Під сузір'ям "Слова"

 Слово має дивовижну силу: воно здатне засіяти в душі зерно, яке згодом проросте у велике життєве покликання. Напередодні Дня журналіста у нашій рубриці «Під сузір’ям Слова» ми з гордістю розповідаємо про людину, чий професійний шлях починався з перших літературних спроб у стінах нашої бібліотеки.

  Мова йде про Олега Галіва — нині відомого українського журналіста, телеведучого, що зараз є частинкою команди Першого Каналу Суспільного мовлення.

  Народився майбутній журналіст у мальовничому бойківському селі Старий Мізунь. Його шлях до знань пролягав через Долинський природничо-математичний ліцей, де гартувалися характер і аналітичне мислення. Проте любов до слова перемогла точні науки, і вищу освіту Олег здобув у Інституті права та психології Львівської політехніки за спеціальністю «Журналістика». А прагнення глибше розуміти медійні процеси повело його далі у велику науку — сьогодні він є аспірантом Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, де досліджує трансформації сучасного телепростору.

  Саме у місті Лева розпочався його яскравий шлях на телебаченні. Перші професійні кроки Олег зробив на телеканалі НТА, де пройшов потужну школу від затятого журналіста до ведучого та шеф-редактора новин. Його майстерність та відданість стандартам чесної журналістики швидко помітили на всеукраїнському рівні: у 2023 році він долучився до команди Української редакції Радіо Свобода, а в 2025 році Олег став ведучим Першого Каналу Суспільного мовлення, де щодня тримає руку на пульсі інформаційного фронту країни в ефірі проєкту «Суспільне. Студія».

  Динамічний ритм великого міста та напружені журналістські будні майже не залишають часу для поетичних рядків. Проте його перші несміливі спроби пера відбувалися саме тут, серед затишної тиші та мудрості книжкових полиць нашої бібліотеки. Талант юного автора розквітав на очах студійців: частина його ранніх віршів прикрашала сторінки місцевої газети «Свіча», а також публікувалася на нашому блозі «Слово молодих» і в спільних збірках студійців. Поетичне слово навчило його відчувати силу мови, глибину кожної фрази, що згодом допомогло знайти власну унікальну інтонацію у великій журналістиці. Він став невіддільною частиною нашої творчої родини: жоден поетичний захід у стінах бібліотеки не проходив без цього талановитого хлопця. Разом із колегами по перу щороку вирушав у паломництво на Свято ліричної Франкової поезії в Лолині, де повітря дихає коханням і словом. Своїм справжнім літературним натхненником, він і досі вважає Василя Олійника — прикарпатського поета й журналіста, який навідував і заняття «Слова». Саме під його мудрим редакторським крилом формувався стиль молодого автора, а вірші Олега ставали частиною знакових колективних збірок, які дбайливо упорядковував та редагував Василь Васильович. 

  Сьогодні Олег не лише аналізує складні суспільно-політичні процеси в кадрі, а й щедро ділиться досвідом із майбутнім поколінням — викладає для студентів Університету Короля Данила, а також успішно консультує у сфері медіа та популяризації брендів.

  Сам Олег щиро і скромно каже, що не має гучних або особливих нагород, а всі його досягнення — буденні. Проте для нашої літстудії його щоденна професійна праця, відданість високим стандартам інформаційного мовлення та виховання молоді — це і є найвища нагорода.

  Хоча відстань та журналістські будні наразі розвели Олега з рідною студією, вона назавжди залишилася в його серці. Вона живе там, як теплий спогад про місце, де починалися великі мрії, де гартувалося Слово і де панує особлива атмосфера, спрямована на творчу реалізацію. Олег залишається вірним тим принципам чесності, об'єктивності та щирості, які виховувалися в часи студійства. Його гостре, влучне журналістське слово — це продовження тієї любові до рідної культури та України, яка колись зародилася в стінах бібліотеки.

  Вітаємо Олега Галіва з прийдешнім Днем журналіста! Нехай Слово завжди буде зброєю правди, світла та перемоги!

Життя, як символ самопожертви та любові

  Однією із найперших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька. Напередодні Дня Героїв у нашій рубриці «Під сузір’ям «Слова» ми вирішили розповісти саме про цю людину, адже вона, насамперед, мати Героя, який повернувся додому «на щиті».

  Мирослава Леонідівна народилася 2 березня 1962 року в селі Соколівка Жидачівського району Львівської області. Здобула вищу освіту у Рівненському державному інституті культури та Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Працювала у сфері культури та на педагогічній ниві. У школах міста Луцька та долинських школах № 6 і  №7 – вчителем народознавства, української мови та літератури, педагогом-організатором. Довший час була творчим керівником клубного об'єднання шанувальників рідної мови «Золоте перо», яке активно співпрацювало із літературною студією «Слово». 

  Її найбільшою гордістю був єдиний син — Мирослав Володимирович Підборецький. Вона назвала його своїм ім'ям, наче передаючи разом із ним частину власного серця. У її очах Мирослав завжди був найдорожчим скарбом, і вона вклала у нього всі свої надії й мрії. Під впливом матері та свого оточення, Мирослав виріс справжнім патріотом — мужнім, чесним і готовим захищати свою країну. Його виховання у цінностях честі, вірності та відваги стало основою для подальшого вибору життєвого шляху. Коли Батьківщина опинилася у смертельній небезпеці через агресію ворога в 2022 році, Мирослав прийняв рішення стати на захист України. Він вступив до армії і став гранатометником у складі 1 єгерського відділення 2 єгерського батальйону. Мирослав брав участь у безлічі бойових завдань, проявляючи відвагу, вміння і самовідданість. Він не лише служив, але й оберігав своїх побратимів, стаючи для них прикладом відваги та витримки. Дата 31 жовтня 2024 року стала фатальною для Мирослава. Під час виконання особливо складного бойового завдання поблизу населеного пункту Селидове Покровського району Донецької області, він загинув у запеклому бою, прикривши собою пораненого товариша. Справжній Герой, пам'ять про якого залишиться у серцях людей, що його знали.

