Відтінки літа у римах студійців

  Як звучить наше літо? Чи вміємо ми читати барви природи? Відчувати спалахи палкого кохання під зорями та щемливо усвідомлювати кожну хвилину, яка невпинно летить уперед? Літо - це не лише гамір міських вулиць і тиша сільського ставка. Найтепліша пора року є окремим маленьким життям: теплим, ароматним та дуже загадковим.

  А поки літо в самому розпалі, поети літературної студії «Слово» ловлять натхнення у кожному сонячному промені, щоб ми могли відчути його на смак, дотик та слух. Їхні вірші, як окремі відтінки самого літа: яскраве, затишне, стрімке та невловиме, глибоке, таємниче, глибинне із тонким ліризмом та меланхолійною красою. Зупиніться на мить і дозвольте собі насолодитися цими найтеплішими текстами у всій його красі та глибині.

Назарія Веснянко

А липи двері в липень відкривають,

Вже скоро в’їде він на сонячнім коні.

Про літо і красу всі часто забувають,

В житті, чомусь, із вуст зринає : «ні!»

Як веселитись, коли моє серце плаче,

Терпіння співи перекрили щастю шлях.

А у травинці стрибунець, як вміє, скаче,

Й мої ромашки ніжно забіліли на полях.

Дивлюсь на всю красу, як Адам у раю,

Та радості уже немає, знаю ж бо чому.

Й бажання у букети мудрості збираю,

А там, де кажуть крапка, ставлю кому.

 

Хоч червень вітром шепче серенади,

Але я не спішу сідати під своє вікно.

Боюсь мовчання більше ще як зради,

Монтує доля тихо із всього життя кіно.

 

Мар’яна Вагіль

Ти так біжиш, що я аж ж не встигаю. Напитися б твого сповна тепла. Мені лише ти замість кружки чаю. Потім в зиму по іншому б пронесла. Ти  так біжиш, з тобою вслід не вгнатись.  Проміння миті тікають день за днем. Лише з спогадами лишиться зігріватись. Запам'ятовуючи твою кожну із полем. Ти так спішиш, жита вже  знову гнуться. Дощі пробіглись, трави в пояс вросли. Я знаю, що ці дні ніколи назад не повернуться, Та  найсолодшими і наймилішими вони  були.Ти так біжиш, що через місяць потім у  вирій. Збиратимуться ключами сумні журавлі. Лише миті залишатимутся справжні, щирі. Коли сірі будні огортатимуть серце в імлі. Ти так спішиш. Куди ти, літо, поспішаєш? Чого  несешся вдаль швидше гірських рік? Тебе з нетерпінням ждали,ти це добре знаєш, А ти все поспіхом вдаль, забираючи себе, як лік.

 

Людмила Перевізник

неба купол бездонно – високий

в ньому зорі на самому дні

хто ти є? нащо вкрав мій спокій?

небо знає – не скаже мені

хто ти є? де ти є? навіщо

оселився в моїй душі?

не тобі адресованим віршем

розростаєшся ніби плющі

не з тобою сміюсь і плачу

не з тобою грішу й молюсь

та ніколи тебе не втрачу

в океані безмежних спокус

чорна кава троянда біла

літо спека війна крижана

чи тебе я люблю? чи любила?

знають зорі і небо зна

 

Лілія Сідор

Ось червень зібрав друзів всіх на банкет:

Черешню і вишню, ромашки й бузок.

Просив  не порушить краси етикет,

Встелив на стежину з цвітінь килимок.

 

На тацях  подали солодкі меди,

Суниць аромат аж носи лоскотав.

Набрав з джерела лісового води,

Смішний боровик вміло всіх розважав.

 

Замовив ансамбль співаків-солов'їв,

В роях танцювали упевнено бджілки.

Лелека усім керувати зумів,

Джерела дзвінкі вигравали в сопілки.

 

Наблизились швидко тридцяте число.

Вже й липень спішить по гарячій дорозі.

Човняр-перевізник присів за весло,

Минуле, на жаль, повернути не в змозі.

 

 ***

Зустріла я літо на березі річки:

Приємне, барвисте, пашіло теплом.

Зелені на ніжках були черевички,

Плило течією легеньким човном.

 

Йому привіталась. Люблю до нестями...

Просила залишитись місяці три,

Хотіла його задобрити дарами,

Бо так не люблю одягати светри.

 

А літом лиш сонцем голубило ніжно

І вітром ласкавим обдало мене.

Моргнуло іще, як подрузі капризній,

Сказало, що рік дуже швидко мине.

 

А там буде зустріч. Ну дуже приємна.

З веселкою, громом і літеплом знов.

Воно відповіло на дружбу взаємно,

Можливо, між нас спалахнула любов.

 

Липневий вечір

На яблуні маленькі писанки.

Зовсім малі, води було геть трішки.

Такі, як в немовлята кулачки.

На іншій, наче лісові горішки.

А поряд деревце є без плодів -

Антонівка, ще зовсім юна щепа.

Їй вітер написав чимало слів.

