Незалежна і вільна на цілі віки

Тривають такі часи, коли звичайних слів стає замало, щоб описати все, що стискає груди. Тоді на допомогу приходить поезія. Вона стає нашою зброєю, нашою молитвою і літописом сьогодення. Бо ми віримо у те, що доля народів записана на небесах. А на долі України викарбовано одне єдине слово – Незалежна!

Коріння нашої країни сягає тисячоліть і його не здатний спопелити жоден вогонь. Віримо, що попереду – день, коли розвіються чорні хмари, і над нашими містами та селами знову запанує тихий, благословенний мир. Мир, який доторкається до кожного серця. Україна обов’язково розквітне золотом і блакиттю. 

А сьогодні, напередодні Дня Незалежності, ми ділимося з вами особливими, глибокими особистими рядками від учасників літературної студії «Слово». Це не просто вірші – це живі емоції, записані від руки на папері: від ніжної любові до рідних Карпат і квітучих соняхів і до запеклого, праведного гніву проти ворога та непохитної віри в нашу Перемогу. 

Запрошуємо вас відчути це биття серця разом із нами.

                Любов Тимчій

       З днем народження Україно

Як тебе привітати, моя рідна квітуча країно?

Як сказати тобі, що безмежно і щиро люблю?

Народилась я тут, де смереки ростуть на вершині,

Шепче річка і пташка співає в зеленім гаю.

Ти святкуєш! Ти вільна! Ти мирна і добра країна.

В тебе люди чудові, готові творити добро.

Та чомусь всі віки тебе гноблять, лишають руїни.

Ти ж бо знову, як фенікс, встаєш ворогам всім на зло.

Неосяжна! Від Карпат аж до Чорного моря.

І квітуча – в полях без кінця пшениці!

Мільярдами сонечок світить тобі в полі сонях

І пахуча хлібина для друзів завжди на столі.

Твоя «Мрія» усі небеса давно підкорила,

Твої люди – найкращі у світі творці.

Газ і нафта по трубах тече, ніби крівця по жилах

І метал закипає в гарячої долини печі.

Твій народ – не солдат – споконвіку були сіячами,

Що зерном засівали пухкі чорноземи твої.

Та сьогодні біда – тож сміливими стали рядами

Щоби мир зберегти, не віддавши своєї землі.

А сини все ідуть, вони всі – стіною за тебе,

Щоби ворог не смів плюндрувати простори твої.

І тому «журавлів» так багато полинуло в небо,

Це все діти – хлоп’ята, безстрашні герої твої.

Не дадуть супостату топтати священну землицю.

Крим, Донбас – буде наш, бо там прадіди наші лежать.

І сьогодні вітання летить в древній Київ – вкраїнську столицю

Щоб усіх українців із святом ясним привітать.

30 років свободи – без «сестри», що уміє стріляти,

Незалежності – 30! Відміряють рахунки роки.

Україна стояла! Стоїть! Й буде стояти!

Незалежна і вільна! І попереду цілі віки.

07.2021.

              *  *  *

Не дзвенять мені звуки фанфар

І не лине скрізь пісня чудова.

Не забули, що свят тепер,

Хоч війна, та святкуємо знову.

Ми вітаєм, Вітчизно, тебе

Не зовсім ти від орків звільнилась.

Енний рік боротьбі ще ведеш

За свободу, щоб знов відродилась.

Але в серці ми вільні завжди

Люд твій знає, що ми переможем

Знову в бій іде військо твоє

Жить в неволі уже ми не зможем!

На твоїх неозорих полях 

Орки сіяли смерть і насильство

Страх не всівся у наших серцях

Там ненависть і біль і презирство.

І не зломить нас ворог тепер

Українці ж бо хлопці сміливі

Край свій звільнять, настане в нас мир,

Рід вкраїнський знов буде щасливий. 

   Лілія Непик (Сідор)

Хто я без тебе, Україно?

