понеділок, 26 лютого 2024 р.

Я так люблю дивитись людям в очі…

Замислена, наче зачарована цим загадковим світом, іде стежиною свого ще такого юного життя, дівчина, яка радісно й привітно посміхається людям. Так, усмішка у неї щира, а доброзичливий погляд свідчить про те, що вона не зможе байдуже оминути потребуючих...
Звуть цю красиву дівчину Таня Лаврик. Вона дочка золотої осені. Народилася у місті Долина 26 жовтня 2009 року. Із ліцею №4 перейшла до ліцею «Інтелект».
Свої творчі здібності розкриває у театральному гуртку, який діє в ліцеї «Інтелект». Вірші почала писати у початкових класах, а от прозові твори з квітня минулого року. Думки, як пише сама авторка, народжуються в шумі, у гомоні інших людей. Через них її почують, бо вони легкі, мов повітря, вони про перше кохання, вірну дружбу та щиру любов...

                             ***

Не знаю, чому я, пишу це. Може, на мене так впливає ніч. Але я просто хочу сказати: Вибач! Пробач за глупоту, за впертість, за радість, за щирість, за все! Я просто не вмію контролювати себе. Насправді всього лиш мала дитина. Хочу бути дорослою, але погано виходить, так? Занадто наївна? Надто дурна? Набридаю? Нудна? Нецікава? Занадто звичайна? Надто мала? Скажи! Я виправлюсь! Чесно! Я буду намагатись! Зроблю все, щоб змінитись! Чому ж ти мовчиш? Це ж тобі набридли мої розмови ні про що. Ти говориш про таланти інших. І про те, яка я безпорадна... Помилка! Нещастя! Сором! Тупість! Не дивуйся, це все твої слова. І ти справді змусив мене повірити, що я така.

                            ***

Я так люблю дивитись людям в очі, вони можуть багато чого сказати про їх почуття. У когось побачиш закоханість, у когось сум, а в когось шалену радість. І ось я дивилась в очі тобі. Бачила там безмежний океан, в якому хочеться втонути. Ти заглядав у мої зіниці, які світилися від твого погляду. Вони палали так, як не горить жоден ліхтар. У твоїх оченятах я бачила спокій. Цей серйозний погляд збивав мене з ніг. Я готова була на місці впасти, лиш би руки твої спіймали мене. Гадаєш, це кохання? А може, це лиш нав'язані думки? І миттю сяйво зникло. І очі твої, насправді, зовсім звичайні, пусті.

                            ***

Я бачу темряву в твоїх очах. Безодню. Порожнечу. Та це не викликає в мене страх, а навпаки - тепло. Це найприємніше відчуття - тонути на дні темної водойми. Я бачу в твоїх оченятах спокій, що плавно передався в мою душу. Твій суровий, і водночас невинно-дитячий погляд зупиняє моє серцебиття. Твої очі такі прекрасні! Дивилася б у них вічність. Для когось вони, може, і звичайні, але я бачу у них весь світ, багато втоми і турбот. Твій погляд - найсолодший шоколад. У ньому так багато загадок. І як же ж сумно бачити відблиск сльози у карій бездні. І радісно, коли іскриться щастя там.

                            ***

Мої думки - це все, що в мене є. Запишу їх на білому аркуші. Вони дуже подобаються людям, тоді і я подобаюся їм. Мої думки мене не покидають. Нав'язливі, хороші та сумні. Я занотую їх й покажу людям. Може, тоді я зацікавлю когось. Може, не буду такою нудною й одноманітною. Мої думки іноді лякають. Почуваюсь так, наче я божевільна. І тихо сльози на екран стікають. Про свої почуття тільки так розповім. Мої думки такі ж наївні, як і я. Вони гуляють у бездонній тиші, у темряві, без жодного ліхтаря. Вони народжуються в шумі, у гомоні інших істот. Можливо, через них мене хтось почує, якщо запишу їх в блокнот. Мої думки дивакуваті. Буває в них і смерть, і зло. Може, хтось, як і я, заплаче, коли прочитає прозу, складену із них. Мої думки такі веселі: про кохання, дружбу, про любов. Побачить можна там посмішку, що наче літнє сонце сяє, відблиск зірок в очах. Мої думки - це я уся. Я їх запишу і покажу. І може, хтось побачить в них мій страх і біль, мою любов і радість.