У відповідь: "Який смішний причепа."

Завечоріло. Синява небес

Перетворилась у надуту сірість.

Нізвідки взявся в кучерях овес,

Бо ж виріс у саду собі на милість.

Зітхнуло сонце. Спати вже пора.

Уклалося на смерекові ложе.

Відкланялась сьогоднішня жара.

Час до молитви. Спати нам негоже.

 

Дужак Олександра                                         

***

Сховало давно літо бабине слід,

Не пише письменник есе і новели,

Розсипали рясно пелюстковий сніг

Багряні в густу каламуть хризантеми.

 

Змішалися з брудом тонкі пелюстки,

Мов сотні човнів, в баговинні зникали,

А там, нагорі, журавлині ключі

Курличучи, літо від нас забирали.

 

Під спішними кроками хмари листків,

Мов фарби, розляпані нам на дорогу,

Тихенько шепочучи лагідних слів,

Неслися вітрами і падали в воду.

 

Розсипались бризки з калюж від машин,

Втопталось в асфальт пофарбоване листя,

Розвіяли осінь холодні вітри

І казка зимова над містом вершиться.

                           

Ніч

Обпечені літом малюнки на мокрім піску

Уперто, неначе ганчіркою, витерла хвиля.

На щогли вітрильника мого напнула журбу

Наступна дорога, і прямо по курсу - прозріння.

 

І бурі в обличчя безстрашно дивилася я,

Розпатлані хвилі вітрильника вдаль підганяли,

Холодна імла не торкнулася мого весла,

Пробоїни борту вчорашні думки залатали.

 

Не втрималось сонце,скотилося за небозвід,

І хвилі цілунками промені вкрили гарячі,

Червоною лавою вилились по синяві,

І гасли, неначе жарини,що губляться в сажі.

 

А білі вітрила за обрієм вабила ніч,

Від заходу сонця у вогниві море палало,

І проблиски світла, мов цукор, без сліду в воді

Очі Ночі-чаклунки за долі секунд розчиняли.

 

Опустились вітрила і чайки спинили свій спів.

Поснули, стомившись від свого нічного концерту.

Ледь чутно торкнулася хвиля морських берегів-

Лягла на пісок, щоб до ранку у штилі завмерти.

Життя, мережане словом і натхненням

Сьогодні ми говоритимемо про нову учасницю літературної студії «Слово» – Сніжану Волковецьку. Життєва історія цієї жінки розпочалася 19 січня 1973 року в чарівному місті Долина на Івано-Франківщині. Тут Сніжана закінчила середню школу № 4 й зрозуміла, що її серце назавжди належить рідній мові. Саме любов до рідного слова спонукала вступити на філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Усе її подальше життя пов’язане з дітьми – світлими чистими душами. Після закінчення вишу дарувала турботу малечі в садочку «Золота рибка», згодом плекала юні таланти у ліцеї «Науковий», як вихователь групи продовженого дня та вчитель української мови. Сьогодні її щоденна творчість і праця тривають у стінах Долинського ліцею № 7.

Писати вірші, пригадує Сніжана, почала ще зовсім маленькою – десь у 8–9 років. Ті перші вірші були наївними й несміливими, мов перші весняні проліски. З часом її поетичний стиль змінився. Сама авторка захоплюється глибинним всесвітом поезій Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко та Євгена Маланюка.

Її поетичні роздуми народжувалися на сторінках газети «Свіча» та журналу «Дивослово». У 2015 році свій самобутній політ почала перша збірка поезій «Лебединий сум» із передмовою Василя Васильовича Олійника. Через десять років, у 2025-му, ця книга отримала нове дихання – вийшло її доповнене видання, куди вплелися нові життєві сенси.

У вільні хвилини Сніжана Волковецька перетворює тишу на мистецтво: викладає сяючі картини діамантовою мозаїкою, плете витончені дерева з гофрованого паперу та поліетилену, оживляє образи з моделюючої глини. Це її простір гармонії, де кожен виріб – то ще один невиспіваний вірш.

Пропонуємо до вашої уваги добірку її віршів.

            ***

Підійми вологі повіки

І сльозинку зітри на щоці.

Ти красива, як древній вікінг,

Зі сталевим щитом в руці.

 

Не журися – на лінії фронту:

На рівнині і на льоту,

Нині твій Залізняк і Гонта

Рве на шмаття татарську орду.

 

І несуть ті вояки сміло

Своє серце на твій вівтар,

Щоб твою красу не ганьбила

Ні одна московитська твар.

 

Чуєш – пісня вгорі лунає,

Відганяючи геть орду?

То Маруся Чурай співає

Про незламний козацький дух.

 

Начувайтесь, гидкі заброди!

Там, далеко, в пекельнім вогні

Підіймає свій меч Свобода,

Стоячи на сталевій броні.

 

            ***

Над тими, хто сіє руїни,

І танків веде кортеж,

Архангеле Михаїле,

Зведи свій каральний меч!

 

Найкращі із українців

Виковують міць в борні.

 Пилате, печать дітовбивці

 Належить тепер не тобі.

