Ти не мовчи нині, слово крилате!
Небо крильми закривай...
Кожне долучено слово поета
для окупанта - нагай...
Слова мої мережили папір
узорами з сумними кольорами…
боюсь, щоб тільки не писала слів,
які розходяться з думками.
Перо заточене до болю,
Блищить до ока, змочене в сльозу,
Бо має завжди повну волю:
Її нестримну, віддаю перу.
Написане не зчахне і не вмре.
Де виоре перо – буде зерно зростати,
Тому не полишаю я пера,
І хтось про мене буде пам’ятати…
Поезія іде не по замовленню
Не продається і за золотий.
Пливуть слова, огранені любов'ю -
У них то штиль, то буря, то заплив.
Слово не в берцях, й не напоготові,
Диктує хтось невидимий з небес?
Не плине ямб, хорей заангажовано,
Із фальші не сотворить маніфест.
І не талант й не особлива здібність,
Від непочутості не оніміє світ.
Поезія – душі твоїй подібність
І крил твоїх невидимих політ.
І хто сміється, не велика кривда.
Хоч кажуть, що поети - диваки.
Як хвилі у шторми вирує рима
І світяться словесні маяки.
Прихильності їм Музи навіки
Поезії
Поезія - омріяне й реальне,
Ковток води живильної в пустелі
І промінь сонця в мерзлоті сакральний –
Красиве слово відчиняє двері.
Ні звуки, і ні букви , і ні коми,
Не риски, ні апострофи, й абзаци –
Політ душі високий й неозорий,
Де слово кожне в стані коронації.
Її чудовий смак, облагороджений,
Так манить в таємничості незвідані
Поезією хто хоч раз тривожений –
З єдиною на все життя обвінчаний.
Її би смакувать – не насмакуєшся,
Її би цілувать – і не наситишся.
По маківку у хвилі слів зануришся.
Поезія – душі моїй владичиця.
Поезія
Її коріння криється в любові,
В воді джерельній,пісні солов'їв.
У ніжній материнській колисковій,
В промінні сонця, в широті полів.
Що прикрашають цей чудовий світ.
Вони горять, щоб нам серця зігріти,
Щоб нас підняти у стрімкий політ.
У славі запоріжських козаків.
А біль–- у ранах, крапельками крові,
У стійкості в борні захисників.
Це сиві гори, рік нестримний плин,
Це мужній батько, радісна дружина,
Щаслива доня і дорослий син.
Це стукіт серця, що вперед іде.
Поезія безсмертна і красива,
Вона тебе у дивний світ веде.
Комусь насіяв Бог у серце Слово,
Щоб колоски Любові проросли.
В душі в майстрів пера святково,
Бо добрі й сонячні їх помисли.
Коли розради потребує кожний.
Помер у знищених містах наш сміх,
А на спині терпінь ранець тривожний.
Спливає час в ріку життя криваву.
Своє все найцінніше збережемо,
Не втратимо себе й свою державу.
Які сьогодні моляться віршами ревно.
Й на пишеться багато радісних сонетів,
Ще більш натхненно, щиро і душевно.