Колиска дитинства мого

  Дитинство – це безтурботна, найсолодша і найпотрібніша основа людського єства. А юність – це найромантичніша пора в людському житті. Напевно, тому діти так спішать вирости і чимшвидше змінити пріоритети. Вони не просто ідуть у ногу з часом,а часто на два-три кроки вириваються вперед і потрапляють у вир жорстокого світу, де, на жаль, не всім вдається адаптуватися. Та, коли приходить глибоке усвідомлення сенсу і суті буття, з’являється нереальне бажання подихати повітрям відшумілого дитинства. Натомість, залишається колисатися у колисці спогадів, відчуваючи неперевершене блаженство від відчуття, яке дарує сон про реальні неповторні дні. Отож, зупинімося, щоб разом із Юлією Шибівською поринути у “світ дитинства”.

 

Колиска дитинства мого
Кожне серце любов свою має
У кожного своє добро
Комусь дорожчі Гімалаї,
Мені ж Карпати і Дніпро.

Коли побачу я ті гори
І як почую шум дібров,
Забуду я про кожне горе
І в серці спалахне любов.

Якщо в житті я буду десь далеко
Згадаю я про рідний край:
У полі жайворонка, чи лелеку
І край села зелений гай.

Почувши пісню колискову,
Що матінка співала
У серці збережу я молитву,
Що доля щедро дарувала.

***
Повільні кроки, відчай і зима...
І я повинна все забути
Та ні...
Моя душа
Малює й згадує старі салюти,
Котрі вже відгоріли
І... о ні!... погасли.
Цього ,нажаль не повернути.
Звикаю до байдужих фраз
І до кохання, його не має
Це вже не перший раз
Любов даремно воскресає.
Повільні кроки... Відчай і зима
Всього так швидко не забути
Та ні...
Моя душа
Ще довго малюватиме старі салюти.

Істина життя
Багато раз питала себе я
Яким є сенс життя людського
Навіщо нам дано життя,
Чому задумано це Богом.
Мусимо жити, треба йти
Шляхом своїм, хоч не солодким.
Щоб досягнути врешті – решт мети
Пронісши хрест на плечах гордо.
Мусимо жити, щоб в житті
Відчути злети і падіння
Мусимо жити, хочемо того чи ні
Про нас напишуть всім майбутнім поколінням.
Мусимо жити, щоб в житті
Відчути гіркоту любові,
Щоб залишити після себе слід,
Щоб запалити свою зірку в небі вечоровім.
Мусимо жити для добра
Й служити лиш йому віднині,
Щоб не забулося кожного із нас ім’я
Щоб бути гідним імені Людина.

***
Скільки в світі стежок невіданих
Стільки сліз пролитих дарма,
Скільки в світі загублених долів,
А із них ти свою відшукай.
Ту, що навчить тебе жити,
Зберегти своє “я” й свою волю
Кожну мить цінувати й любити
Та не просто знайти свою долю.
Ти ітимеш тернистим шляхом
В часі й просторі будеш губитись
Спотикатися будеш під своїм хрестом
Щоби долю свою все ж зустріти.
І нарешті ти знайдеш її
Й зрозумієш хто ти й кого хочеш,
Але щастя не тільки у цім
Важливіше за все навчитися любити.

***
На землю знов стукає ніч
І сонце стомлене кудись тікає
Я залишилась з болем віч-на-віч
І цілий день у пам’яті переблукаю
І непомітно падають із неба зорі
І невловимі знов у тьмі зникають
Вони мов днів останніх епізоди
То тішать інколи, то швидкістю лякають
Й так буде завжди, мільйони років
На зміну дня приходитиме ніч
Я знову буду згадувати свої життєві кроки
І залишатись з почуттями віч-на-віч.

