ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово"...
Запрошуємо до читання!

Гомін дійсності

Небо відкрило новий день.

Защебетали пташки, даруючи свою пісенну молитву Богові, людям і землі…

Бог зігріває їх теплим, лагідним сонечком…

Земля вдячно усміхається барвистими квітами, соковитими травами і щасливими деревами, які радісно квітують, напуваючи простір п’янкими пахощами…

А люди, зачаровані дзвінкими пташиними голосами, наповнюють серця любов’ю і натхненно творять поезії…

Цей поетичний весняний гомін дійсності вихлюпується на папір різнобарвними віршами і лине до читачів…

Мар’яна Вагіль

Із запізненням весна...

Вже березень, та ще снігові кайдани

Не дають голосно говорити про весну.

Зима готує з криги екібани,

Напува водами Дніпро, Дністер, Десну.

Так хоче час прощання відтягти,

Ще не здається горда королева.

Морозами, як кіньми, запрягти,

Свою карету пишну кришталеву.

Але Весна вже йде веселим кроком,

Щоб радісно і дзвінко квітувати

І у Зими так легко, ненароком -

На рік і владу, й силу відібрати.

Вероніка Сопіра

***

Життя — невичерпна безцінність.

Безцінність — добра пам'ять.

Пам'ять — частина твоєї суті.

Суть існування — щастя.

Щастя — взаємне кохання.

Кохання — гаряче серце.

Серце — символ душі.

Душа — чистий лист.

Чистий лист — совість.

Совість — твій голос.

Голос — показник думок.

Думка — таємнича мрія.

Мрія — щоденна наполегливість.

Наполегливість — вияв розуму.

Розум — чиста віра.

Віра — це довгий спокій.

Спокій — унікальна радість.

Радість — розуміння цінностей.

Цінності — вища матерія.

Вища матерія — поза свідомістю.

Поза свідомістю — буття.

Ірина СЕдельникова

         ***

Я не плачу й не сміюся,

І кричать уже не можу я.

Голос зникне через хвильку

і полине в небеса.

Я стояти тут залишусь

з розпачу і забуття…

А ти тікаєш від самого себе

І біжиш до неба

сам,

немов Ікар,

Проминаючи всі мрії

Гублячись між темних хмар.

***

Чому б тобі не прийти до мене

вночі,

чому б не сісти

поруч?

Ти завжди в мені.

Ти завжди поруч,

Але з тобою немає

мене

Я гублюся між

сірих стін,

Бо позаду мене

повний обман,

Бо позаду мене гора брехні.

Ти мою руку взяти

уже не зможеш

і сісти поруч не вийде.

Без тебе

навчилася жити,

без тебе

навчилася любити…

Ти думаєш гори

здолати легко,

думаєш можна усе

перейти?

Не можна зламати

бар’єри між нами,

ми зникали один в

одному,

А тепер губимось

на самоті…

***

Давно уже не бачу сонця

Не через те, що дощ

 чи сніг не дозволяє,

А через те, що досі

я тебе кохаю.

Ти в мені живеш

ще досі,

І склянка вина тебе

не вимиває.

Я гублю теорію про

паралелі,

Коли на вулиці тебе

Я зустрічаю…

А ти уже не мій,

І я ніколи не була

Твоя.

Я птаха вільна, хоч і

трішки сумна.

Завжди сама…

Завжди сама…

Аміна Бойко

         ***

Тієї миті вся безвихідь

Вилазить із усіх усюд.

І кожне слово пролунає

Як сонця промені вночі.

Тебе затягне вітровій

Проблем, образ,кривих дзеркал…

І ти залишишся собою,

Але без тих самих думок.

***

Мій діагноз – твоя

відсутність.

І цим все сказано,

Я не знаю, що

можна додати.

Ти мав би і сам

Зрозуміти, у чому

проблема,

коханий.

Кажуть, відстань –

не перепона,

Кажуть, розлука

зміцнює любов.

То поясніть мені,

будь ласка,

Чому на цій війні

наші позиції давно

вже вщерть

розтрощені.

А ми самі чи то

вже мертві, чи,

може, ще живі.

Кажеш, почуття –

Не вогонь: не

згаснуть.

А чому тоді ти

мовчиш?

Якщо хочеш щось

запитати,

Я готова, лише

скажи.

