Свободу треба боронити

Світлана Величко – лікар-невролог і поетеса за покликання, з якою хочеться сьогодні познайомити тих, хто ще не отримав задоволення від її творчості. Бо вже з перших рядків її віршів розумієш, що ця жінка живе і працює для України. І для трьох своїх дочок, яких навчила любити Батьківщину і людей. У неї є власна життєва заповідь: «Усе для України!». Війна зачепила її, як жінку і як поетесу, тому з приводу чи не кожної жахливої події народжуються вірші, пронизані болем і надією. Видала пані Світлана збірку віршів у трьох частинах «АТО, чи просто так – війна», а також книги під назвою «Жив був народ», «До мами», «Слідами предків». Її книги про найбільші цінності: родину, батьків і любов до рідного краю. Щиро прагне Світлана Михайлівна, щоби в українських школах почали вивчати правдиву історію України, бо ми маємо чим гордитися. Пропонуємо послухати вірші авторки – правдиві, щемливі і сповнені любов’ю та вірою.

Вірю, що повернусь додому

Найкраща дорога – це дорога додому. До хати, в якій ми народилися, і подвір’я, на якому пройшло наше безтурботне дитинство. Тут стільки теплих спогадів, радісних моментів, все навколо рідне і дороге серцю! Але вже так повелося, що діти виростають і залишають рідний дім. Та куди б нас усіх не закинула доля, ми повертаємось до свого родинного гніздечка. Тепер, у найстрашніший час війни, люди змушені покидати свої домівки, щоб зберегти життя. Найжахливішим є те, що додому вони можуть ніколи й не повернутися, якщо їхні будинки зруйновані. Покидають рідні оселі й наші воїни – захисники України… І ніхто не знає, чи прийдуть вони живими і здоровими… Але ми всі щиро віримо, що незабаром ця люта війна закінчиться, і всі повернуться до своїх домівок. Пропонуємо вам вірші про дім у власному виконанні учасниць студії «Слово» та учениць ліцею «Інтелект».

Ольга Литвин «Повернусь додому»	Світлана Величко «Повертайтеся, люди, додому»
авторське виконання	авторське виконання
вірш Олександри Дужак «Дім»
авторське виконання	декламує Вероніка Ціліщева
вірш Наталі Якимів	вірш Мар’яни Вагіль
авторське виконання	декламує Софія Федорів
вірш Лілії Сідор
декламує Христина Іванів (1 ч.)	декламує Діана Бойчук (2 ч.)

Правда в терновому вінку

Велика п’ятниця і українська скорбота... Розп’яли Божого Сина на хресті, заквітчавши Правду терновим вінком…Наслідки гріха – надмірне довір’я, яке породило люту, страшну, ненажерливу війну …А де ж шукати Бога сьогодні, коли кам’яніє душа, а світ стає немилим і таким до болю чужим… Тисячі запитань і нова Голгофа, на яку виходить український Бог. Це той, що сьогодні в окопах у кожному із нас і бореться із пекельним злом. Наш Бог пише меседжі для мам, ридає над убитими побратимами, оберігає живих від смерті і від кулі злої. І наказує, Любов і шану до Вкраїни в серці щиру зберегти. Не біймося, що розіпнуть Україну на хресті вороги, котрі не діляться на теперішніх й колишніх. По всій країні стигми криваві, невже вони думають, що ПРАВДУ поховають? Не розуміють, що Паска, освячена кров'ю, – свята, удвічі святіша у кожній родині і що вона воскресне із пророчих слів…

Ольга Литвин
***
Вінком терновим ПРАВДУ заквітчали
і колючок у коси заплели,
щоб ПРАВДА їх не витягала,
щоб ті колючки в тіло проросли.
 
З вінком терновим страшно бичували,
і краплі крові виступали на чоло.
Гірше колючок ранили словами,
та в ПРАВДІ гніву зовсім не було.
 