 

 Возрадуйся, царю Давиде,

Що ти не дожив до ганьби:

Сьогодні над орком вбитим

Співають твої псалми.

 

 А вам, печеніги, треба

Затямити річ одну:

Хохли є синами неба,

Тому в них незламний дух.

 

 Люцифер осатанілий

 Б’є блискавками з-під брів.

 Архангеле Михаїле,

 Спини його клятий гнів!

 

            ***

Ну, як ти там, по той бік, лютий враже?

Тобі не тісно на моїй землі?

І що ж колись ти правнукам розкажеш

Про свій блискучий варварський набіг?

 

На що ти ще готовий ради слави?

Якої жертви ждуть твої боги?

Боюся я, що твій орел «двуглавий»

Й до сивих круч Дніпра не долетить.

 

Не дме на тебе, серденько? Не сиро?

Моя земля гостинна. Ти поспи.

Оті могили, що ти тут насіяв,

Не потривожать твої милі сни.

 

Лиш пам'ятай – моя земля священна.

Вона вагітна цілим морем сліз,

Вона зростила генія Шевченка,

Тут Сагайдачний бігав босоніж.

 

За неї вмерли Стус і Симоненко,

Тут Бабин Яр могилами обріс…

Сковорода її сходив дрібненько.

Отой, що втер твоїй цариці ніс!

 

Нема на тебе славного Богдана.

Роздерли Гонту, Морозенко спить.

А попри те, отой хижак «двуглавий»

До сивих круч таки не долетить!

 

          Столітній ліс

 

Я ще вернусь у цей прадавній ліс,

Де пише сум німу молитву тиші,

Напою душу спокоєм до сліз,

І там, в траві, тихенько приколишу.

 

Душа так прагне таїнства причасть,

І тільки тут, у росяному царстві,

Вона свою невінчану печаль

Перед вінцем вестиме до причастя.

 

Якби ж душа очистилась, якби!

Тоді  із Божої вона почула б ласки,

Як десь в траві малесенькі гриби

Старим дубам читають добрі казки.

 

Цей ліс сторожить первісні скарби.

Столітній вже, а ще так свіжо дише!

Тут мріє явір музику верби

Покласти на слова німої тиші.

 

Тут шум смерек, неначе древній гімн,

Як наших душ ще невоскресла совість.

Я ще вернусь в цей храм, як давній гість,

Як грішниця прийду сюди на сповідь.

 

Зачерпну серцем тополиний сум,

Згорну в поділ березовий неспокій,

І крайчик сонця в ніжність понесу,

Де мріє степ, закоханий в осоку.

 

                        ***

Моя любове, глянь на обрій: смеркло.

Оно вже явір молиться вітрам.

Таких, як ми, не впустять навіть в пекло,

Бо ми щасливі будем навіть там.

 

Та що мені  там – злото  древніх інків!

Та що схід сонця в золоті заграв!

Ти – моє диво. Ти – загадка Сфінкса,

Яку ніхто в тобі не розгадав.

 

Земне життя – суцільний біг по краю.

По краю зла, спокус і віщих снів.

Таких, як ми, не поведуть до раю,

Бо наш Едем зостався на землі.

 

            ***

Ти довго до мене йшов –

Мій храм замело снігами,

Кохання блакитний шовк

Нелюбий  стоптав  ногами.

 

Сьогодні на небесах

Хмаринок зовсім не видно…

Ми вірили в райський сад,

А маєм сумну обідню.

 

Облиш непотрібний крам.

Сідай отамо, навпроти.

Давай  на семи вітрах

Розвієм мирські турботи.

 

Нащо нам холодний храм

І  ті льодяні озерця?

Давай розіб'єм вігвам

У  затінку мого серця.

 

            ***

Звикаю до тебе, дивного,

Стікаю по скроні дня,

Щоб лиш  на екрані мобільного

Світились твоє ім'я.

 

Та скільки вже зір нападало

В  бездонну твою печаль!

Щоб я босоногим ангелом

Торкалась  твого плеча.

 

Лечу навпростець безсоннями,

Дощами спадаю ниць,

Щоб ти затуляв долоньками

Мої світанкові сни…

 

            ***

Звабливою млостю вітру,

Журбою осінніх злив

До тебе такою прийду,

Яку ти мене любив.

 

В долонях, як Божу милість,

Як святість тобі принесу

Свою нерозхлюпану ніжність,

Душі неземну красу.

 

Ховати, мабуть, не треба

У серці нестримний щем,

Бо навіть безхмарне небо

Заплаче в той день дощем.

 

Слабке пташенятко крила

Здійме у небесну вись

Так, як і я хотіла,

Та не змогла колись…

Під сузір'ям "Слова"

 Слово має дивовижну силу: воно здатне засіяти в душі зерно, яке згодом проросте у велике життєве покликання. Напередодні Дня журналіста у нашій рубриці «Під сузір’ям Слова» ми з гордістю розповідаємо про людину, чий професійний шлях починався з перших літературних спроб у стінах нашої бібліотеки.