                            ***

Забудь про біль. Просто біжи. Тікай із цього світу. Він злий, безжальний. Токсична спільнота тебе щодня з'їдає. Вони не змилуються ні над ким, погасять навіть найясніше сяйво, обдеруть пір'я з твоїх крил. Біжи й не обертайся! Тікай без жалю, що лишаєш оце все. Бо люди твоїм сльозам ставлять малу ціну. Вони закриють очі на усі проблеми, поставлять вище всіх себе. Ці ненависні особи знехтують всім, що цінуєш ти. Їх хвилює лиш те, що хочуть вони. Їм все одно на потреби твої. Біжи! Тікай поки ще можеш! Люди скоро зав'яжуть твої очі, скріплять до купи ноги, залишать в темряві безнадії. Я не змогла... Рожевий колір засліпив жорстоку правду. Зніми їх! Побач реальність! Розбий ці окуляри, щоб не вдягнути більш ніколи! Тих, в кого сердечки на очах, у цьому світі не поважають. Не будь жертвою людей! Бо соціум - це сірники. До двадцяти згориш до тла.

                          ***

Холодні ночі знов настали. Темрява осіння поглинає мою душу. Я згадую колишні романи, про які лиш моє серце та найближчі люди знали. А зараз люди ці мені ніхто. І про кохання думати не можу і не хочу. Вистачило мені тих сліз й думок про те, чого насправді не могло бути. Моїй фантазії не було меж, я створила в своїй голові ідеал з зовнішністю когось, хто навіть мене не знав. Чекала, щоб прийшов він в мої сни, тоді було так добре. Минулорічна осінь була тепла, а ця така холодна... Зараз же цю людину знати точно не хочу. І нема сенсу вертати час назад. Те, що відбувалось не станеться ще раз. Я буду з посмішкою на обличчі згадувати той час й дурну себе. І тих людей, що дарували й водночас забирали в мене все.

                          ***

Автобус, що везе у смерть. Автобус, що везе в нікуди. Немає тут ні виходу, ні входу. Насильно тебе сюди запхнули. Немає ні початку, ні кінця маршруту. Ти їдеш. Така твоя доля. У кожного різний шлях. В одного автобус зверне з дороги швидше, інший потрапить в ДТП. У когось дорога з ямами. У когось рівна, без пригод. І як й коли доїдеш до кінця - ніхто не знає, але ти можеш вкоротити свій шлях. Відчинивши вікна, впусти в автобус дим. Багато підлітків вважає, що це круто. І вже тоді не буде хвилювати тебе: як, і скільки, і куди. А що вкінці маршруту? Лиш Бог знає, чи хтось хто створило оце все. Ці муки, щастя і страждання, прямі й криві дороги, і смуги чорні й білі, що на них. Чийсь бусик їде один, самотній, а чийсь такого ж як і він зустрів. І їдуть двоє, троє однією дорогою, доки доля їх не розлучить.

                         ***

А я лиш хочу, щоб ви любили мене так, як люблю я вас. Ні, я не прошу дарувати мені квіти чи носити на руках. Не потрібно купувати мені подарунки, краще подаруйте турботу, якої я так чекаю. Подаруйте мені обійми, подаруйте теплі слова, подаруйте те, що дарую вам я. Може, я не заслужила вашої любові? Де ж я провинилась? Яким болем вдарила у ваше серце? Розкажіть, бо ж якщо будете мовчати, то не дізнаюся ніколи. А скільки ночей ви проплакали, думаючи, що не потрібні мені? Одну? Дві? Жодної? Скажіть, бо ж я не знаю, що ви відчуваєте, спілкуючись зі мною. А, може, я справді не гідна вашої любові? То залиште мене, танцюючи наш останній вальс, бо ж я не хочу, щоб страждали ви і я. Чи, може, ви полюбите мене так само, як люблю я вас? Зробите так, щоб не стікали щоночі сльози по моєму обличчю? Скажіть, що я потрібна, прошу, скажіть, що я не одна, що не залишите мене в темряві цього світу! Напишіть мені листа, залиште там відбиток своїх губ! Я буду берегти цей лист. Полюбіть мене так, як люблю я, бо ж ви найважливіше, що у мене є! І я просто сподіваюся, що ви не покинете мене у цьому жорстокому, пустому світі! Залишайтесь в моєму серці навік!