Та ти все мовчиш

чомусь.

Знаєш, я люблю

тишу,

Але зараз вона

мене просто

вбиває.

Якщо можеш, то

поясни,

Але прошу одного

лише: не мовчи.

І ось хронічна

хвороба на стадії

загострення.

І причина,і лікар

для мене ти,

І ось рани нібито

вже загоїлись,

І минули вже ми

всі мости

На шляху до

єдиної цілі,

Але залишилося

одне:

Ти все мовчиш.

Зоряна Кецмур

Загадка

В очах любов,

у серці біль,

як вільна птиця…

Несправжні почуття,

немов вода…

Проходить все на світі.

Лиш в серці згадка, лиш здогадка,

що почуття, як шоколадка.

Мар’яна Григорська

***

Слова,слова… Кругом лише слова

Немов безкрилі птиці, що літають.

Закляття, і прохання, і мольба…

Так легко люди з серця їх кидають.

– Куди летиш, заплакане «прости»?

– Мабуть, туди, де зовсім не чекають…

Слова,слова…Мовчи! Не говори!

Слова – безцінні свою ціну мають!

Людмила ПЕРЕВІЗНИК

Весна

Відкрити вікно і впустити весну,

Не знати спокою, не знати і сну,

Творити, вершити рядок за рядком,

Впиватися нею ковток за ковтком,

Не вірити їй, та не втратити віру,

В очах синіх пролісків посмішку щиру

Вбачати і знати: така вже весна,

Приймай, яка є, всю до дна і сповна

Живи, не чекаючи осені, літа…

Бо всьому свій час і дорога відкрита.

Примхлива, вродлива, мінлива весна…

Вона – не моя...та така чарівна!

ПРО(гавлене) МІСТЕРІЯ НЕВИДИМОГО ДИВА

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово"...
Запрошуємо до читання!

«А ти лети, лети до хмар!»

Активною учасницею творчого кола літературної студії є цьогорічна випускниця Долинського природничо-математичного ліцею Ірина Седельнікова. Вона зізнається, що почала писати саме під впливом побаченого і почутого на студійних засіданнях.

З творчими починаннями Ірини вже мали змогу ознайомитись читачі студійної літературної сторінки «Срібне коло», яка публікується періодично у тижневику «Добра справа».

А сьогодні для Вас її нова творча добірка: щира, відверта, актуальна. Ми впевнені: заклик молодих «Ти лети, лети до хмар!» – це окрилене і щасливе майбутнє рідної України!

Я дивлюсь…

Я дивлюсь у вікно,

А за вікном – пустка,

Тихий і безмежний край

Силуети бездушних тіл майнають

І губляться між темних хмар…

Гидкі, їдкі думки їх катують,

Не даючи прожити дня.

А ти лети, лети до хмар

Бо ти не ниций і брехливий,

Ти – чистий, як озон й кришталь

Не розпорошуєшся на частини,

Коли того так треба нам.

Багато

Багато слів вже сказано,

Багато сліз вже вилито,

Одне лиш н змінюється

Моя любов до темряви.

Бо тільки там

відкриється Істина одна

Душа – це не історія ,і навіть – не життя.

Це просто край, де демони літають,

І тараканчики біжать

До серця твого справжнього,

Або до Морока.

Бо куди їм бігти,

Від заздрощів і лінощів

Або від пустоти?

Весняна ніч

Місячна весняна ніч.

Тиша…Дощ… Вокзал…

Ми тікаємо від людей

Поміж тихих і бездушних трав.

Ми віримо у те, що десь далеко

Нас не знайде біда,

Що лихо обмине нас стороною,

Накриє радості стіна…

Але ми гірко помилились,

Бо горе скрізь, де є жива душа.

І кожен з нас так палко

мріє підкорити злі стихії,

і зраду, і брехню, й недолю.

Але не легко це зробити

Без серця з щирою душею…

Дорога до справжнього щастя

Так хочеться розкинути на вже означений двома-трьома рядками листок паперу пелюстки червоних троянд. Відпочити душею й серцем, а очам укотре дати змогу порадіти. Щастя такого, направду ніхто не в змозі дати жінці. Вона радіє, бо отримала від Бога найбільший дар, дар материнства. Перебувати в очікуванні дива. Сльози і сміх. Вітер, дощ, сонце, сніг, туман, роса.

