«50 відтінків тепла»

Тримаю у руках щойно прочитану збірку віршів «50 відтінків тепла», що отримала першу премію на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова – 2020», яка направду є чудовою знахідкою для поціновувачів української поезії. Автором її є наш земляк Богдан Щеглюк.

Знаємо його і не зовсім. Знаємо, читаючи його душу – вірші і радіємо тому, що він уродженець нашого міста Долина. Тут він закінчив Долинський природничо-математичний ліцей, тут, очевидно, і почав писати вірші.

Після завершення навчання у ліцеї вступив до військового інституту Київського національного університету ім. Т. Шевченка, який (так само, як і ліцей) закінчив із золотою медаллю. Здобув первинне військове звання офіцерського складу «лейтенант». З 2005 по 2020 роки проходив військову службу у Збройних Силах України. Після повномасштабної агресії Російської федерації відновився на військовій службі й досі виконує завдання за профілем.

Молодий автор ділиться із читачем власними думками та таємницями свого серця. Проблеми сьогодення наштовхують на виклики майбутньому через складні питання історії. Та більшість поезій, вкладених у збірку «50 відтінків тепла», є сонячними, такими, що гріють серце і заколисують розхвильовану душу. Тут кожен може побачити щось своє, бо всі вірші правдиві, пережиті молодим офіцером. І як ніколи на сьогодні є актуальними.

У збірці «50 відтінків тепла» кожен читач знайде маленький світ добра і затишку. Нехай ніколи і нікому не бракує тепла. Читайте і діліться ним з рідними, друзями та коханими.

            ГОЛОВНЕ

 
Головне в цьому світі – набутися разом,
Находитися вкупі на планеті Земля,
Набиратися щастя щодня, раз за разом,
Відчувати душею своє звіддаля.
 
Головне в цьому світі – насміятися щиро,
Накохатись взаємно, налюбитись своїх,
Головне – жити в злагоді разом із миром,
Головне – чути вдома дітей малих сміх.
 
Головне в цьому світі – знайти свою людину
І надихатись нею, і в унісон
Надивитися теплих снів воєдино,
Нахапатися теплих обіймів мільйон.
 
Головне в цьому світі – належатись у ванні,
Накататись на лижах, накупатись в морях,
Навстигатися сісти на потяг останній,
Настоятись в обіймах при ліхтарях.
 
Головне в цьому світі – не протліти даремно,
Наспасати той світ, наробитись добра,
Головне – бути світлом для тих, кому темно,
Не продати за срібло душу свого пера.
 
Головне – пережити яскраві моменти,
Що палітрою вкриють душі полотно,
Головне – щоб картинки оці, ці фрагменти
Перед смертю з’єднались в щасливе кіно.
 
Головне – не ховати синів в домовину,
Головне – вести доню свою під вінець,
Головне – шість десятків секунд на хвилину
Жити повним життям. І уже на кінець
 
Головне в цьому світі – нахотітися жити!
Нахотітися жити уперед на віки,
І коли прийде час – ні за чим не тужити,
Головне, що і там в тебе будуть…
                                                зірки.
 
            ПІСНЯ УКРАЇНИ
 
Якщо ти побачиш калину у полі,
Якщо над гаями лунають пісні,
Якщо промовляють до неба тополі,
Якщо журавлі клекотять навесні,
Якщо у людей мова, мов солов’їна,
І сонячні очі в щасливих дітей,
То знай, що земля навкруги – Україна,
Щаслива земля щасливих людей.
 
Наша пісня дзвінка, наше серце гаряче,
Наші жовті лани ген ростуть до небес,
Чорні брови дівочі, мужнє серце козаче,
Сива мудрість віків, диво серед чудес.
Й поки люди у нас будуть добрі і щирі,
Поки наші серця будуть мати мости,
Тут ростиме калина із гронами миру,
І від Сяну до Дону буде щастя цвісти.
 
Вільні ми серед інших, не вищі й не нижчі:
Ми не хочем чужого, та своє бережем.
Нас так часто вбивали сусіди найближчі,
Але ми воскресали піснями й мечем.
І ніхто не вкраде у нас нашу свободу,
І ніхто на нас вільних не вдягне ярмо.
Сини й дочки свого українського роду
На своїй, Богом даній землі, стоїмо.
 
            ЛИСТ
 
Напиши мені, Доле,
Від імені Бога
Про моє майбутнє листа:
В яке синє поле
Йде моя дорога,
Що кажуть Господні вуста?
 
