Життя, як символ самопожертви та любові

  Однією із найперших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька. Напередодні Дня Героїв у нашій рубриці «Під сузір’ям «Слова» ми вирішили розповісти саме про цю людину, адже вона, насамперед, мати Героя, який повернувся додому «на щиті».

  Мирослава Леонідівна народилася 2 березня 1962 року в селі Соколівка Жидачівського району Львівської області. Здобула вищу освіту у Рівненському державному інституті культури та Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Працювала у сфері культури та на педагогічній ниві. У школах міста Луцька та долинських школах № 6 і  №7 – вчителем народознавства, української мови та літератури, педагогом-організатором. Довший час була творчим керівником клубного об'єднання шанувальників рідної мови «Золоте перо», яке активно співпрацювало із літературною студією «Слово». 

  Її найбільшою гордістю був єдиний син — Мирослав Володимирович Підборецький. Вона назвала його своїм ім'ям, наче передаючи разом із ним частину власного серця. У її очах Мирослав завжди був найдорожчим скарбом, і вона вклала у нього всі свої надії й мрії. Під впливом матері та свого оточення, Мирослав виріс справжнім патріотом — мужнім, чесним і готовим захищати свою країну. Його виховання у цінностях честі, вірності та відваги стало основою для подальшого вибору життєвого шляху. Коли Батьківщина опинилася у смертельній небезпеці через агресію ворога в 2022 році, Мирослав прийняв рішення стати на захист України. Він вступив до армії і став гранатометником у складі 1 єгерського відділення 2 єгерського батальйону. Мирослав брав участь у безлічі бойових завдань, проявляючи відвагу, вміння і самовідданість. Він не лише служив, але й оберігав своїх побратимів, стаючи для них прикладом відваги та витримки. Дата 31 жовтня 2024 року стала фатальною для Мирослава. Під час виконання особливо складного бойового завдання поблизу населеного пункту Селидове Покровського району Донецької області, він загинув у запеклому бою, прикривши собою пораненого товариша. Справжній Герой, пам'ять про якого залишиться у серцях людей, що його знали.

  Протягом тривалого часу Мирослава Леонідівна не отримувала жодних новин про сина, він вважався зниклим безвісти, а надія на його повернення ставала дедалі крихкішою. Лише наприкінці червня 2025 року отримала страшну звістку: її син офіційно загинув.

  Втрата Мирослава стала неймовірним болем для його матері, яка присвятила все своє життя вихованню молодого покоління. Втрачаючи найдорожче, вона опинилася в глухій порожнечі, але саме слово, яке колись було її покликанням, допомогло їй повернутися до життя. Пройшовши через горе і біль, вона почала виливати свої почуття у вірші, які відбивали невимовний біль і гордість за сина-Героя. Це слово стало голосом тисяч матерів, які втратили своїх дітей на війні. Мирослава Підборецька втратила найдорожче — своє продовження, але не втратила внутрішнього світла. Її поетичне слово та незламний дух стали пам'ятником її сину, який віддав життя за право свого народу жити вільно на рідній землі.

Знайди тепло в собі

  Її вірші — наче поетичне втілення математики, бо й вона живе ніби у двох вимірах одночасно. В одному з них — формули, а в іншому — безмежне небо, заплутане в її розкішному волоссі. Вона відчуває цей світ крізь призму душевного трепету. Ксенія Рішко навчається в 11 класі Долинського наукового природничо-математичного ліцею "Інтелект". Поезія для неї — це віддушина, спосіб дати волю своїм почуттям та можливість пізнавати вічність через мистецтво. Насамперед Ксенію надихають люди: їхні чесноти й пороки, палітра відтінків особистих стосунків, а також унікальність світосприйняття кожного.

  Писати вона почала ще в молодших класах, переважно казки та оповідання. З часом поринула в поезію, але зараз знову відчуває невимовну жагу повернення до прози, мов до забутого білого полотна. Також Ксенія захоплюється розв’язуванням головоломок, пастельним живописом та читанням.

  Її творчий стиль досі формується та шліфується, тому вона вдячна за можливість поділитися своєю творчістю.

  Вона не просто пише вірші — вона ними дихає. Вся її поезія — це спроба зафіксувати мить, яка намагається вислизнути. Ми можемо пересвідчитись в цьому, занурившись у світ її поезії.