                           ***

І тільки вікна видно за вікном, ясні і темні, наче очі, або прірва, щось глибоке, щось без дна. Ця темрява й сліпуча ясність пожирають мене, затягують у себе. А може, за ними все, чого я так хочу, такі бажані бажане, всі мрії? А якщо у тій бездонній темній ямі, лиш темрява. Лиш темрява і я. Хіба це так погано? Може, саме цього хочу я?.. якщо у світлому тунелі, лиш яскраве світло. Хіба це так погано? Залишуся без очей, не побачу більш жорстокості і болю. То це мої мрії?! Самотність і сліпота?! Ким стала я? Рятуйте! Заберіть мене від цього злого вікна, за яким лише такі ж злі вікна видно! Мене хтось чує? Тут є ще хтось? Я одна? Невже ніхто не допоможе мені вибратись з цього місця, з моїх жахливих думок? О, так, тут зовсім нікого нема, коридор з лабіринтом. Вибиратись мушу я одна? Йти в невідоме? А якщо впаду я у безодню, хтось руку мені подасть? Не бачу тут нікого, лишень вікна, які за вікном. Чекайте, це ліхтарик? Не бачила його я тут раніше. Він вказує мені шлях, допомагає звідси вийти. І вже я не одна, не поглинає мене темінь й ясність з тих злих вікон. Не впаду в бездонну яму, бо ліхтарик світить і я бачу куди йду. Невже це місяць? А може, зірка? Хто ти є, мій вірний друг? Ти допоміг мені вийти із трагічних думок! О, таємничий ліхтарику, не йди! Освітлюй мені шлях і далі, а в честь подяки я твоєму вогнику згаснути ніколи не дам. І ми удвох -, я й ліхтарик, дивимось у вікно, за яким поле тюльпанів і сотні, тисячі зірок.

                             ***

Полон думок. Ув'язнена я там довіку. В'язницю із переживань відвідую щодня. Засуджена на смертну кару, як і усі ми. Усі, хто ходить по землі, хто їсть і п'є, хто дихає повітрям. Мене не покидають горе і тривоги, які щодня приносять в листах голуби. Ніхто не передасть на пильник у батоні. Навколо глибокі ліси, криві дороги,  зовсім мені не відомі. Вічність. Гадаю, часу достатньо, щоб обдумати усе. Людей, минуле, теперішнє, майбутнє, себе... Я втомлюся за місяць, чи за два. Та навіть зараз сил нема. Відчуваю, скоро впаду, якщо буду обдумувати кожну прожиту мить й не лиш свою. Я засуджена сидіти в цій камері довіку. До смерті. До забуття. До останньої краплі крові. Щоб очистити мій мозок знадобиться вічність. Якщо збожеволію - не моя вина.

                              ***

Потреба в людях - це не радість. І не гра. Це просто нещасний інстинкт буття. Це не любов і це не дружба. Витрата часу. Море сліз і непотрібних, зайвих слів. Потреба в комусь - сильна слабкість, яка розтрощить тебе вщент. Я соціальна вада. Моя провина. Мене від скупчення усіх думок цих нудить. І від людей також. Я так втомилась говорити, що все добре, не буду говорити. Мені розказуватимуть, що насправді все не так. Видумки, брехня, перебільшення. Та все ж. Чому мені потрібні так істоти, що цькуватимуть мене без меж? Без них я жити не змогла б? То, може, не усі такі, як хтось? У цьому світі кожен особливий. У всіх проблеми є свої. Людина - це маленький всесвіт з думок і дій, із почуттів. Важливо лише знайти свій. У комусь, або ж у самому собі.

                             ***

«Людина - це найбільше щастя». Брехня. Всю її «красу» можна змити водою. Всі вони «добрі» до першої сварки. Вся їх «люб'язність» - це лицемірство. Люди «чудові» доки не відкриють рот. Їхня зрадливість мені не потрібна. Що ж я ціную? Гроші й коти. Цифри на карті вирішують все: статус, комфорт, повага. Коти хоч і ранять, але рука - не серце. Таємниці твої нікому не розкажуть. Люди обміняють тебе на центи. Поглянь, валюта справді цінніша. Вартує вона більше, ніж щирість, ніж відданість і справедливість. Не судять мене лиш пухнасті коти. Всі інші - розривають на шмаття. «Не так одяглася», «не те сказала», «ти що плачеш?», «може, досить сміятись?». У кожного принципи й ціна своя, тож не суди мене за мої. Я не змушую тебе ненавидіти всіх. Просто розум мій уже не поважає їх.