Напиши мені, Доле,
Про небо зелене,
Про мої фіолетові сни.
Де серце і голе
Й без масок шалене
Живе у обіймах весни.
 
Де в жовтому морі
Купаються зорі
Й літає блакитний дельфін.
Де я на просторі
Сніжинки прозорі
Ловлю у оранжевий дзвін.
 
Де силою думки
З червоного сонця
Ростуть до землі пагінці.
Де відьми й чаклунки
Дають крізь віконця
Із райських садів корінці.
 
Де люди літають,
Квадрати кружляють,
Де садять дерева в пустир.
І де не стріляють,
І де не стріляють!!! –
 
Напиши Україні про мир.
 
            ВІР МЕНІ
 
Вір мені! Я скоро буду!
Повернуся з пекла,
Свою клятву не забуду,
Хоч війна запекла
 
Тягне нас усе донизу
На дев’яте коло,
Але ти завжди поблизу –
Й наче щит довкола.
 
Вір мені, я не покину…
Твої карі очі
Кожен день, кожну годину,
Всі ці довгі ночі
 
Лиш вони мені світили
Замість зір і сонця,
Смерть мою звели в могилу
Вірні охоронці.
 
Вір мені в час безнадії,
Відчаю й розпуки.
Вір, коли помруть всі мрії
Й в твої томні руки
 
Лист прийде, а в нім нестерпне
Слово те – «загинув».
Вір, що я воскресну з мертвих
І в лиху годину
 
Прилечу із того світу
Через пекло й небо:
Без подарків і без квітів –
Та живий, для тебе...
 
Позабуде син і батько,
Ненька переплаче,
Хижий ворон в тихім полі
Над тілом закряче,
 
Вороги всміхнуться криво
Та, мабуть, – зарано,
Якщо віритимеш в диво,
Я з мерців повстану
 
І вернусь на подив смерті
Й сором боягузів.
Бо мені не дала вмерти
Мужність моїх друзів,
 
Бо молитва моїх рідних
Спину прикривала.
Та найперше – бо ти у вірі
До кінця чекала.
 
            ПРИГОДА
 
Боже, я дякую Тобі за дар життя,
За те, що Дух наповнив мої гени,
За те, що пробудився з небуття,
Що кров із серця ллється в мої вени.
 
Боже, я дякую Тобі за зір,
За те, що бачу синє-синє небо,
За те, що бачу небо повне зір,
Що жити мені в темряві не треба!
 
Боже, я дякую Тобі за слух,
За те, що маю мову солов’їну,
За те, що я до правди не оглух,
Що маю маму, маю Україну!
 
Боже, я дякую Тобі за те,
Що я живу свого життя свідомий,
Що рід мій на оцій землі цвіте,
Що смак любові є мені відомий.
 
Боже, я дякую Тобі за них –
Незримих променів мого кохання,
За тонни поцілунків неземних,
За ноти надщасливого зітхання!
 
Боже, я дякую Тобі за все,
За те, що маю дихати нагоду…
Й коли нарешті прийде моє все –
Вклонюся я Тобі за цю пригоду.
 
            * * *
 
Я у світі цім лиш на трішки!
Я надихатись хочу життям,
Находитись без поспіху пішки,
Накохатися зір вишиттям.
 
Я наслухатись хочу тиші,
Налітатися уві сні,
Наздійматися на узвишшя,
Наблукатися в низині.
 
Заблукати я хочу у світі
І найтися в країні весни,
Накупатись у яблучнім цвіті
І надихатись хвої сосни.
 
Нарадітися хочу я щиро,
Наділитись любов’ю й теплом,
І набутися з щастям і миром
За одним житейським столом.
 
Я на мить тут… а далі – погасну.
Я смакую цим світом щодня,
Я люблю нашу землю прекрасну,
Я живу во любові ім’я!
 
Я всміхаюся кожній хвилині,
Я так хочу творити добро!
Я себе віддаю по краплині
Через літери, через перо.
 
Я не прагну бути над світом,
Я неначе маленьке зерня:
Для людей хочу бути я цвітом –
Колоситися хочу я!
 
Бути киснем і бути промінням,
Насіниною своїх батьків,
Для нащадків стати корінням
І цвісти у них сотню віків.
 
