…навіть якщо знесилений, знеохочений, зневірений сірими буднями – ще раз
повірити в Диво й Казку не зайве. Адже, подолавши крутий підйом, опинившись на
маківці року, що минає, задумуєшся: пройти таку відстань, пережити стільки подій,
секунд, хвилин, годин нам допомагає щось неймовірне. Це те зерно енергії, з
якого була народжена Зірка Ісуса і в якому весь наш всесвіт. Він у кожного
різний і тому нам не нудно, і тому хочеться зазирнути за оту таємничу завісу,
за якою постійно розігрується вистава. Наша вистава. Вистава нашого життя. Інколи
й варто розтягувати його «як цигарку – насолоджуючись». А ще – Новий Рік і
Різдво Христове – важливі для всіх, хто хоче змінити себе. Варто лише перманентно
скорочувати всі відомі відстані, особливо «наших слів, що зупинились
сполучниками».
Христина Креховецька
Життя
Життя – не казка, й
навіть не страждання,
То – біль, що рве в
душі мелодію краси…
А ти не плачеш, не
чекаєш часу…
Ти просто тихо йдеш
у світ пітьми…
Ти звикла йти по
смузі самотою,
Вважати, що життя –
це не твоє,
Нікому не потрібна…
ти сама собою…
Голками в серце
знесилювала ти сама себе…
І не помітила, як
стрілки заблукали,
І павутинням
вкривсь цокольник золотий…
Хотіла кинутись
назустріч щастю, вслід за днями,
Та зупинилася… відчула
смак душі терпкий…
Закрилася від
світу, й хтось там скаже:
"Забудь,
минеться, час лікує все…"
Але ти змерзла,
заблукала… й щастя – було твоїм.
Тепер вже не твоє…
Та ти будеш
боротися, я знаю…
Повіриш ти у себе,
у тепло…
Лиш серце ти ніколи
не повернеш,
Й те щире – що
колись було…
Пробач
Пробач, що розлюбила
швидко,
Що не забула запах трав…
Що плакала вночі над
фото,
А ти не бачив... винен
сам.
Пішов до подруги моєї,
Забув, чекала, не
прийшов…
Розважився, згадав, та
пізно,
Кров охолола тільки що…
Краса завмерла, очі
змеркли…
Коханий, ми зустрілися
дарма…
Закрий сторінку чорною
вуаллю…
Мене для Тебе вже нема.
Тетяна Грицан
Чому?
Чому життя несправедливе,
Чому іде усе не так?
Чому життя у мене сіре,
А в інших сонечко сія?
Чому сумую я щодня?
Чому тебе не бачу я,
Чому обрав ти не мене?
А я любила лише тебе…
Чому знайшов мені заміну?
Чому чужа для тебе я?
Чому любов несправедлива?
Але ж любов – це сенс життя!
Як добре...
Як добре почуватись,
Коли потрібний комусь ти,
Коли піклуються про тебе,
Й усе радіє навкруги…
Як добре почуватись,
Коли тебе кохають,
Коли для когось ти –
Промінчик на землі.
Як добре почуватись,
Коли з тобою дружать,
Коли подати руку
Прагнуть всі.
Як добре почуватись
Щасливою завжди,
Коли сіяє сонце,
І спокій навкруги!
Ти думав
Ти думав, зрадиш, і тобі це все
мине?
Ти помилився, так не буде!
Не буде більше нас!
Тільки я… і ти…
Ще вчора клявся у коханні,
Казав, що кращої нема.
Сьогодні ти вже не зі мною,
Сьогодні я вже не твоя.
Подругу ти собі знайшов,
Так йди до неї, чом прийшов?
Вернутись хочеш? Набридла?
Набридло з нею вже тобі?
Ти думав, я тебе пробачу
І знову візьму під своє крило?
Ти помилився, так не буде!
Я не пробачу вже тобі:
Дороги наші розійшлися,
Немов у морі кораблі.
Ти був моїм рідненьким щастям,
Тепер нещастям звешся ти!
Вікторія Дідоха
Заплющи очі…
Заплющи очі… Зрозумію.
Ні слова з уст… Я все прощу.
Не говори мені «Зумію!»,
Я не чекаю із зірок дощу.
Коли заплющиш свої очі,
Не меркне з пам’яті їх цвіт.
Ти приходи у сни мої щоночі,
Бо в них живе наш спільний світ.
І силует твій я завжди впізнаю,
І усмішка полонить серця злет.
Ти приходи, Тебе я пам’ятаю,
По міліметрах уявно малюю портрет.
… Знаєш, якби була я пір’їнкою,
Або подихом вітру, який, здолавши страх,
Осів пелюсткою чи сніжинкою –
Найкращим сном моїм на Твоїх плечах…
Ірина Стефанишин
Інколи
Інколи своє щастя
треба вдавати,
Стирати пам’ять та
видаляти непотрібні знайомства,
Не ставити собі
зайвих запитань, не висувати жодних вимог,
Не афішувати потреб
і не влаштовувати революцій,
Коли важко – «підсідати»
на вірші,
Забувати про
сентименти,
Відкладати любов на
потім,
Жертовно ділитись
своїм тілом
І постійно
повторювати: саме так все і мало бути…
Інколи потрібно
забувати своє ім’я,
Розтягувати життя,
як цигарку – насолоджуючись,
Бо інколи добре, що
дні просто минають,
Добре, що здається,
наче тебе зовсім нема,
Наче світ ізолював
тебе, а ти дав йому відпустку,
Наче зв’язок
обірвався, а сліди заплутали звичні координати…
Інколи варто
бездумно:
Купувати теплий
одяг,
Заводити домашніх
тварин,
Відпускати волосся,
“Забивати” на обставини,
Змінювати та,
змінюючи, змінюватись…
Головне, пам’ятати,
що слова – не холості набої,
Що порожнім буває
не лише горнятко,
Але й мовчання
подекуди смертельно отруйне.
Головне не
зраджувати тому, у що зобов’язався вірити,
Не згадувати те, що
колись намагався забути,
Бо спогади інколи
заважають дихати,
Бо спогади інколи
заважають думати,
Тому варто
навчитись миритись із змінами,
Тому варто
навчитися без сумніву вірити,
Душу відкривати
повільно і
Перманентно скорочувати
відстані:
Доторків між руками,
Подихів між вустами
І наших слів, що
зупинились сполучниками.
Бо інколи просто
треба рухатись,
Бо інколи треба назустріч.
Немає коментарів:
Дописати коментар