Осінь приходить до кожного по-своєму. До когось – золотим листям і запахом
хризантем, до когось – тихим дощем за вікном, до когось – мелодією вітру, що
гойдає оголені дерева. Вона буває задумливою і меланхолійною, закоханою і щедрою,
тихою і тривожною.
Та для поета осінь приходить ще й словом. Вона ніколи не буває просто порою
року. Вона стає настроєм, спогадом, любов’ю, молитвою, роздумом про життя.
Вона може бути такою, в яку закохується душа: захоплено дивиться їй в очі,
слухає голос вітру, біжить багряною стежиною і вчиться не квапитися жити.
Зупинити мить, помилуватися краєвидом, поворожити на росах і павутинках,
потримати в долонях ніжне щастя хризантем.
Є в осені й нічне, задумливе обличчя. Вона тихо спускається з гори, заходить
в альтанку, слухає вальс вітру й мріє про найважливіше – щоб життя струмком
бурлило, щоб ніхто не плакав, щоб ніде не стріляло й не палило, щоб ніхто ні з
ким не воював. І тоді навіть у її косах танцює
стрічка миру, а найзаповітнішою мрією стає щастя для всіх українців.
Для одних вона – любов. Для інших –
зустріч і чекання. Для когось – молитва
за мир. Для когось – тиха розмова із
самим собою. Але є в ній щось спільне: любов до життя, до краси, до людини й до
тієї миті, яку так хочеться зупинити хоча б на сторінці.
Бо осінь – це не лише пора року. Це стан душі. Це золото, яке залишається в
пам’яті. Це музика дощу, шелест листя, тепло зустрічі, ніжність погляду і
надія, яка не дозволяє серцю згаснути.
Запрошуємо торкнутися до Осені, написаної серцем наших поетес.
Ольга Литвин
***
Впевнено йде собі осінь злотава.
В кожній порі проживає краса.
Складена в полі пахне отава,
тихо крадеться нічка - сестра.
Осінь ступає красиво і сміло,
вид повноти уповільнює хід
там, де за обрієм сонечко сіло,
виглянув місяць грайливо услід.
Осінь поверне спогад до кладки,
до перелазу понад беріжком.
І защемить моє серце від згадки
осіннього дива в селі за ставком...
***
Поспішає
кудись моя осінь.
-
Гей постій! Збав лиш крок у ходи
і
візьми сивину із волосся,
ще
в моєму саду походи!
Хай
залишаться жовтими коси.
Я
не хочу у скроні зими,
бо
з тобою пташки стоголосі,
ще
махають назустріч крильми.
Зачекай,
не втікай ще хоч трішки.
В
моїм серці ще вчора весна!
Осінь
каже:
- То спогад торішній,
на
порозі у тебе зима...
Лілія Непик
***
А осінь на осінь не завжди подібна:
То літечко ніби, то з холодом згідна.
То аж до кісток дістає дрижаками,
То гріє теплом і родини, і мами.
То прутом дощів бо добряче вперіщить,
То сонечко мило голубить і ніжить.
А осінь — як жінка: і ніжна, й грайлива,
З багряного листу відрощує крила.
Усе віддає і нічого не просить,
А ранком безпечно збирає всі роси.
Майструє прикраси для друзів і рідних...
Ой, глянь — натрусила он бусинок мідних.
А осінь — прекрасна, ошатна і щедра,
Коханому тільки така вона й треба.
Полинуть удвох далеко до неба.
***
О, Осене, чаклунко рудокоса,
Не намилуюсь на твою красу,
Бреду по золотому листі боса,
Визбирую перлинову росу.
Була б у мене Y-хромосома,
В коханні би освідчилась тобі,
А так причина надто є вагома,
Не бути нам ні в радості й журбі.
О, Осене, мольфарко синьоока!
Душі зміліти ні на мить не дай.
Твоя натура ніжна і висока
Дарує почуттям і шал, й розмай.
***
А ти мене до Жовтня ревнував.
Смішний такий. Чи так мені здалося?
"Не можем бути втрьох !" -
репетував,
А Жовтень золотив моє волосся.
Сміялася із ревнощів твоїх.
А ти і далі рвавсь в протистояння.
Невдовзі січень подарує сніг,
Та на моє не вплине це кохання.
Я, ти і Жовтень, і багряний лист...
Для мене Ви напрочуд особливі.
У Жовтня до краси відомий хист,
А ти подарував любові крила.