                            ***

Чому я існую? Де адекватність моїх думок? Небо сьогодні червоне. Скоро всьому прийде кінець. Це заганяє мене в роздуми над сенсом життя. Чому мене повинні обирати люди? Я нерозумна й без таланту, вмінь, нецікава особистість, дивний світогляд... А чому мене взагалі має хтось обирати? Думаю, перш за все, це маю зробити я. Це складно. У чому сенс життя? Страждати? Сміятися? Думати? Існувати? Обирати? У чому сенс всього живого? Що буде далі, ніхто не знає. То для чого ж ми живемо? Для чого ми вмираємо? «Нічого у світі не існує просто так» - тож і моє життя сповнене сенсу. Таємного. Його ще не знайшла. А може, - і не треба?

                          ***

Я не знаю, чи вмію кохати. А взагалі, кохати це як? Тонути в чиїхось глибоких, чарівних очах? Милуватися ніжною посмішкою, витирати сльози? Дарувати те, що не купиш за гроші? В листах присягатись у вірності? А якщо очі уже не такі і посмішки на лиці вже немає? Якщо руки втомилися витирати сльози і не можуть більше листи писати? Невже обіцянки всі були марні? Що ж, я не знаю, чи вмію кохати. А може, я просто боюся, що не зможу обіцяну зірку із неба дістати.

пʼятницю, 26 січня 2024 р.

Зима зі смаком снігу і печалі

  Із зими починається рік, нею і закінчується. Снігом не засипле весь біль, що принесла серцям війна. Жодна веселка не зможе випити сліз, які самовільно котяться дитячим обличчям. Крик, який виривається з грудей жінок і матерів, чує небо, з якого на нашу землю злітають ворожі ракети, що руйнують життя. Бог війни – диявол – втішається із кожного нещастя, яке прийшло з росії, імперії зла і ненависті до всього нашого. Та ми не здаємося, Воїни Світла, розп’яті на Хресті ідуть до самого Бога, бо в Нього правда і справедливість. Студійки-поетеси через серце пропустили кожен вірш, в якому смак снігу і печалі, та глибоке прагнення волі й щасливої долі. Із зими почалась війна, то ж нехай зимою вона і закінчиться.

Ольга Литвин

Воїни Світла
Білими птахами линуть крізь марево постаті їх...
Грудки землі несли Воїни Світла Богу до ніг.
Небо, підперте крилом скаліченим, плакало в ніч,
І до світанку в громах й блискавицях ішла їхня січ.
Хтозна, де брали сили та мужності в пеклі війни
і закривали тих, хто позаду, тільки грудьми...
Світло їх Ангелів сяяло вірою нам із імли.
За Україну з Христом розіп'ятим у небо пішли...

 ***

І буде ніч, і буде ранок
без стрічки зведень і новин,
і затанцює переможне танго
моя Вкраїна без війни.
І буде цінувати тихе щастя
сильніш за все, що мали ми.
Кумедно горобці будуть купатись
перед дощем в пилюці на землі.
Приблудний пес знайде собі домівку,
і в стрісі заворкують голуби.
Добро присяде в тебе на причілку
одного ранку... без війни...

***
Дочекалися... Обійнялися...
Потепліло навколо враз...
Боже, скільки усього сталося,
поки що не лікує час.
Комусь віриться, а хтось тішиться.
Хтось до рани сльозу кладе...
Десь у полі колосся хилиться
там, де кулями дощ іде...
Де лани наші орють градами,
глухо плаче старенький дзвін.
На крові наша воля справдиться,
там, де злість повстає з глибин...
Не сховаються душі вражії:
світ збудовано – бумеранг.
Ми у Бога собі у пазусі,
у серцях наших Божий храм.

 ***
По небу босими ногами,
де кожна хмаронька з дірками,
де кожна крапелька – сльоза,
і в кожнім закутку війна...
Біжу, лапаюся за хмари
і серцем, і всіма думками
хапаю крапельки роси
Того, хто там на небеси...
Ступаю... крила проростають,
і кожну рану заступають,
та кожен постріл по собі,
лишає шрами на душі...

***
Ми прагнемо волі, щасливої долі
І прагнемо світла крізь темряву днів.
В багряно – червоним написаній долі
останньою свічкою хтось догорів.
Сталевії крила з душі проростали,
здіймали всі мрії, що в серці тримав…
Не думав тоді, що життя проминає:
став вітром легеньким у шелесті трав…
 
Любов Тимчій
***
Стріляють знову снайпери у них,
І знов лунають вистріли пекельні,
А їх лиш жменька - мужніх, запальних,
І думка в кожного: невже цей бій – смертельний?
 