З вінком терновим ПРАВДА помирала,
та кров’ю істини зросила ворогів.
Хоч думали, що ПРАВДУ поховали,
ВОНА воскресла із пророчих слів…
 
***
Моя Заступнице Свята,
хто Сину допоміг нести хреста?
Хіба Пилат там був чи Юда,
чи той, хто проколов Христові груди?
Лихії дні бредуть по всьому світу:
«перехилили чашу єзуїти…
Благочестиві одягнувши шати,
гадають, як «варавву» оправдати…
 
Лілія Сідор
Гріх
Якщо ненавидіти гріх,
То, Боже, не учи любити
Ти варварів бридких отих,
Що мріють Україну вбити.
Скажи, вселенська де любов?
Чи не охрещені у церкві?
Для них єлеєм стала кров
Дітей збезчещених і мертвих.
Якщо до них ненависть гріх,
То і любові я зрікаюсь.
Люцифер у кремлі на сміх
Весь світ підняв. Посповідаюсь,
Бо так болить, що лишній раз
Боюсь побачити й почути
Від дикторів страшенних фраз,
Не в силі горе осягнути.
На лівім березі Дніпра,
І правий теж не оминула
Людські життя несла вода -
З руки м@$кальської прибула .
Але ти, Боже, бачив все
І наперед знав їхні плани.
І допустив, Величний, це.
Спливають в Чорне каховчани.
Якщо ненавидіти гріх, -
Тоді виходить гріх любити.
Зішли з небес грози батіг,
Щоби юродливих убити.
Тих зайдів із гнилих боліт,
Де із клоаки сталактити,
Чиїх племен забутий рід
Із люциферової свити.
Прости великий ня за гріх.
Глаголити я буду вперто -
Ненавидіти буду їх
Так сильно до самої смерті.
І дітям й внукам заповім
Ненависть ту, щоб не забули.
Немає віри м@скалям:
Ні мертвим, ні живим, прибулим.
 
Український Бог
Він у окопах. І не відлучався.
Боровся з злом пекельним до знемог.
У двадцять другім в стрій воєнний вбрався
Наш український, всемогутній Бог.
Благословляв на бій. Із хоругвами
Ішов вперед, собою затуляв.
Писав нехитрі меседжі для мами,
Над побратимами убитими ридав.
Хто душу й тіло Богу поофірував
Поміж пітьми, поміж страшного бою
Для того став твердинею і вірою,
Зберіг від смерті і від кулі злої.
 
***
За крок до Великдня в розвітлих садах
Зібрались гріхи в незраховані зграї.
Несуть каяття у дірявих торбах,
Вітри налетіли, як злі самураї.
Давай но трусити весь цвіт із дерев,
Давай но гріхи нескінченні білити,
В обійми шутів й дорогих королев
І чорне, і біле докупи тулити.
Чи вітер знайде неподільну межу?
Чи вся чорнота розбіжиться по світу?
Чи в кольорі білім свою чи чужу
Напишеш весні на прощання сюіту?
Всі людства гріхи є на тілі Хреста
І стигми криваві по всій Україні.
І Паска, освячена кров'ю, - свята,
Удвічі святіша у кожній родині.
 
Любов Тимчій
Я дякую…
Вклоняюсь, Боже, бо ти дав життя
Таке, як є – тривоги і турботи.
Неспокій дав і віру в майбуття,
Дав бачити хто – за, а хто – супроти.
 
Твоя любов і віра не дає
Закрити серце для людського болю
І кожен день усе єство стає
Непримиримим до смертей і крові.
 
Я дякую, що вчиш нас не зійти
З дороги правди і дороги віри.
Наказуєш, щоб в серці зберегти
Любов і шану до Вкраїни щиру.
 
Марія Бойчук
Душа
Душа людини
є частина Бога,
який присутній
в кожному із нас.
Любім життя,
бо це тверда основа,
що нас підносить
завжди до звитяг.
І кожний поступ,
кожне наше слово
вагоме у подальшому,
в ділах,
бо допоможе визначить умову,
що нас з низів
вознесе в небеса.
Господарем душі,
а не слугою тіла
стараймось бути
завжди й повсякчас.
Добро творім в великому й малому,
хай сонце нам осяє
вічний шлях.
 