Хто я без тебе, Україно?

Вічний жебрак в краях чужих,

В пустелі зламана билина,

Колос без зерен золотих.

Без тебе я, – як сиротина,

Без мови – висохлий струмок,

Немов без матері дитина,

Що і не зробить перший крок.

Без сосен і калини цвіту,

І без улюблених Карпат

Хіба я треба цьому світу,

Де брат, здається, і не брат?

Хто я без тебе, Україно?

Вічний блукач і сирота,

Немов самітник без родини.

Святяться хай твої літа.

                      *  *  *

Мій карпатський краю, я – твоя дитина,

У дзвінких джерелах я – одна краплина.

У хорах пташиних – милозвучна нота,

Ти за мене завжди у святих турботах.

У твоєму цвіті – тільки пелюстина,

В гомінкому вітті – вишита хустина.

На твоїх вершинах виросла ліщина,

В зарослях колючих я – одна тернина.

Поміж твоїх ягід, я – одна ягІдка,

У твоїм віночку я – барвиста квітка.

Ти для мене – велич, рідна Батьківщина,

Завжди ми єдині, разом – Україна.

  Леонія Кірякова

  Люблю Україну

Люблю небо й синь небес,

І льон синій – синій.

Люблю щебет соловейка

В лузі на калині.

Люблю світ, він із чудес,

Він казка дитині.

Люблю щиру свою неньку

Рідну Україну.

      Лідія Василенко

Розкажи мені, мамо, казку

Розкажи мені, мамо, казку

Про червоних троянд ніжну ласку,

Про задуму над ставом вербову,

Заспівай ще на сон колискову.

Заспівай мені, нене, про море,

Про зелені Карпатські гори,

Про чарівну пісню у гаї,

Про росинку на листі розмаю.

Заспівай мені, люба, про зорі,

Про вітрильник далеко у морі,

Про народ мій, що встав із руїни,

і про славних синів України.

Про пшеницю достиглу у полі,

Про вітри, що живуть на роздоллі,

Про замріяну осінь і літо,

Про все те, що шепоче нам жито.

Заспівай мені, мамочко люба,

Про могутнього нашого дуба,

А я тихо полину в сон,

Що підкрався до наших вікон.

         Назарія Веснянко

                   *  *  *

Зупиняюсь на мить, замикаючи те,

Що із пекла на землю спустилось. 

Україно, ім’я твоє світле й святе,

Хай би серце в єднанні забилось.

З-під Бахмута грудка землі,

Чи залікує глибоку серця рану?

Невідворотні забере людські жалі,

Побачимо кордон від Дону і до Сяну.

Україно, у єдності сила і міць є,

На вівтар тобі складаємо терпіння.

І кожне українське серденько твоє,

Знаходить у молитві лиш спасіння.

А ми єдналися учора і сьогодні,

Стає поволі пам’ять, як рентген.

І хоч ще правди всі такі голодні,

Вже не відпустимо долі стремен.

        Сніжана Волковецька

                    *  *  *

Ну, як ти там, по той бік, лютий враже? 

Тобі не тісно на моїй землі?

І що ж колись ти правнукам розкажеш

Про свій блискучий варварський набіг?

Нащо ти ще готовий ради слави?

Якої жертви ждуть твої боги?

Боюся я, що твій орел «двоглавий» 

Й до сивих круч Дніпра не долетить.

Не дме на тебе, серденько? Не сиро?

Моя земля гостинна. Ти поспи.

Оті могили, що ти тут насіяв,

Не потривожать твої милі сни.

Лиш пам’ятай – моя земля священна.

Вона вагітна цілим морем сліз,

Вона зростила генія Шевченка,

Тут Сагайдачний бігав босоніж.

За нею вмерли Стус і Симоненко,

Тут Бабин Яр могилами обріс…

Сковорода її сходив дрібненько,

Отой, що втер твоє твої цариці ніс!

