Поезія іде не по замовленню

   Окрилена Муза торкається душ, запалюючи їх іскрами Любові. Сьогоднішнє Слово народжене в муках і болях, які принесли на нашу землю агресори.

 Тому надзвичайно важко пропускати через себе увесь трагізм війни, щоб народжувати вірші миру для зболеного серця. Проте, поети невтомні трударі на власній ниві, бо чим її засіють, те і будуть жати наступні покоління.

   То ж нехай їх Муза завжди буде окриленою, а талант всіх поетес і поетів, був завжди помічений читачами!

     Успіхів, щастя, миру, добра, творіть на радість, витираючи віршами сльози.

 
Ольга Литвин
Ти не мовчи нині, слово крилате!
Небо крильми закривай...
Кожне долучено слово поета
для окупанта - нагай...
 
     ***
Слова мої мережили папір
узорами з сумними кольорами…
боюсь, щоб тільки не писала слів,
які розходяться з думками.
Перо заточене до болю,
Блищить до ока, змочене в сльозу,
Бо має завжди повну волю:
Її нестримну, віддаю перу.
Написане не зчахне і не вмре.
Де виоре перо – буде зерно зростати,
Тому не полишаю я пера,
І хтось про мене буде пам’ятати…
 
Лілія Сідор
Поезія іде не по замовленню
Не продається і за золотий.
Пливуть слова, огранені любов'ю -
У них то штиль, то буря, то заплив.
Слово не в берцях, й не напоготові,
Диктує хтось невидимий з небес?
Не плине ямб, хорей заангажовано,
Із фальші не сотворить маніфест.
І не талант й не особлива здібність,
Від непочутості не оніміє світ.
Поезія – душі твоїй подібність
І крил твоїх невидимих політ.
І хто сміється, не велика кривда.
Хоч кажуть, що поети - диваки.
Як хвилі у шторми вирує рима
І світяться словесні маяки.
Прихильності їм Музи навіки
 
     ***
     Поезії
Поезія - омріяне й реальне,
Ковток води живильної в пустелі
І промінь сонця в мерзлоті сакральний –
Красиве слово відчиняє двері.
Ні звуки, і ні букви , і ні коми,
Не риски, ні апострофи, й абзаци –
Політ душі високий й неозорий,
Де слово кожне в стані коронації.
Її чудовий смак, облагороджений,
Так манить в таємничості незвідані
Поезією хто хоч раз тривожений –
З єдиною на все життя обвінчаний.
Її би смакувать – не насмакуєшся,
Її би цілувать – і не наситишся.
По маківку у хвилі слів зануришся.
Поезія – душі моїй владичиця.
 
Любов Тимчій
     Поезія
Її коріння криється в любові,
В воді джерельній,пісні солов'їв.
У ніжній материнській колисковій,
В промінні сонця, в широті полів.
 
Її слова - це дивні самоцвіти,
Що прикрашають цей чудовий світ.
Вони горять, щоб нам серця зігріти,
Щоб нас підняти у стрімкий політ.
 
Її багатство - в українській мові,
У славі запоріжських козаків.
А біль–- у ранах, крапельками крові,
У стійкості в борні захисників.
 
Її любов – це рідна Україна,
Це сиві гори, рік нестримний плин,
Це мужній батько, радісна дружина,
Щаслива доня і дорослий син.
 
Її натхнення - це могутня сила,
Це стукіт серця, що вперед іде.
Поезія безсмертна і красива,
Вона тебе у дивний світ веде.
 
Назарія Веснянко
Комусь насіяв Бог у серце Слово,
Щоб колоски Любові проросли.
В душі в майстрів пера святково,
Бо добрі й сонячні їх помисли.
 
Перо надіями збагачує нас всіх,
Коли розради потребує кожний.
Помер у знищених містах наш сміх,
А на спині терпінь ранець тривожний.
 
В очікуванні перемоги ми живемо,
Спливає час в ріку життя криваву.
Своє все найцінніше збережемо,
Не втратимо себе й свою державу.
 
Бо Слово – це молитва всіх поетів,
Які сьогодні моляться віршами ревно.
Й на пишеться багато радісних сонетів,
Ще більш натхненно, щиро і душевно.

Лютий у серці

 Збігають дні жаху, зачіпаючи чи не кожну душу українки, у якої весь рік живе лютий у серці. Але ні холоду, ні злості не вдається зробити із серця крижинку. Бо всі ми благословенні Любов’ю, яка лагідними вустами припадає до ран, лікуючи їх надією і вірою в краще завтра.

   Сьогодні лютий господарює не лиш в природі, він люто дивиться на закоханих, яких розлучила війна і закинула у невідомість. Розуміємо, що сльозами тут не зарадиш. Тому так важливо знаходити розраду разом з тими, хто переживає втрату чи розлуку за тими, хто став на захист Батьківщини.
   Важкі роздуми від переживання дають в руки перо, щоб вилити на папір сльози-вірші, які так і світяться щирими почуттями, наскрізь пронизані теплом, глибокою вірою у нашу перемогу. А кохання неодмінно залишить свій неоціненний вклад у сутичці між ненавистю і любов’ю.

Тетяна Бріцька

Ольга Головатюк

Любов Тимчій

Лілія Пінчук

Христина Кориневич

Твори добро!

Леся Ровенчак народилася в м. Долина 17 лютого 1990 року. 1 клас закінчила на Сумщині, середні - на Закарпатті, у Міжгір’ї, старші - у м. Долина, в школі №6. Вищу освіту здобула у Прикарпатському національному університеті.

