Не знаю, чому я, пишу це. Може, на мене так впливає ніч. Але я просто хочу сказати: Вибач! Пробач за глупоту, за впертість, за радість, за щирість, за все! Я просто не вмію контролювати себе. Насправді всього лиш мала дитина. Хочу бути дорослою, але погано виходить, так? Занадто наївна? Надто дурна? Набридаю? Нудна? Нецікава? Занадто звичайна? Надто мала? Скажи! Я виправлюсь! Чесно! Я буду намагатись! Зроблю все, щоб змінитись! Чому ж ти мовчиш? Це ж тобі набридли мої розмови ні про що. Ти говориш про таланти інших. І про те, яка я безпорадна... Помилка! Нещастя! Сором! Тупість! Не дивуйся, це все твої слова. І ти справді змусив мене повірити, що я така.
Я так люблю дивитись людям в очі, вони можуть багато чого сказати про їх почуття. У когось побачиш закоханість, у когось сум, а в когось шалену радість. І ось я дивилась в очі тобі. Бачила там безмежний океан, в якому хочеться втонути. Ти заглядав у мої зіниці, які світилися від твого погляду. Вони палали так, як не горить жоден ліхтар. У твоїх оченятах я бачила спокій. Цей серйозний погляд збивав мене з ніг. Я готова була на місці впасти, лиш би руки твої спіймали мене. Гадаєш, це кохання? А може, це лиш нав'язані думки? І миттю сяйво зникло. І очі твої, насправді, зовсім звичайні, пусті.
Я
бачу темряву в твоїх очах. Безодню. Порожнечу. Та це не викликає в мене страх,
а навпаки - тепло. Це найприємніше відчуття - тонути на дні темної водойми. Я
бачу в твоїх оченятах спокій, що плавно передався в мою душу. Твій суровий, і
водночас невинно-дитячий погляд зупиняє моє серцебиття. Твої очі такі
прекрасні! Дивилася б у них вічність. Для когось вони, може, і звичайні, але я
бачу у них весь світ, багато втоми і турбот. Твій погляд - найсолодший шоколад.
У ньому так багато загадок. І як же ж сумно бачити відблиск сльози у карій
бездні. І радісно, коли іскриться щастя там.
Мої
думки - це все, що в мене є. Запишу їх на білому аркуші. Вони дуже подобаються
людям, тоді і я подобаюся їм. Мої думки мене не покидають. Нав'язливі, хороші та
сумні. Я занотую їх й покажу людям. Може, тоді я зацікавлю когось. Може, не
буду такою нудною й одноманітною. Мої думки іноді лякають. Почуваюсь так, наче
я божевільна. І тихо сльози на екран стікають. Про свої почуття тільки так
розповім. Мої думки такі ж наївні, як і я. Вони гуляють у бездонній тиші, у
темряві, без жодного ліхтаря. Вони народжуються в шумі, у гомоні інших істот.
Можливо, через них мене хтось почує, якщо запишу їх в блокнот. Мої думки
дивакуваті. Буває в них і смерть, і зло. Може, хтось, як і я, заплаче, коли
прочитає прозу, складену із них. Мої думки такі веселі: про кохання, дружбу,
про любов. Побачить можна там посмішку, що наче літнє сонце сяє, відблиск зірок
в очах. Мої думки - це я уся. Я їх запишу і покажу. І може, хтось побачить в
них мій страх і біль, мою любов і радість.
Забудь
про біль. Просто біжи. Тікай із цього світу. Він злий, безжальний. Токсична
спільнота тебе щодня з'їдає. Вони не змилуються ні над ким, погасять навіть
найясніше сяйво, обдеруть пір'я з твоїх крил. Біжи й не обертайся! Тікай без
жалю, що лишаєш оце все. Бо люди твоїм сльозам ставлять малу ціну. Вони
закриють очі на усі проблеми, поставлять вище всіх себе. Ці ненависні особи
знехтують всім, що цінуєш ти. Їх хвилює лиш те, що хочуть вони. Їм все одно на
потреби твої. Біжи! Тікай поки ще можеш! Люди скоро зав'яжуть твої очі,
скріплять до купи ноги, залишать в темряві безнадії. Я не змогла... Рожевий
колір засліпив жорстоку правду. Зніми їх! Побач реальність! Розбий ці окуляри,
щоб не вдягнути більш ніколи! Тих, в кого сердечки на очах, у цьому світі не
поважають. Не будь жертвою людей! Бо соціум - це сірники. До двадцяти згориш до
тла.