Нема на тебе славного Богдана.

Роздерли Гонту, Морозенко спить.

А попри те, отой хижак «двоглавий»

До сивих круч таке не долетить!

   Орися Надольська 

       Моя Україна

Моя Україна – це села й хатини,

І вишні у кожнім садку. 

Моя Україна – мами хустина

І щебет пташок у гайку.

Моя Україна – це річки й озера,

І рибки у чистій воді.

Моя Україна – усмішка дитини,

І сонце у небі яснім.

Моя Україна – це горе і море,

Будинки високі в містах осяйних.

Моя Україна – це люди щасливі,

Родини і сім’ї у рідних краях.

                     Мар'яна Вагіль

                 Олександра Дужак

Ольга Литвин – голос сучасної української літератури

Сьогодні хочемо познайомити вас із Ольгою Литвин (дівоче прізвище Фичак). Ми знаємо її  як творчу, креативну, енергійну з ніжним і сильним голосом, у якому відчувається душа рідного народу. Вона ж – українська поетеса, бібліотекарка, культурна діячка, яка пропагує  українське слово в Естонії. Народилася 27 липня 1969 року в мальовничому карпатському селі Новошин на Івано-Франківщині. Саме рідна земля, любов до книги, української мови й природи стали джерелом її творчого світогляду. З дитинства вона захоплювалася читанням, а за порадою батька обрала професію бібліотекаря.

Після закінчення Ужгородського культурно-освітнього училища за спеціальністю «Бібліографія та бібліотекознавство» працювала у Долинській центральній районній бібліотеці, а з 1994 до 2020 року очолювала бібліотеку-філію села Максимівка. Для Ольги Литвин бібліотека була не лише місцем праці, а й осередком творчості: вона організовувала літературні заходи, створювала книжкові виставки, дизайнерські композиції, а разом із чоловіком виготовляла мистецькі дерев'яні експозиції. За її участі бібліотека неодноразово ставала переможницею районних та обласних конкурсів.

З 1989 року життя письменниці пов'язане із Лолином — селом, відомим як «столиця Франкового серця», де жила Ольга Рошкевич, перше кохання Івана Франка. Атмосфера цього краю ще більше зміцнила її духовний світ і творче становлення.

Нині Ольга Литвин проживає в Таллінні (Естонія), однак серцем завжди залишається в Україні. Вона бере активну участь у діяльності Центру української культури, Союзу українок Естонії, Конгресу українців Естонії, представляє українську літературу на міжнародних культурних заходах, читає власні твори, популяризує українське слово, бере участь у благодійних та меморіальних акціях на підтримку України.

Перші поезії авторки друкувалися ще в інформативному бюлетені Долинської ЦРБ «Хроніка бібліотечного життя», а згодом – у газетах «Свіча», «Добра справа», «Рубіжні новини», на блозі літературної студії «Слово»  та інших українських виданнях. З роками її творчість стала відомою далеко за межами України.

Творчий дебют письменниці відбувся у 2018 році зі збіркою «Вузлик думок зі смаком полину», у якій поєдналися спогади, життєва мудрість і гіркота пережитого. Уже наступного року побачила світ її друга книга – «Правда у терновому вінку». Літературним редактором обох видань стала поетеса Оксана Сподар.

У 2021 році вийшла третя збірка — «Ластівка», яку авторка писала в Україні, Швеції та Естонії. Саме художник Анатолій Лютюк запропонував її символічну назву. До книги увійшли три тематичні розділи — «Україна», «Швеція» та «Естонія», що відображають життєвий шлях поетеси. Передмову до видання написала письменниця й журналістка Галина Максимів, яка назвала книгу духовним дороговказом і побажала читачам «одягнути себе в одежину добра, милосердя, віри, надії й любові».