Ні не ревнуй. Давно вже не хлопчак!
У серці ніжним полум'ям палає.
А лист багряний вторить: "Так.Так.
Так."
Хоч і мовчиш, та знаю, що кохаєш.
***
Природний маркетолог - дощ осінній,
А незабаром налетить і сніг.
Це для природи нове потрясіння -
Не видно ні стежинок, ні доріг.
А поки що накрапує дощиво,
Напівзів'ялі квіти оживуть.
Ще буде красуватись молодило,
Роса на ньому, мов блискуча ртуть.
А дощ осінній просто розмовляє.
Шляхетний пан, чи бойовий козак
В одежі із туману козиряє,
Його ходьбу не стишити ніяк.
Ураз і зупинилися краплини.
Палітра нот від "до" дійшла до
"сі".
Виблискує намисто журавлини,
Хвиллююче у всій своїй красі.
***
А осінь зготувала шоколад:
Цей пористий, молочний і класичний,
Додала ще горіхи й виноград,
То вийшов смак доволі симпатичний.
Комусь гіркий, щипає за язик,
Комусь солодкий, як життя безхмарне,
А хтось до всіх смаків давно вже звик...
Та шоколад із кавою розтане.
У пористім є присмак пустоти,
В ущелинах чогось не вистачає.
Туди вкладу з минулого листи,
А осінь їх зі мною прочитає.
І не фальшує, ну звичайно ні!
З плацебо не уміє хитрувати.
А шоколад, як дні життя земні...
Їх різний смак потрібно скуштувати.
***
А що за диво цей жовтневий день!
Із пазух яблунь досягає листя,
Знімає кацабайку* з черешень
По задуму відомого флориста.
А що за чудо ця осіння ніч!
Тумани випасаються в долині.
Лист у росі, немов коштовна річ,
Гутарять з вітром кетяги калини.
Він їх в пориві цупко обійма
І розпашілий обірвати може.
Підморгує заросяна трава,
Закоханим пухке готує ложе.
А що за чудо жовтень-багатій!
В пулярис* не ховає злото листу.
Вдягнув весь світ у шати дорогі,
А осінь у бурштИнове намисто.
Кацабайка - верхній одяг з рукавами.
Пулярис - гаманець.
Любов Тимчій
***
Ми
не в осені, чи ще у літі
І
серця наші сонцем цвітуть
Хоч
дорослими стали вже діти
І
онуку до школи ідуть.
Ми
не в осені, ми ще цвітемо,
Цвіт
останній, вагомий, п’янкий
В
серці літа тепло збережемо,
Ним
зігріємо всіх навіки.
***
Жовтень у гості
прийшов дуже швидко – за нічку.
Сонячним
променем білим хмаринкам моргнув.
Гаптом вколовся
за гострії голки смерічки
І спересердя всі
квіти на мальвах задув.
Осінь чекала
його у багрянім уборі.
Із горобини
останній вінок одягла
Тільки серпанок
блакитний на небі – як в морі
Й блякло –
зелена трава під ноги лягла.
Жовтень
розчулився – росами сльози скотились.
І самоцвітом
заграли в осіннім саду.
Яблуні стиглі
плоди вже тримати стомились
Бабине літо
гукало: - Я скоро прийду!
І павутинку
заплутало сонячним листям -
Росяні краплі
застигнуть в плетінні ниток.
Жовтню, зігрій
нас, як літечко гріло колись – то,
Заморозь щоб не
торкалась багряних гілок.
***
Зачервонілась,
зазолотилась,
Пишно вдягнулась
– аж зашарілась.
Вітер – коханець став роздягати –
З Осені рвучко одяг
знімати.
Швидко знімає
плахту, сорочку –
Вниз полетіли
жовті листочки.
Рученьки – гілля
змерзли без вбору.
Та вітер –
коханець знайшов свою пору.
Зняв одежину –
зареготівся,
До заметілі
сватать подався.
Осінь заплакала,
а ж посивіла
Й геть подалася…
Зима підіспіла.
***
Осене, прошу
тебе, ще до нас не спіши
Бачиш, горить
чорнобривців багряна ватага,
Лагідно й ніжно
шумлять вересневі вітри,
Сонечко ще
зігріва землю літнім загаром.
Осене, літо хоч
трошки залиш на отут,
Ще на медовую
грушку бджола не сідала,
Буйнії трави ще
квітами літа цвітуть
І своїх скрипок
дзвінких цвіркуни не сховали.