А їм лиш 20... Юні, молоді,
їм про кохання би писати вірші,
Та Україна зараз у біді -
І ось вони на захист неньки вийшли.
 
Удома мати сива і сумна,
Удома дітки і дружина мила...
Тут – Україна, рідна їм вона,
і просить, щоб від смерті захистили.
 
І падають солдати у бою...
І прапором вкривають їхні очі...
Вони Вкраїну люблять так свою,
що «Воля або смерть!» – уста шепочуть...
 
На зміну їм нові солдати йдуть,
і Україні знов дарують серце...
А може досить вже смертей отут?
Хай всім солдатам сонечко всміхнеться.
 
Хай обійме матуся їх живих
Нехай дружина стомлена зустріне,
Нехай війна закінчиться для всіх,
Єдина й вільна буде Україна!
 
***
Перон. Шум поїздів. Скрізь багажі, таблиці.
І радість зустрічі, й розлуки щем.
А він стоїть, вдивляється в обличчя
У спеку, в стужу, під рясним дощем.
 
Тут проводжав він друга. На прощання
Сказав господар:
– Ти чекай! Прийду!
Не виконав обіцянки своєї.
Не повернувсь. Виніть оту війну.
 
Господаря привезли на машині
Із прапорами, квітами – в журбі...
Вже рік минув, а пес той і понині
Шука господаря у цій людській юрбі.
 
Чекає вірно, як велів хлопчина,
Бо знає: той не зрадив би повік.
Він був звичайний – із села дитина.
Із нього б виріс справжній чоловік.
 
Орав би землю і створив родину,
Ростив би доньок і синів-орлів...
Та не дожив – упав за Батьківщину,
Страшний осколок в серце залетів.
 
Він виконав присягу. Там, на сході,
Віддав життя. Приніс в сім'ю журбу...
Собака й досі по перону ходить,
Вдивляючись у цю людську юрбу.
 
Лілія Сідор
***
Які ялинки, Буковелі, ковзани,
Які круїзи, лайнери й гірлянди?
Вернулися б з полів війни сини –
Незламної країни авангарди.
Нехай дещиця Божа освятить
Незримою священною рукою.
Опікується ними кожну мить,
Знаходяться коли у пеклі бою.
Хай Віфлеємська зіронька ясна
Освітить і покаже їм дорогу.
До воїнів прийшла б красна весна
І принесла із цвітом Перемогу.
 
***
Живімо, браття, є в запасі час.
Живімо, сестри, хай живим не йметься.
Хай цілий світ поучиться у нас,
Як за свободу Україна б'ється.
Живімо, закохаймося, творім,
Любімося шалено до нестями.
Купаймося у сонці золотім
І в місячному світлі амальгами.
Живімо і збираймо врожаї.
Кожна хвилина – це велике щастя.
Ми долі є своєї ковалі,
Хай вороги нас й мертвими бояться.
Живімо браття й сестри за двоїх:
За того хлопця й юнку чорноброву,
Що не прийдуть на батьківський поріг
І не побачать вЕсну кольорову.
Живімо дружно. Є в запасі час.
Згуртовано, немов одна родина.
Той, хто не з нами, той є проти нас.
Нас об'єднала ненька – Україна.
 
Єднання
Нитки в міцну сплелися волосінь.
Журба вузли точила, як рачиця.
У однострої кілька поколінь,
Відсіялась полова й чечевиця.
Звихнулись крони тягарем ракет,
Надра землі порубані, у ранах.
Життя тримає вірний турнікет,
Як ворог не натужиться, та марно.
З'єдналися у Тризубі святім
Ті що в окопах, воїни небесні
І ті, земля для кого стала дім, –
У Перемоги час вони воскреснуть.
Із ними Бог і неньки молитви,
Вкраїнський стяг, оселя і родина,
Кохана і посивілі батьки,
У лоні ненароджена  дитина.
Тринить не розрубати й не спалить.
Як купина неопалима сильна.
Їм є  для кого і за кого жить.
Стрій повниться. І нить стає стожильна.
 
