Пульс життя годинником вибиває четвертий січневий день Нового року, розуміючи, що не варто заглядати у завтра, щоб не перекреслити сьогодні.
Засніжені стежки ведуть далеко в ліс, де сміливо бігають ідоли року – вухаті білі зайченята. Посміхаєшся думці, що золотим плугом виорює місячну стежку, якою автомобілем із зір пересувається звабниця ніч... За годину із засіяної клумби мініатюрних зір відриваються найпрекрасніші танцівниці сніжинки, що під сопілку вітру, наче парашутистки, наповнюють собою землю. Звабниця ніч не може протистояти сяйву, що відбивають зорі, нервово зітхаючи, пускає бісики дрімоті, що веде під руку сон… Тихо… жодна пташка не махне крилом, жодна тваринка не ворухнеться, не чути навіть голосного, дзвінкого сміху юності… Місто спить, замотавшись теплою зимовою шубкою, і бачить свої звичні нафтові сни…
А на сьогодні ще синоптики обіцяли сніг. О, яка краса буде на ранок! Правда, буде й холодно, та невже мороз зупинить нас від бажання вийти і торкнутися рукою зими? Заплющивши очі, бачимо одну, другу і третю сніжинку, що повільно опускаються нам на очі лише для того, щоб любов’ю розтанути на них, а інші, поєднавшись між собою білою шубкою, лягають на землю. Саме ця краса і надихає наших юних поетів.
Галів Олег
***
І ось уже знову зима,
Закутана в білі пасма,
Чарує нас скрізь вона,
Даруючи завжди щастя.
Потік безтурботних днів,
Супроводжує нас повсякчас,
Зачарований ритм вогнів
На ялинках живе у нас.
Зима
Зима білим птахом пролилась у вікні
Бувало все: була снага й співучість
Та знов чомусь постукала вона в вікно мені,
Даруючи з ніг підняту могучість.
« Її спитав я, чом прийшла чаклунка,
Чому до мене лине крізь вікно,
Чому на шибках пише візерунки?»
Вона сказала: «А тобі не все одно?»
І білим снігом вмить захурделила,
Змела з вікна неначе пензлем світ,
І десь мабуть машину часу зупинила,
І загубилась у шедеврах літ.
***
Антракт: затихла музика дзвінка,
І диригент замислено спинився
І в гору підіймаючись з легка,
Зими - цариці вірний лорд з’явився.
І сповістив новину всім веселу,
Що знову запанує в світі міс – зима,
Що знову полонить вона міста і села,
Бо меж у неї не було й нема.
Кобинець Світлана
Зимовий сон
На долоню упала легенька сніжинка,
Всміхнулась привітно й все скрізь огляда.
Виблискує вся, неначе перлинка,
Ніхто б не повірив у ті чудеса.
Стрибнула легенько вона на стежину
Й почала крутитись у танці своїм,
Неначе біленька й легка балерина,
Танцюючи, щастя зсипала усім.
І тут вона зникла, і враз замість неї
На стежці з'явився із снігу кожух.
За мить біля нього з'явилися феї,
Вдягнули його на столітній вже дуб.
Всміхнувся старенький дідусь всім привітно,
Поправив кожух і в зимовий ліг сон.
А сніг всім байдужий паде собі дрібно,
Й мороз все малює пейзаж за вікном.
І тут показався морквяний всім носик,
Всміхнулись вуглинки чорненькі й брудні.
Та див на цю ніч, мабуть, уже досить,
Пора прокидатись, напевно, мені.
Я гляну в вікно і побачу там диво,
Стоїть дуб-дідусь у новім кожусі,
Й легенькі сніжинки танцюють в долині,
І першому снігу радіють усі.
***На скрипці світу грає вітер,
На басі снігу заметіль,
Березові хитає віти
На сніг кидає темну тінь.
Немов смичком пройде по полі
И по лісу вітер-ураган.
Вгинаються дуби й тополі,
І свист по світу проліта.
Лапатий сніг співає басом,
Смичок підтримує його,
А заметіль, щоб підспівати,
Свистить і крутиться давно.
Сем’янків Наталя
Зима
Чарівниця зима
В моє рідне село завітала,
На своєму шляху
Все в сріблястий пушок прибрала.
По садочках деревам шапки одягла
А зайчатам усім білі шубки роздала
Все село моє рідне
Білим щастям накрила.
Тишківська Марія
Зима
Зима прекрасна і чудова ,
Холодна, біла, чарівна.
Сніжинки падають додолу,
Неначе зіронька вона .
Завиває вітер, свище,
Сніг у очі насипа.
