасться.

***

Летіла рідна пісня над горами,

Котились звуки поміж спориші.

Червоними і чорними рядками

ЇЇ слова торкались струн душі.

Там, де домівка, мальви біля тину,

І головаті соняхи ростуть.

Он, ніби на загубленій хустині

Малюнок…чорнобривці так цвітуть.

А пісня лилась, струменіла, не стихала

І про кохання, й нелегке життя,

І як кровинку-сина проводжала

У бій кривавий і чекала вороття...

Летіла рідна пісня над горами,

Від слів молитви так хотілося чудес!..

Край шляху Ангел пригортає маму,

Їй мариться, що син зійшов з небес..

***

Сніг, сніг, сніг

замітає…

Те що зміг зберегти –

не зникає.

Що давно відпустив,

повернулося.

Нащо?

Не пояснить цього

навіть Бог

нізащо.

Відпускаючи все,

відпустив забагато,

не лічив ти ніколи

здобутків,

ні втрати,

не бентежився тим,

приготує що завтра,

бо тривога ота

й копійчини не варта.

В світі все гармонійне,

Ти з ним дисонуєш,

Як себе зрозуміти

не хочеш, не чуєш.

Збережи сам для себе себЕ

і, можливо,

Станеш світом для когось,

стане світ тобі милим.

***

І саме тоді

коли ти зіркою

стрімголов

падаєш вниз

Ангел підставляє долоні

ще не час

ти ще здатен

світити

а хтось тієї миті

задумав бажання

і воно

не здійсниться…

«Інколи треба назустріч…»

…навіть якщо знесилений, знеохочений, зневірений сірими буднями – ще раз повірити в Диво й Казку не зайве. Адже, подолавши крутий підйом, опинившись на маківці року, що минає, задумуєшся: пройти таку відстань, пережити стільки подій, секунд, хвилин, годин нам допомагає щось неймовірне. Це те зерно енергії, з якого була народжена Зірка Ісуса і в якому весь наш всесвіт. Він у кожного різний і тому нам не нудно, і тому хочеться зазирнути за оту таємничу завісу, за якою постійно розігрується вистава. Наша вистава. Вистава нашого життя. Інколи й варто розтягувати його «як цигарку – насолоджуючись». А ще – Новий Рік і Різдво Христове – важливі для всіх, хто хоче змінити себе. Варто лише перманентно скорочувати всі відомі відстані, особливо «наших слів, що зупинились сполучниками».

Христина Креховецька

Життя

Життя – не казка, й навіть не страждання,

То – біль, що рве в душі мелодію краси…

А ти не плачеш, не чекаєш часу…

Ти просто тихо йдеш у світ пітьми…

Ти звикла йти по смузі самотою,

Вважати, що життя – це не твоє,

Нікому не потрібна… ти сама собою…

Голками в серце знесилювала ти сама себе…

І не помітила, як стрілки заблукали,

І павутинням вкривсь цокольник золотий…

Хотіла кинутись назустріч щастю, вслід за днями,

Та зупинилася… відчула смак душі терпкий…

Закрилася від світу, й хтось там скаже:

"Забудь, минеться, час лікує все…"

Але ти змерзла, заблукала… й щастя – було твоїм.

Тепер вже не твоє…

Та ти будеш боротися, я знаю…

Повіриш ти у себе, у тепло…

Лиш серце ти ніколи не повернеш,

Й те щире – що колись було…

Пробач

Пробач, що розлюбила швидко,

Що не забула запах трав…

Що плакала вночі над фото,

А ти не бачив... винен сам.

Пішов до подруги моєї,

Забув, чекала, не прийшов…

Розважився, згадав, та пізно,

Кров охолола тільки що…

Краса завмерла, очі змеркли…

Коханий, ми зустрілися дарма…

Закрий сторінку чорною вуаллю…

Мене для Тебе вже нема.

Тетяна Грицан

Чому?

