Гомін дійсності

Небо відкрило новий день.

Защебетали пташки, даруючи свою пісенну молитву Богові, людям і землі…

Бог зігріває їх теплим, лагідним сонечком…

Земля вдячно усміхається барвистими квітами, соковитими травами і щасливими деревами, які радісно квітують, напуваючи простір п’янкими пахощами…

А люди, зачаровані дзвінкими пташиними голосами, наповнюють серця любов’ю і натхненно творять поезії…

Цей поетичний весняний гомін дійсності вихлюпується на папір різнобарвними віршами і лине до читачів…

Мар’яна Вагіль

Із запізненням весна...

Вже березень, та ще снігові кайдани

Не дають голосно говорити про весну.

Зима готує з криги екібани,

Напува водами Дніпро, Дністер, Десну.

Так хоче час прощання відтягти,

Ще не здається горда королева.

Морозами, як кіньми, запрягти,

Свою карету пишну кришталеву.

Але Весна вже йде веселим кроком,

Щоб радісно і дзвінко квітувати

І у Зими так легко, ненароком -

На рік і владу, й силу відібрати.

Вероніка Сопіра

***

Життя — невичерпна безцінність.

Безцінність — добра пам'ять.

Пам'ять — частина твоєї суті.

Суть існування — щастя.

Щастя — взаємне кохання.

Кохання — гаряче серце.

Серце — символ душі.

Душа — чистий лист.

Чистий лист — совість.

Совість — твій голос.

Голос — показник думок.

Думка — таємнича мрія.

Мрія — щоденна наполегливість.

Наполегливість — вияв розуму.

Розум — чиста віра.

Віра — це довгий спокій.

Спокій — унікальна радість.

Радість — розуміння цінностей.

Цінності — вища матерія.

Вища матерія — поза свідомістю.

Поза свідомістю — буття.

Ірина СЕдельникова

         ***

Я не плачу й не сміюся,

І кричать уже не можу я.

Голос зникне через хвильку

і полине в небеса.

Я стояти тут залишусь

з розпачу і забуття…

А ти тікаєш від самого себе

І біжиш до неба

сам,

немов Ікар,

Проминаючи всі мрії

Гублячись між темних хмар.

***

Чому б тобі не прийти до мене

вночі,

чому б не сісти

поруч?

Ти завжди в мені.

Ти завжди поруч,

Але з тобою немає

мене

Я гублюся між

сірих стін,

Бо позаду мене

повний обман,

Бо позаду мене гора брехні.

Ти мою руку взяти

уже не зможеш

і сісти поруч не вийде.

Без тебе

навчилася жити,

без тебе

навчилася любити…

Ти думаєш гори

здолати легко,

думаєш можна усе

перейти?

Не можна зламати

бар’єри між нами,

ми зникали один в

одному,

А тепер губимось

на самоті…

***

Давно уже не бачу сонця

Не через те, що дощ

 чи сніг не дозволяє,

А через те, що досі

я тебе кохаю.

Ти в мені живеш

ще досі,

І склянка вина тебе

не вимиває.

Я гублю теорію про

паралелі,

Коли на вулиці тебе

Я зустрічаю…

А ти уже не мій,

І я ніколи не була

Твоя.

Я птаха вільна, хоч і

трішки сумна.

Завжди сама…

Завжди сама…

Аміна Бойко

         ***

Тієї миті вся безвихідь

Вилазить із усіх усюд.

І кожне слово пролунає

Як сонця промені вночі.

Тебе затягне вітровій

Проблем, образ,кривих дзеркал…

І ти залишишся собою,

Але без тих самих думок.

***

Мій діагноз – твоя

відсутність.

І цим все сказано,

Я не знаю, що

можна додати.

Ти мав би і сам

Зрозуміти, у чому

проблема,

коханий.

Кажуть, відстань –

не перепона,

Кажуть, розлука

зміцнює любов.

То поясніть мені,

будь ласка,

Чому на цій війні

наші позиції давно

вже вщерть

розтрощені.

А ми самі чи то

вже мертві, чи,

може, ще живі.

Кажеш, почуття –

Не вогонь: не

згаснуть.

А чому тоді ти

мовчиш?

Якщо хочеш щось

запитати,

Я готова, лише

скажи.

Та ти все мовчиш

чомусь.

Знаєш, я люблю

тишу,

Але зараз вона

мене просто

вбиває.

Якщо можеш, то

поясни,

Але прошу одного

лише: не мовчи.

І ось хронічна

хвороба на стадії

загострення.

І причина,і лікар

для мене ти,

І ось рани нібито

вже загоїлись,

І минули вже ми

всі мости

На шляху до

єдиної цілі,

Але залишилося

одне:

Ти все мовчиш.

Зоряна Кецмур

Загадка

В очах любов,

у серці біль,

як вільна птиця…

Несправжні почуття,

немов вода…

Проходить все на світі.

Лиш в серці згадка, лиш здогадка,

що почуття, як шоколадка.

Мар’яна Григорська

***

Слова,слова… Кругом лише слова

Немов безкрилі птиці, що літають.

Закляття, і прохання, і мольба…

Так легко люди з серця їх кидають.

– Куди летиш, заплакане «прости»?

– Мабуть, туди, де зовсім не чекають…

Слова,слова…Мовчи! Не говори!

Слова – безцінні свою ціну мають!

Людмила ПЕРЕВІЗНИК

Весна

Відкрити вікно і впустити весну,

Не знати спокою, не знати і сну,

Творити, вершити рядок за рядком,

Впиватися нею ковток за ковтком,

Не вірити їй, та не втратити віру,

В очах синіх пролісків посмішку щиру

Вбачати і знати: така вже весна,

Приймай, яка є, всю до дна і сповна

Живи, не чекаючи осені, літа…

Бо всьому свій час і дорога відкрита.

Примхлива, вродлива, мінлива весна…

Вона – не моя...та така чарівна!