Життя, мережане словом і натхненням

Сьогодні ми говоритимемо про нову учасницю літературної студії «Слово» – Сніжану Волковецьку. Життєва історія цієї жінки розпочалася 19 січня 1973 року в чарівному місті Долина на Івано-Франківщині. Тут Сніжана закінчила середню школу № 4 й зрозуміла, що її серце назавжди належить рідній мові. Саме любов до рідного слова спонукала вступити на філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Усе її подальше життя пов’язане з дітьми – світлими чистими душами. Після закінчення вишу дарувала турботу малечі в садочку «Золота рибка», згодом плекала юні таланти у ліцеї «Науковий», як вихователь групи продовженого дня та вчитель української мови. Сьогодні її щоденна творчість і праця тривають у стінах Долинського ліцею № 7.

Писати вірші, пригадує Сніжана, почала ще зовсім маленькою – десь у 8–9 років. Ті перші вірші були наївними й несміливими, мов перші весняні проліски. З часом її поетичний стиль змінився. Сама авторка захоплюється глибинним всесвітом поезій Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко та Євгена Маланюка.

Її поетичні роздуми народжувалися на сторінках газети «Свіча» та журналу «Дивослово». У 2015 році свій самобутній політ почала перша збірка поезій «Лебединий сум» із передмовою Василя Васильовича Олійника. Через десять років, у 2025-му, ця книга отримала нове дихання – вийшло її доповнене видання, куди вплелися нові життєві сенси.

У вільні хвилини Сніжана Волковецька перетворює тишу на мистецтво: викладає сяючі картини діамантовою мозаїкою, плете витончені дерева з гофрованого паперу та поліетилену, оживляє образи з моделюючої глини. Це її простір гармонії, де кожен виріб – то ще один невиспіваний вірш.

Пропонуємо до вашої уваги добірку її віршів.

            ***

Підійми вологі повіки

І сльозинку зітри на щоці.

Ти красива, як древній вікінг,

Зі сталевим щитом в руці.

 

Не журися – на лінії фронту:

На рівнині і на льоту,

Нині твій Залізняк і Гонта

Рве на шмаття татарську орду.

 

І несуть ті вояки сміло

Своє серце на твій вівтар,

Щоб твою красу не ганьбила

Ні одна московитська твар.

 

Чуєш – пісня вгорі лунає,

Відганяючи геть орду?

То Маруся Чурай співає

Про незламний козацький дух.

 

Начувайтесь, гидкі заброди!

Там, далеко, в пекельнім вогні

Підіймає свій меч Свобода,

Стоячи на сталевій броні.

 

            ***

Над тими, хто сіє руїни,

І танків веде кортеж,

Архангеле Михаїле,

Зведи свій каральний меч!

 

Найкращі із українців

Виковують міць в борні.

 Пилате, печать дітовбивці

 Належить тепер не тобі.

 

 Возрадуйся, царю Давиде,

Що ти не дожив до ганьби:

Сьогодні над орком вбитим

Співають твої псалми.

 

 А вам, печеніги, треба

Затямити річ одну:

Хохли є синами неба,

Тому в них незламний дух.

 

 Люцифер осатанілий

 Б’є блискавками з-під брів.

 Архангеле Михаїле,

 Спини його клятий гнів!

 

            ***

Ну, як ти там, по той бік, лютий враже?

Тобі не тісно на моїй землі?

І що ж колись ти правнукам розкажеш

Про свій блискучий варварський набіг?

 

На що ти ще готовий ради слави?

Якої жертви ждуть твої боги?

Боюся я, що твій орел «двуглавий»

Й до сивих круч Дніпра не долетить.

 

Не дме на тебе, серденько? Не сиро?

Моя земля гостинна. Ти поспи.

Оті могили, що ти тут насіяв,

Не потривожать твої милі сни.

 

Лиш пам'ятай – моя земля священна.

Вона вагітна цілим морем сліз,

Вона зростила генія Шевченка,

Тут Сагайдачний бігав босоніж.

