понеділок, 7 листопада 2022 р.

Де небо сиплеться зорями


Зовсім недавно у літературній студії «Слово» засвітилась ще одна зіронька, на ім’я Марія.

Дівчина народилася 22 серпня 1999 року у селі Кропивник, що на Долинщині. Закінчила Кропивницьку гімназію, Івано-Франківський медичний фаховий коледж за спеціальністю «Лікувальна справа» та зараз навчається в Тернопільському національному медичному університеті на фармацевтичному факультеті.

Марія Романівна Торко працює фармацевтом, а у вільний час пірнає у читання книг, дослідження небесних просторів. Ще талановита дівчина займається танцями.

Рідні краєвиди так захоплюють дівчину, яка виплекана в красі свого краю, що виливає подеколи у віршовані рядки маленьку частину того, що бачить та відчуває, бо твердо переконана, що ми тут не просто так.

Запрошуємо до читання віршів, у яких не просто зібрано «правильні слова докупи», а які єднають ниточкою душу з небом.

       ***

Де небо сиплеться зорями,

Світанки обливаються холодом,

Люди міняються долями,

Люди вбивають поглядом.

 

Де створено все для вибраних,

І краще ніхто не придумав би,

По стежках життєвих покручених

Шукають побільше злоби.

 

Для когось це просто історія,

Та я картаюсь до млості.

Чому існує гармонія:

Скільки краси - стільки й злості?

 

       ***

Холодний місяць тихо лиже шиби.

В прозорім небі видно дно зірок.

Якби лиш мала волю, то й сама би

Зробила до небес зустрічний крок.

 

Душа знайшла б нарешті спокій,

Якого на землі давно нема.

Бо кожен день чужі нові мороки,

Лукавлять, ніби все це недарма.

 

Хрести сильніше пхають в шкіру цвяхи.

Ще треба вміти гордо їх нести.

Тому і прагну, може хоч на трохи,

Прозорим ночам біль свій уплести…

 

       ***

Сховатися б на трохи в цій красі.

Закутатись, втонути з головою.

Скупати душу в ранішній росі,

Побути трохи з Богом і собою.

 

Не посоромитись і цій скупій сльозі

На йоту часу взяти й дати волю.

А там вже без зусиль підуть самі,

Заберуть зсередини тонни болю.

 

Заритись у глуху зелену гущ.

Не дати навіть шансу доторкнутись

Якісь одній із цього світу душ.

Пропасти безвісти, без поспіху забутись.

 

Та лиш закрию очі в забутті,

Киплячий розум раптом заспокою.

Моя рука лежить в чиїсь руці,

Бо я є тут, я з Богом і собою.

 

       ***

Пахучий дощ змиває шари бруду.

Духмяна зелень знов приймає душ.

Хоч завтра вже земля його забуде,

Бо спрагле сонце вип’є все з калюж.

 

І світ чистіший, ніби все минулось.

Душа моя радіє досхочу!

Вібрацій жалю ніби і не було,

Вже скільки суму – стільки і дощу.


       ***

Черпає муза келихами сум.

Збирає правильні слова докупи.

Здоровий глузд, наче той струм,

Не дасть заживо потонути.

 

Колись ще були мрії, то хоч щось

Єднало ниточкою душу з небом.

А нині й тих нема. Збулось.

Усе, крім того, чого було треба.


       ***

Я просто йшла сама.

І хоч збивали з пантелику чужі дурні думки,

я закривала вуха й чула лише шум своїх судин,

які ніщо без крові.

 

Я просто йшла одна.

Кидала тінь безлику,

гортала сторінки життя і начисто забула,

що даний мені часу плин не безстроковий.

 

Я просто йшла, бо думала:

це краще, ніж падати безсило кожен крок

від тяжкості страждань, випробувань,

але,

коли ти падаєш, то ти встаєш, бо треба.

Коли ти просто йдеш – то не живеш.

 

       ЗЛИВА

Небо тріснуло і покришилося.

Уперто полились з відра

Всі сльози, що залишилися

Ще від того приходу Христа.

 

Метушилися люди здивовані:

«Так зразу і стільки дощу!»