***
Зима зі смаком снігу і печалі.
Холодний сніг,
Безмовні баштани
І соняхи понищені, опалі,
Розірвані будинки і тини.
Велика вирва.
Дивиться акула.
Із пантелику збився механізм.
Зірватися ненависна забула
Сама з собою –
Смерті онанізм.
Де матриця життя
Стікає кров'ю –
Сніг білить,
Заховає,
Не верне.
А дні ідуть.
Їм вольно і невольно.
Зима із сліз
Смакує «Кабарне»
 
Подяка
Я дякую безмежно, що живу,
Що зранку вирушаю у дорогу.
Стрічаю Віфлеємськую зорю,
Молитву від душі складаю Богу.
За кожен подих
І за кожен крок.
За те що бачу,
Відчуваю, вмію,
І кожен у житті малий урок,
І що плекаю Перемогу в мріях.
Буденні речі звичні і прості,
Що маю цілий дах над
головою,
Проміння обіймають золоті
Я дякую вкраїнському Герою.
І за рядки, що линуть ізгори:
Хорей і ямб, і сивий амфібрахій,
За світлий розум і ясні думки,
І що дочасно я не стала прахом.
Я не чекаю на чуже плече.
Спілуюся комфортно із собою.
Ріка життя до пристані тече,
Несуться хвилі бистрою юрбою.
Телефоную часто до весни :
Мелодію співає теплий вітер.
Ми мріємо про лагідні часи,
Коли весь світ одягне білі квіти.
 
Людмила Перевізник
***
повертайтесь живими
бо тут вас чекають свої
довіряють молитви
надії і мрії лиш небу
повертайтесь живими
у рідні найкращі краї
повертайтесь живими
нам більшого щастя не треба
повертайтесь живими
хай буде це день а чи ніч
для вас двері відкриті
серця наші погляди душі
повертайтесь живими
не стулить вже матінка віч
повертайтесь скоріш
попри все що вдалось пережити
не повернеш ніяк
ті наповнені радістю дні
що рікою текли
у щасливі омріяні далі
повертайтесь живими
усі ви такі молоді
хоч обпалені душі
й серця із гарячої сталі
поверніть їх живими!..
 
***
світлини світлини
світлі обличчя
з ясними відкритими
поглядами
світлини з чорною
стрічкою навскоси
як траєкторія
ворожої кулі
зірок на небі
все більше й більше
скільки ще світла
потрібно
щоб перемогти
ту кляту темряву
тим часом малеча
пильно вдивляється
у нічне небо
з надією відшукати
зірку – тата
зірку – вічний оберіг
 
Леонія Кірякова
Чекає матуся синочка
Гриміли бої в чистім полі,
Козацтво лягало до долу.
Ніхто не посмів відступати,
Прийшлось не одному вмирати.
 
Старенька козакова мати
Хорошої вістки чекає.
Немає в живих козаченька,
Злий вітер у полі гуляє.
 
Про мужність і спокій синочка
Далека ця звістка долине.
Ваш син, дорога наша мати, —
Героєм поліг за Вкраїну.
 
Матуся з тривогою в серці
Чекає синочка в надії.
Чекати вже буде до смерті,
Бо мати інакше не вміє.
 
А мати чекати буде,
І горе давитиме душу.
Про це вам милі люди
Я всім сказати мушу.
Бо мама в нас
Любима, щира, ніжна,
Дорога...

Кравець Тетяна

пʼятницю, 15 грудня 2023 р.

Різдво надій із бажаними подарунками!

Сніг накриває собою, мов пухнастою ковдрою землю. Намагається вибілити собою світ і зло, яке панує й руйнує. Біль озивається в скронях і розриває серце і так хочеться покласти під уявну ялинку такі дарунки, як: Мир, Радість, Долю і Щастя. Хочеться, щоб Надія, яка лежить, наче зрубаний сонях, піднялась і задзвонила у всі тривожні дзвони водночас, щоб нарешті збагнули ті, хто ще не зрозумів, що лиш з чистим серцем можна подолати найстрашнішого ворога. Снігом присилаймо вітання захисникам, яких поки що не можемо обняти, своїми вчинками не розчаровуймо їх, а лиш надихаймо. Вже від сьогодні ми з вірою в серці чекаємо святого Різдва, то ж по  дитячому вірмо в диво, придивляючись до краси, яку насипала зима. Бажаймо щиро мирної днини, щоб на Різдво таки зустріти омріяний світанок перемоги! Про красу зими, свята, які наближають перемогу, можна прочитати й у поезії наших студійок.


Оксана Сподар

***

Ця зима —

як розбита

скрипка.

В неї марно просити пісню...

 

Щось прокашляє вітер хрипко

й намалює троянду пізню

білим сном і морозом сивим

на ґрунтованій ніччю шибі —

щоб світанок мій став красивим,

щоб душа моя на відшибі

десь не плакала, не тремтіла,

не питала в приблуд поради»,

а верталась хутчіш до тіла

і вдихала прозору радість,

і спивала солодкий запах

намальованої троянди,

і на хвойних зелених лапах

щоб засвічувала гірлянди...