Чому життя несправедливе,

Чому іде усе не так?

Чому життя у мене сіре,

А в інших сонечко сія?

Чому сумую я щодня?

Чому тебе не бачу я,

Чому обрав ти не мене?

А я любила лише тебе…

Чому знайшов мені заміну?

Чому чужа для тебе я?

Чому любов несправедлива?

Але ж любов – це сенс життя!

Як добре...

Як добре почуватись,

Коли потрібний комусь ти,

Коли піклуються про тебе,

Й усе радіє навкруги…

Як добре почуватись,

Коли тебе кохають,

Коли для когось ти –

Промінчик на землі.

Як добре почуватись,

Коли з тобою дружать,

Коли подати руку

Прагнуть всі.

Як добре почуватись

Щасливою завжди,

Коли сіяє сонце,

І спокій навкруги!

Ти думав

Ти думав, зрадиш, і тобі це все мине?

Ти помилився, так не буде!

Не буде більше нас!

Тільки я… і ти…

Ще вчора клявся у коханні,

Казав, що кращої нема.

Сьогодні ти вже не зі мною,

Сьогодні я вже не твоя.

Подругу ти собі знайшов,

Так йди до неї, чом прийшов?

Вернутись хочеш? Набридла?

Набридло з нею вже тобі?

Ти думав, я тебе пробачу

І знову візьму під своє крило?

Ти помилився, так не буде!

Я не пробачу вже тобі:

Дороги наші розійшлися,

Немов у морі кораблі.

Ти був моїм рідненьким щастям,

Тепер нещастям звешся ти!

Вікторія Дідоха

Заплющи очі…

Заплющи очі… Зрозумію.

Ні слова з уст… Я все прощу.

Не говори мені «Зумію!»,

Я не чекаю із зірок дощу.

Коли заплющиш свої очі,

Не меркне з пам’яті їх цвіт.

Ти приходи у сни мої щоночі,

Бо в них живе наш спільний світ.

І силует твій я завжди впізнаю,

І усмішка полонить серця злет.

Ти приходи, Тебе я пам’ятаю,

По міліметрах уявно малюю портрет.

… Знаєш, якби була я пір’їнкою,

Або подихом вітру, який, здолавши страх,

Осів пелюсткою чи сніжинкою –

Найкращим сном моїм на Твоїх плечах…

Ірина Стефанишин

Інколи

Інколи своє щастя треба вдавати,

Стирати пам’ять та видаляти непотрібні знайомства,

Не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодних вимог,

Не афішувати потреб і не влаштовувати революцій,

Коли важко – «підсідати» на вірші,

Забувати про сентименти,

Відкладати любов на потім,

Жертовно ділитись своїм тілом

І постійно повторювати: саме так все і мало бути…

Інколи потрібно забувати своє ім’я,

Розтягувати життя, як цигарку – насолоджуючись,

Бо інколи добре, що дні просто минають,

Добре, що здається, наче тебе зовсім нема,

Наче світ ізолював тебе, а ти дав йому відпустку,

Наче зв’язок обірвався, а сліди заплутали звичні координати…

Інколи варто бездумно:

Купувати теплий одяг,

Заводити домашніх тварин,

Відпускати волосся,

“Забивати” на обставини,

Змінювати та, змінюючи, змінюватись…

Головне, пам’ятати, що слова – не холості набої,

Що порожнім буває не лише горнятко,

Але й мовчання подекуди смертельно отруйне.

Головне не зраджувати тому, у що зобов’язався вірити,

Не згадувати те, що колись намагався забути,

Бо спогади інколи заважають дихати,

Бо спогади інколи заважають думати,

Тому варто навчитись миритись із змінами,

Тому варто навчитися без сумніву вірити,

Душу відкривати повільно і

Перманентно скорочувати відстані:

Доторків між руками,

Подихів між вустами

І наших слів, що зупинились сполучниками.

Бо інколи просто треба рухатись,

Бо інколи треба назустріч.