Лише діти чудні зачаровані

Раділи собі досхочу.

 

Навіть ніхто не здогадується,

За що така кара страшна.

Треба стогнати і скаржитись.

Чия б могла бути вина?

 

«Може, то вже звершилося?

Наблизився грішний люд

До фінішу, ще залишилося

Потрапити на Страшний суд!»

 

«А може, то так розлютилися

Всевидячі небеса

На тих панів, що засиділися

У високих поважних кріслах.»

 

Довго ламали так голови,

Сперечалися, скільки могли.

Через мокрі вітряні пориви

В небо неслись молитви.

 

А небо так само кришилося,

Так само лило з відра.

На жаль, ми не змінилися.

А кращати вже би пора.

пʼятниця, 14 жовтня 2022 р.

Ти вкотре став на захист Батьківщини

Зовсім не випадково, на Покров Пресвятої Богородиці, покровительки українського козацтва й усіх українських збройних формувань, народ України відзначає одне з найбільш важливих свят в сучасній історії держави – День захисників і захисниць України. Таким чином, цілком логічно, що давнє героїчне минуле України поєдналося із не менш героїчним теперішнім. Образ козака як українського лицаря і захисника рідної землі близький кожному українцю. День захисників і захисниць України набув особливого значення для нашої країни. 14 жовтня ми вітаємо тих героїв, які ціною власного життя боронять Україну, бережуть спокій і дарують надію на наше вільне і щасливе майбутнє. Від щирого серця, з любов’ю і великою пошаною дякуємо кожному і кожній, хто мужньо захищає нашу державу!
З нагоди свята наші студійки, які відпустили своїх коханих, хоробрих та незламних захищати Батьківщину, підготували віші та відео, присвячені нашим захисникам, в яких просять у Пресвятої Богородиці, щоб зберегла усіх під своїм Покровом і якнайшвидше дарувала мир та спокій нашій землі!


Ольга Литвин

Отой, налитий медом, шмат землі, 

Споконвіків дарований нам Богом, 

Де, небо скупане в пшениці золотій, 

А зорі сплять в селі за оборогом. 

Там небо ніжно тулиться до гір, 

Де спориші купаються в долині, 

Де спів пташок в гаю наперебій 

В шафрановім раю на полонині. 

Тепер поранений той шмат землі, 

З побитим нині цвітом калиновим... 

Там гіркне запах крові угорі, 

Там душі Янголів тримають оборону... 

      ***

Воїни світла 

Не відступають... Не підуть: 

У вічі дивляться чужі і рідні діти... 

Де комбайнери жито жнуть, 

Їм більше пахне мирним літом. 

Дороги в них нема ніяк назад: 

Спиняють морок, котрий йде до світла. 

Земля - їх кріпость повсякчас, 

Де золото пшениці й синь блакитна... 

До дому радості збирають урожай, 

Вогнем палять бур'ян і чорний кукіль. 

Йде з ними на чолі Господня рать: 

молитви наші Господом почуті...

 

Людмила Перевізник

Моїм пісням бути

Дощі омивають рани

Мене ти не зміг забути

Тебе я так само

Твоїй весні бути

Коли б вона не настала

Її невідомі маршрути

Загалу

Прилине із вирію пташка

Щось радісно прощебече

А поки осіння казка

Злетіла із пір`ям лелечим

Та нашій весні бути

Я вірю в її перемогу

Заплутані весен маршрути

Збагнути під силу лиш богу

 

        ***

Без твоїх я не можу очей

Думи зайняті

Я малюю багато речей

З пам`яті

У туманах густих зустрілася

З осінню

Там калина уся зашарілася

Вдосвіта

Там у росах холодних ногам

Лагідно

На колючих ожини кущах

Ягідно

Восени гостро-гостро все

Відчувається

Вітер груші в садку трясе

Не встидається

Бачу очі твої у снах

Та й бентежуся

Ти десь там на семи вітрах

Де належиться

 

Лілія Сідор

І ранок був.

І ранок був.

І осінь у туманах,

І кучері лісів у молоці.

Дерева гіллям заплелись в арканах

І виглядали, наче мудреці.

Й повітря чисте із борів карпатських

І скільки волі, що не осягнуть!