 

За неї вмерли Стус і Симоненко,

Тут Бабин Яр могилами обріс…

Сковорода її сходив дрібненько.

Отой, що втер твоїй цариці ніс!

 

Нема на тебе славного Богдана.

Роздерли Гонту, Морозенко спить.

А попри те, отой хижак «двуглавий»

До сивих круч таки не долетить!

 

          Столітній ліс

 

Я ще вернусь у цей прадавній ліс,

Де пише сум німу молитву тиші,

Напою душу спокоєм до сліз,

І там, в траві, тихенько приколишу.

 

Душа так прагне таїнства причасть,

І тільки тут, у росяному царстві,

Вона свою невінчану печаль

Перед вінцем вестиме до причастя.

 

Якби ж душа очистилась, якби!

Тоді  із Божої вона почула б ласки,

Як десь в траві малесенькі гриби

Старим дубам читають добрі казки.

 

Цей ліс сторожить первісні скарби.

Столітній вже, а ще так свіжо дише!

Тут мріє явір музику верби

Покласти на слова німої тиші.

 

Тут шум смерек, неначе древній гімн,

Як наших душ ще невоскресла совість.

Я ще вернусь в цей храм, як давній гість,

Як грішниця прийду сюди на сповідь.

 

Зачерпну серцем тополиний сум,

Згорну в поділ березовий неспокій,

І крайчик сонця в ніжність понесу,

Де мріє степ, закоханий в осоку.

 

                        ***

Моя любове, глянь на обрій: смеркло.

Оно вже явір молиться вітрам.

Таких, як ми, не впустять навіть в пекло,

Бо ми щасливі будем навіть там.

 

Та що мені  там – злото  древніх інків!

Та що схід сонця в золоті заграв!

Ти – моє диво. Ти – загадка Сфінкса,

Яку ніхто в тобі не розгадав.

 

Земне життя – суцільний біг по краю.

По краю зла, спокус і віщих снів.

Таких, як ми, не поведуть до раю,

Бо наш Едем зостався на землі.

 

            ***

Ти довго до мене йшов –

Мій храм замело снігами,

Кохання блакитний шовк

Нелюбий  стоптав  ногами.

 

Сьогодні на небесах

Хмаринок зовсім не видно…

Ми вірили в райський сад,

А маєм сумну обідню.

 

Облиш непотрібний крам.

Сідай отамо, навпроти.

Давай  на семи вітрах

Розвієм мирські турботи.

 

Нащо нам холодний храм

І  ті льодяні озерця?

Давай розіб'єм вігвам

У  затінку мого серця.

 

            ***

Звикаю до тебе, дивного,

Стікаю по скроні дня,

Щоб лиш  на екрані мобільного

Світились твоє ім'я.

 

Та скільки вже зір нападало

В  бездонну твою печаль!

Щоб я босоногим ангелом

Торкалась  твого плеча.

 

Лечу навпростець безсоннями,

Дощами спадаю ниць,

Щоб ти затуляв долоньками

Мої світанкові сни…

 

            ***

Звабливою млостю вітру,

Журбою осінніх злив

До тебе такою прийду,

Яку ти мене любив.

 

В долонях, як Божу милість,

Як святість тобі принесу

Свою нерозхлюпану ніжність,

Душі неземну красу.

 

Ховати, мабуть, не треба

У серці нестримний щем,

Бо навіть безхмарне небо

Заплаче в той день дощем.

 

Слабке пташенятко крила

Здійме у небесну вись

Так, як і я хотіла,

Та не змогла колись…

Під сузір'ям "Слова"

 Слово має дивовижну силу: воно здатне засіяти в душі зерно, яке згодом проросте у велике життєве покликання. Напередодні Дня журналіста у нашій рубриці «Під сузір’ям Слова» ми з гордістю розповідаємо про людину, чий професійний шлях починався з перших літературних спроб у стінах нашої бібліотеки.