Ти почекай, ми
так просили у тебе тепла
Будем просити,
щоб дощ не ішов місяцями.
Щоб у житті
цвітом райдуги доля цвіла
Й ніжне літа
тепло навіть осінню було із нами.
Оксана Сподар
***
Осінь потопає в
клопотінні
нами недопитої
жаги,
і бурлять дерева
золотопінні —
хвилі листя
б’ються в береги
тих вітрів, що
холодом гранітним
нам в серця
вмуровують жалі...
А чомусь так
хочеться бриніти,
як весняній
молодій бджолі!
***
Цей осінній
туман
подивився на
мене
твоїми очима –
якось холодно,
вогко
і так,
наче ми вже
чужі...
Але сонячне літо
ще в нього
стоїть за плечима,
і такі ж
чорнобривці
між нами
ростуть на межі.
Їх насіяло літо –
це спогади
жовтогарячі,
що всміхаються з
пам’яті
в щастя ясних
промінцях...
Хоч витоптував
їх
насторожений
холод незрячий,
що боявся
любов упізнати
у наших серцях.
Та любов була
чиста,
висока й
безмежна, як небо —
не було в ній ні
хмарки,
ні краплі,
ні тіні гріха...
І усі мої мрії
чомусь були схожі
на тебе,
а твій голос
барвистий
ще й досі в душі
не стиха...
Ми писали життя,
наче дивні
магічні картини,
а час – незбагненний:
суворий мольфар
чи шаман
наше сонце
украв,
і холодної сірої
днини
ти поглянув на
мене,
як перший
осінній
туман...
***
От і знов
почались
безпросвітні
осінні дощі...
Попливло за
водою
притрушене
холодом літо.
Перехожі
спішать,
загорнувши свій
біль у плащі.
Плачуть верби
плакучі,
і нікому їх
пожаліти...
Вітер небо
змарніле
так люто дере на
шматки
І зшиває ці
клапті
нитками дощів із
землею.
Попадають під
голку
сліпі божевільні
листки –
бальзамовані
золотом,
прагнуть втекти
з мавзолею!
Щедре літо уже
не простягне на
поміч руки,
але пам’ять
щоразу
пірна в його
пишне роздолля.
Пригадай... ніч
Купальська
пустила по річці
вінки,
й попливла за
водою
притрушена
мріями доля...
Людмила
Перевізник
***
на авансцену виходить осінь
вистигло сонце як чай у горнятку
важко в тумані знаходити кладку
досить вже осене дійсно вже досить
завше приходиш якось невчасно
скибками краєш дні мої й ночі
знаєш приходь собі якщо так хочеш
завше невчасна але прекрасна
змий акварельні залишки літа
вкрий позолотою крони-корони
соком червоним калинові грона
можеш по вінця щедро налити
ходиш в тумані в сутінках бродиш
чуєш як вітер поривчасто диха
не нароби лише осене лиха
ходиш приходиш проходиш стиха
***
туман як дим дим як туман
той до землі а цей до неба
осінній пишеться роман
у ньому кілька слів про тебе
на сторінках малює дощ
якісь артхаусні ескізи
а біля привокзальних площ
людей наплічники валізи
і навіть кави аромат
через сторінки просочився
та скільки втрат вже стільки втрат
що швидше б цей роман скінчився
три крапочки наприкінці
і таке звичне – далі буде…
ступає осінь назирці
за нею – рій тривожних буднів
Лілія Мацьків
***
На
парашутах жовтого листя
З
неба спускається осінь,
Вітру
сопілка між голим віттям
За
теплим літом голосить.
Пасма
туману, немов примари,
Дибають
лісом сірим,
І
тужить поле в обіймах ранку
За
покривалом білим.
Осінь
По
застуджених вулицях
З
вереском бігають діти,
Світлофор
вересневий
Вже
світло ген жовте ввімкнув.
Зграї
диких птахів
Вкрили
співом усіх невеселим,
І
покинутий ліс
Так
тужливо зненацька зітхнув.
А
на нитці дощу
Перестиглим
м'яким апельсином
В
центрі сірої хмари
Сонця
гойдається плід.
Табуни
грибарів
Вже
прорвали осінню блокаду,
І
морозець ступає
У
літом залишений слід.
Назарія Веснянко
***
Душа моя у осінь закохалася,
Захоплено їй дивиться у очі.
Вона ж на голос вітру відгукнулася,
Який танцює з нею до півночі.