 

Вітер кланяється скрипальці,

просить пісеньку «З Новим роком!»

та в надії обмерзли пальці —

скрипка

випала

ненароком...

 

***

Так зимно

в душі,

що аж біль озивається в скронях!

Так зимно на серці —

аж з вій осипається сніг.

Надія лежить горілиць,

наче зрубаний сонях,

і тулить прощальне тепло

пелюстками до ніг.

 

Так зимно...

Чийсь плач

світ зловтішно затоптує сміхом.

Підступність і зрада

чатують обабіч доріг...

Вже й небо здається

старим продірявленим міхом,

з якого крізь діри

на нас рясно сиплеться гріх.

 

Так зимно...

Пітьма

заповзає у душі убогі.

Добра вже немає.

І правда уже ледь жива.

Та людство безпомічне

просить спасіння у Бога

і з вірою в серці

чекає Святого Різдва.

 

Ольга Литвин

***

Зима прикрасила старі сади

і посріблила світ навколо.

Я хочу ближче підійти,

й надихатися срібла того.

 

Ось біля хати яблуня стара

під снігом віти нахилила.

Для мене казка чарівна

така привітна й серцю мила.

 

Зима в садах! Яка краса!...

Сніжинкам підставляю щічки.

Милуюсь і дивлюсь – он там

зі мною тішаться синички!

 

***

І вибілює сніг білий світ, котрий сумом дивився до неба.

І цнотливо лягає до ніг білим танцем, немов наречена.

Сіре небо паде до землі, білу ковдру собі простеляє.

Тепло — тепло на білому тлі біла птиця по небу кружляє.

Вітер пісню чарівну співає на вухо землі,

Ту мелодію дивну, яку розуміють лиш гори.

Світ, побілений радістю в світлій Різдвяній порі,

Вже колядку співає в мелодії новій...

 

Лілія Сідор

Сніг

Падає сніг

На обсипане листя,

На холодну ріллю

І голодних птахів.

Грудень прийшов

І прогнав падолиста,

Всі володіння осінні присів.

Може, - журба він,

Чи літові помста?

Гордий, холодний

З Лапландії сніг.

Деревам сповив

В біле крони і торси.

То зупинявся, наскоками біг.

Кара  чиясь, чиясь нагорода?

Дум і надій сторонній слухач.

Сніг – просто сніг,

Зимова погода,

Світу великого вільний блукач.

Із снігом тобі пришлю я вітання.

Побачиш, притулиться в зимне вікно.

Сніг - просто сніг, не моє він кохання

І чи розтане мені все одно.

 

Зимовий ранок

Засніжений ранок у сурми трубів,

Зганяв напівсонних людей до роботи.

Вдягнувся, умився на присьбі присів

І нумо збирать для сульфеджіо ноти.

Хористів зібрав. Вітруганів й завій.

Була диригентом їм віхола-ненька.

А соло надав цій зимі молодій

Хай юна скрипачка торкнеться серденька.

Присів морозенко за білий рояль,

А вітру сподобалось фортепіано.

Сніг швидко з сніжинок - малесеньких краль

Ефекти казкові створив і розтанув.

Цей ранок грудневий мороз пригостив

Кетягом стиглим із ягід калини

І кави із льодом в горнятко налив.

Усім побажав щиро мирної днини.

 

Любов Тимчій  

Грудень

Знов грудень гріє... Гріє день у день,

Забувши, що зима в календарі є.

Рвучкі вітри співають нам пісень,

А дітвора про санки марно мріє.

 

Вже завтра Миколай прийде до всіх

І принесе гостинці в кожну хату.

Ти, грудню, подаруй біленький сніг

Й морозу трошки - зовсім небагато.

 

Бажають ковдрою накритися поля,

Щоби весною пити чисту воду.

А грудень сонцем світить віддаля:

– Не винен я – виніть у всім погоду.

 

***

А сніг летить. Малює білим землю,

Вкриває все, що навкруги лежить.

Напевне, всі ми бачим недаремно

Оту красу, що оживає вмить.

 

Біліють чорні, вже пусті, городи,

Дерева білі, побілів і луг.

Але зима не хоче нагороди —

Вона працює - все міня навкруг.

 

Й очищена земля сіяє самоцвітом,

В серпанок білий одягнувся світ.

Та яблуня сумує вже за літом,

Для неї сніг — мов яблуневий цвіт.