  Протягом тривалого часу Мирослава Леонідівна не отримувала жодних новин про сина, він вважався зниклим безвісти, а надія на його повернення ставала дедалі крихкішою. Лише наприкінці червня 2025 року отримала страшну звістку: її син офіційно загинув.

  Втрата Мирослава стала неймовірним болем для його матері, яка присвятила все своє життя вихованню молодого покоління. Втрачаючи найдорожче, вона опинилася в глухій порожнечі, але саме слово, яке колись було її покликанням, допомогло їй повернутися до життя. Пройшовши через горе і біль, вона почала виливати свої почуття у вірші, які відбивали невимовний біль і гордість за сина-Героя. Це слово стало голосом тисяч матерів, які втратили своїх дітей на війні. Мирослава Підборецька втратила найдорожче — своє продовження, але не втратила внутрішнього світла. Її поетичне слово та незламний дух стали пам'ятником її сину, який віддав життя за право свого народу жити вільно на рідній землі.

Знайди тепло в собі

  Її вірші — наче поетичне втілення математики, бо й вона живе ніби у двох вимірах одночасно. В одному з них — формули, а в іншому — безмежне небо, заплутане в її розкішному волоссі. Вона відчуває цей світ крізь призму душевного трепету. Ксенія Рішко навчається в 11 класі Долинського наукового природничо-математичного ліцею "Інтелект". Поезія для неї — це віддушина, спосіб дати волю своїм почуттям та можливість пізнавати вічність через мистецтво. Насамперед Ксенію надихають люди: їхні чесноти й пороки, палітра відтінків особистих стосунків, а також унікальність світосприйняття кожного.

  Писати вона почала ще в молодших класах, переважно казки та оповідання. З часом поринула в поезію, але зараз знову відчуває невимовну жагу повернення до прози, мов до забутого білого полотна. Також Ксенія захоплюється розв’язуванням головоломок, пастельним живописом та читанням.

  Її творчий стиль досі формується та шліфується, тому вона вдячна за можливість поділитися своєю творчістю.

  Вона не просто пише вірші — вона ними дихає. Вся її поезія — це спроба зафіксувати мить, яка намагається вислизнути. Ми можемо пересвідчитись в цьому, занурившись у світ її поезії.

Під сузір'ям "Слова"

    Ми продовжуємо знайомити вас із учасниками літературної студії «Слово», яка вже 20 років діє при Долинській ЦПБ. Сьогодні у рубриці #Під сузір’ям «Слова» – поетеса, мова якої звучить як молитва і як маніфест водночас — Любов Тимчій. Її поезія — це відлуння душі, сповнене образів, що народилися з любові до рідного краю. У її рядках — щирість, глибина і особливе бачення світу. Запрошуємо вас відкрити для себе творчість нашої обдарованої землячки та пройти разом із нею її поетичний шлях.

   Любов Тимчій (Ралько) народилася 1 травня 1957р. у с. Дуба, Рожнятівського району. Тут минуло золоте дитинство, шкільні роки. Саме в рідному селі і написала свої перші вірші. Закінчила Суходільську восьмирічну, Спаську середню школи та Вінницький технікум електронних виробів за спеціальністю «технік – електрик з виробництва електронно-обчислювальних машин (1974 – 1978 рр.) Вийшла заміж, переїхала у м. Долина, народила двох дочок.

   Не обов’язково бути філологом, чи журналістом, щоб писати вірші, можна навіть і в банку працювати, як пані Люба. А між іншим, пропрацювала 24 роки у Долинському відділенні Ощадбанку, пройшовши шлях професійного зростання від касира до старшого бухгалтера – контролера з обслуговування юридичних осіб.

   Вперше її вірші були надруковані 1985 року в районній газеті «Червона Долина», згодом – у Долинських часописах «Свіча» та « Добра справа», у блозі Долинської ЦРБ. Любов Тимчій неодноразово була учасницею літературно – мистецького свята ліричної Франкової поезії у селі Лолині – «Столиці Франкового серця».  З цього й визріло бажання видати першу збірку поезій.

   Творити, народити і тримати в руках, – це відчуття знайоме багатьом, бо ж хіба є більше щастя від народження? Для нашої долинянки Любові Тимчій безперечно стала важливою подією життя її перша книжка «Шипшинове намисто», яка побачила світ у 2020році в друкарні видавництва «Піраміда» м.Львова. «Шипшинове намисто» – книга, в якій намистинки-поезії, написані вразливим серцем.

   Про свою творчість авторка пише так: «Поезією захоплююся з дитинства. Тільки віршем можу розказати про те, що мене найбільше хвилює, описати красу рідного краю, передати свої почуття. Впевнена, що крапля любові, яку ми подаруємо людям, повернеться до нас рясним сонячним дощем».

   Її вірші друкувалися в Міжнародних та Всеукраїнських альманахах: «Любов цвіте не тільки навесні», «Незвичне, невідоме, не бувале», «Зимові свята», «Водограй мрій». Більше 10 поезій покладено на музику. То ж бажаємо пані Любові натхнення та подальших творчих успіхів!