***
Холодні
ночі знов настали. Темрява осіння поглинає мою душу. Я згадую колишні романи,
про які лиш моє серце та найближчі люди знали. А зараз люди ці мені ніхто. І
про кохання думати не можу і не хочу. Вистачило мені тих сліз й думок про те,
чого насправді не могло бути. Моїй фантазії не було меж, я створила в своїй
голові ідеал з зовнішністю когось, хто навіть мене не знав. Чекала, щоб прийшов
він в мої сни, тоді було так добре. Минулорічна осінь була тепла, а ця така
холодна... Зараз же цю людину знати точно не хочу. І нема сенсу вертати час
назад. Те, що відбувалось не станеться ще раз. Я буду з посмішкою на обличчі
згадувати той час й дурну себе. І тих людей, що дарували й водночас забирали в
мене все.
Автобус,
що везе у смерть. Автобус, що везе в нікуди. Немає тут ні виходу, ні входу.
Насильно тебе сюди запхнули. Немає ні початку, ні кінця маршруту. Ти їдеш. Така
твоя доля. У кожного різний шлях. В одного автобус зверне з дороги швидше, інший
потрапить в ДТП. У когось дорога з ямами. У когось рівна, без пригод. І як й
коли доїдеш до кінця - ніхто не знає, але ти можеш вкоротити свій шлях. Відчинивши
вікна, впусти в автобус дим. Багато підлітків вважає, що це круто. І вже тоді
не буде хвилювати тебе: як, і скільки, і куди. А що вкінці маршруту? Лиш Бог
знає, чи хтось хто створило оце все. Ці муки, щастя і страждання, прямі й криві
дороги, і смуги чорні й білі, що на них. Чийсь бусик їде один, самотній, а
чийсь такого ж як і він зустрів. І їдуть двоє, троє однією дорогою, доки доля
їх не розлучить.
***
А
я лиш хочу, щоб ви любили мене так, як люблю я вас. Ні, я не прошу дарувати
мені квіти чи носити на руках. Не потрібно купувати мені подарунки, краще подаруйте
турботу, якої я так чекаю. Подаруйте мені обійми, подаруйте теплі слова,
подаруйте те, що дарую вам я. Може, я не заслужила вашої любові? Де ж я
провинилась? Яким болем вдарила у ваше серце? Розкажіть, бо ж якщо будете
мовчати, то не дізнаюся ніколи. А скільки ночей ви проплакали, думаючи, що не
потрібні мені? Одну? Дві? Жодної? Скажіть, бо ж я не знаю, що ви відчуваєте,
спілкуючись зі мною. А, може, я справді не гідна вашої любові? То залиште мене,
танцюючи наш останній вальс, бо ж я не хочу, щоб страждали ви і я. Чи, може, ви
полюбите мене так само, як люблю я вас? Зробите так, щоб не стікали щоночі
сльози по моєму обличчю? Скажіть, що я потрібна, прошу, скажіть, що я не одна,
що не залишите мене в темряві цього світу! Напишіть мені листа, залиште там
відбиток своїх губ! Я буду берегти цей лист. Полюбіть мене так, як люблю я, бо
ж ви найважливіше, що у мене є! І я просто сподіваюся, що ви не покинете мене у
цьому жорстокому, пустому світі! Залишайтесь в моєму серці навік!
І
тільки вікна видно за вікном, ясні і темні, наче очі, або прірва, щось глибоке,
щось без дна. Ця темрява й сліпуча ясність пожирають мене, затягують у себе. А
може, за ними все, чого я так хочу, такі бажані бажане, всі мрії? А якщо у тій
бездонній темній ямі, лиш темрява. Лиш темрява і я. Хіба це так погано? Може,
саме цього хочу я?.. якщо у світлому тунелі, лиш яскраве світло. Хіба це так
погано? Залишуся без очей, не побачу більш жорстокості і болю. То це мої мрії?!
Самотність і сліпота?! Ким стала я? Рятуйте! Заберіть мене від цього злого
вікна, за яким лише такі ж злі вікна видно! Мене хтось чує? Тут є ще хтось? Я
одна? Невже ніхто не допоможе мені вибратись з цього місця, з моїх жахливих
думок? О, так, тут зовсім нікого нема, коридор з лабіринтом. Вибиратись мушу я
одна? Йти в невідоме? А якщо впаду я у безодню, хтось руку мені подасть? Не
бачу тут нікого, лишень вікна, які за вікном. Чекайте, це ліхтарик? Не бачила
його я тут раніше. Він вказує мені шлях, допомагає звідси вийти. І вже я не
одна, не поглинає мене темінь й ясність з тих злих вікон. Не впаду в бездонну
яму, бо ліхтарик світить і я бачу куди йду. Невже це місяць? А може, зірка? Хто
ти є, мій вірний друг? Ти допоміг мені вийти із трагічних думок! О, таємничий
ліхтарику, не йди! Освітлюй мені шлях і далі, а в честь подяки я твоєму вогнику
згаснути ніколи не дам. І ми удвох -, я й ліхтарик, дивимось у вікно, за яким
поле тюльпанів і сотні, тисячі зірок.