Всі муки чекання поступово підходять до завершення, бо відчуваєш наближення Дива. Жінка бачила Ангела, якій ні на мить не відходив від новонародженого, даючи зрозуміти, що таке справжнє Щастя без меж. Мати цілувала, пригортала до серця дитя і плакала від радості.

І всі недоспані ночі заколисують лебеді материнства.

Мар’яна Григорська

***

І знов весна! І знов святкує світ!
А з ним у парі – Небеса Величні!
І шлють вони на землю свій привіт,
Зберігши правду і закони вічні.

Лиш мама може ніжно шепотіти

Лиш мама може лагідно казати

Лиш мама може міцно обіймати

Лиш мама може щиро все прощати!

Бузковий аромат вкриває землю
Каштанів цвіт піднісся в небеса.
Коли Її не було – в світі темно!
З Її приходом – з'явилась краса.

Лиш очі мами вміють "так" дивитись,
Її цілунок гоїть весь мій біль.
І руки її вміють так чинити,

Що в цукор перетворять навіть сіль!

Лиш мама може ніжно шепотіти

Лиш мама може лагідно казати

Лиш мама може міцно обіймати

Лиш мама може щиро все прощати!

Вероніка Сопіра

***

Люба матусю, тобі я вклонюся.
За доброту й материнську ласку,
За чарівну наніч казку,
За веселі пісні й добру науку
Поцілую ніжно твою руку.
Притулюсь до тебе — й незабудка зацвіте, 

Нею любов щира і безсмертна проросте.
Завжди ж бо мені допомагаєш,
Розраджуєш та окриляєш.
Тож подяку щиру складаю.
Молюсь за тебе і благасловляю!

Ірина Седельнікова

Мама – квіт душі моєї 

Мама – квіт душі моєї, 
Найрідніша на землі
Ближчої нема за неї.

 
І не зрадить, не покине,
А підтримає тебе,

Мама – промінцем прилине.

Любіть завжди матусю
Бо це ж вона життя вам дарувала,

Із щирістю до неї пригорнуся…

ДекаЛог: КРИНИЦЯ В ПУСТЕЛІ

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово"... 
Запрошуємо до читання!

Човни на скреслій річці

Воскресають напередодні раннього квітня спогади у поетичних рядках студійців. І слово має значно більше, глибоководніше значення, аніж досі. Кожен з авторів нашої творчої добірки мовить про різне та, водночас, про єдине: не мовчати, не зупинятись, не розчаровуватись дощем, якого не було, або човном, який собі самотньо поплив по скреслій гладіні річки. Бо твій обов’язково чекатиме десь в затінку тихої заплави.

Аміна Бойко

Я боюся

Я боюся жити з вами, люди.
Ви лицемірно користаєте життя.
Ви не зважаєте на істину болючу.
Хоча й цей вірш – не ваше каяття.

Я, мабуть, часом надто сильно сподівалася,
І вашою палючою брехнею,
Я боляче, бувало, обпікалась,
Та кожен раз все ж поверталася назад.

Бо в цьому світі   є насильство і є краса.
Тут є й розлуки трохи, та це не важливо.
Бо тут нема життя таким ентузіастам,

 що щиро вірять у честь і справедливість.

Я боюся жити з вами, люди.
Ви може теж колись чогось боялись,
Але для вас безумство стало чимось більшим,
Звичайні ж і щоденні сни – зостались.

Ти поруч

Ти поруч часто, майже кожен день,
Ти дуже близько й водночас далеко.
Ти – ніби сон мій, ніби моя вічність.
Ти – полум'яна мрія, що на лезі у ножа.

Ти обіймаєш, ти її цілуєш.
Ти сиплеш їй до ніг свої слова, думки.
Вони для неї, милий, –

Порожні атрибути гри в любов.
Твої уста лиш мріють чути її подих,
Ну а вона, буває, поцілує десь при зустрічі.
А ти це згадуєш, всміхаючись так солодко,
А я...чекаю хоча б погляду твого,
Чекаю, щоб ти просто глянув в очі…
Не треба слів, обіцянок, зізнань.
Я хочу знати, що тобі потрібна,
Що просто поруч бути можу я.