Золоте павутиння слова

   Сьогоднішнє свято приурочене Всесвітньому дню поезії, яке з 2004 року також відзначають і в Україні.
   Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. Природа наповнена поезією, яка покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність. У поетичній творчості є пожива для душі, є поміч в боротьбі з усяким лихом, в боротьбі за ідеали, до яких прагне людство.
   І хоч Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю.
   А як народжується її величність Поезія в юних серцях? Цього ніхто не знає. Іноді студійці кажуть, що вірш приснився або Муза підкралася так непомітно, що нема на чому записати, тоді вони пишуть на клаптиках паперу, що є під руками, в класних зошитах, чи навіть на долонях або ж запам’ятовують. Як би там не було, але те, що до них приходить прекрасна Муза Поезії, вічно молода й юна, як наші студійці, це прекрасно, це — подарунок долі.

Мар’яна Вагіль

Муза
Муза – це той мольберт, де ти кладеш чисте полотно,
Ще задумки не знаєш, та самостійно веде тебе воно.
Муза – відома скрипка, що без смичка нічого не варта,
Це фокус, де з невідомості з’являється козирна карта.

Муза – це короткочасна мить, що темноту світлом крає,
Непомітно підкрадеться в будь – який час дня чи ночі…
Муза – проміння, що з неба приходить й за хмару тікає,
Вона – натхненне джерело, що “сліпому” відкриває очі.

Муза – це вітер, що сколихне і підійме із землі опалий лист,
Мов соловей підхоплює на льоту невідому пісню чи свист.
Муза – морська стихія, що заколисує у вирі подій і вражень,
Іноді це цілісна картина, а іноді декілька простих зображень…

До тебе музо!
До тебе музо, рідна, тихо пригорнуся,
І як рідній сестрі, навстіж душу відкрию,
В рядках й строфах замучена проснуся,
Уже без печалі і сліз серце-єство омию.
З тобою, мов на сповідь – до Бога йду…
Чомусь не в силі й крихти правди затаїти.
Колись себе я в цих німих словах знайду,
Не знаю чому ж тепер зриваю зів’ялі квіти.

До тебе музо, рідна, легенько притулюся,
В снах до гір на крилі орлиному полину.
Відлунням джерельних струменів озвуся,
Де цвітуть райдуги, як маки, в їх долину.
Уже без смутку очима у вись я погляну,
І попрошу, щоб не лилися неба сльози.
Щоб з легкістю біль з пухом розтанув,
Знайшовши рідних: троянди й мімози.

З тобою музо, рідна всім я поділюся,
Лише в гості ти витай до мене частіше.
Тебе, як живої води з криниці нап’юся,
Тоді серце переможе розум гостріший?!
А доля з вітрами десь далеко собі гуляє,
Про себе нагадує, коли її сильно закружляє.
Це наче в півночі чекати чистого світанку,
Щоб з долею-музою закружляти в танку…

До тебе музо, рідна, пригорнуся!

Мої вірші як діти…
Мої вірші як маленькі діти, пестунчики та непосиди,
Неначе польові й на клумбі квіти-різноманітні види…
В кожного своя дорога :в когось хороша і приємна,
А в іншого пронизана болем, із щастям не взаємна.

Мої вірші немов квіти, хочуть ласки й тепло відчути,
Заявляються одні пуп’янками, а інші від морозу скуті.
Вірші, неначе діти: розбишаки, спокійні чи балакучі,
Одні бояться рівнини, а іншим добратися б до кручі…

Мої вірші, як мальви: прості та майже непримхливі,
Вітром різко-пекучі, але ніколи не стануть зрадливі.
Мої вірші, наче діти мовчуни чи бігуни розбишаки,
В кожного свої для душі пронизливі непомітні знаки.

Вірші комусь: прості; вразливі; особисті; мелодійні;
Звабливі; сумні; пристрасні; чи взагалі мимовільні…
Для мене – це новий простір, для душі правда гаряча,
Це крила; сторінка нова, а що для вас вони значать?!

Чому на папір виливаю, що в душі – радість чи розлука,
Навіщо пишу: одні з них легкі, інші «народжую» в муках.
В чомусь вони як діти схожі, але насправді різноманітні…
Нічого не буває з проста й на вулицях усмішки привітні!
 

Ірина Курташ
Муза
Шість років мені було,
Як Музу уперше зустріла,
Красива і добра вона,
Мов фея із казки, прийшла.