У пам'яті пташОк затьохкав крадцьки-

Мені тебе ніколи не забуть.

Усе було. Як в вересень минулий

Нежданно налетіли холоди.

А пам'ять і не хоче, й не забула,

Вертається в квітучі ті сади.

Усе було. Негаданно, нежданно.

Не в силі почуття затерти час.

І ті слова, коли сказав: «Кохана.»

І яблуні, розквітнулі для нас.

  

       ***

Сумувала МарусЕнька з ранку до півночі.

Проплакала Марусина красивії очі.

Пішов милий, наречений на війну з руснею,

На прощання обійнявся з милою своєю.

– Повернуся, любко злота , з дального походу,

НІгде, вір ми, не забуду твою гойну вроду.

Буде мені подругою шабелька й рушниця,

А ти будеш в снах коротких щасливою сниться.

– Буде мені побратимом Джавелін і Хамарс,

Будуть наші воріженьки падати попри раз.

Дочекай ня, мила любко, вернуся до хати.

Буду в тебе, відданице, рученьки прохати.

Ще й весілє відгуляєм.

Будуть файні діти

Та й підемо горі плаєм, де кохання квіти.

Ниньки Богу помолися, щоб з війни вернувся

І до тебе, рибко мила, не раз пригорнувся.

 

Назарія Веснянко

Я знаю, що й тобі не спиться,

Захланна розлучила нас війна.

Було би зараз, як й годиться,

А так, як жінка, не спокійна.

Між нами кілометрів сотні,

А хочеться до тебе підійти.

Щоб дні у нас були спекотні,

Не легко там де ти, мені прийти.

День починаю з вірою у перемогу,

Любов протистоїть ненависті і злу.

Пелюстками надій устелюю дорогу,

Чекаючи таки добротного фіналу.

Настане час, ніщо нас не розлучить,

Ми будемо одне в одному сильні.

Розлука ця нестерпна щастя учить,

Ми доля, ми кохання, не роздільні.

 

       ***

Жалітися казала, що не буду,

Так швидкоплинно біжить час.

Бажання, мрії, як же вас забуду,

Коли уява сонячних малює нас.

А зайчик сонячний цілує губи,

Невже, вернувся ти уже з війни?

Виблискують довкруж тризуби,

А погляд шепче тихе: «обійми!»

Десь там, оберігаєш сон щоночі,

Та серце вдалось до безсоння.

Слова про перемогу - ви пророчі,

Якби ж уміло говорити підвіконня…

Не скаже, й вітер і не скаже дощ,

Про те, як вміють всі жінки чекати.

Підемо, скільки б не було у Бога прощ,

Лише би кожній милого з війни діждати.

 

       ***

Твій голос потаємне відчинив,

Присіло слово на порозі серця.

Рух почуттів бажанням зупинив,

Кохання, як дарунок від Творця.

А ти несміло власні кроки рахував,

Та ніс себе, немов красу – букети.

Твій дух коханням щиро пульсував,

Невже, щоб зараз були, як аскети?

В волоссі недоказані слова сховав,

Тримаючи руками їх усю чутливість.

Як вітер квіти, вуста - пелюстки цілував,

Вустами, у яких і є харизмою манливість.

Розлука – мука коштовні сипала перлини,

Не стану їх збирати, бо це все чорна тлінь.

Ординцям не віддам ні мальви, ні калини,

Вернешся, знаю, Господь чує сліз - молінь.

 

Мар’яна Хабер-Дудар

Клята, страшна війна –

Знов розлучила нас.

Завдала страждань сповна

Рани не гоїть час.

Важко мені, та все ж –

Волю зберу в кулак.

Кохання не знає меж!

Завжди не буде так.

Молитви броня міцна

Віри додасть і сил. 

Нам не страшна війна.

Знай, я - Твій гідний тил!

 Мар'яна Хабер-Дудар

***

Лілія Пінчук

***


 

середа, 21 вересня 2022 р.

Свята Марія – міст життя

Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії святкується Церквою щорічно 21 вересня і вважається днем всесвітньої радості. Саме від цього дня і починається новий церковний рік.