  Мова йде про Олега Галіва — нині відомого українського журналіста, телеведучого, що зараз є частинкою команди Першого Каналу Суспільного мовлення.

  Народився майбутній журналіст у мальовничому бойківському селі Старий Мізунь. Його шлях до знань пролягав через Долинський природничо-математичний ліцей, де гартувалися характер і аналітичне мислення. Проте любов до слова перемогла точні науки, і вищу освіту Олег здобув у Інституті права та психології Львівської політехніки за спеціальністю «Журналістика». А прагнення глибше розуміти медійні процеси повело його далі у велику науку — сьогодні він є аспірантом Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, де досліджує трансформації сучасного телепростору.

  Саме у місті Лева розпочався його яскравий шлях на телебаченні. Перші професійні кроки Олег зробив на телеканалі НТА, де пройшов потужну школу від затятого журналіста до ведучого та шеф-редактора новин. Його майстерність та відданість стандартам чесної журналістики швидко помітили на всеукраїнському рівні: у 2023 році він долучився до команди Української редакції Радіо Свобода, а в 2025 році Олег став ведучим Першого Каналу Суспільного мовлення, де щодня тримає руку на пульсі інформаційного фронту країни в ефірі проєкту «Суспільне. Студія».

  Динамічний ритм великого міста та напружені журналістські будні майже не залишають часу для поетичних рядків. Проте його перші несміливі спроби пера відбувалися саме тут, серед затишної тиші та мудрості книжкових полиць нашої бібліотеки. Талант юного автора розквітав на очах студійців: частина його ранніх віршів прикрашала сторінки місцевої газети «Свіча», а також публікувалася на нашому блозі «Слово молодих» і в спільних збірках студійців. Поетичне слово навчило його відчувати силу мови, глибину кожної фрази, що згодом допомогло знайти власну унікальну інтонацію у великій журналістиці. Він став невіддільною частиною нашої творчої родини: жоден поетичний захід у стінах бібліотеки не проходив без цього талановитого хлопця. Разом із колегами по перу щороку вирушав у паломництво на Свято ліричної Франкової поезії в Лолині, де повітря дихає коханням і словом. Своїм справжнім літературним натхненником, він і досі вважає Василя Олійника — прикарпатського поета й журналіста, який навідував і заняття «Слова». Саме під його мудрим редакторським крилом формувався стиль молодого автора, а вірші Олега ставали частиною знакових колективних збірок, які дбайливо упорядковував та редагував Василь Васильович. 

  Сьогодні Олег не лише аналізує складні суспільно-політичні процеси в кадрі, а й щедро ділиться досвідом із майбутнім поколінням — викладає для студентів Університету Короля Данила, а також успішно консультує у сфері медіа та популяризації брендів.

  Сам Олег щиро і скромно каже, що не має гучних або особливих нагород, а всі його досягнення — буденні. Проте для нашої літстудії його щоденна професійна праця, відданість високим стандартам інформаційного мовлення та виховання молоді — це і є найвища нагорода.

  Хоча відстань та журналістські будні наразі розвели Олега з рідною студією, вона назавжди залишилася в його серці. Вона живе там, як теплий спогад про місце, де починалися великі мрії, де гартувалося Слово і де панує особлива атмосфера, спрямована на творчу реалізацію. Олег залишається вірним тим принципам чесності, об'єктивності та щирості, які виховувалися в часи студійства. Його гостре, влучне журналістське слово — це продовження тієї любові до рідної культури та України, яка колись зародилася в стінах бібліотеки.

  Вітаємо Олега Галіва з прийдешнім Днем журналіста! Нехай Слово завжди буде зброєю правди, світла та перемоги!

Життя, як символ самопожертви та любові

  Однією із найперших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька. Напередодні Дня Героїв у нашій рубриці «Під сузір’ям «Слова» ми вирішили розповісти саме про цю людину, адже вона, насамперед, мати Героя, який повернувся додому «на щиті».

  Мирослава Леонідівна народилася 2 березня 1962 року в селі Соколівка Жидачівського району Львівської області. Здобула вищу освіту у Рівненському державному інституті культури та Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Працювала у сфері культури та на педагогічній ниві. У школах міста Луцька та долинських школах № 6 і  №7 – вчителем народознавства, української мови та літератури, педагогом-організатором. Довший час була творчим керівником клубного об'єднання шанувальників рідної мови «Золоте перо», яке активно співпрацювало із літературною студією «Слово». 