Під сузір'ям "Слова"

    Ми продовжуємо знайомити вас із учасниками літературної студії «Слово», яка вже 20 років діє при Долинській ЦПБ. Сьогодні у рубриці #Під сузір’ям «Слова» – поетеса, мова якої звучить як молитва і як маніфест водночас — Любов Тимчій. Її поезія — це відлуння душі, сповнене образів, що народилися з любові до рідного краю. У її рядках — щирість, глибина і особливе бачення світу. Запрошуємо вас відкрити для себе творчість нашої обдарованої землячки та пройти разом із нею її поетичний шлях.

   Любов Тимчій (Ралько) народилася 1 травня 1957р. у с. Дуба, Рожнятівського району. Тут минуло золоте дитинство, шкільні роки. Саме в рідному селі і написала свої перші вірші. Закінчила Суходільську восьмирічну, Спаську середню школи та Вінницький технікум електронних виробів за спеціальністю «технік – електрик з виробництва електронно-обчислювальних машин (1974 – 1978 рр.) Вийшла заміж, переїхала у м. Долина, народила двох дочок.

   Не обов’язково бути філологом, чи журналістом, щоб писати вірші, можна навіть і в банку працювати, як пані Люба. А між іншим, пропрацювала 24 роки у Долинському відділенні Ощадбанку, пройшовши шлях професійного зростання від касира до старшого бухгалтера – контролера з обслуговування юридичних осіб.

   Вперше її вірші були надруковані 1985 року в районній газеті «Червона Долина», згодом – у Долинських часописах «Свіча» та « Добра справа», у блозі Долинської ЦРБ. Любов Тимчій неодноразово була учасницею літературно – мистецького свята ліричної Франкової поезії у селі Лолині – «Столиці Франкового серця».  З цього й визріло бажання видати першу збірку поезій.

   Творити, народити і тримати в руках, – це відчуття знайоме багатьом, бо ж хіба є більше щастя від народження? Для нашої долинянки Любові Тимчій безперечно стала важливою подією життя її перша книжка «Шипшинове намисто», яка побачила світ у 2020році в друкарні видавництва «Піраміда» м.Львова. «Шипшинове намисто» – книга, в якій намистинки-поезії, написані вразливим серцем.

   Про свою творчість авторка пише так: «Поезією захоплююся з дитинства. Тільки віршем можу розказати про те, що мене найбільше хвилює, описати красу рідного краю, передати свої почуття. Впевнена, що крапля любові, яку ми подаруємо людям, повернеться до нас рясним сонячним дощем».

   Її вірші друкувалися в Міжнародних та Всеукраїнських альманахах: «Любов цвіте не тільки навесні», «Незвичне, невідоме, не бувале», «Зимові свята», «Водограй мрій». Більше 10 поезій покладено на музику. То ж бажаємо пані Любові натхнення та подальших творчих успіхів!

Великдень починається в душі

 Сьогодні знайомимо із новою учасницею літературної студії «Слово» Лідією Василенко, яка народилася у принадному селі Підбережжі. Здобула вищу освіту у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, та базову вищу в Калуському училищі культури, вже працюючи у бібліотеці для дітей міста Болехова. Із 2010 року працює завідувачкою бібліотеки рідного села.

   Перші вірші були написані ще в студентські роки. Її поетичні рядки друкувалися у газеті «Ратуша» (Болехівської м/р.). У 2008 році видала збірку віршів «Немає віку у любові, та є любов споконвіків!». 

 Захоплюється витинанкою, бісероплетінням, модульним орігамі, квіллінгом, вишивкою та низинкою. 

  Свої поезії пані Лідія творить словами-дотиками душі до серця. Її вірші народжені світанками, які лягають на тихі пагорби, де вітер нашіптує реальні історії до серця, що вміє слухати тишу. У кожному рядку – глибокі роздуми, які проростають ніжними весняними квітами, сила духу і світло, яке іде від самого сонця. 

   В її словах-струнах бринять спогади, зіткані із надій, натхненних любов’ю до рідної землі. І в цьому трепетному звучанні – цілий світ, щирий та справжній. Бо вона бачить Великдень, який починається в душі. 

Запрошуємо відчути її поезію – прочитати і прожити.