Полон
думок. Ув'язнена я там довіку. В'язницю із переживань відвідую щодня. Засуджена
на смертну кару, як і усі ми. Усі, хто ходить по землі, хто їсть і п'є, хто
дихає повітрям. Мене не покидають горе і тривоги, які щодня приносять в листах
голуби. Ніхто не передасть на пильник у батоні. Навколо глибокі ліси, криві дороги, зовсім мені не відомі. Вічність. Гадаю, часу
достатньо, щоб обдумати усе. Людей, минуле, теперішнє, майбутнє, себе... Я
втомлюся за місяць, чи за два. Та навіть зараз сил нема. Відчуваю, скоро впаду,
якщо буду обдумувати кожну прожиту мить й не лиш свою. Я засуджена сидіти в цій
камері довіку. До смерті. До забуття. До останньої краплі крові. Щоб очистити
мій мозок знадобиться вічність. Якщо збожеволію - не моя вина.
Потреба
в людях - це не радість. І не гра. Це просто нещасний інстинкт буття. Це не
любов і це не дружба. Витрата часу. Море сліз і непотрібних, зайвих слів.
Потреба в комусь - сильна слабкість, яка розтрощить тебе вщент. Я соціальна
вада. Моя провина. Мене від скупчення усіх думок цих нудить. І від людей також.
Я так втомилась говорити, що все добре, не буду говорити. Мені розказуватимуть,
що насправді все не так. Видумки, брехня, перебільшення. Та все ж. Чому мені
потрібні так істоти, що цькуватимуть мене без меж? Без них я жити не змогла б?
То, може, не усі такі, як хтось? У цьому світі кожен особливий. У всіх проблеми
є свої. Людина - це маленький всесвіт з думок і дій, із почуттів. Важливо лише
знайти свій. У комусь, або ж у самому собі.
«Людина
- це найбільше щастя». Брехня. Всю її «красу» можна змити водою. Всі вони «добрі»
до першої сварки. Вся їх «люб'язність» - це лицемірство. Люди «чудові» доки не
відкриють рот. Їхня зрадливість мені не потрібна. Що ж я ціную? Гроші й коти.
Цифри на карті вирішують все: статус, комфорт, повага. Коти хоч і ранять, але
рука - не серце. Таємниці твої нікому не розкажуть. Люди обміняють тебе на
центи. Поглянь, валюта справді цінніша. Вартує вона більше, ніж щирість, ніж
відданість і справедливість. Не судять мене лиш пухнасті коти. Всі інші -
розривають на шмаття. «Не так одяглася», «не те сказала», «ти що плачеш?», «може,
досить сміятись?». У кожного принципи й ціна своя, тож не суди мене за мої. Я
не змушую тебе ненавидіти всіх. Просто розум мій уже не поважає їх.
***
Чому
я існую? Де адекватність моїх думок? Небо сьогодні червоне. Скоро всьому прийде
кінець. Це заганяє мене в роздуми над сенсом життя. Чому мене повинні обирати
люди? Я нерозумна й без таланту, вмінь, нецікава особистість, дивний
світогляд... А чому мене взагалі має хтось обирати? Думаю, перш за все, це маю
зробити я. Це складно. У чому сенс життя? Страждати? Сміятися? Думати?
Існувати? Обирати? У чому сенс всього живого? Що буде далі, ніхто не знає. То
для чого ж ми живемо? Для чого ми вмираємо? «Нічого у світі не існує просто так»
- тож і моє життя сповнене сенсу. Таємного. Його ще не знайшла. А може, - і не
треба?
Я
не знаю, чи вмію кохати. А взагалі, кохати це як? Тонути в чиїхось глибоких,
чарівних очах? Милуватися ніжною посмішкою, витирати сльози? Дарувати те, що не
купиш за гроші? В листах присягатись у вірності? А якщо очі уже не такі і
посмішки на лиці вже немає? Якщо руки втомилися витирати сльози і не можуть
більше листи писати? Невже обіцянки всі були марні? Що ж, я не знаю, чи вмію
кохати. А може, я просто боюся, що не зможу обіцяну зірку із неба дістати.
Немає коментарів:
Дописати коментар