  Її найбільшою гордістю був єдиний син — Мирослав Володимирович Підборецький. Вона назвала його своїм ім'ям, наче передаючи разом із ним частину власного серця. У її очах Мирослав завжди був найдорожчим скарбом, і вона вклала у нього всі свої надії й мрії. Під впливом матері та свого оточення, Мирослав виріс справжнім патріотом — мужнім, чесним і готовим захищати свою країну. Його виховання у цінностях честі, вірності та відваги стало основою для подальшого вибору життєвого шляху. Коли Батьківщина опинилася у смертельній небезпеці через агресію ворога в 2022 році, Мирослав прийняв рішення стати на захист України. Він вступив до армії і став гранатометником у складі 1 єгерського відділення 2 єгерського батальйону. Мирослав брав участь у безлічі бойових завдань, проявляючи відвагу, вміння і самовідданість. Він не лише служив, але й оберігав своїх побратимів, стаючи для них прикладом відваги та витримки. Дата 31 жовтня 2024 року стала фатальною для Мирослава. Під час виконання особливо складного бойового завдання поблизу населеного пункту Селидове Покровського району Донецької області, він загинув у запеклому бою, прикривши собою пораненого товариша. Справжній Герой, пам'ять про якого залишиться у серцях людей, що його знали.

  Протягом тривалого часу Мирослава Леонідівна не отримувала жодних новин про сина, він вважався зниклим безвісти, а надія на його повернення ставала дедалі крихкішою. Лише наприкінці червня 2025 року отримала страшну звістку: її син офіційно загинув.

  Втрата Мирослава стала неймовірним болем для його матері, яка присвятила все своє життя вихованню молодого покоління. Втрачаючи найдорожче, вона опинилася в глухій порожнечі, але саме слово, яке колись було її покликанням, допомогло їй повернутися до життя. Пройшовши через горе і біль, вона почала виливати свої почуття у вірші, які відбивали невимовний біль і гордість за сина-Героя. Це слово стало голосом тисяч матерів, які втратили своїх дітей на війні. Мирослава Підборецька втратила найдорожче — своє продовження, але не втратила внутрішнього світла. Її поетичне слово та незламний дух стали пам'ятником її сину, який віддав життя за право свого народу жити вільно на рідній землі.

Знайди тепло в собі

  Її вірші — наче поетичне втілення математики, бо й вона живе ніби у двох вимірах одночасно. В одному з них — формули, а в іншому — безмежне небо, заплутане в її розкішному волоссі. Вона відчуває цей світ крізь призму душевного трепету. Ксенія Рішко навчається в 11 класі Долинського наукового природничо-математичного ліцею "Інтелект". Поезія для неї — це віддушина, спосіб дати волю своїм почуттям та можливість пізнавати вічність через мистецтво. Насамперед Ксенію надихають люди: їхні чесноти й пороки, палітра відтінків особистих стосунків, а також унікальність світосприйняття кожного.

  Писати вона почала ще в молодших класах, переважно казки та оповідання. З часом поринула в поезію, але зараз знову відчуває невимовну жагу повернення до прози, мов до забутого білого полотна. Також Ксенія захоплюється розв’язуванням головоломок, пастельним живописом та читанням.

  Її творчий стиль досі формується та шліфується, тому вона вдячна за можливість поділитися своєю творчістю.

  Вона не просто пише вірші — вона ними дихає. Вся її поезія — це спроба зафіксувати мить, яка намагається вислизнути. Ми можемо пересвідчитись в цьому, занурившись у світ її поезії.

Під сузір'ям "Слова"

    Ми продовжуємо знайомити вас із учасниками літературної студії «Слово», яка вже 20 років діє при Долинській ЦПБ. Сьогодні у рубриці #Під сузір’ям «Слова» – поетеса, мова якої звучить як молитва і як маніфест водночас — Любов Тимчій. Її поезія — це відлуння душі, сповнене образів, що народилися з любові до рідного краю. У її рядках — щирість, глибина і особливе бачення світу. Запрошуємо вас відкрити для себе творчість нашої обдарованої землячки та пройти разом із нею її поетичний шлях.

   Любов Тимчій (Ралько) народилася 1 травня 1957р. у с. Дуба, Рожнятівського району. Тут минуло золоте дитинство, шкільні роки. Саме в рідному селі і написала свої перші вірші. Закінчила Суходільську восьмирічну, Спаську середню школи та Вінницький технікум електронних виробів за спеціальністю «технік – електрик з виробництва електронно-обчислювальних машин (1974 – 1978 рр.) Вийшла заміж, переїхала у м. Долина, народила двох дочок.

   Не обов’язково бути філологом, чи журналістом, щоб писати вірші, можна навіть і в банку працювати, як пані Люба. А між іншим, пропрацювала 24 роки у Долинському відділенні Ощадбанку, пройшовши шлях професійного зростання від касира до старшого бухгалтера – контролера з обслуговування юридичних осіб.

   Вперше її вірші були надруковані 1985 року в районній газеті «Червона Долина», згодом – у Долинських часописах «Свіча» та « Добра справа», у блозі Долинської ЦРБ. Любов Тимчій неодноразово була учасницею літературно – мистецького свята ліричної Франкової поезії у селі Лолині – «Столиці Франкового серця».  З цього й визріло бажання видати першу збірку поезій.

   Творити, народити і тримати в руках, – це відчуття знайоме багатьом, бо ж хіба є більше щастя від народження? Для нашої долинянки Любові Тимчій безперечно стала важливою подією життя її перша книжка «Шипшинове намисто», яка побачила світ у 2020році в друкарні видавництва «Піраміда» м.Львова. «Шипшинове намисто» – книга, в якій намистинки-поезії, написані вразливим серцем.