Першу презентацію «Ластівки» було проведено в Центрі української культури в Таллінні. Згодом книга повернулася «до свого гнізда» — на рідну Долинщину: у краєзнавчому  музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів відбулася тепла творча зустріч у форматі «поетичної кав'ярні», яку модерувала директорка музею Ксенія Циганюк. Під час презентації Ольга Литвин зізналася: «Я не раз була за кордоном і тепер там живу, та серце моє щоразу – в Україні».

Поетеса зазначає, що «Ластівка» стала для неї найзрілішою книгою. Її головна тема – любов до Батьківщини, туга за рідним домом, сила родинних зв'язків і духовне коріння людини. Літературознавці називають цю збірку яскравим прикладом поезії сучасної української трудової міграції, у якій слово стає містком між чужиною та рідною землею.

У 2023 році побачила світ четверта книга «Заплакане небо», що стала художнім літописом війни та болю українського народу. Письменниця Галина Максимів назвала її посвятою Воїнам Світла, а кожен вірш – свідченням сучасної історії України.

Поезія Ольги Литвин охоплює теми України, любові до рідної землі, батьків, материнства, духовності, віри, людської гідності та незламності. Її твори згодом друкувалися у численних українських і закордонних виданнях, зокрема в газетах «Галичина», «Свіча», «Добра справа», журналі «Склянка часу», на порталі «Поезія вільних» Міністерства культури та інформаційної політики України, у виданні «34 stories про вибір», на порталах «Поетична толока», «Війна. Кохання. Перемога», «Творчі лабораторії», в естонській газеті «Õhtuleht» та багатьох інших.

Її поезії звучать зі сцени та стають піснями. Вірш «А як тобі, доню, у світі живеться?» поклав на музику Мирон Кузьмич і неодноразово ця пісня звучала на презентаціях у виконанні Алла Безділь та автора музики.

Декілька віршів зі збірки «Заплакане небо» покладені на музику викладачем  Долинської дитячої музичної школи імені Мирослава Антоновича Василем  Андрусівим і звучали у авторському виконанні під час презентації цієї збірки («Воїни Світла», «То вже осінь за вікном, дитино, осінь…»,«Я напишу тобі колись листа»,  «Рано сивієш, голубко моя»).

Глибоку, емоційну та ліричну поезію Ольги Литвин із захопленням читають не лише в Україні, а й у Естонії, Канаді,Франції, Іспанії, Італії.

Творчість Ольги Литвин стала предметом наукових досліджень. У 2025 році учень Новошинської гімназії Андрій Пірко підготував дослідницький проєкт «Ольга Литвин  – голос сучасної української літератури», присвячений життю та творчості своєї землячки.

Окрім літературної діяльності, письменниця активно підтримує українських захисників. Її збірка «Заплакане небо» стала частиною благодійної акції зі збору коштів для Фонду «1991» на придбання евакуаційного автомобіля для Сил оборони України. Книги авторки були розіграні серед благодійників, а зібрані кошти допомогли придбати евакуатор, який уже виконує бойові завдання на фронті.

Сама Ольга Литвин говорить про свою творчість так: «Поезія – це вікно в моєму домі, через яке щоранку заходить сонячний промінь. Це пісня моєї душі, де поруч живуть радість і біль, віра й надія, любов до батьків, дітей, рідної землі. Але найбільше там – Любові».

Сьогодні Ольга Литвин — одна з яскравих представниць сучасної української літератури, чия поезія поєднує глибоку духовність, щирість, філософське осмислення життя та безмежну любов до України. Навіть перебуваючи далеко від Батьківщини, вона щодня повертається до неї своїм словом, будуючи міцний духовний міст між Україною та світом.

Громадські та державні відзнаки:

Ø Подяка Надзвичайного і Повноважного Посла України в Естонській Республіці (2026 р.) – за визначну громадську діяльність, активну участь у благодійних, культурних та освітніх ініціативах на підтримку України.