А я – то була ще дитина –
Писати, мабуть, не уміла,
Та вірші складала завзято –
Раділа Муза моя...

А згодом вона полетіла,
Ця фея весела і щира...
Дитяче серденько боліло:
Коли ж повернешся, коли?

Тепер я дорослою стала,
І знову вона біля мене,
Тихенько на вушко шепоче
Із серця мого рядки.
 

Олег Галів
Елей твоїх слів (звернення до Музи)
Своїй наяді я назавши вдячний
Вона для мене мов нічний маяк
Неначе каяк рифми необачні
Й думок чужих порід кісний маніяк.
В словах її лунає насолода
Неначе квінта скрипки золота
Для мене муза це кебета й врода
Еос у небі, у душі літа.

Золоте павутиння слова
Світ поезії – незвіданий куточок
Де поет, немов простий павук,
Де стіна для нього це листочок,
А чорнильний стержень в’ється з рук.

І сплітає павук павутину
Золоту павутину слова.
Й закликає читати людину,
Що для нього є втіленням Бога.

Гаряче слово
Гаряче слово втіха й ревний жаль
Нестримна і окрилена надія
Могутність долі, зболена печаль
В буденності життя свята подія.
Рожевий сон, душі гучний куплет
І зір ласкавих сяйво променисте
Про неосяжність вітряний сонет
Й думок пониклих весняне намисто.

Юлія Шибівська
До Музи
Не покидай, не залишай
Мене одну в самотині,
А мить натхнення принеси
В цей вечір зоряний мені.
Перо жар-птиці подаруй,
Щоб вірші я писала ним,
Щоб слово, як пшеничний хліб,
Було і теплим, й запашним.
Вже бачу твій я силует,
Що виринув із далини...
О, Музо, ти моїх надій
І сподівань — не обмини.

Оркестр природи

Ніщо так як природа не надихає на поезію, тому ми вирушаємо до лісу. Він приймає нас шелестом дерев, гомінким співом пташок, дзюркотом джерельної водички. З усмішкою і любов’ю чемно торкаємось одне одного словом, що лоскоче серце, переповнене враженнями, які ми самі створили для себе. А згуртувавшись разом, можемо поділитися думками, ставши на захист природи, та віршами, які народило серце.


Шибівська Юлія
Послухайте…
Послухайте симфонію п’янкої тиші,
Її акорди ніжні, чарівні
Коли тичинка квіточку залишить
Чи пташка заспіває на гіллі.
Послухайте мелодію вітрів,
Що свищуть в полі безупинно
Послухайте природи чистий спів,
Що неповторний наче диво.
Послухайте ті гомони зірок.
Що будять сонце перед ранням.
Й закоханим наспівують рядочки про любов
Й виблискують на небі до світання.
Послухайте мелодію річок,
Їх хвилі чисті й дзвінкоголосі.
Що віддзеркалюють нам безліч тих зірок.
Котрі виблискують на темних косах ночі.
Послухайте акустику тих гір,
Що обрамляють край наш найрідніший
І стоголосся нашої землі
Оркестру нема кращого на світі.

Вагіль Мар’яна
Ріка – “люди – хамелеони”…
Із малого джерела велика річка мчить
І рве каміння, що на шляху їй заважає…
Вона – гординя й брехні не змовчить,
Ніби тендітна, та сльози не ковтає.

Ріка розбудить і сколихне  весь світ,
ЇЇ і час ніким ніколи не зупинити.
Як розізлиться – “залишить слід”,
Самостійну вдачу важко полюбити.

Люди такі ж – себе не в змозі віднайти:
“Стрімкі”, чомусь у безвість поспішають.
“Прямують на камінь”, хоч можна обійти,
Відстоюють правду, яку до кінця не знають.

Річка біжить і манить за собою мінливо,
Кольорами переливається так грайливо…
То блакитна, зливається з синню неба,
То зеленувата, як влітку трава і дерева.