   Про свою творчість авторка пише так: «Поезією захоплююся з дитинства. Тільки віршем можу розказати про те, що мене найбільше хвилює, описати красу рідного краю, передати свої почуття. Впевнена, що крапля любові, яку ми подаруємо людям, повернеться до нас рясним сонячним дощем».

   Її вірші друкувалися в Міжнародних та Всеукраїнських альманахах: «Любов цвіте не тільки навесні», «Незвичне, невідоме, не бувале», «Зимові свята», «Водограй мрій». Більше 10 поезій покладено на музику. То ж бажаємо пані Любові натхнення та подальших творчих успіхів!

Великдень починається в душі

 Сьогодні знайомимо із новою учасницею літературної студії «Слово» Лідією Василенко, яка народилася у принадному селі Підбережжі. Здобула вищу освіту у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, та базову вищу в Калуському училищі культури, вже працюючи у бібліотеці для дітей міста Болехова. Із 2010 року працює завідувачкою бібліотеки рідного села.

   Перші вірші були написані ще в студентські роки. Її поетичні рядки друкувалися у газеті «Ратуша» (Болехівської м/р.). У 2008 році видала збірку віршів «Немає віку у любові, та є любов споконвіків!». 

 Захоплюється витинанкою, бісероплетінням, модульним орігамі, квіллінгом, вишивкою та низинкою. 

  Свої поезії пані Лідія творить словами-дотиками душі до серця. Її вірші народжені світанками, які лягають на тихі пагорби, де вітер нашіптує реальні історії до серця, що вміє слухати тишу. У кожному рядку – глибокі роздуми, які проростають ніжними весняними квітами, сила духу і світло, яке іде від самого сонця. 

   В її словах-струнах бринять спогади, зіткані із надій, натхненних любов’ю до рідної землі. І в цьому трепетному звучанні – цілий світ, щирий та справжній. Бо вона бачить Великдень, який починається в душі. 

Запрошуємо відчути її поезію – прочитати і прожити.

                     ***

Великдень починається з хреста,

А не з фіранок чи вікон чистеньких,

Він на Голгофі, де була мета

Спасти нас всіх - і зрілих, і маленьких.

Великдень - це не паска й ковбаса,

Це мир в душі, в громаді, у країні,

Великдень - це любов. Й хоч істина проста ,

Так важко це збагнути на руїнах.

Великдень починається в душі,

В молитві й пості, в Сповіді й Причасті,

І лиш коли збагнемо це усі 

Великдень починатиметься в щасті.

             ***

Хто стара? Скажіть мені.

Не стара , а давна

І розумна як ніколи

Бо з досвідом славним.

Вмію я уже любити,

Вмію вже дружити,

Знаю де треба мовчати,

А де говорити.

Знаю де мої кордони

І пошлю, як треба,

Знаю всі людські закони,

І усі потреби.

Ти ще рота не відкрив +

Знаю вже, що скажеш,

Слухаю твій наратив -

То пореш, то в'яжеш.

На вухах уже лапша

Давно не тримається,

Не цікаво бла-бла-бла,

Справи лиш сприймаються.

Я обожнюю свій вік,

Бо усе вже можна

В ресторан чи на пікнік

Вільна я й заможна.

Тож «стара» ви не кажіть,

Я із цим не згодна,

Куди йшли - туди і йдіть,

Зі мною - не можна.

                ***

Якщо у жінки ти забереш крила,

Не сподівайся, друже, на ягня,

Вона не стане ніжна, мила,

Цей жест додасть лише вогня.

Вона мітлу швиденько опанує

Наведе марафет й на ній

У світ без тебе з шиком помандрує

Й забуде навіть голос твій.

Тому собі дозволю нині

Порадити чоловікам:

Не обрізайте крил дружині,

Якщо не хочете цих драм.

                 ***

Стояла я і слухала весну,

Вона мені на вушко шепотіла:

« Усе скінчиться, коли я прийду,

Ще потерпіти мусиш, моя мила.»

А я зітхала й слухала пташки,

Які на яблуні співали безтурботно,

Коли ж коли зупиниться той кат,

І піде в небуття безповоротно.

Коли сирени змовкнуть назавжди,

І не здригатимуться в сні маленькі діти,

Коли повернуться до матерів сини,

І зацвітуть в окопах милі квіти.

Скажи, весно, коли прийде той час,

Коли нам перемогу святкувати,

Коли московія відчепіться від нас,

І буде на болотах доживати?

Я ще питала, та чомусь весна,

Заплакавши сльозами-ручаями,

Тихенько у вишневий сад пішла...

Натомість захурделило снігами.

             ***

Моя Вкраїно величава,

Стоїш сьогодні у руїнах,

Та лине в небо горде «Слава»

Й стає народ твій на коліна

Лише тоді, як твого сина

Везуть із бою на щитах.

Сльозами вмита домовина

І смуток в'ється, наче птах.

