А вічна є лише Любов!..

На землі немає нічого вічного, та ні, є – Любов…
Ми забули про любов… Забули, що брак любові веде до деградації суспільства.
Кохання… безумство… смак медового щастя і ліс з чорної кавової гущі…
Чи ми чуємо голос власної душі?
Отож, визнаймо, задивляючись у власне серце: «Любове, о як я за тобою скучив(скучила), прийди і наповни все моє єство! Осядь на трон мого серця!»
Кличте, і вона прийде!.. Неодмінно прийде і принесе радість. Позбавить всіх залежностей, які поневолюють і заряджають смутами нашу ауру…
Любов… А хто вона така, ця шляхетно-толерантна леді?
«Любов – це сила, котра змінює Всесвіт, запліднюючи матерію творчою енергією. А цілющі властивості любові можуть сприяти подоланню конфліктів і об’єднати людство не лише у планетарному, а й у космічному масштабах» – писав Л.Толстой, а з цим не можна не погодитись…
Людська мудрість гласить: «Любов – це сила життя, це правило для виконання всіх правил!».
«Шукаючи її, знайдемо все можливе на землі щастя» – читаємо у повчаннях святих отців.
Невже ми дозволимо загинути світові через брак любові? Нам, насправді, пора стати людьми та пора перестати боятися Любові!!! Як добре, що молодь живе тут і тепер! Як добре, що прагне любові, вчиться любові і любить.
Про все це читайте в поетичних рядках учениці ліцею Курташ Ірини.

Любов
Хто сказав, що любові немає?!
Це не правда, я вам скажу,
Не живе та душа, що не вміє кохати,
Воскресає лиш той, хто говорить «Люблю!».

Хто сказав, що любов не вічна?!
Хто сказав, що вмирає вона?!
Перед нею безсильна природа
І людина, людина – слабка…

Ти мовчиш і ховаєш очі
Відчуваєш безмежну печаль,
І сумуєш тому, що не хочеш,
Визнати це, на жаль…

Байдужість
Найбільше в світі я байдужості боюся,
Коли не чують твого серця стук
Коли не хочуть привітатись, усміхнутись,
Коли не бачать сліз і твоїх мук.
Боюсь також коли не помічають,
Хоч добре знають хто ти і звідкіль,
Хоч пам’ятають, точно пам’ятають,
Та ти для них неначе сіра тінь…

Любіть ворогів
Любіть ви ворогів своїх,
І проклинати їх не треба,
Ви краще в Бога попросіть
Всього, чого їм зараз треба…

Не осудіть свою рідню,
Чужих людей, чужу родину
Бо є суддя, який знайде
І в вашім серденьку провину…

Настане ще великий суд,
Тоді згадаєте про душу,
Потрібно ж їй лише добра,
Та дехто каже:

«Я не мушу,

Любити всіх, любити все,
Себе люблю і цього досить…»
Цього не досить, знаю я,
Душа любові ще попросить…

Люби людей

Люби людей за мить і вічність,
Люби за зло і доброту
І за чиюсь смішну дволикість
І простоту і прямоту.
Люби за щастя і невдачу,
Люби за все, за все, що є,
Тоді, повір мені, побачиш –
Зрадіє серденько твоє…
Життя до тебе усміхнеться,
І другом стане ворог твій,
Лише одне тебе благаю:
Ти світ цей полюбить зумій!
Забудь про біль, забудь образу,
Забудь про зло, що на душі,
Тоді відчуєш ти одразу
Як добре й весело тобі.

Любов простить…
Не кохає той, хто квіти дарує,
Поцілунки, віршові рядки,
Не кохає той, хто зорі малює,
І приносить французькі духи,
А кохає лиш той, хто усе пробачає:
Твою слабкість, минулу любов,
Він у день і в ночі за тобою страждає,
Пробачаючи знов і знов…

Біла птаха
Летіла крізь нетрі біла птаха
І звуть її Любов,
Від неї дехто утікає,
А хтось чекає знов і знов…
Ти не чекай, не сподівайся,
Її благаю не шукай,
Вона прийде нежданим гостем, -
Тоді, прошу, не відпускай!

Рятуйте своє кохання!

А ми ж не встигли ж то
Кохання врятувати,
Було занадто невідкладних справ,
Немала часу я «люблю» сказати,
А ти мовчав, чомусь мовчав…
Ми стрімголов летіли у буденність,
Кохання дружбою з тобою нарекли.
Раділо сонце, усміхались зорі,
А ми мовчали, хоч щасливими були
Чому все так?
Чому все не інакше?
Ця дружба поламала нам життя
Відчула я коли серденько плаче,
А ти відчув що значить самота.

А він та вона не зустрілись…
Жили собі на світі дві людини,
Самотніми усе життя були,
Щовечора усіх святих просили,
Щоб у житті вони допомогли…
У дівчини були красиві очі,
До пояса виднілася коса,
Її душа була уся безмежна,
Гаряча і мов сонечко ясна.
А хлопець був розумним і вродливим,
Він усміхався радісно до всіх,
Любив життя, любив свою гітару,
Любив батьків, любив на світі всіх…
Та доля десь блукала між лісами,
Не бачила вона ці дві душі,
Не бачила їх сльози вечорами,
Не чула їх сердець сумні пісні…
Ці дві людини в самоті померли,
За ними сумували навкруги,
Та вірили батьки, що після смерті
З’єднає доля душі навіки.