Основні літературні досягнення:

Ø Гран-прі та Спеціальний диплом «Збережемо безцінне» у номінації «Літературний жанр» Міжнародного мистецького фестивалю-конкурсу «Ти у серці моїм, Україно!» (Київ, 2023).

Ø Лауреат І місця Міжнародного двотурового фестивалю-конкурсу «Мистецькі промені України» (номінація «Поезія»).

Ø Лауреат ІІ ступеня V Міжнародного конкурсу «Шевченківські читання. Свобода» (2024).

Ø Диплом ІІ ступеня VIII Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича у номінації «Книги. Поезія» за збірку «Заплакане небо» (2026).

Ø Лауреатка Поетичного марафону «Моя Україна» в номінації «Краща авторська поезія про війну».

Ø Дипломантка IV Всеукраїнського літературного конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника.

Відтінки літа у римах студійців

  Як звучить наше літо? Чи вміємо ми читати барви природи? Відчувати спалахи палкого кохання під зорями та щемливо усвідомлювати кожну хвилину, яка невпинно летить уперед? Літо - це не лише гамір міських вулиць і тиша сільського ставка. Найтепліша пора року є окремим маленьким життям: теплим, ароматним та дуже загадковим.

  А поки літо в самому розпалі, поети літературної студії «Слово» ловлять натхнення у кожному сонячному промені, щоб ми могли відчути його на смак, дотик та слух. Їхні вірші, як окремі відтінки самого літа: яскраве, затишне, стрімке та невловиме, глибоке, таємниче, глибинне із тонким ліризмом та меланхолійною красою. Зупиніться на мить і дозвольте собі насолодитися цими найтеплішими текстами у всій його красі та глибині.

Назарія Веснянко

А липи двері в липень відкривають,

Вже скоро в’їде він на сонячнім коні.

Про літо і красу всі часто забувають,

В житті, чомусь, із вуст зринає : «ні!»

Як веселитись, коли моє серце плаче,

Терпіння співи перекрили щастю шлях.

А у травинці стрибунець, як вміє, скаче,

Й мої ромашки ніжно забіліли на полях.

Дивлюсь на всю красу, як Адам у раю,

Та радості уже немає, знаю ж бо чому.

Й бажання у букети мудрості збираю,

А там, де кажуть крапка, ставлю кому.

 

Хоч червень вітром шепче серенади,

Але я не спішу сідати під своє вікно.

Боюсь мовчання більше ще як зради,

Монтує доля тихо із всього життя кіно.

 

Мар’яна Вагіль

Ти так біжиш, що я аж ж не встигаю. Напитися б твого сповна тепла. Мені лише ти замість кружки чаю. Потім в зиму по іншому б пронесла. Ти  так біжиш, з тобою вслід не вгнатись.  Проміння миті тікають день за днем. Лише з спогадами лишиться зігріватись. Запам'ятовуючи твою кожну із полем. Ти так спішиш, жита вже  знову гнуться. Дощі пробіглись, трави в пояс вросли. Я знаю, що ці дні ніколи назад не повернуться, Та  найсолодшими і наймилішими вони  були.Ти так біжиш, що через місяць потім у  вирій. Збиратимуться ключами сумні журавлі. Лише миті залишатимутся справжні, щирі. Коли сірі будні огортатимуть серце в імлі. Ти так спішиш. Куди ти, літо, поспішаєш? Чого  несешся вдаль швидше гірських рік? Тебе з нетерпінням ждали,ти це добре знаєш, А ти все поспіхом вдаль, забираючи себе, як лік.

 

Людмила Перевізник

неба купол бездонно – високий

в ньому зорі на самому дні

хто ти є? нащо вкрав мій спокій?

небо знає – не скаже мені

хто ти є? де ти є? навіщо

оселився в моїй душі?

не тобі адресованим віршем

розростаєшся ніби плющі

не з тобою сміюсь і плачу

не з тобою грішу й молюсь

та ніколи тебе не втрачу

в океані безмежних спокус

чорна кава троянда біла

літо спека війна крижана

чи тебе я люблю? чи любила?