Щоранку голови схиляють

В молитві і пошані люди,

Героїв поіменно знають,

Їх подвиг в поколіннях буде

Орієнтир, маяк у морі,

Вони боролися за волю

І здобули нам кращу долю.

Моя Вкраїно, не журися,

Лише до Господа молися,

Він в лютім бою допоможе

І ти, Україно, переможеш

Оту орду, що йде зі Сходу,

Ти сильна, горда, ти все зможеш,

Бо в тобі дух твого народу.

              ***

Крила ночі в’ються наді мною.

Треті півні на раменах ранку.

Зустрічаюсь кожен день з тобою,

П’ю надію з місячного збанку.

Вже замовкли струни солов’я,

Увірвалася у серце тиша.

Не твоя я досі. Нічия…

Хоч кохання вітер десь колише.

***

Перейду по мостах,

Серце зранене полікую.

Відродившись ув снах,

Я тебе розцілую.

І собі на біду

Щастя знов відшукаю,

Сили в снах відновлю,

Заблукавши у раї.

По мостах перейду,

Нагадаю про себе.

І собі на біду

Пригорнуся до тебе.

              ***

Я серце віддала тобі, -

І спокою, і сну позбулась.

Мрії залишила собі,

Бо руки ніжні не забулись.

А ще цілунки, чи меди:

Я до останку не збагнула.

Ти в казку ще раз заведи:

Своє я щастя там забула.

Благовість

 Господь благословив нас прегарною землею та добрим і чуйним народом. Але лукаве око одвічного ворога зазіхнуло на нашу працю. Україна проходить терновим шляхом, оскільки не віддає свого. Сусіди співчутливо дивляться на нас: багато з них простягають руку допомоги, інші ж байдуже опускають очі.

  Ми не здаємося, воюємо, хоч сили нерівні. Свій жаль і біль переливаємо у вірші, залишаємо на полотнах, які з часом не вицвітуть. Кожен із нас свято вірить, що до нас прийде Архангел Гавриїл із Благою вісткю — звісткою, яка обітре сльози з дитячих облич, а вони збережуть пір’їни радості в обіймах батьків, які повернуться зі страшної війни. Наша молитва з прохальної переміниться на подячну.

  Свята і непорочна Діва Марія, покровителька України, не залишає своїх дітей ні на мить, вимолить Божу волю та добру долю для нашого народу.

 Напередодні одного з найбільших християнських свят – Благовіщення, запрошуємо всіх до читання віршів, які очищують душу та дарують надію.

Орися Надольська

Благовіщення

Коли Єлизавета вже дитя носила

Під своїм серцем місяців десь шість,

Послав Господь на землю Гавриїла,

Щоб сповістив Марії благу вість.

Вона була ще Непорочна Діва,

Та не перечила Божим словам.

Почувши:» Радуйся, Маріє,

Від Духа Божого ти матимеш Дитя.

Воно буде благословенне Богом.

Твій Син сидітиме поруч Отця

І буде він спасінням для народу,

Хоч нелегка буде дорога ця».

І прийняла Марія цю новину.

«Не бійся, - Гавриїл їй говорив.

Ісусом назовеш свою дитину.

Господь Тебе на це благословив.»

Ольга Литвин

Благовість!

Ангел Гавриїл перед Дівою представ

і Пречистій Благу вістку радо сповіщав:

-  Сина зродиш ти, Маріє, і назвеш Його Ісус,

і довіку ім’я сеє не пропаде з людських уст.

Непорочна Діво – мати, принесеш  ти світу дар:

хто покладе свою душу за всіх грішних на вівтар.

-   Нехай буде Божа воля! -  лиш сказала Діва так,

і тоді зовсім не знала, що терновим буде шлях…

Любов Тимчій

А нам весна

А нам весна всім принесе тепло,

Новії радості, тривоги,  і надії.

В такий ось день об'явлення було

Благая  вість прийшла Діві Марії.

Родиться Він,  Месія, Божий Син,

Той, хто прийде у світ наш для любові.

За нас Він муки прийме сам, один,

За нас розп'ятий буде на Голгофі.

А поки - що буяє скрізь весна

Для нас цвітуть в лісах найперші квіти.

А ще - війна... Ота страшна війна

На ній, за нас, тепер вмирають наші діти.

Так хочеться почути благовість,

Що Бог родиться і що скінчаться битви,

Що буде мир, добро і щастя скрізь.

Про це ми просимо Бога у молитві.

Назарія Веснянко

***

Так, Ангел не до всіх Марій приходить,

Й не усім скаже про важливу звістку.

Нас мало за молитвою знаходить,

Та кожній має свою долю - вістку.

Хто правду любить, той страждає,

Проте знаходить в журбі диво.

У очі Ангел співчутливо заглядає,

Й малює  затінок  думок щасливо.

А от Марія, Свята, Мати Божа,

Тихо молилась у знівеченім садку.

Де розцвіла кровава українська рожа,

Сховала спраглих в затінку, у холодку.

Ще буде світлий день і Гавриїл прийде,

Звичайно що до кожної Марії - українки.