  Мова йде про Олега Галіва — нині відомого українського журналіста, телеведучого, що зараз є частинкою команди Першого Каналу Суспільного мовлення.

  Народився майбутній журналіст у мальовничому бойківському селі Старий Мізунь. Його шлях до знань пролягав через Долинський природничо-математичний ліцей, де гартувалися характер і аналітичне мислення. Проте любов до слова перемогла точні науки, і вищу освіту Олег здобув у Інституті права та психології Львівської політехніки за спеціальністю «Журналістика». А прагнення глибше розуміти медійні процеси повело його далі у велику науку — сьогодні він є аспірантом Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, де досліджує трансформації сучасного телепростору.

  Саме у місті Лева розпочався його яскравий шлях на телебаченні. Перші професійні кроки Олег зробив на телеканалі НТА, де пройшов потужну школу від затятого журналіста до ведучого та шеф-редактора новин. Його майстерність та відданість стандартам чесної журналістики швидко помітили на всеукраїнському рівні: у 2023 році він долучився до команди Української редакції Радіо Свобода, а в 2025 році Олег став ведучим Першого Каналу Суспільного мовлення, де щодня тримає руку на пульсі інформаційного фронту країни в ефірі проєкту «Суспільне. Студія».

  Динамічний ритм великого міста та напружені журналістські будні майже не залишають часу для поетичних рядків. Проте його перші несміливі спроби пера відбувалися саме тут, серед затишної тиші та мудрості книжкових полиць нашої бібліотеки. Талант юного автора розквітав на очах студійців: частина його ранніх віршів прикрашала сторінки місцевої газети «Свіча», а також публікувалася на нашому блозі «Слово молодих» і в спільних збірках студійців. Поетичне слово навчило його відчувати силу мови, глибину кожної фрази, що згодом допомогло знайти власну унікальну інтонацію у великій журналістиці. Він став невіддільною частиною нашої творчої родини: жоден поетичний захід у стінах бібліотеки не проходив без цього талановитого хлопця. Разом із колегами по перу щороку вирушав у паломництво на Свято ліричної Франкової поезії в Лолині, де повітря дихає коханням і словом. Своїм справжнім літературним натхненником, він і досі вважає Василя Олійника — прикарпатського поета й журналіста, який навідував і заняття «Слова». Саме під його мудрим редакторським крилом формувався стиль молодого автора, а вірші Олега ставали частиною знакових колективних збірок, які дбайливо упорядковував та редагував Василь Васильович. 

  Сьогодні Олег не лише аналізує складні суспільно-політичні процеси в кадрі, а й щедро ділиться досвідом із майбутнім поколінням — викладає для студентів Університету Короля Данила, а також успішно консультує у сфері медіа та популяризації брендів.

  Сам Олег щиро і скромно каже, що не має гучних або особливих нагород, а всі його досягнення — буденні. Проте для нашої літстудії його щоденна професійна праця, відданість високим стандартам інформаційного мовлення та виховання молоді — це і є найвища нагорода.

  Хоча відстань та журналістські будні наразі розвели Олега з рідною студією, вона назавжди залишилася в його серці. Вона живе там, як теплий спогад про місце, де починалися великі мрії, де гартувалося Слово і де панує особлива атмосфера, спрямована на творчу реалізацію. Олег залишається вірним тим принципам чесності, об'єктивності та щирості, які виховувалися в часи студійства. Його гостре, влучне журналістське слово — це продовження тієї любові до рідної культури та України, яка колись зародилася в стінах бібліотеки.

  Вітаємо Олега Галіва з прийдешнім Днем журналіста! Нехай Слово завжди буде зброєю правди, світла та перемоги!

Життя, як символ самопожертви та любові

  Однією із найперших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька. Напередодні Дня Героїв у нашій рубриці «Під сузір’ям «Слова» ми вирішили розповісти саме про цю людину, адже вона, насамперед, мати Героя, який повернувся додому «на щиті».