знають зорі і небо зна

 

Лілія Сідор

Ось червень зібрав друзів всіх на банкет:

Черешню і вишню, ромашки й бузок.

Просив  не порушить краси етикет,

Встелив на стежину з цвітінь килимок.

 

На тацях  подали солодкі меди,

Суниць аромат аж носи лоскотав.

Набрав з джерела лісового води,

Смішний боровик вміло всіх розважав.

 

Замовив ансамбль співаків-солов'їв,

В роях танцювали упевнено бджілки.

Лелека усім керувати зумів,

Джерела дзвінкі вигравали в сопілки.

 

Наблизились швидко тридцяте число.

Вже й липень спішить по гарячій дорозі.

Човняр-перевізник присів за весло,

Минуле, на жаль, повернути не в змозі.

 

 ***

Зустріла я літо на березі річки:

Приємне, барвисте, пашіло теплом.

Зелені на ніжках були черевички,

Плило течією легеньким човном.

 

Йому привіталась. Люблю до нестями...

Просила залишитись місяці три,

Хотіла його задобрити дарами,

Бо так не люблю одягати светри.

 

А літом лиш сонцем голубило ніжно

І вітром ласкавим обдало мене.

Моргнуло іще, як подрузі капризній,

Сказало, що рік дуже швидко мине.

 

А там буде зустріч. Ну дуже приємна.

З веселкою, громом і літеплом знов.

Воно відповіло на дружбу взаємно,

Можливо, між нас спалахнула любов.

 

Липневий вечір

На яблуні маленькі писанки.

Зовсім малі, води було геть трішки.

Такі, як в немовлята кулачки.

На іншій, наче лісові горішки.

А поряд деревце є без плодів -

Антонівка, ще зовсім юна щепа.

Їй вітер написав чимало слів.

У відповідь: "Який смішний причепа."

Завечоріло. Синява небес

Перетворилась у надуту сірість.

Нізвідки взявся в кучерях овес,

Бо ж виріс у саду собі на милість.

Зітхнуло сонце. Спати вже пора.

Уклалося на смерекові ложе.

Відкланялась сьогоднішня жара.

Час до молитви. Спати нам негоже.

 

Дужак Олександра                                         

***

Сховало давно літо бабине слід,

Не пише письменник есе і новели,

Розсипали рясно пелюстковий сніг

Багряні в густу каламуть хризантеми.

 

Змішалися з брудом тонкі пелюстки,

Мов сотні човнів, в баговинні зникали,

А там, нагорі, журавлині ключі

Курличучи, літо від нас забирали.

 

Під спішними кроками хмари листків,

Мов фарби, розляпані нам на дорогу,

Тихенько шепочучи лагідних слів,

Неслися вітрами і падали в воду.

 

Розсипались бризки з калюж від машин,

Втопталось в асфальт пофарбоване листя,

Розвіяли осінь холодні вітри

І казка зимова над містом вершиться.

                           

Ніч

Обпечені літом малюнки на мокрім піску

Уперто, неначе ганчіркою, витерла хвиля.

На щогли вітрильника мого напнула журбу

Наступна дорога, і прямо по курсу - прозріння.

 

І бурі в обличчя безстрашно дивилася я,

Розпатлані хвилі вітрильника вдаль підганяли,

Холодна імла не торкнулася мого весла,

Пробоїни борту вчорашні думки залатали.

 

Не втрималось сонце,скотилося за небозвід,

І хвилі цілунками промені вкрили гарячі,

Червоною лавою вилились по синяві,

І гасли, неначе жарини,що губляться в сажі.

 

А білі вітрила за обрієм вабила ніч,

Від заходу сонця у вогниві море палало,

І проблиски світла, мов цукор, без сліду в воді

Очі Ночі-чаклунки за долі секунд розчиняли.