Орися Надольська
«Хресна дорога»
А після Тайної вечері
Ісус молився на горі.
«Отче .Хай ця чаша мене мине.
Та, проте, - не як я хочу».
Он зрадник іде
І зграю на мене веде.
Немов на розбійника вийшли з мечами.
Знущалися й били Ісуса вони.
Найперше його привели до Каяфи,
А потім у руки Пилату дали.
І натовп кричав «Розіпни його».
Сміялись над ним вороги.
Терновий вінець натягли йому.
«Варавву ти нам відпусти».
Він мовчки терпів всі знущання,
Бо мало здійснитися все
Боже пророцтво й писання.
Не знав народ той, що їх жде.
Ісус хрест важкий ніс на спині.
Це хрест усіх людських гріхів.
«Отче. Не моя, а твоя воля хай станеться нині».
Він ледве ішов, аж потів.
На все це дивилась Ісусова мати
З сльозами болю на очах,
Як мусів її Син долати
Хресну дорогу. Який жах!
Знесилений паде в дорозі,
Та Симеон йому поміг
Віднести хрест той на Голгофу.
І Вероніка там стоїть.
Вона хустинкою обтерла
Його обличчя й дивина,
Бо на хустинці залишився
Образ Спасителя Христа.
Єрусалимські жінки плачуть.
За що страждання ці йому?
Ісуса оцтом напувають
І одяг ділять воїни.
Прибили цвяхами людину,
Щоб помирала на хресті.
І ось прийшла шоста година
Й темрява стала на землі.
І голосно Ісус промовив:
«Отче, у руки віддаю
Я свого духа», - і розбійник
Буде зі мною у Раю.
Бо той розбійник перед смертю
Сказав Ісусові слова,
Щоб спогадах його у Царстві
Ісус Христос... Дивні діла.
Ридає мати біля Сина
І Йосип зняв тіло з хреста,
Обвив його у плащаницю.
У склеп поставили Христа.
Сторожа тіло сторожила
І каменем закрили вхід.
Та через день, в святу неділю
Не стало тіла в склепі цім.
А Божа Сила є над нами
І хресний шлях маєм усі.
«Ісусе, змилуйся над нами,
Прости всім людям їх гріхи».
 
Іванна Шершень
Мій Бог
У телевізорі тебе я не шукаю.
У Інтернеті, на газети сторінках.
Я просто вірю, дуже вірю й знаю,
Що ти мій Боже в кожному із нас.
 
Я відчуваю на собі твій погляд.
Ти дякуєш за добрі нам діла
І хоч в людей ще так багато вад,
Дорога Божа для усіх одна.
 
Я вірю, що все в Тебе не спроста.
Бо все, що ти не робиш - то на краще
І дякую тобі я за життя,
За кожен день, прожитий у любові.
 
Тобі молитву щиру заспіваю.
Коли так сумно чи в веселий час
Я просто вірю, дуже вірю й знаю,
Що ти мій Боже в кожному із нас.
 
Іван Телега
Велика п’ятниця
Велика п’ятниця Вселенської скорботи
В цей день в розп’ятті на Хресті Ісус
Помер від болю й муки
За християн, за нас усіх.
А Мати Божа мліла із розпуки:
Єдиний син, єдине, що було.
        - За що, - питала, - Ти пішов за всіх?
        - Чому, - питала - Ти пішов за всіх?
Пішов на смерть за свою віру й правду,
Пішов з любові за людей на хрест.
А ми сьогодні все переламали,
Зробили двох Богів, дві віри теж.
Прости земним нам, ой прости Ісусе,
Гріхи тяжкі, мов брили кам’яні.
Закидай їх усіх у синє море,
А зверху їх землею притруси.
Ми зорем тую землю в ниву
І плуг усі будем тягти.
І засівати будем чисті зерна,
Любові зерна, віри й доброти.
 
Назарія Веснянко
***
І я свій біль тобі віддам на хрест,
Уже сама з собою не справляюсь.
Душа на правду вкотре робить тест,
У Твої очі, Боже, пильно задивляюсь.
 
Безмежна доброта, Любов і ніжність,
Веселку, як надію завжди нам даєш.
Від Тебе діти – воїни узяли мужність,
Бо щохвилини в їхні душі заглядаєш.
 
Тому й немає відворотного процесу,
Як і немає сенсу досі вірити брехні.
Усім нам нині вистачає горя й стресу,
Та лиш нескорені запалюють вогні.
 
Не залишай Ісусе, ні мене, ні ближніх,
У кого серце зранене, прийди й лікуй.
Немає ворогів теперішніх й колишніх,
У нас і з нами перемогу відсвяткуй.
***
Город Оливний, ніч і молитви…
Цю чашу випити таки потрібно.
З споконвіків і а ж до нині битви,
За душу, живому серцю жалібно.
 
Без віри день без сонця й світла,
Надії живлять справжні почуття.
Любов ще б радісно розквітла,
Але на грудях камінь співчуття.
 