Свята Марія – міст життя. Вона відчинила вхід у рай, принесла людству спасіння від вічної смерті, давши Спасителя і надію на майбутнє.

Наш народ з любов’ю і почитанням присвячує Божій Матері пісні та вірші. Із смиренністю і ніжністю описують письменники у своїй творчості Богородицю, розкривають Її високе духовне начало, внутрішню силу, уміння гідно зносити усі випробування і страждання, а також підносять Її як найвищий прояв гуманізму і самопожертви.

З любов’ю і повагою звертаються до Пресвятої Діви у своїх віршах і наші студійці.

 

Василь Бурій

Маріє

Маріє, Матінко Небесна моя,

Тебе я прошу зі сльозами,

Візьми під свій покров моє життя,

Яке вщент знищене гріхами.

 

Ти є скарбниця ласк, Маріє,

То ж зволь зцілити грішного мене.

Маріє, Ти пригнічених надія.

Спаси...! Інакше сатана до пекла заведе.

 

Маріє, Ти Цариця всіх,

Ти світло в темноті земній.

Я заблукав: де є чесноти, а де гріх.

Маріє, молю, поможи мені.

 

Маріє, Ти заступниця ласкава,

То ж випроси у Сина прощення гріхів.

Допоможи, щоби душа прокляття не зазнала,

Щоби хвалила Спаса в Вічності святій.

 

Оксана Сподар

Ясна Гора в Гошеві

Тут так близько до неба, хочеш

міцно стоїш на землі!

Залишилось там, унизу, все

буденний сіре...

Ми до Діви Марії прийшли, наче

діти малі,

Щоб напитись душею добра,

милосердя і віри.

Перехоплює подих така

благодатна краса,

Бо величні карпатські вершини

тут моляться Богу,

І до ніг Богородиці стелиться

срібна роса,

І ріка швидкоплинна, як наша

життєва дорога...

Ми прийшли поклонитися

Пречистій Цариці Небес,

Принеси, наче квіти, свої молитви

і благання ...

Непорочная Діво, о скільки

предивних чудес,

Ти здійснила, щоб втерти нам

сльози й забрати страждання !

Люди з цілого світу сьогодні

приходять сюди,

До святої ікони, обтяжені злими

гріхами...

О Заступнице наша , джерельце

живої води

Нас очисти від зла, і хай буде

Любов поміж нами!

І щоб кожної миті в нелегкий

дорозі життя

Ми могли відчувати Твою

материнську опіку,

Щоб ми всі були варті добра

Твого і співчуття,

Й ласки Божого Сина віднині й

назавжди - довіку!

 

Вероніка Яблонь

Небесна Мама

В осінню пору, коли все золотаве,

І рідні вулиці аж сяють променисто,

І сонечко ще гріє так ласкаво,

Настало Твоє свято, О Пречиста!

 

Крізь промені й дерев оголені скроні

Теплий дотик небес відчуваю в душі.

Ласкава Мамо на Небеснім троні,

Присвячую Тобі свої вірші…

 

Небесна Мамо, Покрово благодаті!

Нам місяць жовтень нагадує про Тебе.

Бо Ти найкраща й найрідніша Мати,

І Ти даруєш нам частинку неба.

 

О, Непорочна квіточко леліє,

Взірцем Ти є жіноцтву на Землі.

Твоя опіка грішний нарід гріє,

До Тебе моляться дорослі і малі.

 

Така велична Богородиця Небесна,

Слабка і сильна, як сльоза і лід,

Ти на Голгофу біль у грудях несла,

Щоби спасти і відкупити світ .

 

Я щиро прошу, моя Небесна Мамо,

Рятуй Вкраїну – з Заходу на Схід!

Свята Маріє, змилуйся над нами!

Храни мій край, Пречистая, від бід.

 

Я пригорнуся до Твого покрову,

Відчую теплоту і дотик Твій,

Моя ласкава Матінко чудова,

Мій скарбе щирих найсвітліших мрій!

 

Мар’яна Вагіль

О, Милостива Божа Мати.

Блаженне є Різдво, де Ти.

Прийшла собою світ обняти.

Віддати Сина, щоб світ спасти.