 

Опустились вітрила і чайки спинили свій спів.

Поснули, стомившись від свого нічного концерту.

Ледь чутно торкнулася хвиля морських берегів-

Лягла на пісок, щоб до ранку у штилі завмерти.

Життя, мережане словом і натхненням

Сьогодні ми говоритимемо про нову учасницю літературної студії «Слово» – Сніжану Волковецьку. Життєва історія цієї жінки розпочалася 19 січня 1973 року в чарівному місті Долина на Івано-Франківщині. Тут Сніжана закінчила середню школу № 4 й зрозуміла, що її серце назавжди належить рідній мові. Саме любов до рідного слова спонукала вступити на філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Усе її подальше життя пов’язане з дітьми – світлими чистими душами. Після закінчення вишу дарувала турботу малечі в садочку «Золота рибка», згодом плекала юні таланти у ліцеї «Науковий», як вихователь групи продовженого дня та вчитель української мови. Сьогодні її щоденна творчість і праця тривають у стінах Долинського ліцею № 7.

Писати вірші, пригадує Сніжана, почала ще зовсім маленькою – десь у 8–9 років. Ті перші вірші були наївними й несміливими, мов перші весняні проліски. З часом її поетичний стиль змінився. Сама авторка захоплюється глибинним всесвітом поезій Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко та Євгена Маланюка.

Її поетичні роздуми народжувалися на сторінках газети «Свіча» та журналу «Дивослово». У 2015 році свій самобутній політ почала перша збірка поезій «Лебединий сум» із передмовою Василя Васильовича Олійника. Через десять років, у 2025-му, ця книга отримала нове дихання – вийшло її доповнене видання, куди вплелися нові життєві сенси.

У вільні хвилини Сніжана Волковецька перетворює тишу на мистецтво: викладає сяючі картини діамантовою мозаїкою, плете витончені дерева з гофрованого паперу та поліетилену, оживляє образи з моделюючої глини. Це її простір гармонії, де кожен виріб – то ще один невиспіваний вірш.

Пропонуємо до вашої уваги добірку її віршів.

            ***

Підійми вологі повіки

І сльозинку зітри на щоці.

Ти красива, як древній вікінг,

Зі сталевим щитом в руці.

 

Не журися – на лінії фронту:

На рівнині і на льоту,

Нині твій Залізняк і Гонта

Рве на шмаття татарську орду.

 

І несуть ті вояки сміло

Своє серце на твій вівтар,

Щоб твою красу не ганьбила

Ні одна московитська твар.

 

Чуєш – пісня вгорі лунає,

Відганяючи геть орду?

То Маруся Чурай співає

Про незламний козацький дух.

 

Начувайтесь, гидкі заброди!

Там, далеко, в пекельнім вогні

Підіймає свій меч Свобода,

Стоячи на сталевій броні.

 

            ***

Над тими, хто сіє руїни,

І танків веде кортеж,

Архангеле Михаїле,

Зведи свій каральний меч!

 

Найкращі із українців

Виковують міць в борні.

 Пилате, печать дітовбивці

 Належить тепер не тобі.

 

 Возрадуйся, царю Давиде,

Що ти не дожив до ганьби:

Сьогодні над орком вбитим

Співають твої псалми.

 

 А вам, печеніги, треба

Затямити річ одну:

Хохли є синами неба,

Тому в них незламний дух.

 

 Люцифер осатанілий

 Б’є блискавками з-під брів.

 Архангеле Михаїле,

 Спини його клятий гнів!

 

            ***

Ну, як ти там, по той бік, лютий враже?

Тобі не тісно на моїй землі?

І що ж колись ти правнукам розкажеш

Про свій блискучий варварський набіг?

 

На що ти ще готовий ради слави?

Якої жертви ждуть твої боги?

Боюся я, що твій орел «двуглавий»

Й до сивих круч Дніпра не долетить.