Люди змінюють свій вид, як хамелеони:
Жваво посміхаються – привітні й щирі…
Потім інший настрій, діють другі закони:
Кудись пірнули думками – у власному вирі…

Великим іспитом для природи є посуха,
Гаряче, сонце собою навкруг все спопеляє.
Не вистача ковтка повітря –“заперає духа”,
А воно наївно промінням знову ж грає…

Коли в ріки нема терпіння, ні жалю дна,
Швидко чорніє, немов відьма чи примара.
Люди на мить замислюються чом вона –
Така зла, можливо це них небесна кара?

Щоб зрозуміти вдачу – не потрібний дар,
Ця істина разом з досвідом росте й дозріває…
Ворон летить по небу з споконвічним “кар”,
Люди наївно питають, що ж це означає?

Курташ Ірина
Міліють ріки, рідшають ліси…Але чи винні в тім з тобою ми?
Дуже давно, створюючи живу та неживу природу, Бог створив людину — найдосконалішу істоту на Землі. Проте, замість того, щоб жити так, як велів Творець, людина занапастила власну душу, зламала життя своїх нащадків.

Але плинність часу не зупинилась. Цілі епохи пролітали, наче мить, а природа залишалась усе такою ж безсмертною та дивовижною, як людська душа. Проте сама людина змінилась надзвичайно сильно. Вона оточила себе світом техніки. Інновації та технічні прогреси стали метою життя. З’явилось віртуальне спілкування, а згодом такі ж стосунки і почуття… Людина все більше віддалялась від живої природи, вона забувала турбуватись про неї, а, отже, й про власне здоров’я та життя.

Безліч письменників намагаються донести до нас красу рослинного та тваринного світу, змусити любити природу та спробувати “врятувати” її від нас самих. “Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце й трави” - писала Ліна Костенко. Також не можу не згадати твір Лесі Українки “Лісова пісня”. Саме в цій драмі — феєрії письменниця висвітлює вічну проблему: людина і природа. В природі панує краса й воля, натомість у людському житті завжди знаходиться місце для неволі, журби. Відійшовши від природи, людина створила собі надзвичайно нудний дріб’язковий світ.

Неодноразово я бачила шокуючі цифри, які свідчать про забруднення води, повітря, жахливого стану лісів, заповідників, інших природних об’єктів. Виникає питання: що робить людина для порятунку природи? Відповідь дуже проста: нічого. Ми не рятуємо флору та фауну лише тому, що досі не усвідомлюємо, наскільки сильно залежимо від них. А насправді ж рятувати потрібно себе! Власне винаходити повільно вбивати нас і все те, що нас оточує.

Отже, ми, безумовно, винні у тому, що міліють ріки, а також в тому, що рідшають ліси. Життя не стане кращим до тих пір, поки кожен з нас не задумається над глобальністю цієї проблеми. Вода, природа, повітря – вони нас так люблять! Залишилось лише відповісти взаємністю…

Конкурс віршів "Цінності моєї сім'ї".

До Міжнародного дня родини серед учасників літературної студії «Слово» було проведено конкурс віршів «Цінності моєї сім’ї». Найкращими визнано одразу кількох учасників: Бордун Мар’яну, Вагіль Мар’яну, Довганич Наталію, Морозову Іванну, Сіпеєву Марину, Шибівську Юлію.

Вагіль Мар'яна

***
(життєвий)
Б'ються два серця, хоча не в один такт,
Це серце жінки і дитя всередині – в лоні.
А може звістка ця з висоти щасливий знак,
Про те, що скоро з'явиться син чи доня...

Та не бажаним є маленьке диво на землі.
Зачаття було через сп'янілий розум й тіло.
Все байдужим є, поки ще в силі й молоді,
А що душа? Душа стривожена тремтіла...

І плин ріки нагадує плин нашого буття,
Чи хочеш чи ні, все бумарангом повертає.
В ту мить не страшні слова: пекло, забуття,
«Тепер усі такі. В цьому ж гріха не має?..»