О, Милостива Мати Божа.

І кожний день, що прожила.

Звертання всіх, кого що тривожить.

Завжди до Господа несла.

О, Милостива Мати Господня.

Любов твоя, безмежна й чиста.

Яка лікує від без невіри безодні.

Й огортає в спасення намисто.

О, Милостива Мати Ісуса.

До Тебе, Матінко всі уповаєм.

Всім серцем до Твого серця хилюся.

До Твої ласки прибігаєм!

Без Тебе, Мати Божа й наша.

Й бне було народження Ісуса.

Ти чистоти безгранична чаша,

Що захищаєш завжди від зла й спокуси.

О, Милостива Мати Божа!

Дякую, що ніколи не покидаєш!

 Й знаєш, що в серці тривожить.

Й Покровом своїм щирим оберігаєш.

О, Милостива Богородице Маріє.

Спасибі Господу за Тебе!

Безмежно вдячна, що завжди теплом лелієш.

І відкриваєш своєю чистотою й любов'ю всім небо!

 

Назарія Веснянко

Віконечко вересень відкриває,

Світу і для Всесвіту сьогодні.

Таємницю радості розкриває,

Щоби правди не були голодні.

 

Таємницю Донечка виявляє,

Що від Духа Святого родилась.

Людство ручкою благословляє,

Щоби душенька розбудилась.

 

Щоб спізнати мудрість небес,

Яку міг лиш Творець пояснити.

Ми так прагнемо світла чудес,

Мрію може й Марія здійснити.

 

Всім, хто на Бога надіється,

Господь, що просять, подасть.

Хай воля Його в житті діється,

Що нам потрібно, отого додасть.

Лілія Пінчук



Ольга Головатюк

Мар'яна Хабер-Дудар




вівторок, 23 серпня 2022 р.

Доле моя, Україно

У ці страшні дні війни не покидає думка про чисельні трагедії, яких завдала нашому народу ворожа росія. Наслідки страшні, смертельні.
Сирени не перестають сповіщати про небезпеку, бо ж ракетні удари знищують інфраструктури, щодень забираючи людські життя. Ґвалтування, мародерство, звірські вбивства полонених «руського мира» призвів до смерті і покалічення тисяч життів.
Та гідну відсіч, на подив усього світу, дають «другій армії світу» наші герої з ЗСУ, мужньо і віддано захищаючи рідну землю від московської орди.
Ворог випробовує нашу незалежність, та це робить нас сильнішими. Ми не здаємося, а навпаки намагаємось бути корисними. Долучаємось у різний спосіб, до волонтерської допомоги і ні на мить не втрачаємо віри у нашу перемогу.
І наші студійці не залишаються осторонь, а продовжують писати зворушливі вірші про цей буремний час. Бо ж для кожного свідомого українця Україна стала долею, яку з гідністю приймаємо, покладаємо надію на Бога та твердо віримо у нашу перемогу. Любимо і знаємо, що Україна є, була і буде! А наш народ єдиний і незламний!
Саме про це і не тільки, відеовірші учасниць літературної студії «Слово».

Любов Тимчій


Мар'яна Хабер-Дудар


Мар'яна Григорська

Мар'яна Вагіль


Іванна Кирильчук

Ангеліна Креховецька
Вероніка Сметаняк

Христина Сабан

неділя, 22 травня 2022 р.

«50 відтінків тепла»

Тримаю у руках щойно прочитану збірку віршів «50 відтінків тепла», що отримала першу премію на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова – 2020», яка направду є чудовою знахідкою для поціновувачів української поезії. Автором її є наш земляк Богдан Щеглюк.
Знаємо його і не зовсім. Знаємо, читаючи його душу – вірші і радіємо тому, що він уродженець нашого міста Долина. Тут він закінчив Долинський природничо-математичний ліцей, тут, очевидно, і почав писати вірші.
Після завершення навчання у ліцеї вступив до військового інституту Київського національного університету ім. Т. Шевченка, який (так само, як і ліцей) закінчив із золотою медаллю. Здобув первинне військове звання офіцерського складу «лейтенант». З 2005 по 2020 роки проходив військову службу у Збройних Силах України. Після повномасштабної агресії Російської федерації відновився на військовій службі й досі виконує завдання за профілем.
Молодий автор ділиться із читачем власними думками та таємницями свого серця. Проблеми сьогодення наштовхують на виклики майбутньому через складні питання історії. Та більшість поезій, вкладених у збірку «50 відтінків тепла», є сонячними, такими, що гріють серце і заколисують розхвильовану душу. Тут кожен може побачити щось своє, бо всі вірші правдиві, пережиті молодим офіцером. І як ніколи на сьогодні є актуальними.
У збірці «50 відтінків тепла» кожен читач знайде маленький світ добра і затишку. Нехай ніколи і нікому не бракує тепла. Читайте і діліться ним з рідними, друзями та коханими.

