Мелодія тиші

Ця красива дівчина, Вероніка Яблонь – дуже творча особистість: займається танцями , вокалом, музикою, захоплюється грою на гітарі. Бере активну участь у багатьох конкурсах та часто є ведучою мистецьких заходів у Долині. Навчається у десятому класі Долинського наукового академічного ліцею «Інтелект».

Поетична стежина її розпочалася з 12 років, вірші в основному на духовно – патріотичну тематику. Вразлива душа авторки виливає на папір свої почуття і переживання. Навіть те, що вже було сказано кимось раніше, відчуває і описує по-своєму, і це досить цікаво.

***

Люблю найбільше тишину...

Коли усе довкола завмирає,

Коли торкаєш лагідно струну,

Й дзвенить душі мелодія безкрая.

Лягають вірші й ноти на папір…

Нічого в світі зовсім вже не треба,

Лиш сяйво цих яскраво-жовтих зір,

Заповнює життя, заповнює півнеба.

Здається вмить, що зупинився світ,

Уже довкола нікогісінько немає,

Лиш тихий шелест тополиних віт…

Затихло все і ніжним сном дрімає.

Найпрекрасніша з мелодій в цьому світі –

Та, яку нам грає тишина.

Аж дзвенять ці неповторні миті!

Казка із туману вирина...

І ніжний подих вітру у вікно –

Немов зима про щось розповідає…

Життя, мені здається, – мов кіно,

А ми – актори, ролі свої граєм.

Від спогадів усе летить вверх дном,

Метелики у животі літають.

Вода здається нам п’янким вином,

І крила тиші знов нас огортають...

Ти думай, як прожити, наперед

Минає час... Куди ми поспішаєм?

Прожити марно все життя?

Який же слід по собі залишаєм?

В минуле вже не буде  вороття..

Вже не повернеш вчинки і слова.

Вони, як вітер, рознеслись по полю.

Ти ще живеш, поки живе душа,

І все, що маєш, забереш з собою.

Ти думай, як прожити, наперед,

Щоб словом не поранити нікого.

Бо добре слово, як цілющий мед,

Лікує душі, проганя тривоги…

Мине той час, і ти маленьким внукам

Розкажеш, як прожив своє життя.

І радісно їх поведеш за руку

У світле і щасливе майбуття…

27.01.2018

Муки творчості

Думки й емоції переповнюють мене.

Навіть не знаю, як точно пояснити.

Пишу я вірш, хоча усе не те…

Ці рядки ніхто не зможе зрозуміти.

Ніби почав ти правильно й завершив,

Але суть ніяк не пояснив.

Здається, пишеш вірш уперше.

Тебе дар мови в мить цю залишив.

Просто неможливо все переказати,

Щоб помістити в чотири сих рядки.

Ти можеш безліч слів сказати,

А на папір не ті слова лягли.

Тоді здається, слово не потрібне,

Душею треба й серцем відчувать,

Думаю, кожен пережив подібне…

Так от чому про особисте слід мовчать…

31.08.2018

Небесна Мама

В осінню пору, коли все золотаве,

І рідні вулиці аж сяють променисто,

І сонечко ще гріє так ласкаво,

Настало Твоє свято, О Пречиста!

Крізь промені й дерев оголені скроні

Теплий дотик небес відчуваю в душі.

Ласкава Мамо на Небеснім троні,

Присвячую Тобі свої вірші…

Небесна Мамо, Покрово благодаті!

Нам місяць жовтень нагадує про Тебе.

Бо Ти найкраща й найрідніша Мати,

І Ти даруєш нам частинку неба.

О, Непорочна квіточко леліє,

Взірцем Ти є жіноцтву на Землі.

Твоя опіка грішний нарід гріє,

До Тебе моляться дорослі і малі.

Така велична Богородиця Небесна,

Слабка і сильна, як сльоза і лід,

Ти на Голгофу біль у грудях несла,

Щоби спасти і відкупити світ .

Я щиро прошу, моя Небесна Мамо,

Рятуй Вкраїну – з Заходу на Схід!

Свята Маріє, змилуйся над нами!

Храни мій край, Пречистая, від бід.

Я пригорнуся до Твого покрову,

Відчую теплоту і дотик Твій,

Моя ласкава Матінко чудова,

Мій скарбе щирих найсвітліших мрій!

20.10.2018

Мамина молитва

Війна... Скільки ж болю в цьому слові!

Страшна біда охопила Україну,

Літер п’ять, а смертей мільйони,

Молоді хлопці йдуть захищати Батьківщину…

Покрила світ колючим снігом

Війни страшна морозяна пора…

І десь в окопі зачерствілим хлібом

Діляться хлопці, задля нашого добра.

Коли ми час марнуєм легковажно,

Який летить від нас без вороття,

Нас захищають воїни відважні,

Щомиті ризикуючи життям…

Як страшно мамі відпускати сина -

Людину, найріднішу у житті…

Вона ж його під серденьком носила…

Пригадує всі миті золоті...

Немає більшого жалю й ридання,

Як мати сина вигляда з вікна.

Чи бачила дитину вже востаннє?

А в душу віє холодом зима...

Телефонує матінка до сина,

Почути б рідний голос хоч на мить…

Не знає, може, саме в цю хвилину

Він в небезпеці, бо війна гримить…

І син, заради матінки спокою,

Сказав: «Люблю тебе, чекай, я повернусь!»

Якраз тоді збиралися до бою…

«Ти чуєш, мир настане, я клянусь!»

Та серце мами завжди відчуває …

Молилася до ранку у сльозах.

Надія й віра ще не полишає,

Любов і туга у її очах.

Пройшов вже тиждень,спокою немає…

Зажурені батьки, гірке життя…

Одна лиш думка їх не полишає,

Що все ж повернеться синочок, їх дитя.