Кудись у темряву повели омана й блуд:
Розваги, насолода і спокуси велика сила.
Вже не поможе ні людський глум, ані суд,
«Мати» остаточний вибір давно зробила…

Росою на землю лягли краплі коралових сліз,
Дитя на сміття – початок життя і уже під укіс.
На роздутті любов – ніжна й свята, та позабута,
Ще не проснулась матері кров – вірність, й покута.

Ідеальна любов – сім'я...
Одне дихання на двох, єднання серця стук,
Електричний заряд по тілу через дотик рук.
Гарячий погляд потопає у закоханій безодні,
Клятва єднання – разом назавжди від сьогодні.

Одне безмежне небо, що не хочеться ділити,
Бурхливе море, яке інші не в силі підкорити.
Загадкове відчуття тепла й холоду водночас,
Кров ще швидше бурлить по капілярах охоче.

Поглядом розбиваються дві планети й злиття,
Неповторне щастя або прірва, що нема вороття.
Поріднення сутності душ і наївне одкровення,
А дитя - Ангел любові,- Богом благословення...

Бордун Мар’яна
Пам’яті мого тата
Заснули сині очі
Понеслись у безмежну далеч
Душа полинула далеко
Від світу земного
Де панують добро і зло
І на душі чомусь так тяжко
Та сльози по щоках біжать
Коли покидають нас рідні
І далеко птахами летять,
Туди, де панує любов
До Бога далеко, на небо
А нам залишається : Віра, Надія, Любов
Надія у те, що їм там легко
Покинули вони світ цей не легкий.
Хоч гірко й сумно тут нам
Вони вже в іншім світі – потойбічнім.
Де бути колись також нам
Так тяжко і сумно на серці
При погляді на фото його
Стискається серце у грудях
І спогади в думці летять
Про те, як добре було нам трьом
Та один покинув сім’ю
Лишились у двох ми тут на землі
Десь там, у світі другім.
Літає душа нам рідна така
Так швидко минає час
Коли немає когось близького біля нас
Коли він з нами був.
Не цінували часу ми проведеного разом
Не знали що останні дні, хвилини він з нами був
Тепер же залишився тільки біль і сум.

Довганич Наталя
Мамусі
Крізь стежини думок ти навчила проходити кроком,
Крізь дороги наук не плисти по одній стороні.
Все життя , ти казала, хай буде для тебе уроком
І за це, може з часом, ще будеш ти вдячна мені.
Ти казала: птахи не літають так просто у небі,
Ти казала: зірки не падуть із небес мимохідь,
Крізь туман, ти казала, з ліхтариком йти лише треба,
І шукати людей для життя навіки, не на мить.
Ти казала: вогонь не палає в серцях одиноких,
Ти казала: віки не проходять без смутку й журби,
Ти казала: старанням лиш можна здобутись досягнень високих,
А без сліз, не буває щасливих стежок до мети.

Морозова Іванна
Таткові
Татусю, любий, серденько ридає,
Щосили б’ється, як у клітці птах
Так довго жду я, а тебе немає,
Мов заблудився у чужих світах.
Якщо побачиш ти самотню квітку
То хай вона про мене нагада…
Звідкіль чекати? Виглядати звідки?
Коли прилинеш до свого гнізда?
До тебе простягаю білі руки
Тебе зову крізь стужі – холода,
На серці стало гірко від розлуки, -
Прошу – благаю серцем я – прийди!

Сіпеєва Марина
Сім'я
Ти будеш мене поцілунком,
І кажеш, що я лиш твоя,
Для мене солодким є трунком
Знаття що щаслива сім'я.

Ти каву несеш мені в ліжко,
І тапки, щоб боса не йшла,
Ховаєш годинника нишком,
Щоб дома лишилася я .

В колисці є лялечка наша,
До тебе сміється вона,
Для неї готова вже каша,
Всім радує душу мала.

Сім 'я - це просто слово,
Для нас є важлива вона
Усе, що захочеш - готово,
Хоч горя зазнали сповна.

Ми знаєм ціну цьому щастю,
Вже була в обох нас сім'я,
Прийти не дозволим нещастю,
У щастя солодке ім’я.