З дитинства обожнює спів та танці. Співала в шкільних хорах, зараз – у церковному хорі місцевої церкви Андрія Первозванного. Танцями займалась у танцювальних гуртках, цікавиться спортом та рукоділлям.

До літературної студії «Слово» Леся прийшла на початку року, але довго не зізнавалась, що пише вірші, які старанно ховала до шухляд ще із шкільного віку.

Красива, розумна, щира, привітна, сором’язлива жінка, мати двох кмітливих хлопчиків, Леся Ровенчак завжди відгукується на заклик допомогти ближнім. Робить це охоче і старанно, бо ж не даремно сенсом її життя є творити добро безкорисно.

То ж до вашої уваги вірші, які сама авторка читає, торкаючись кожного серця рядком, пронизаним любов’ю до всього живого.

Де небо сиплеться зорями

Зовсім недавно у літературній студії «Слово» засвітилась ще одна зіронька, на ім’я Марія.

Дівчина народилася 22 серпня 1999 року у селі Кропивник, що на Долинщині. Закінчила Кропивницьку гімназію, Івано-Франківський медичний фаховий коледж за спеціальністю «Лікувальна справа» та зараз навчається в Тернопільському національному медичному університеті на фармацевтичному факультеті.

Марія Романівна Торко працює фармацевтом, а у вільний час пірнає у читання книг, дослідження небесних просторів. Ще талановита дівчина займається танцями.

Рідні краєвиди так захоплюють дівчину, яка виплекана в красі свого краю, що виливає подеколи у віршовані рядки маленьку частину того, що бачить та відчуває, бо твердо переконана, що ми тут не просто так.

Запрошуємо до читання віршів, у яких не просто зібрано «правильні слова докупи», а які єднають ниточкою душу з небом.

       ***

Де небо сиплеться зорями,

Світанки обливаються холодом,

Люди міняються долями,

Люди вбивають поглядом.

 

Де створено все для вибраних,

І краще ніхто не придумав би,

По стежках життєвих покручених

Шукають побільше злоби.

 

Для когось це просто історія,

Та я картаюсь до млості.

Чому існує гармонія:

Скільки краси - стільки й злості?

 

       ***

Холодний місяць тихо лиже шиби.

В прозорім небі видно дно зірок.

Якби лиш мала волю, то й сама би

Зробила до небес зустрічний крок.

 

Душа знайшла б нарешті спокій,

Якого на землі давно нема.

Бо кожен день чужі нові мороки,

Лукавлять, ніби все це недарма.

 

Хрести сильніше пхають в шкіру цвяхи.

Ще треба вміти гордо їх нести.

Тому і прагну, може хоч на трохи,

Прозорим ночам біль свій уплести…

 

       ***

Сховатися б на трохи в цій красі.

Закутатись, втонути з головою.

Скупати душу в ранішній росі,

Побути трохи з Богом і собою.

 

Не посоромитись і цій скупій сльозі

На йоту часу взяти й дати волю.

А там вже без зусиль підуть самі,

Заберуть зсередини тонни болю.

 

Заритись у глуху зелену гущ.

Не дати навіть шансу доторкнутись

Якісь одній із цього світу душ.

Пропасти безвісти, без поспіху забутись.

 

Та лиш закрию очі в забутті,

Киплячий розум раптом заспокою.

Моя рука лежить в чиїсь руці,

Бо я є тут, я з Богом і собою.

 

       ***

Пахучий дощ змиває шари бруду.

Духмяна зелень знов приймає душ.

Хоч завтра вже земля його забуде,

Бо спрагле сонце вип’є все з калюж.

 

І світ чистіший, ніби все минулось.

Душа моя радіє досхочу!

Вібрацій жалю ніби і не було,

Вже скільки суму – стільки і дощу.

       ***

Черпає муза келихами сум.

Збирає правильні слова докупи.

Здоровий глузд, наче той струм,

Не дасть заживо потонути.

 

Колись ще були мрії, то хоч щось

Єднало ниточкою душу з небом.

А нині й тих нема. Збулось.

Усе, крім того, чого було треба.

       ***

Я просто йшла сама.

І хоч збивали з пантелику чужі дурні думки,

я закривала вуха й чула лише шум своїх судин,

які ніщо без крові.

 

Я просто йшла одна.

Кидала тінь безлику,

гортала сторінки життя і начисто забула,

що даний мені часу плин не безстроковий.

 

Я просто йшла, бо думала:

це краще, ніж падати безсило кожен крок

від тяжкості страждань, випробувань,

але,

коли ти падаєш, то ти встаєш, бо треба.

Коли ти просто йдеш – то не живеш.

 

       ЗЛИВА

Небо тріснуло і покришилося.

Уперто полились з відра

Всі сльози, що залишилися

Ще від того приходу Христа.

 

Метушилися люди здивовані:

«Так зразу і стільки дощу!»

Лише діти чудні зачаровані

Раділи собі досхочу.

 

Навіть ніхто не здогадується,

За що така кара страшна.

Треба стогнати і скаржитись.

Чия б могла бути вина?

 

«Може, то вже звершилося?

Наблизився грішний люд

До фінішу, ще залишилося

Потрапити на Страшний суд!»

 

«А може, то так розлютилися

Всевидячі небеса

На тих панів, що засиділися

У високих поважних кріслах.»

 

Довго ламали так голови,

Сперечалися, скільки могли.

Через мокрі вітряні пориви

В небо неслись молитви.

 

А небо так само кришилося,

Так само лило з відра.

На жаль, ми не змінилися.

А кращати вже би пора.