В покорі перед Богом, на колінах,
Дай сили, мужності і дай терпіння.
Замість зерна сьогодні земля в мінах,
Ти ж найсильніший, у Тобі спасіння.
 
Город Оливний, ніч й молитва щира,
Нам допоможуть свій донести хрест.
Написано ж, не сотвори собі кумира,
Як вірні, ждемо в Тебе перемоги жест.
 
***
Тіло занесли в гробницю,
Все, як Він казав, недавно.
Хто ще знає таємницю,
Той є сином повноправно.
 
І воскрес, щоб ми воскресли,
Той спасенний, хто святий.
Вісточку лелеки нам принесли,
Рідний прапор всім піднятий.
 
Віримо, надіємось, чекаймо,
Правда переможе чорну чорноту.
Манівцями більше не блукаймо,
Й відпускаємо і суєту і марноту.
 
Пробач, Ісусе, свій народ,
Від Тебе більше не відступимо.
Усе мине, програє й нині Ірод,
Ще зовсім трохи, терпимо.
 
Бо що є добре, те воскресне,
Сам Ісус здолає москви зло.
Як зима, з землі нам скресне,
Вирве в шершня смерть жало.
 
Віра, Правда і Надія,
Нам дає натхнення жити.
Гряде щастя ще подія,
Бо прекрасно так любити.

 

Мар’яна Вагіль
***
Весна... завжди приходить разом з пробудженням природи з сну. Вона повертає лелек в рідні гнізда, які цю зустріч чекали всю зиму. Весна заквітчує собою степи, луги, поля. І радісною стає ще вчора сумна земля.
Блакитне небо і яскраве сонце примушує собою переоцінити й переосмислити все прожите пройдене.
Весна, це наче новий горизонт для наступних. Ця весна стала одкровенням зла, яке відкрило вогняну пащу і почало пожирати й спопеляти все на шляху.
Амбіції демонського запалу трощило все живе, не перебираючи - вагітні жінки, діти в сиротинці, в роддомі, в школі, садочку, будинки, машини з цілими сім'ями, священики. Це війна! Це щось ниціше, яке просто руйнує. Це хаос зла. Заквітчало ракетами, замість квітів, риданням мучеників, замість клекотінням лелек. Весна, яка принесе незабутнє одкровення єдності народу.
Захисникам шана з висотою в небо, бо саме вони тримають занавіс життя між двох світів. Лікарі, волонтери, солдати - це все земні Ангели, які захищають, бережуть, опікуються співвітчизниками. Так багато питань? Так мало відповідей. А їх вже й стало не потрібно. Зараз все, що цікавить - «Живий? Лише живи!!!».
Молитва - це той ключ, який завжди відкривав всі замки, а тепер ще й став мостом між переломним відчаєм і повною довірою до Отця Небесного, яка мала бути завжди, а не лише в час випробувань.
Весна вбрана вже не лише в зелене, а н в червоне - омите кров'ю, чорне — невимовні втрати найкращих, біле - одяг ангелів. Вона прийшла непоміченою після того, як ввірвались демонські напасті. Але стане особливою Переможницею в блакитно-жовтому наряді, кольорів неба і пшениці. Стане чистішою від сльози, яснішою за сонце, бо настає нова доба - зародження нової нації, яка живе Богом і свободою, яка цінить істинне і є спрагла в цьому.
Весна найболючіша втратами і найочікуваніша, бо перемогою, яка обов'язково буде, бо з нами Бог!

Слава Україні неслась і нестимесь по всьому світі, бо вона найчистіша, найстражданніша. Україна була, є і буде непереможною, найкрасивішою і найкращою! СЛАВА УКРАЇНІ!!!
 
***

Прийшла весна... розкрились обійми вогняні.
Усе, що демон для «розп'яття» приберіг.
В підвалі родиться найкращої нації дитя в пелені.
Злий вже, не розбираючи, розкидав, що міг.
Життя в небеса, Бог їм ворота відкриває.
Мов падає занавіс зібраних пекельних сил.
Лише Господь душі від мук спасінням вмиває.
Він завжди був, є і буде найсильніший тил. 

Поезія – моя молитва

Направду, для поета і вчора, і сьогодні – молитвою стає поезія. Ця вибаглива жінка, не дасть спокійно ні подорожувати, ні відпочивати. Її очі стають настільки проникливими, що просвічують людські душі рентгенівськими променями. Поетична душа надто вразлива до денного та нічного світла. Помічається все, до найменшої деталі, щоб із побаченого створити вірш, надиктований Богом у серце. Для поета поезія, як старша сестра, яка впевнено іде тримаючи за руку Любов, яка присутня у кожнім слові. Це і розрада, і зброя і доля…

Ольга Литвин

***

Поезія – моя молитва.

