понеділок, 7 листопада 2022 р.

Де небо сиплеться зорями


Зовсім недавно у літературній студії «Слово» засвітилась ще одна зіронька, на ім’я Марія.

Дівчина народилася 22 серпня 1999 року у селі Кропивник, що на Долинщині. Закінчила Кропивницьку гімназію, Івано-Франківський медичний фаховий коледж за спеціальністю «Лікувальна справа» та зараз навчається в Тернопільському національному медичному університеті на фармацевтичному факультеті.

Марія Романівна Торко працює фармацевтом, а у вільний час пірнає у читання книг, дослідження небесних просторів. Ще талановита дівчина займається танцями.

Рідні краєвиди так захоплюють дівчину, яка виплекана в красі свого краю, що виливає подеколи у віршовані рядки маленьку частину того, що бачить та відчуває, бо твердо переконана, що ми тут не просто так.

Запрошуємо до читання віршів, у яких не просто зібрано «правильні слова докупи», а які єднають ниточкою душу з небом.

       ***

Де небо сиплеться зорями,

Світанки обливаються холодом,

Люди міняються долями,

Люди вбивають поглядом.

 

Де створено все для вибраних,

І краще ніхто не придумав би,

По стежках життєвих покручених

Шукають побільше злоби.

 

Для когось це просто історія,

Та я картаюсь до млості.

Чому існує гармонія:

Скільки краси - стільки й злості?

 

       ***

Холодний місяць тихо лиже шиби.

В прозорім небі видно дно зірок.

Якби лиш мала волю, то й сама би

Зробила до небес зустрічний крок.

 

Душа знайшла б нарешті спокій,

Якого на землі давно нема.

Бо кожен день чужі нові мороки,

Лукавлять, ніби все це недарма.

 

Хрести сильніше пхають в шкіру цвяхи.

Ще треба вміти гордо їх нести.

Тому і прагну, може хоч на трохи,

Прозорим ночам біль свій уплести…

 

       ***

Сховатися б на трохи в цій красі.

Закутатись, втонути з головою.

Скупати душу в ранішній росі,

Побути трохи з Богом і собою.

 

Не посоромитись і цій скупій сльозі

На йоту часу взяти й дати волю.

А там вже без зусиль підуть самі,

Заберуть зсередини тонни болю.

 

Заритись у глуху зелену гущ.

Не дати навіть шансу доторкнутись

Якісь одній із цього світу душ.

Пропасти безвісти, без поспіху забутись.

 

Та лиш закрию очі в забутті,

Киплячий розум раптом заспокою.

Моя рука лежить в чиїсь руці,

Бо я є тут, я з Богом і собою.

 

       ***

Пахучий дощ змиває шари бруду.

Духмяна зелень знов приймає душ.

Хоч завтра вже земля його забуде,

Бо спрагле сонце вип’є все з калюж.

 

І світ чистіший, ніби все минулось.

Душа моя радіє досхочу!

Вібрацій жалю ніби і не було,

Вже скільки суму – стільки і дощу.


       ***

Черпає муза келихами сум.

Збирає правильні слова докупи.

Здоровий глузд, наче той струм,

Не дасть заживо потонути.

 

Колись ще були мрії, то хоч щось

Єднало ниточкою душу з небом.

А нині й тих нема. Збулось.

Усе, крім того, чого було треба.


       ***

Я просто йшла сама.

І хоч збивали з пантелику чужі дурні думки,

я закривала вуха й чула лише шум своїх судин,

які ніщо без крові.

 

Я просто йшла одна.

Кидала тінь безлику,

гортала сторінки життя і начисто забула,

що даний мені часу плин не безстроковий.

 

Я просто йшла, бо думала:

це краще, ніж падати безсило кожен крок

від тяжкості страждань, випробувань,

але,

коли ти падаєш, то ти встаєш, бо треба.

Коли ти просто йдеш – то не живеш.

 

       ЗЛИВА

Небо тріснуло і покришилося.

Уперто полились з відра

Всі сльози, що залишилися

Ще від того приходу Христа.

 

Метушилися люди здивовані:

«Так зразу і стільки дощу!»

Лише діти чудні зачаровані

Раділи собі досхочу.

 

Навіть ніхто не здогадується,

За що така кара страшна.

Треба стогнати і скаржитись.

Чия б могла бути вина?

 

«Може, то вже звершилося?

Наблизився грішний люд

До фінішу, ще залишилося

Потрапити на Страшний суд!»

 

«А може, то так розлютилися

Всевидячі небеса

На тих панів, що засиділися

У високих поважних кріслах.»

 

Довго ламали так голови,

Сперечалися, скільки могли.

Через мокрі вітряні пориви

В небо неслись молитви.

 

А небо так само кришилося,

Так само лило з відра.

На жаль, ми не змінилися.

А кращати вже би пора.

Немає коментарів:

Дописати коментар