За мене підеш навіть в воду,
В вогонь за тобою піду,
Не дивишся на мою вроду,
Ми разом здолаєм біду!

Колись я була не такою,
З тобою змінилася я,
І рани мої ти загоїв,
Тобі довіряю лиш я.

Ти в мене укладав свою душу,
За мене віддаш геть усе,
Її повертать я не мушу,
Обох, нас кохання спасе.

Мене запитав несміливо,
Чи вийду за тебе, чи ні,
Я того тоді не хотіла –
Боялася дуже брехні.

Її було забагато,
А рани були ще живі,
В житті загубилося свято,
Боялась здобути нові.

Та ти зрозумів і не кинув,
Мені пережить допоміг,
На мане ти сильно уплинув
Мене опікав, як лиш міг.

Забула усе я погане,
Всім серцем люблю тебе я!
Прекрасне це слово - кохання,
Щаслива, що в нас с сім'я!

Шибівська Юлія
Мама
Людина в світі найрідніша
Для мене лиш моя матуся,
Здається, не знайти людей добріших,
За неї вічно я молюся.

Зелені очі, мов перлини
І коси темні, золоті
Про неї думаю я щохвилини,
Бо мама найдорожча у житті.

Була і є безмежно добра
Моя матуся дорога,
Завжди я бачу її образ,
Таких людей ніде нема.

Вона мій ідеал, взірець,
Дорога у життя незламна,
Нема на світі двох сердець
Близьких як я і моя мама.
Колиска дитинства мого.

Кожне серце любов свою має
У кожного своє добро
Комусь дорожчі Гімалаї,
Мені ж Карпати і Дніпро.

Коли побачу я ті гори
І як почую шум дібров,
Забуду я про кожне горе
І в серці спалахне любов.

Якщо в житті я буду десь далеко
Згадаю я про рідний край :
У полі жайворонка, чи лелеку
І край села зелений гай.

Почувши пісню колискову,
Що матінка співала
У серці збережу я мольву,
Що доля щедро дарувала.

В пригорщах небес

І знову чарують юні творці слова, яких навіть не лякає жодна спонтанність. Муза їм і за сестру і за царівну. Вони ж в свою чергу з великою повагою і любов’ю ідуть добровільно в її загадковий полон.

В неділю, відбулася чергова зустріч студійців, де окрім традиційного домашнього завдання, було й творче на тему: «Небесна сфера».
Це не був конкурс і не оцінювалось написане, та кожен вірш безперечно заслуговує на увагу.

Ірина Курташ
Прогулянка нічним небом
Гуляв по небу місяць молодий
Світили зорі ясно-ясно,
І усміхалися йому
Це справді, було так прекрасно!

Та він був гордий наче пан
І пропливав повільно небом,
Не усміхаючись зіркам
Вважав їх нижчими за себе.

Та зорі добрими були,
Немов прекрасні наречені
За ним тихенько попливли
По цій нічній небесній стелі.

І раптом місяць зрозумів
Вони хороші, щирі друзі
Та ранок сонце розбудив
І день настав по всій окрузі.

Олег Галів
В пригорщах небес
Усе у світі в пригорщах небес
І сонця світло й материнська ласка
Кришталь води і барв осінніх казка,
Що огорта в незвідність чудес.
І я скорившись вічністю молюсь
Мої уста пронизує любов
До Бога із проханням знов і знов
Про мрійність необізнану тулюсь.

Зірочка
Смеркає світ на шибці росяниста хвиля
Пливе в повітрі зірочка надій
Долає першу, другу, третю милю
Назад її вертає буревій
Втомившись від вечірньої пробіжки.
На небі розляглася відпочить
Вдаль мов відлуння розпростерла ніжки
Щоби свічу бажання запалить.

Олександра Телега
Ніч
Обпечені літом малюнки на мокрім піску
Уперто, неначе ганчіркою витерла хвиля
На щогли вітрильника мого напнула журбу
Наступна дорога і прямо по курсу – прозріння.