  Мирослава Леонідівна народилася 2 березня 1962 року в селі Соколівка Жидачівського району Львівської області. Здобула вищу освіту у Рівненському державному інституті культури та Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Працювала у сфері культури та на педагогічній ниві. У школах міста Луцька та долинських школах № 6 і  №7 – вчителем народознавства, української мови та літератури, педагогом-організатором. Довший час була творчим керівником клубного об'єднання шанувальників рідної мови «Золоте перо», яке активно співпрацювало із літературною студією «Слово». 

  Її найбільшою гордістю був єдиний син — Мирослав Володимирович Підборецький. Вона назвала його своїм ім'ям, наче передаючи разом із ним частину власного серця. У її очах Мирослав завжди був найдорожчим скарбом, і вона вклала у нього всі свої надії й мрії. Під впливом матері та свого оточення, Мирослав виріс справжнім патріотом — мужнім, чесним і готовим захищати свою країну. Його виховання у цінностях честі, вірності та відваги стало основою для подальшого вибору життєвого шляху. Коли Батьківщина опинилася у смертельній небезпеці через агресію ворога в 2022 році, Мирослав прийняв рішення стати на захист України. Він вступив до армії і став гранатометником у складі 1 єгерського відділення 2 єгерського батальйону. Мирослав брав участь у безлічі бойових завдань, проявляючи відвагу, вміння і самовідданість. Він не лише служив, але й оберігав своїх побратимів, стаючи для них прикладом відваги та витримки. Дата 31 жовтня 2024 року стала фатальною для Мирослава. Під час виконання особливо складного бойового завдання поблизу населеного пункту Селидове Покровського району Донецької області, він загинув у запеклому бою, прикривши собою пораненого товариша. Справжній Герой, пам'ять про якого залишиться у серцях людей, що його знали.

  Протягом тривалого часу Мирослава Леонідівна не отримувала жодних новин про сина, він вважався зниклим безвісти, а надія на його повернення ставала дедалі крихкішою. Лише наприкінці червня 2025 року отримала страшну звістку: її син офіційно загинув.

  Втрата Мирослава стала неймовірним болем для його матері, яка присвятила все своє життя вихованню молодого покоління. Втрачаючи найдорожче, вона опинилася в глухій порожнечі, але саме слово, яке колись було її покликанням, допомогло їй повернутися до життя. Пройшовши через горе і біль, вона почала виливати свої почуття у вірші, які відбивали невимовний біль і гордість за сина-Героя. Це слово стало голосом тисяч матерів, які втратили своїх дітей на війні. Мирослава Підборецька втратила найдорожче — своє продовження, але не втратила внутрішнього світла. Її поетичне слово та незламний дух стали пам'ятником її сину, який віддав життя за право свого народу жити вільно на рідній землі.

Знайди тепло в собі

  Її вірші — наче поетичне втілення математики, бо й вона живе ніби у двох вимірах одночасно. В одному з них — формули, а в іншому — безмежне небо, заплутане в її розкішному волоссі. Вона відчуває цей світ крізь призму душевного трепету. Ксенія Рішко навчається в 11 класі Долинського наукового природничо-математичного ліцею "Інтелект". Поезія для неї — це віддушина, спосіб дати волю своїм почуттям та можливість пізнавати вічність через мистецтво. Насамперед Ксенію надихають люди: їхні чесноти й пороки, палітра відтінків особистих стосунків, а також унікальність світосприйняття кожного.

  Писати вона почала ще в молодших класах, переважно казки та оповідання. З часом поринула в поезію, але зараз знову відчуває невимовну жагу повернення до прози, мов до забутого білого полотна. Також Ксенія захоплюється розв’язуванням головоломок, пастельним живописом та читанням.

  Її творчий стиль досі формується та шліфується, тому вона вдячна за можливість поділитися своєю творчістю.

  Вона не просто пише вірші — вона ними дихає. Вся її поезія — це спроба зафіксувати мить, яка намагається вислизнути. Ми можемо пересвідчитись в цьому, занурившись у світ її поезії.