Замітає всі дороги
Біла снігова крупа.
Засніжені стежки ведуть далеко в ліс, де сміливо бігають ідоли року – вухаті білі зайченята. Посміхаєшся думці, що золотим плугом виорює місячну стежку, якою автомобілем із зір пересувається звабниця ніч... За годину із засіяної клумби мініатюрних зір відриваються найпрекрасніші танцівниці сніжинки, що під сопілку вітру, наче парашутистки, наповнюють собою землю. Звабниця ніч не може протистояти сяйву, що відбивають зорі, нервово зітхаючи, пускає бісики дрімоті, що веде під руку сон… Тихо… жодна пташка не махне крилом, жодна тваринка не ворухнеться, не чути навіть голосного, дзвінкого сміху юності… Місто спить, замотавшись теплою зимовою шубкою, і бачить свої звичні нафтові сни…
А на сьогодні ще синоптики обіцяли сніг. О, яка краса буде на ранок! Правда, буде й холодно, та невже мороз зупинить нас від бажання вийти і торкнутися рукою зими? Заплющивши очі, бачимо одну, другу і третю сніжинку, що повільно опускаються нам на очі лише для того, щоб любов’ю розтанути на них, а інші, поєднавшись між собою білою шубкою, лягають на землю. Саме ця краса і надихає наших юних поетів.
Галів Олег
***
І ось уже знову зима,
Закутана в білі пасма,
Чарує нас скрізь вона,
Даруючи завжди щастя.
Потік безтурботних днів,
Супроводжує нас повсякчас,
Зачарований ритм вогнів
На ялинках живе у нас.
Зима
Зима білим птахом пролилась у вікні
Бувало все: була снага й співучість
Та знов чомусь постукала вона в вікно мені,
Даруючи з ніг підняту могучість.
« Її спитав я, чом прийшла чаклунка,
Чому до мене лине крізь вікно,
Чому на шибках пише візерунки?»
Вона сказала: «А тобі не все одно?»
І білим снігом вмить захурделила,
Змела з вікна неначе пензлем світ,
І десь мабуть машину часу зупинила,
І загубилась у шедеврах літ.
***
Антракт: затихла музика дзвінка,
І диригент замислено спинився
І в гору підіймаючись з легка,
Зими - цариці вірний лорд з’явився.
І сповістив новину всім веселу,
Що знову запанує в світі міс – зима,
Що знову полонить вона міста і села,
Бо меж у неї не було й нема.
Кобинець Світлана
Зимовий сон
На долоню упала легенька сніжинка,
Всміхнулась привітно й все скрізь огляда.
Виблискує вся, неначе перлинка,
Ніхто б не повірив у ті чудеса.
Стрибнула легенько вона на стежину
Й почала крутитись у танці своїм,
Неначе біленька й легка балерина,
Танцюючи, щастя зсипала усім.
І тут вона зникла, і враз замість неї
На стежці з'явився із снігу кожух.
За мить біля нього з'явилися феї,
Вдягнули його на столітній вже дуб.
Всміхнувся старенький дідусь всім привітно,
Поправив кожух і в зимовий ліг сон.
А сніг всім байдужий паде собі дрібно,
Й мороз все малює пейзаж за вікном.
І тут показався морквяний всім носик,
Всміхнулись вуглинки чорненькі й брудні.
Та див на цю ніч, мабуть, уже досить,
Пора прокидатись, напевно, мені.
Я гляну в вікно і побачу там диво,
Стоїть дуб-дідусь у новім кожусі,
Й легенькі сніжинки танцюють в долині,
І першому снігу радіють усі.
***На скрипці світу грає вітер,
На басі снігу заметіль,
Березові хитає віти
На сніг кидає темну тінь.
Немов смичком пройде по полі
И по лісу вітер-ураган.
Вгинаються дуби й тополі,
І свист по світу проліта.
Лапатий сніг співає басом,
Смичок підтримує його,
А заметіль, щоб підспівати,
Свистить і крутиться давно.
Сем’янків Наталя
Зима
Чарівниця зима
В моє рідне село завітала,
На своєму шляху
Все в сріблястий пушок прибрала.
По садочках деревам шапки одягла
А зайчатам усім білі шубки роздала
Все село моє рідне
Білим щастям накрила.
Тишківська Марія
Зима
Зима прекрасна і чудова ,
Холодна, біла, чарівна.
Сніжинки падають додолу,
Неначе зіронька вона .
Завиває вітер, свище,
Сніг у очі насипа.
Замітає всі дороги
Біла снігова крупа.