            ГОЛОВНЕ
 
Головне в цьому світі – набутися разом,
Находитися вкупі на планеті Земля,
Набиратися щастя щодня, раз за разом,
Відчувати душею своє звіддаля.
 
Головне в цьому світі – насміятися щиро,
Накохатись взаємно, налюбитись своїх,
Головне – жити в злагоді разом із миром,
Головне – чути вдома дітей малих сміх.
 
Головне в цьому світі – знайти свою людину
І надихатись нею, і в унісон
Надивитися теплих снів воєдино,
Нахапатися теплих обіймів мільйон.
 
Головне в цьому світі – належатись у ванні,
Накататись на лижах, накупатись в морях,
Навстигатися сісти на потяг останній,
Настоятись в обіймах при ліхтарях.
 
Головне в цьому світі – не протліти даремно,
Наспасати той світ, наробитись добра,
Головне – бути світлом для тих, кому темно,
Не продати за срібло душу свого пера.
 
Головне – пережити яскраві моменти,
Що палітрою вкриють душі полотно,
Головне – щоб картинки оці, ці фрагменти
Перед смертю з’єднались в щасливе кіно.
 
Головне – не ховати синів в домовину,
Головне – вести доню свою під вінець,
Головне – шість десятків секунд на хвилину
Жити повним життям. І уже на кінець
 
Головне в цьому світі – нахотітися жити!
Нахотітися жити уперед на віки,
І коли прийде час – ні за чим не тужити,
Головне, що і там в тебе будуть…
                                                зірки.
 
            ПІСНЯ УКРАЇНИ
 
Якщо ти побачиш калину у полі,
Якщо над гаями лунають пісні,
Якщо промовляють до неба тополі,
Якщо журавлі клекотять навесні,
Якщо у людей мова, мов солов’їна,
І сонячні очі в щасливих дітей,
То знай, що земля навкруги – Україна,
Щаслива земля щасливих людей.
 
Наша пісня дзвінка, наше серце гаряче,
Наші жовті лани ген ростуть до небес,
Чорні брови дівочі, мужнє серце козаче,
Сива мудрість віків, диво серед чудес.
Й поки люди у нас будуть добрі і щирі,
Поки наші серця будуть мати мости,
Тут ростиме калина із гронами миру,
І від Сяну до Дону буде щастя цвісти.
 
Вільні ми серед інших, не вищі й не нижчі:
Ми не хочем чужого, та своє бережем.
Нас так часто вбивали сусіди найближчі,
Але ми воскресали піснями й мечем.
І ніхто не вкраде у нас нашу свободу,
І ніхто на нас вільних не вдягне ярмо.
Сини й дочки свого українського роду
На своїй, Богом даній землі, стоїмо.
 
            ЛИСТ
 
Напиши мені, Доле,
Від імені Бога
Про моє майбутнє листа:
В яке синє поле
Йде моя дорога,
Що кажуть Господні вуста?
 
Напиши мені, Доле,
Про небо зелене,
Про мої фіолетові сни.
Де серце і голе
Й без масок шалене
Живе у обіймах весни.
 
Де в жовтому морі
Купаються зорі
Й літає блакитний дельфін.
Де я на просторі
Сніжинки прозорі
Ловлю у оранжевий дзвін.
 
Де силою думки
З червоного сонця
Ростуть до землі пагінці.
Де відьми й чаклунки
Дають крізь віконця
Із райських садів корінці.
 