                     ***

Великдень починається з хреста,

А не з фіранок чи вікон чистеньких,

Він на Голгофі, де була мета

Спасти нас всіх - і зрілих, і маленьких.

Великдень - це не паска й ковбаса,

Це мир в душі, в громаді, у країні,

Великдень - це любов. Й хоч істина проста ,

Так важко це збагнути на руїнах.

Великдень починається в душі,

В молитві й пості, в Сповіді й Причасті,

І лиш коли збагнемо це усі 

Великдень починатиметься в щасті.

             ***

Хто стара? Скажіть мені.

Не стара , а давна

І розумна як ніколи

Бо з досвідом славним.

Вмію я уже любити,

Вмію вже дружити,

Знаю де треба мовчати,

А де говорити.

Знаю де мої кордони

І пошлю, як треба,

Знаю всі людські закони,

І усі потреби.

Ти ще рота не відкрив +

Знаю вже, що скажеш,

Слухаю твій наратив -

То пореш, то в'яжеш.

На вухах уже лапша

Давно не тримається,

Не цікаво бла-бла-бла,

Справи лиш сприймаються.

Я обожнюю свій вік,

Бо усе вже можна

В ресторан чи на пікнік

Вільна я й заможна.

Тож «стара» ви не кажіть,

Я із цим не згодна,

Куди йшли - туди і йдіть,

Зі мною - не можна.

                ***

Якщо у жінки ти забереш крила,

Не сподівайся, друже, на ягня,

Вона не стане ніжна, мила,

Цей жест додасть лише вогня.

Вона мітлу швиденько опанує

Наведе марафет й на ній

У світ без тебе з шиком помандрує

Й забуде навіть голос твій.

Тому собі дозволю нині

Порадити чоловікам:

Не обрізайте крил дружині,

Якщо не хочете цих драм.

                 ***

Стояла я і слухала весну,

Вона мені на вушко шепотіла:

« Усе скінчиться, коли я прийду,

Ще потерпіти мусиш, моя мила.»

А я зітхала й слухала пташки,

Які на яблуні співали безтурботно,

Коли ж коли зупиниться той кат,

І піде в небуття безповоротно.

Коли сирени змовкнуть назавжди,

І не здригатимуться в сні маленькі діти,

Коли повернуться до матерів сини,

І зацвітуть в окопах милі квіти.

Скажи, весно, коли прийде той час,

Коли нам перемогу святкувати,

Коли московія відчепіться від нас,

І буде на болотах доживати?

Я ще питала, та чомусь весна,

Заплакавши сльозами-ручаями,

Тихенько у вишневий сад пішла...

Натомість захурделило снігами.

             ***

Моя Вкраїно величава,

Стоїш сьогодні у руїнах,

Та лине в небо горде «Слава»

Й стає народ твій на коліна

Лише тоді, як твого сина

Везуть із бою на щитах.

Сльозами вмита домовина

І смуток в'ється, наче птах.

Щоранку голови схиляють

В молитві і пошані люди,

Героїв поіменно знають,

Їх подвиг в поколіннях буде

Орієнтир, маяк у морі,

Вони боролися за волю

І здобули нам кращу долю.

Моя Вкраїно, не журися,

Лише до Господа молися,

Він в лютім бою допоможе

І ти, Україно, переможеш

Оту орду, що йде зі Сходу,

Ти сильна, горда, ти все зможеш,

Бо в тобі дух твого народу.

              ***

Крила ночі в’ються наді мною.

Треті півні на раменах ранку.

Зустрічаюсь кожен день з тобою,

П’ю надію з місячного збанку.

Вже замовкли струни солов’я,

Увірвалася у серце тиша.

Не твоя я досі. Нічия…

Хоч кохання вітер десь колише.

***

Перейду по мостах,

Серце зранене полікую.

Відродившись ув снах,

Я тебе розцілую.

І собі на біду

Щастя знов відшукаю,

Сили в снах відновлю,

Заблукавши у раї.

По мостах перейду,

Нагадаю про себе.

І собі на біду

Пригорнуся до тебе.

              ***

Я серце віддала тобі, -

І спокою, і сну позбулась.

Мрії залишила собі,

Бо руки ніжні не забулись.

А ще цілунки, чи меди:

Я до останку не збагнула.

Ти в казку ще раз заведи:

Своє я щастя там забула.