Її я Богу віддаю.

Любові ниткою прошита

і темним хрестиком жалю.

 

Є в ній усе, чого бажаю,

і чим наповнена душа.

Як тільки серцем зажадаю,

до Бога слово вируша.

 

Мене святим благословенням

Бог обдаровує сповна!

Як щедре сонечко, натхнення

з – за хмар життєвих вирина…

Лілія Сідор

Слово

Хтось пише вірші заради слави,

За гроші інший, чи для забави.

Картання часу, просто для себе,

Хтось щирим словом летить до неба.

Хтось пише просто, хтось пише складно,

Рішуче - інший, мило і ладно.

Хтось хоче «я» своє показати,

А інший - пам'ять навіки мати.

Пишу я вірші не для забави,

Не для понтів, ні влади, ні слави.

У слово кожне душу вкладаю,

З ним, як і з Вами я розмовляю.

Рядки, можливо, викличуть сльози,

Зігріють щиро в люті морози.

Може, тепло, любов подарують,

За руку разом десь помандрують.

Може, в незрячих зціляться очі

І залікують, де кровоточить.

Можливо, хтось читає в окопі,

Розрадить неньку в чорній скорботі.

Хто розійшовся - стрінуться знову

Їх поєднає слово любові.

Славлю величну нашу країну,

Як донька словом вдячним я лину.

Пишу всі вірші, так як умію,  -

Сердечне слово вію і сію.

Час той прийде, мене і не стане,

Може, слова мої стануть листами.

Хтось прочитає. Тихо згадає.

Не вбити слово,  не помирає...

Ним обіймаю всю Україну.

Без слова просто швидко загину.

Можливо, слово збудить росою

Когось потішить цвітом, красою.

Для когось стане миле і любе,

Хай рідне слово йде поміж люди.

Відважно йде крізь дими і руїни...

Жива у слові душа України!

 

***

Стежки мої не сходжені,

Вірші мої неписані,

Прості, ненапомаджені

Від Лютої до Лисої.

Що ген за косогорами

Лопочуть дружно п'ятами

Із вітром, що на Борах

Учив пташат літати.

Стежки мої  доріженьки

Таки не заблудилися,

По камені наріжному

Рядками прихистилися.

Слова мої, подруженьки

В ніч темну гомоніли.

Взялись за білі рученьки,

Струмками жебоніли.

Мої вірші написані

Без вишів поетичних.

У сорочках розхристаних,

В калиновім намисті,

На яблуневім листі.

 

Любов Тимчій

Муза

До мене Муза прилітала уночі

Й тихесенько слова прості шептала.

А олівець чи ручка у руці

Слова ті на папері записали.

 

Чи Муза це, а чи моя душа,

Що так вам щиро хоче розказати,

Яка у нашім краї скрізь краса,

Які чудові ріднії Карпати.

 

А ще нашіптує, що в нас народ такий:

Із діда-прадіда він засіває поле,

До пісні і до праці беручкий –

Свій край і волю не продасть ніколи.

 

Згуртуймося всі разом, земляки,

 Щоб не було біди у нашім краї!

Хай жито наливає колоски,

І соловей свої пісні співає.

 

І зацвіте земля - мій рідний край:

Старий Дніпро і сивії Карпати.

Ти, Музо, мені спати не давай,

Щоб Україну словом прославляти.

 

Людмила Перевізник

***

розсипались думки

словами по всій кімнаті

як їх докупи зібрати

звідки почати

мовчати

щоб не тривожити слів

писати

літери як пацьорки

нанизувати раз і два

складати слова

як разки намиста

проти течії плисти

туди куди муза манить

де зцілює слово - не ранить.

 

Назарія Веснянко

До подруги поезії

Поезіє, від болю порятуй,

Душа розбита, як могила…

В тернині серденько почуй,

Скажи усім, що я просила.

 

Як заповіт складала свій,

Для однодумців і нащадків.

Поезіє, за вітром все розвій,

Покличу тільки птахів - свідків.

 

Мій заповіт - любові слід,

Лишати слово із ділами.

