Дівчина народилася 22 серпня 1999 року у селі
Кропивник, що на Долинщині. Закінчила Кропивницьку гімназію, Івано-Франківський
медичний фаховий коледж за спеціальністю «Лікувальна справа» та зараз навчається
в Тернопільському національному медичному університеті на фармацевтичному
факультеті.
Марія Романівна Торко працює фармацевтом, а у
вільний час пірнає у читання книг, дослідження небесних просторів. Ще
талановита дівчина займається танцями.
Рідні краєвиди так захоплюють дівчину, яка виплекана
в красі свого краю, що виливає подеколи у віршовані рядки маленьку частину
того, що бачить та відчуває, бо твердо переконана, що ми тут не просто так.
Запрошуємо до читання віршів, у яких не просто зібрано
«правильні слова докупи», а які єднають ниточкою душу з небом.
***
Де небо сиплеться зорями,
Світанки обливаються холодом,
Люди міняються долями,
Люди вбивають поглядом.
Де створено все для вибраних,
І краще ніхто не придумав би,
По стежках життєвих покручених
Шукають побільше злоби.
Для когось це просто історія,
Та я картаюсь до млості.
Чому існує гармонія:
Скільки краси - стільки й злості?
***
Холодний місяць тихо лиже шиби.
В прозорім небі видно дно зірок.
Якби лиш мала волю, то й сама би
Зробила до небес зустрічний крок.
Душа знайшла б нарешті спокій,
Якого на землі давно нема.
Бо кожен день чужі нові мороки,
Лукавлять, ніби все це недарма.
Хрести сильніше пхають в шкіру цвяхи.
Ще треба вміти гордо їх нести.
Тому і прагну, може хоч на трохи,
Прозорим ночам біль свій уплести…
***
Сховатися б на трохи в цій красі.
Закутатись, втонути з головою.
Скупати душу в ранішній росі,
Побути трохи з Богом і собою.
Не посоромитись і цій скупій сльозі
На йоту часу взяти й дати волю.
А там вже без зусиль підуть самі,
Заберуть зсередини тонни болю.
Заритись у глуху зелену гущ.
Не дати навіть шансу доторкнутись
Якісь одній із цього світу душ.
Пропасти безвісти, без поспіху забутись.
Та лиш закрию очі в забутті,
Киплячий розум раптом заспокою.
Моя рука лежить в чиїсь руці,
Бо я є тут, я з Богом і собою.
***
Пахучий дощ змиває шари бруду.
Духмяна зелень знов приймає душ.
Хоч завтра вже земля його забуде,
Бо спрагле сонце вип’є все з калюж.
І світ чистіший, ніби все минулось.
Душа моя радіє досхочу!
Вібрацій жалю ніби і не було,
Вже скільки суму – стільки і дощу.
***
Черпає муза келихами сум.
Збирає правильні слова докупи.
Здоровий глузд, наче той струм,
Не дасть заживо потонути.
Колись ще були мрії, то хоч щось
Єднало ниточкою душу з небом.
А нині й тих нема. Збулось.
Усе, крім того, чого було треба.
***
Я просто йшла сама.
І хоч збивали з пантелику чужі дурні думки,
я закривала вуха й чула лише шум своїх судин,
які ніщо без крові.
Я просто йшла одна.
Кидала тінь безлику,
гортала сторінки життя і начисто забула,
що даний мені часу плин не безстроковий.
Я просто йшла, бо думала:
це краще, ніж падати безсило кожен крок
від тяжкості страждань, випробувань,
але,
коли ти падаєш, то ти встаєш, бо треба.
Коли ти просто йдеш – то не живеш.
ЗЛИВА
Небо тріснуло і покришилося.
Уперто полились з відра
Всі сльози, що залишилися
Ще від того приходу Христа.
Метушилися люди здивовані:
«Так зразу і стільки дощу!»
Лише діти чудні зачаровані
Раділи собі досхочу.
Навіть ніхто не здогадується,
За що така кара страшна.
Треба стогнати і скаржитись.
Чия б могла бути вина?
«Може, то вже звершилося?
Наблизився грішний люд
До фінішу, ще залишилося
Потрапити на Страшний суд!»
«А може, то так розлютилися
Всевидячі небеса
На тих панів, що засиділися
У високих поважних кріслах.»
Довго ламали так голови,
Сперечалися, скільки могли.
Через мокрі вітряні пориви
В небо неслись молитви.
А небо так само кришилося,
Так само лило з відра.
На жаль, ми не змінилися.
А кращати вже би пора.