Тарас Зварич

Залишатись людиною

Мені ще старий мій казав:

Головне залишатись людиною.

В цьому світі, де свій не впізнає свого.

Життя – мов ріка з течією мінливою,

Постарайся не згубити у ній себе самого.

Будь обережним – казав.

Роблячи кожен наступний вибір

Тримай в спокої тверезі думки.

Так само, як слова складаються з літер

У всього є свої причини і наслідки.

Тому пильнуй за думками кожної миті.

Так, як старанний пастух пильнує своїх овець.

Бо вовки ніколи не бувають ситі

І завжди знають, як зрізати навпростець.

Бережи свій дім – говорив.

Іншого не могло в тебе бути, тому й нема.

Ти ж бо його невід’ємна частина.

Й пам’ятай, якою б страшною не була чума,

Рано чи пізно знайдеться вакцина.

Придивись. Цей світ доволі простий.

Нічого складного, якщо розібратись.

Й коли ти подумаєш що я був правий.

Прикинь заодно, наскільки я міг помилятись.

05.02.2017

Зібрати

Зібрати все до купи і знов розбити на друзки.
Хоча би щось ми вмієм, хоча би в чомусь ми майстри.
Тому прошу тебе: на цей раз не впусти.

Прошу, подихом зігрій мої долоні,
Промерзлі наскрізь правду у душі хоронять.
Сховай, нехай не пишуть і не дзвонять.

Сховай так надійно, як можеш тільки ти,
Закрий на сім замків, спали усі мости.
Тільки прошу тебе: навчи.

Навчи мене як жити далі, жити з цим,
Коли союзник мій єдиний – їдкий дим.
І той тікає, звиваючись мов серпантин.

Коли весь час одна й та сама пора року.
Калатає дощами десь у грудях збоку,
Не даючи зробити далі й кроку.

Скажи, де знайти вихід у куті глухому.
Веди мене, допомагай мені немов сліпому.
Залиш на потім свою хронічну втому.

Й тоді вже я навчу тебе, як дихати на повні груди,
Дістану ліки від твоєї невиліковної застуди.
Допоможу, черговий раз зібрати все до купи.

31.01.2017

Ірина Марчук

Бачив би очі мої

Бачив би очі мої,

Коли дивлюся на тебе.

Вони горять, як вогні,

як зорі далеко у небі.

І погляд твій спонукає

серце битись частіше.

Моментів кращих немає,

бо цей один – із найліпших.

Коли розмовляю з тобою,

часто говорю дурниці,

і думка лише втішає,

що з тобою я на одинці.

Так хочеться твоїх обіймів,

Стукіт серденька почути,

і твою любов до мене

Усією душею відчути.

Ірина Седельнікова

Антитеза любові

На твоїх устах – гарячий лід,

А мої – полонив крижаний вогонь.

Гучна тиша в голові,

А на вулиці надто шумно.

Стоїмо під сухим дощем,

Спогади спадають на голову.

Ми зробили крок вперед

Один до одного, до минулого.

І твоя правда, і брехня

Заколихала мою депресивно веселу душу

Охопила її теплотою й добром

Світлою пітьмою огорнула мене…

Тетяна Курус

Серцем кобзаря живе

Тарас – це символ

Нашої держави

Тарас над чорним світом сходив, мов зоря,

Мов терну кущ, горів, й не міг згоріти.

Своїй державі Він поміг прозріти,

Й зумів майданівців вогнем своїм зігріти.

Тож молодь України серцем Кобзаря живе

Пророк у слові, а не з мармуру й граніту

Немовби облітає всю орбіту

Й щоразу сходить в люди, землю будить розмаїту

І переможно йде по світу!

Софія Стасевич

Навчитись прощати

Людям треба навчитись прощати,

Бо навіщо образу тримати?

Ти тримаєш її в собі,

Тому серце в журбі.

Чи потрібно усі ці сварки?

Після них треба латати шпарки,

Замість яких спогади були колись,

Та от – дощами гніву полились…

До рік, де ніхто не чекає тебе,

Й не знайдуть вже ніколи себе

Всі ті спогади, що були у вас –

Розлетілись. Пройшов їхній час…

Та сліз не варто більше лити,

Бо тут можна лиш себе винити.

Ти довіряєш людям, а вони –

Ідуть від тебе, як  від берега човни.