Де люди літають,
Квадрати кружляють,
Де садять дерева в пустир.
І де не стріляють,
І де не стріляють!!! –
 
Напиши Україні про мир.
 
            ВІР МЕНІ
 
Вір мені! Я скоро буду!
Повернуся з пекла,
Свою клятву не забуду,
Хоч війна запекла
 
Тягне нас усе донизу
На дев’яте коло,
Але ти завжди поблизу –
Й наче щит довкола.
 
Вір мені, я не покину…
Твої карі очі
Кожен день, кожну годину,
Всі ці довгі ночі
 
Лиш вони мені світили
Замість зір і сонця,
Смерть мою звели в могилу
Вірні охоронці.
 
Вір мені в час безнадії,
Відчаю й розпуки.
Вір, коли помруть всі мрії
Й в твої томні руки
 
Лист прийде, а в нім нестерпне
Слово те – «загинув».
Вір, що я воскресну з мертвих
І в лиху годину
 
Прилечу із того світу
Через пекло й небо:
Без подарків і без квітів –
Та живий, для тебе...
 
Позабуде син і батько,
Ненька переплаче,
Хижий ворон в тихім полі
Над тілом закряче,
 
Вороги всміхнуться криво
Та, мабуть, – зарано,
Якщо віритимеш в диво,
Я з мерців повстану
 
І вернусь на подив смерті
Й сором боягузів.
Бо мені не дала вмерти
Мужність моїх друзів,
 
Бо молитва моїх рідних
Спину прикривала.
Та найперше – бо ти у вірі
До кінця чекала.
 
            ПРИГОДА
 
Боже, я дякую Тобі за дар життя,
За те, що Дух наповнив мої гени,
За те, що пробудився з небуття,
Що кров із серця ллється в мої вени.
 
Боже, я дякую Тобі за зір,
За те, що бачу синє-синє небо,
За те, що бачу небо повне зір,
Що жити мені в темряві не треба!
 
Боже, я дякую Тобі за слух,
За те, що маю мову солов’їну,
За те, що я до правди не оглух,
Що маю маму, маю Україну!
 
Боже, я дякую Тобі за те,
Що я живу свого життя свідомий,
Що рід мій на оцій землі цвіте,
Що смак любові є мені відомий.
 
Боже, я дякую Тобі за них –
Незримих променів мого кохання,
За тонни поцілунків неземних,
За ноти надщасливого зітхання!
 
Боже, я дякую Тобі за все,
За те, що маю дихати нагоду…
Й коли нарешті прийде моє все –
Вклонюся я Тобі за цю пригоду.
 
            * * *
 
Я у світі цім лиш на трішки!
Я надихатись хочу життям,
Находитись без поспіху пішки,
Накохатися зір вишиттям.
 
Я наслухатись хочу тиші,
Налітатися уві сні,
Наздійматися на узвишшя,
Наблукатися в низині.
 
Заблукати я хочу у світі
І найтися в країні весни,
Накупатись у яблучнім цвіті
І надихатись хвої сосни.
 
Нарадітися хочу я щиро,
Наділитись любов’ю й теплом,
І набутися з щастям і миром
За одним житейським столом.
 
Я на мить тут… а далі – погасну.
Я смакую цим світом щодня,
Я люблю нашу землю прекрасну,
Я живу во любові ім’я!
 
Я всміхаюся кожній хвилині,
Я так хочу творити добро!
Я себе віддаю по краплині
Через літери, через перо.
 
Я не прагну бути над світом,
Я неначе маленьке зерня:
Для людей хочу бути я цвітом –
Колоситися хочу я!
 
Бути киснем і бути промінням,
Насіниною своїх батьків,
Для нащадків стати корінням
І цвісти у них сотню віків.
 
Перед тим, як захочу померти,
Я прожити хочу ЖИТТЯ…
Поки Бог не сховає мольберта,
 
Д е   м и   в с і     т і л ь к и   з і р   в и ш и т т я.
 