 

Назарія Веснянко

***

Зима з – під ковдри виглядає,

Надихала на сніг, а він блищить.

Здивовано у шибки заглядає,

Де у печі палає і тріщить вогонь.

 

Із хати галасливі вибігають діти,

Щоби разом погратися у сніжки.

Хто схоче ще зимі цій порадіти,

Не стомляться від бігу тому ніжки.

Вже й баба снігова всміхнулась,

Під вікнами, прийшла колядувати.

В кожух біленький загорнулась,

Щоб морквою зайчаток годувати.

 

Пора до хати малюкам вертатись,

Бо зорі позбігалися в нічний танок.

Так хочеться до ранку забавлятьсь,

Під небом зустрічати радісний світанок.

 

***

А грудень кидається сніжками,

Без поспіху по стежці крижаній.

Зими торкаюся гарячими руками,

Тепло відсутнє у красі мереженій.

 

Усе минеться, й володіння казки,

В якій надовго згасли чудеса.

Жахаюсь днів сторонніх ласки,

Читаючи по хмарках небеса.

 

Багато перед нами усього закрито,

Ми ж цю зупинку маємо минути.

Перед обличчям правду скрито,

Найкраще прагнемо вернути.

 

Нехай кидає сніжки вправно,

На те він, грудень і прийшов.

Без звинувачень безпідставно,

Нехай би і загублених знайшов.

 

Лілія Мацьків

Біла зима

Моє кохання - білий птах

З обмерзлими крильми —

Постукало якось в вікно

Мені серед зими.

Мела хурделиця тоді

З порожніх білих слів

І навівала білий сум

На білі квіти снів.

І в білій тиші білий день

Горнувсь мені до ніг,

А на застиглі почуття

Холодний падав сніг.

***

День зимовий, наче сніговик,

Тупцював у мене під вікном,

Коли завірюха почуттів

Замела нас незбагненним сном.

 

Пристрасть увірвалася до нас

Так, неначе вдерлись терористи!

О, гарячий пломінь твоїх уст!

О, ці дивні очі променисті!

 

За вікном пішов густіший сніг —

Наче з неба падали ромашки...

Прохолола кава на столі

Хлюпнула ображено із чашки.

 

Тетяна Бріцька

Христос ся рождає

Прокидайся, Україно!

Прокидайсь, народе!

Вся земля Різдво святкує,

А наша лютує.

Мати плаче за синочком,

Спогадами жиє.

Там, на Сході України,

Звук гармати виє.

А зіронька в небі ясна

Світом засіяла.

Там Ісусик народився,

Вся земля повстала.

Нехай в нашій Україні

Мир і щастя буде.

І Господь усім поможе

Все це перебути.

Ми усі заколядуймо,

Щиро заспіваймо.

Своїм співом і словами

Бога прославляймо.

Нехай Віра і Надія

Нас не покидає.

Прокидайся, УКРАЇНО,

ХРИСТОС ся РОЖДАЄ.

 

Новий Рік

Так люблю, коли зимою

Діти круг ялинки –

Всі стають у хороводи,

Зайчики й сніжинки.

Миколай – червоні щоки,

Сива борода.

Подарунки всім приніс -

Радісна пора.

З Новим роком привітати

Ви усіх спішіть.

Скоро вже настане свято!

Всім вітання шліть.

четвер, 23 листопада 2023 р.

Знаю, як пахне вдома

Життя незбагненне. Ніхто не знає, що і кого чекає завтра. Розкидано наших українців по всьому світу. Не завжди із власної волі ми покидаємо свій край. За останні роки маємо велику кількість українських заробітчан, які дуже рідко бувають вдома. Та чужина приваблює українців лише тому, що можна заробити на краще життя і майбутнє дітям. Заробітчани більше всього прагнуть повернутися до отчого дому.

Окрім того, сьогодні, українці переживають найскладніші часи, коли війна набирає обертів. Люди продовжують втрачати сім’ї, будинки, землю… Це змусило і змушує ставати біженцями і шукати прихисток у західного сусіда. І заробітчани і переселенці щиро сподіваються на повернення додому, у мирну і багату Україну.

Безперечно, важко змиритися із жорстокою реальністю, а щоб не зачерствіла душа і ще більше не озлобилась, серце народжує вірші, які не можливо без сліз ні читати, ні слухати. Пропонуємо вашій увазі послухати вірші наших студійців в особистому прочитанні і в душевному прочитанні учнями ліцею «Інтелект».