І бурі в обличчя безстрашно дивилася я
Розпатлані хвилі вітрильника в даль підганяли
Холодна імла не торкнулася мого весла,
Пробоїни борту вчорашні гріхи залатали.

Не втрималось сонце, скотилося за небозвід
І хвилі цілунками промені вкрили гарячі.
Червоною лавою вилились по синяві
І гасли, неначе жарини, що губляться в сажі.

А білі вітрила за обрієм вабила ніч
Від заходу сонця у вогневі море палало,
І проблиски світла, мов цукор без сліду в воді,
Очі ночі чаклунки за долі секунд розчиняли.

Опустились вітрила і чайки спинили свій спів.
Поснули, втомившись від свого нічного концерту
Ледь чутно торкнулася хвиля морських берегів.
Лягла на пісок, щоб до ранку у шпилі завмерли.

Марія Гаврилишин
***
Небесна сфера. Всі сузір'я.
І лінії усіх координат
І співвідношення між часом,
І рухи видимих планет —
Усе у Всесвіті відносне
І має все свою мету.
У напрямку усе до сонця –
Усе неначе на плаву
Сучасні орбітальні телескопи
Вимірюють планету між планет,
І різні винаходи й коди
Є виглядом всіх падучих комет.
Та вигляд Всесвіту подвійний
І еволюція всіх зір
Фізичні зорі такі змінні
І всі об'єкти чорних дір.
І ця Земля, де ми живемо
Є 365 днів на рік
Ми в добовому обертанні неба
Із сходу заходу, із заходу на схід.

Мар’ян Носович
Космос
У космосі все йде в лад
Всі зірки, як на парад.
Хто краще блисне убранням,
То більше до вподоби нам.

Візьмуть планети
Чарівні кларнети
Заграють так,
Що затанцює Зодіак.

Парад під музику танцює,
А Зодіак в думках мудрує,
Як це закликать до танків
Сузір’я сонячних панків?

Прийшли Сузір’я і танцюють
І наше око дивом любують.
Для нас вони театр живий,
А серпом місяць - вартовий.

Марина Павлик
Ніч
Нічні хмари закрили місто,
Весь народ заснув міцно,
Дитина засинає, а мама їй колискову співає,
Десь далеко чути пісню солов'я,
Чую цю пісню і я.
На небосхилі з'явилась перша зоря,
Зустріну цю зірку і я.
Он зірка впала, а я бажання загадала,
Щоб була щаслива я і вся моя сім'я.

Мар’яна Бордун
Самотня зоря
Самотня по небу блукає зоря
Вона нічия, її нікому не треба
Забутня зоря у просторі вічнім
Щастя шукавши , загубилась навічно
В ранці тім потойбічнім
Забули ту зорю вітри холодні
Вона наче човен в безмежному морі
Шукає виходу, та його нема
Та прийде ранок
І зникне зоря
А на вечір все повторюється знову
А потім буде зорепад зірковий
І впаде зоря
Спалахнувши востаннє…
Може це згасло чиєсь кохання.

Мар’яна Вагіль
Хмари...
По небу пливуть мовчазні хмари,
Вони чомусь нагадують примари –
Загублені, залякані й відчужені,
Самотністю, задумані й «натруджені»...

По небу пливуть загадкові хмари –
Несуть невідомі, таємничі чари.
Наївні, мов діти. Трішки забуті...
Кинуті в даль через вітри люті.

Пливуть хмари, та вже не стривожені,
бо довіряють небу - ним приворожені.
Від сонця вмить, як малеча ховаються,
І навпаки... Немов у піджмурки граються.

Юлія Шибівська
***
На землю знов стукає ніч
І сонце стомлене кудись тікає
Я залишилась з болем віч-на-віч
І цілий день у пам’яті переблукаю
І непомітно падають із неба зорі
І невловимі знов у тьмі зникають
Вони мов днів останніх епізоди
То тішать інколи, то швидкістю лякають
Й так буде завжди, мільйони років
На зміну дня приходитиме ніч
Я знову буду згадувать свої життєві кроки
І залишатись з почуттями віч-на-віч.