Перед тим, як захочу померти,
Я прожити хочу ЖИТТЯ…
Поки Бог не сховає мольберта,
 
Д е   м и   в с і   –   т і л ь к и   з і р   в и ш и т т я.
 
            * * *
 
Вернися на світанок свого серця,
Вернися в час, де ти ще геть дитя,
Де дух об світ жорстокий ще не стерся,
Пройди уверх рікою небуття…
 
Відкрий ворота батьківського дому,
Зайди в давно не білений вже сад,
Лиш там ти позабудеш вічну втому,
І витягнеш із спини ножі зрад.
 
У тім саду на камені чекання
Сидить твій ангел довгих сорок літ,
А рядом мертве дерево кохання
Оплакує свій перший справжній цвіт.
 
Колишуть вітри спогадів гілками,
Та вишня, як раніше, не п’янить,
Лиш груша не змінилася з роками
І спогадом про сонце пломенить.
 
Вдивляючись на цю стареньку грушу,
Спілкуючись з померлою ріднею,
Ти віднайдеш свою таку самотню душу
І пригорнеш її, й заплачеш гірко з нею.
 
 
            ОЙ ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЇТЬ
 
Ми, українці, унікальна нація,
Ми навіть в піснях змалечку готовимось вмирати за свою землю!
Взяти хоча б «Ой чий то кінь стоїть».
Отак сидить собі група дітлахів і співає. Співають і хлопці, і дівчата.
І в кожного такий вираз обличчя, що, здається, вони не пісню,
А прямо якесь пророцтво співають:
Хлопці розуміють, що коли треба буде йти на Січ, – вони підуть,
Дівчата розуміють, що коли треба буде відпустити хлопців на Січ, – вони відпустять.
І немає від того ніяких ліків.
Бо така вже вона – наша душа і наша Доля.
 
    Росте пшениця жовта і красива,
    Колосить зерня буйно на крові,
    Вертають козаки до чорнобривих –
    Все не живі, і не живі, і не живі.
 
    Природа, наче Бог намалював!
    І що не гай, то в райський сад трюмо,
    А голос крові знову нас позвав –
    І ми йдемо, і ми йдемо, і ми йдемо.
 
    Невже не відвернути це ніколи?
    Цю безсоромну, цю безжальну круговерть?
    Століттями ми ходимо по колу –
    І все на смерть, і все на смерть, і все на смерть.
 
    Ой чий то кінь стоїть, що сива грива,
    Чиє дівча ридає в тім саду?
    Прийшла прощатись моя чорнобрива –
    І я іду, і я іду, і я іду…
 
 
            * * *
 
Десь там далеко гинуть хлопці,
А я горілочку тут п’ю,
Покину я тебе, дівчино,
Бо на війноньку завтра йду.
 
Горілка ллється тут пекуча,
А там тече солона кров.
Розлука наша неминуча,
А чи мине твоя любов?
 
Чекай на звісточку, серденько,
Хоча чи стрінемось колись?
Хоча і смерть моя близенько –
А ти однаково молись.
 
Загину я, либонь, в тій бійні…
Для чого йду, куди іду?
А йти не можу. Божевільний –
Я сам себе на смерть веду.
 
Не докоряй очами душу,
Хіба ж не хочу жити я?
Хіба іти я хочу? Мушу.
Прости, весняночко моя.
 
Не можу так, як інші люди,
Ховати очі в стороні.
Іду на Схід і будь, що буде,
Прийду в китайці. І в труні.
 
Десь там далеко гинуть хлопці,
А я горілочку тут п’ю.
Прости мене, моя кохана,
Я на війноньку завтра йду.
 
            ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
 
Я не знаю, що буде, але все буде Україна!
Ми змогли, ми протримались тисячу років пітьми!
Скільки літ панувала в нас бійня, пустка, руїна –
Та наш ген розцвітав до небес з новими людьми.
 

Ми вже мали сконати хоча б за двадцяте сторіччя,
Нас морили голодом, били мечем та вогнем,
І між Богом і чортом за нас досі йде протиріччя,
Але й цього чорта зі Сходу ми проженем.
 
Двадцять перший вік на цей раз буде за нами:
На далекій планеті першим піднімуть тризуб,
Україна прославиться донечками і синами,
А за Крим Бог ще встигне чорту вибити зуб.
 
І хто б що не казав, наша мова (таки солов’їна)
Ще звучатиме в радіо на міжгалактичнім шосе,
Я не знаю, що буде, але все буде Україна,
Україною тут в Україні буде усе.