Життя, як полин, не як мед,

Чи передам усе словами?

 

Поезіє, від болю порятуй,

А ще й від самоти й чекання.

Далеким й близьким на віншуй,

Любов і мир, і щастя, і кохання.

 

Олег Галів

Золоте павутиння Слова

Світ поезії – незвіданий куточок

Де поет, немов простий павук,

Де стіна для нього – це листочок,

А чорнильний стержень в’ється з рук.

І сплітає павук павутину

Золоту павутину слова.

Й закликає читати людину,

Що для нього є втіленням Бога.

 

Марія Бойчук

Душа поета

Присвячується В.В.Олійнику

Душа поета

вирвалась із клітки,

у вічність канула –

там дім її повік.

Пізнати істину,

та тільки через мудрість,

хотів її великий чоловік.

Він сіяв зерна,

що давали сходи,

на світ дивився

з висоти століть.

Душею прагнув

прихилити світло,

воно ж бо так завжди манить.

Не зносиш душу,

бо вона не рветься,

і жити буде вічно у світах.

Творім добро,

тоді душа воскресне

в дзвінкому співі,

наче вільний птах.

 

Орися Надольська

***

Моя поезія – це біль душі,

Й недуги в нашому житті,

Котрі крокують з нами разом.

Та як би тяжко не було

Й як гірко б не ридало серце –

Усе минає…Вже й пройшло

І на душі стає вже легше.

Хоч розумію суть життя –

Нікому вірші не потрібні,

Та я пишу. Моя душа

Страждає й плаче в цьому світі

Від мук душевних і людських,

Від зради й підлості довкола…

Та як би тяжко не було –

Долати труднощі готова.

 

Леонія Кірякова

***

Поезія – пісня,

Поезія – сила.

Вона моя мати

І подруга щира.

Поезія кличе –

За нею іду.

Я мрію, що щастя

Лиш з нею знайду.

 

Таня Бріцька

Коли пишу?

Коли пишу я?-

Всі мене питають.

Сама того не розумію я.

Рука сама бере перо

І залишає…

Усе, що серце щиро відчуває…

І ще душа…

Такі вони обоє різні.

А третій – розум…

Він підказує мені

Усе, що я уявно відчуваю –

Потрібно фіксувати на письмі.

Чи поетеса я?

Мені байдуже!

Я так це дивне слово не любдю.

І просто від душі

Люблю писати дуже.

Бо мрією і щастям я живу.

 

Юлія Микитин

Рядки поезій

А доля поетеси не проста,

Бо кожний день нове творіння:

То роздуми про суть життя,

То про совість і сумління.

 

Нотуєш швидко на папері

Усе,що дав прийдешній день, -

У якій живеш ти атмосфері,

Як почуваєшся серед людей.

 

Тоді буває легко й просто,

Слова складаються в рядки.

Але коли тобі на серці млосно,

Тоді і рими не знайти.

 

Тоді вірші сумні й понурі,

І гіркотою сповнені вони.

Тоді слова стають якісь зажурені,

І в них не видно поетичної краси.

 

Тому стараюсь я писати про добро,

І втілювати в своїх віршах позитив,

Щоб викорінювати в душах зло,

Щоб кожен себе добрій справі присвятив.

 

Лілія Мацьків

Про поета і поезію

Із вірша кожного, мов голки із мішка,

Вилазять зорі, місяць і зітхання.

 

Стуляють, як вареники, слова,

Римують для широкого загалу.

Й падуть дощі чорнильні на папір,

І вірші йдуть – як потяги з вокзалу.

 

І де їм, римо творцям, зрозуміть,

Як б’ється думка об словесні грати,

І як болить написаний рядок,

Примушуючи валідол ковтати.

 

Як Прометей, несеш у світ вогонь

Душі своєї на долонях вірша.

Так в сутінках народжується день,

Як промінцем одним в житті побільша.

 

Іван Телега

Я пишу вірші

Я пишу вірші, коли в серці печаль,

І в душу мою тінь крадеться.

Я пишу тоді, коли моїм очам

Нестерпно плакати хочеться.

За життя і за світ, що палає в вогні,

Море крові і сліз, що ллються.

Чую плач срібних моїх беріз на весні,

І Чорнобильський біль в моїм серці.

Я виводжу пером на біленький папір

Чорний біль і свій жаль у герці,

Бо на серці моїм десь глибоко на дні –

Нескінченне ліричне серце.