 

Не дме на тебе, серденько? Не сиро?

Моя земля гостинна. Ти поспи.

Оті могили, що ти тут насіяв,

Не потривожать твої милі сни.

 

Лиш пам'ятай – моя земля священна.

Вона вагітна цілим морем сліз,

Вона зростила генія Шевченка,

Тут Сагайдачний бігав босоніж.

 

За неї вмерли Стус і Симоненко,

Тут Бабин Яр могилами обріс…

Сковорода її сходив дрібненько.

Отой, що втер твоїй цариці ніс!

 

Нема на тебе славного Богдана.

Роздерли Гонту, Морозенко спить.

А попри те, отой хижак «двуглавий»

До сивих круч таки не долетить!

 

          Столітній ліс

 

Я ще вернусь у цей прадавній ліс,

Де пише сум німу молитву тиші,

Напою душу спокоєм до сліз,

І там, в траві, тихенько приколишу.

 

Душа так прагне таїнства причасть,

І тільки тут, у росяному царстві,

Вона свою невінчану печаль

Перед вінцем вестиме до причастя.

 

Якби ж душа очистилась, якби!

Тоді  із Божої вона почула б ласки,

Як десь в траві малесенькі гриби

Старим дубам читають добрі казки.

 

Цей ліс сторожить первісні скарби.

Столітній вже, а ще так свіжо дише!

Тут мріє явір музику верби

Покласти на слова німої тиші.

 

Тут шум смерек, неначе древній гімн,

Як наших душ ще невоскресла совість.

Я ще вернусь в цей храм, як давній гість,

Як грішниця прийду сюди на сповідь.

 

Зачерпну серцем тополиний сум,

Згорну в поділ березовий неспокій,

І крайчик сонця в ніжність понесу,

Де мріє степ, закоханий в осоку.

 

                        ***

Моя любове, глянь на обрій: смеркло.

Оно вже явір молиться вітрам.

Таких, як ми, не впустять навіть в пекло,

Бо ми щасливі будем навіть там.

 

Та що мені  там – злото  древніх інків!

Та що схід сонця в золоті заграв!

Ти – моє диво. Ти – загадка Сфінкса,

Яку ніхто в тобі не розгадав.

 

Земне життя – суцільний біг по краю.

По краю зла, спокус і віщих снів.

Таких, як ми, не поведуть до раю,

Бо наш Едем зостався на землі.

 

            ***

Ти довго до мене йшов –

Мій храм замело снігами,

Кохання блакитний шовк

Нелюбий  стоптав  ногами.

 

Сьогодні на небесах

Хмаринок зовсім не видно…

Ми вірили в райський сад,

А маєм сумну обідню.

 

Облиш непотрібний крам.

Сідай отамо, навпроти.

Давай  на семи вітрах

Розвієм мирські турботи.

 

Нащо нам холодний храм

І  ті льодяні озерця?

Давай розіб'єм вігвам

У  затінку мого серця.

 

            ***

Звикаю до тебе, дивного,

Стікаю по скроні дня,

Щоб лиш  на екрані мобільного

Світились твоє ім'я.

 

Та скільки вже зір нападало

В  бездонну твою печаль!

Щоб я босоногим ангелом

Торкалась  твого плеча.

 

Лечу навпростець безсоннями,

Дощами спадаю ниць,

Щоб ти затуляв долоньками

Мої світанкові сни…

 

            ***

Звабливою млостю вітру,

Журбою осінніх злив

До тебе такою прийду,

Яку ти мене любив.

 

В долонях, як Божу милість,

Як святість тобі принесу

Свою нерозхлюпану ніжність,

Душі неземну красу.

 

Ховати, мабуть, не треба

У серці нестримний щем,

Бо навіть безхмарне небо

Заплаче в той день дощем.

 

Слабке пташенятко крила

Здійме у небесну вись

Так, як і я хотіла,

Та не змогла колись…