            * * *
 
Вернися на світанок свого серця,
Вернися в час, де ти ще геть дитя,
Де дух об світ жорстокий ще не стерся,
Пройди уверх рікою небуття…
 
Відкрий ворота батьківського дому,
Зайди в давно не білений вже сад,
Лиш там ти позабудеш вічну втому,
І витягнеш із спини ножі зрад.
 
У тім саду на камені чекання
Сидить твій ангел довгих сорок літ,
А рядом мертве дерево кохання
Оплакує свій перший справжній цвіт.
 
Колишуть вітри спогадів гілками,
Та вишня, як раніше, не п’янить,
Лиш груша не змінилася з роками
І спогадом про сонце пломенить.
 
Вдивляючись на цю стареньку грушу,
Спілкуючись з померлою ріднею,
Ти віднайдеш свою таку самотню душу
І пригорнеш її, й заплачеш гірко з нею.
 
 
            ОЙ ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЇТЬ
 
Ми, українці, унікальна нація,
Ми навіть в піснях змалечку готовимось вмирати за свою землю!
Взяти хоча б «Ой чий то кінь стоїть».
Отак сидить собі група дітлахів і співає. Співають і хлопці, і дівчата.
І в кожного такий вираз обличчя, що, здається, вони не пісню,
А прямо якесь пророцтво співають:
Хлопці розуміють, що коли треба буде йти на Січ, – вони підуть,
Дівчата розуміють, що коли треба буде відпустити хлопців на Січ, – вони відпустять.
І немає від того ніяких ліків.
Бо така вже вона – наша душа і наша Доля.
 
    Росте пшениця жовта і красива,
    Колосить зерня буйно на крові,
    Вертають козаки до чорнобривих –
    Все не живі, і не живі, і не живі.
 
    Природа, наче Бог намалював!
    І що не гай, то в райський сад трюмо,
    А голос крові знову нас позвав –
    І ми йдемо, і ми йдемо, і ми йдемо.
 
    Невже не відвернути це ніколи?
    Цю безсоромну, цю безжальну круговерть?
    Століттями ми ходимо по колу –
    І все на смерть, і все на смерть, і все на смерть.
 
    Ой чий то кінь стоїть, що сива грива,
    Чиє дівча ридає в тім саду?
    Прийшла прощатись моя чорнобрива –
    І я іду, і я іду, і я іду…
 
 
            * * *
 
Десь там далеко гинуть хлопці,
А я горілочку тут п’ю,
Покину я тебе, дівчино,
Бо на війноньку завтра йду.
 
Горілка ллється тут пекуча,
А там тече солона кров.
Розлука наша неминуча,
А чи мине твоя любов?
 
Чекай на звісточку, серденько,
Хоча чи стрінемось колись?
Хоча і смерть моя близенько –
А ти однаково молись.
 
Загину я, либонь, в тій бійні…
Для чого йду, куди іду?
А йти не можу. Божевільний –
Я сам себе на смерть веду.
 
Не докоряй очами душу,
Хіба ж не хочу жити я?
Хіба іти я хочу? Мушу.
Прости, весняночко моя.
 
Не можу так, як інші люди,
Ховати очі в стороні.
Іду на Схід і будь, що буде,
Прийду в китайці. І в труні.
 
Десь там далеко гинуть хлопці,
А я горілочку тут п’ю.
Прости мене, моя кохана,
Я на війноньку завтра йду.
 
            ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
 
Я не знаю, що буде, але все буде Україна!
Ми змогли, ми протримались тисячу років пітьми!
Скільки літ панувала в нас бійня, пустка, руїна –
Та наш ген розцвітав до небес з новими людьми.
 
Ми вже мали сконати хоча б за двадцяте сторіччя,
Нас морили голодом, били мечем та вогнем,

І між Богом і чортом за нас досі йде протиріччя,
Але й цього чорта зі Сходу ми проженем.
 
Двадцять перший вік на цей раз буде за нами:
На далекій планеті першим піднімуть тризуб,
Україна прославиться донечками і синами,
А за Крим Бог ще встигне чорту вибити зуб.
 
І хто б що не казав, наша мова (таки солов’їна)
Ще звучатиме в радіо на міжгалактичнім шосе,
Я не знаю, що буде, але все буде Україна,
Україною тут в Україні буде усе.