Біжу собі стежиною багряною,
Стрункі дерева трохи оголилися…
Тепер я буду осені слухняною,
Щоб люті павуки не розізлилися.
Спішу присісти тихо десь в садочку,
Осінню милуватись краєвидом.
Душа сховалась в райському куточку,
Який чарує неповторним видом.
І вже не хочу квапитися жити,
А щедро цим насолодитись днем.
На росах й павутинках ворожити,
Тримати ніжне щастя хризантем.
Сьогодні осінь
літом розцілована
Сьогодні осінь літом розцілована,
Й під ноги стелить золото — листки.
На королеву в жовтні коронована,
Щоб між серцями зводити містки.
Листочки падають від руху вітерця,
Грайливо людям в очі заглядають,
Цілунками торкаються лиця,
Красою, наче пледом, огортають.
Гостює осінь в тих, хто її любить,
Хто жде щомиті сонячного дива,
Хто доброту між буднів не розгубить,
Із тими осінь по-дитячому щаслива.
Так прагне, щоб не було слів несказаних,
Щоб в очі щиро одне одному дивились,
Щоб ниткою любові завжди були зв'язані
І радістю із нею поділились…
***
А
осінь - ніч спустилася з гори,
Й
повільно увійшла в альтанку.
Білила
сажею сусідні всі двори,
Щоб
темрява лишалася до ранку.
Їй
бармен - вітер наливає кави,
Й
меланхолійно вальс заграв.
Так
захотілось гарної вистави,
Щоб
на сопілці хтось заграв.
Щоби
життя струмком бурлило,
Ніхто
не плакав, а лиш танцював.
Ніде
щоб не стріляло й не палило,
Й
щоби ніхто ні з ким не воював.
Замріяно
дрімала осінь – нічка,
Із
філіжанкою в теплесенькій руці.
А
в косах танцювала миру стрічка,
Купались
українці в щасті – молоці.
Лідія Василенко
Осінь.
Дощ
за вікном співає,
Листя
багрянцем взялось,
І
тільки осінь знає,
Що
я чекаю когось.
Очі
на світі єдині
Знову
беруть у полон,
Осінь
всміхається нині,
Осінь
дарує любов.
Небо
радіє синє,
Бо
ми зустрілися знов.
Осінь
всміхається нині,
Осінь
дарує любов.
Зачервонілась
калина,
Наче
іде під вінок,
Мчить
заклопотана днина
В
вихорі наших думок.
Знову
іду в зоряницю,
Тихо
ступаю у ніч,
Щоб
віднайти щастя – птицю
У
глибині твоїх віч.
Марія Бойчук
Осінь
Заплітає
осінь
жовте
листя в коси,
ніжно
вітер бавиться гіллям.
Заспіває
пташка
стоголосо
в гаї,
серце
розцвіте,
немов
розмай.
І
навкруг витає
благодать
солодка,
заливає
пахощами край,
це
п’янке відлуння
до
висот підносить,
і
душа радіє
за
прекрасний рай.
Леонія Кірякова
Осінь за порогом
Осінь
за порогом
кличе у дорогу,
Кохану
людину веде в самоту.
А
я вийду серцем йому
на підмогу,
І
любов для нього в душі
збережу.
Та
дарма, що осінь
враз покриє просидь.
І
на землю скоро впаде пелена.
А
я усміхнуся, бо коханий просить
В
моїм серці літо,
хоч уже зима.
***
Вже
минає осінь,
зима припливає,
І
настане холод,
тільки не для нас.
То
любов приходить,
холод відмирає,
Бо
прийшло кохання
Для
нас в перший раз
Орися Надольська
Листопад
Почався
листопад з дерев –
Різнокольоровий
тан.
Кружляє
вітер листям й сад
Похмурим
й чорним став.
Уже
холодні вечори
І
дні стали малі.
Поменшало
і дітвори
В
осінньому дворі.
Ще
сонечко проміння шле,
Але
не гріє нас.
А
сильний вітер листя рве
Й
жбурляє ним в асфальт.
Танцюють
вже осінній вальс
Усі
листки з дерев.
І
після того гарний сад,
Ніби
в страху, завмер.
Оголений
стоїть уже
Й
чекає холодів.
Тужить
за літом в небесах
І
клекіт журавлів.
Бояться
холоду усі:
Дерева,
звірі й ми.
Тому
готуймося уже
Усі
ми до зими.