Тоді і біль розлуки із війною перейде,

А  діти у обіймах знайдуть  радощі – пір’їнки.

***

І я колись сказала своє : «Так!»,

Це рішення моє свідоме було.

Упевненість, сьогодні її брак,

А серце гостроту мечів відчуло.

У сні до мене Ангел приходив,

Бо бачив на усе мою готовність.

Дорогами тернистими водив,

Щоб ноги знали послідовність.

Тепер смиренно на коліна стала,

Й уявно бачу, як це сталось все.

Свята Марія мало в Ангела питала,

Бо полюбила Господа понад усе.

Маріє, Ти є приклад, досконалість,

Не сумніватись, довіряти і мовчати.

У вірі лиш приходить витривалість,

Й буде молитва вдячності звучати.

 Блага вість

Дивлюся в небо, у тихе небо, в якому не чути звуків, що лякають людей, а серце змушують битися сильніше… Після важкої ночі ми починаємо жити. І нехай червоні очі від недосипання печуть, та радісно від того, що небо спокійне.

Білі хмари закривають сонце, яке з-поміж них витягує свої тоненькі пальчики-промінчики і ними надсилає нам тепленькі привіти. Заплющую важкі повіки і бачу сяючу хмарину, вона повільно рухається до землі. А що, як на ній стоїть у всій своїй красі Архангел Гавриїл? Він посланий Творцем звіщати хороші вістки. Небесний Татко знає і бачить наші зранені війною серця, наші розгублені душі і понівечені тіла. Це у Нього безліч наших військових та невинно убієнних діток і матерів... Вони у Нього, а ми без них. І радісно, і нестерпно водночас. Нам, українцям, сьогодні потрібна розрада і Блага вість…

Хворий гріхом світ потерпав від доброї новини, яка не приходила, хоч старозавітні пророки передбачали прихід Божого Сина, який мав би стати лікарем душ і тіл та власною Кров’ю відкупити нас від батька темряви, якому людина віддала свою волю. У нашому житті усе починається із народження. Тому будучи Богом, Ісус стає земною людиною, коли народжується з жіночого лона. А хто вона, ця непорочна дівиця, яка прагне залишитись у храмі і буде Матір'ю Спасителя?

Марія народилась у похилих віком праведних Йоакима й Анни, які, за людськими мірками, вже не здатні були народити дитину. У віці трьох років, згідно своєї обіцянки, батьки привели Її на службу Богові у храм. Юна Марія не любила світ, бо її серце належало Небесному Отцеві, тому і прагнула виконувати тільки Його волю. Хіба очікувала дівчина, що до неї прямує Архангел Гавриїл? Не могла і подумати, що серед тисячі дівчат саме Її обрано на Матір Ісуса? Проводячи свій вільний час на молитві, Вона побачила Архангела із лілеєю в руці. Її серденько калатало, та любов була сильнішою від страху.

Гавриїл приніс Благу звістку, що Вона незабаром стане Матір’ю довгоочікуваного Месії. Запала тиша... Марія вагалась? Зовсім ні, хоча хвилювання переповнювало... Від Її рішення, від згоди залежало насправді так багато. Марія сказала своє «Так!» Татусеві, якого любила понад усе. І тільки спитала у Божого посланця, як же це станеться? Бо вже давно вирішила не виходити заміж. Ключовим у цій Благовісті є погодження! Відповідь на запрошення, яке пропонує Бог людині. Чи ми сьогодні намагаємось бути схожими на Марію? Чому постійно сперечаємось із Богом? Війна, біль, сльози, чому? Чому немає Бога у наших серцях? Чому наші серця закриті для Нього? Немає пробачення, не хочемо пробачати, засуджуємо, проклинаємо, нарікаємо, доводимо себе до розпуки...

Розпинають Україну…рвуть на частини… та замість «Так, Боже, Ти зупини цю війну!», ми чуємо, чи самі говоримо: «Покарай їх, знищ, скинь до пекла...». Хто ми такі, щоб вчити Бога? Невже ми не схожі на всіх тих, хто кричали спочатку: «Осанна!», а потім «Розіпни!»? Татусь Небесний справедливий і Він чекає, щоб ми спочатку витягли колоду із власного ока… А хмари пливуть… Невже на них сьогодні стоїть Архангел Гавриїл і очікує , кому сьогодні явитися? Кому сказати Благу вість, на яку всі так зачекалися... Бог бачить серце у кожному вчинку, отож, готуйся, людино, прийняти ближнього таким, яким він є, маєш побачити Ісуса в найменшому братові, і як поведешся із ним, такою буде твоя заплата від Ісуса.

Архангел Гавриїл звіщає для всіх Благу вість, та тільки чисті серцем її чують. Ісус із розпростертими руками на хресті чекає на всіх загублених овечок, зранених життям. Лиш прийдіть всі втомлені і зранені для лікування ваших ран ранами Ісуса. Скажіть своєму Богові: «Так!» І смакуйте цією Благою вісткою. 

                    24.03.2026