Дзвінок у двері раптом пролунав…

Немов зі сну збудилася зима.

Вернувся син! Матусю обійняв…

Для неї щастя більшого нема!

Молитва мами – то велика сила!

Вона й тримає всіх нас, як в долонях.

Моліться й ви за маму, щоб була вона щаслива,

Щоб сивини не було в її скронях.

ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово"...
Запрошуємо до читання!

Барвисті спогади про осінь

Життя природи починається з ранньої весни, розквітає і повниться красою серед гарячого літа, дарує нам щедрі плоди з рук багатої барвистої осені.

Ми закохуємось у прекрасне, бо кожна пора року милує наш зір, бентежить серце і не дозволяє нам залишатися байдужими. Краса окрилює душу, нашіптуючи їй слова, які лягають рядочками на аркуш паперу, утворивши вірш – переспів побаченої і відчутої містерії дива.

Осінь не лише багата на смаколики, вона ще різнобарвна золотава фея ніжності і захвату. Отож, споглядаючи її, мимоволі присвячуємо їй свої оди. А шибеник-вітер підхоплює їх і, наче розмальоване осінню листя, розносить по цілому світу, щоб подарувати серцям, які ще не закохані в осінь.

Запрошуємо до читання віршів учасників осіннього марафону.

Людмила ПЕРЕВІЗНИК
               *   *   *
Написаним стало несказане все.
Осінь зливи рясні й дні холодні несе –
Розмиті дощами, розхристані вітром,
Лише сірий колір зоставсь на палітрі.
Додай, мила осене, фарб різних, звуків,
Зігрій теплим променем душі і руки,
Сплітай візерунками бабине літо.
Всміхнись! Зупинись! Припини сльози лити.
І ми порадіємо разом з тобою –
Яскравою, щедрою і золотою.

               *   *   *
І знов всі дороги й стежки ведуть прямо в осінь.
І ждуть парасолі в кутку свого виходу в світ,
А ми з павутиння доріг вибираємось досі,
І падають яблука вслід з обважнілих віт.
Наповнимо кошик цим червонобоким щастям,
Відкусимо – й літо із губ потече соковитим струмком.
Його не вернути тепер, та й ніколи не вдасться,
Згадаєм хіба, як укриє зима молоком
Дороги і пагорби, мрії, думки, сподівання
І ріки молочні, й кисільні усі береги.
І зиму, як осінь, приймемо без смутку й вагання, –
Рахунки оплачено. Сплачено долі борги.

Мар’яна ВАГІЛЬ
Осінь… пожовклого терпіння
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювалось з повагою вічне терпіння.
Залишившись наодинці… надія «невеличка»
Осінь… опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь… Серця німіють, мов паралізовані,
Страх… не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця  жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів’яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутися людям зустрічним?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне – нами керує Вища Сила.

Таня БРІЦЬКА
Осінній танець
Завіяв вітер ніжно-ніжно,
І листя закрутилося у танці:
Дубове,
Кленове,
І, ніби у парі,
Кружляє нестримно
В осінньому вальсі.
Десь там червоне,
А тут тільки жовте,
Переплелися, як  пісні слова.
Звуки ворони,
Що каркне й замовкне,
Перебивають усі ці дива.
Вальдтейфель, Штраус,
Чайковський, Шопен
Тихо звучали у шурхоті листя…
Мелодії  Осені, щастя, краси
В танці прекрасному
переплелися…

Осінь
Осінні яблуні,такі самотні.
Поскидали свої листочки,
Розсипаючи по травичці,
Що від холоду змерзла зовсім, 
По болоті і по водичці,
Що дзюркоче в холодну осінь…
Берегами, біля ріки
Чути, як журавлі курличуть
Не роки так, а вже віки,
Вони чують холод і кличуть.
Зашуміли сильні вітри,
І осінь кличе зиму до себе.
Вона близько вже, за дверми,
Одягає шубу на небо…

Чарівниця-осінь
Осінь розкидала своє листя
І затьмарила дні – дощами,
І за гори далекі, імлисті,
Захід сонця не видно ночами.
Мою душу листопад чарує.
Заворожує, манить фарбами,
Тиха осінь повсюди вирує,
Розсипаючи чари листками.

Назарія ВЕСНЯНКО
               *   *   *
Душа моя у осінь закохалася,
Захоплено їй дивиться у очі.
Вона ж на голос вітру відізвалася,        
Який танцює з нею до півночі.

Біжу собі стежиною багряною,
Стрункі дерева трохи оголилися
Тепер я буду осені слухняною,
Щоб люті павуки не розізлилися.

Спішу присісти тихо десь в садочку,
Осіннім милуватись краєвидом.
Душа сховалась в райському куточку,
Який чарує неповторним видом.

І вже не хочеться спішити жити,
А щедро цим насолодитись днем.
На росах й павутинках ворожити,
Тримати ніжне щастя хризантем.

Люба ТИМЧІЙ
Юна осінь
Запросило літо осінь в гості,
Килими зелені постелило.
Тільки ця красуня модна – осінь
В гості трохи – трохи запізнилась.

Бо вдягалась у багряні шати,
Малювала губи, як в калини,
Встигнула намисто нанизати
Із рясної спілої шипшини.

Зичила серпанок у світанків,
Чоботи – із кленових листочків.
Золотом розшила вишиванку –  
Вся в жоржинах вквітчана сорочка.

Ну, а плахта – як осіннє чудо!
В коси айстри й чорнобривці заплітала…
«В літа – найгарніша гостя буду!» –
Мріяла, коли так прибиралась.

Та поки вона отак вдягалась –
Літо в вирій знову полетіло.
Юна осінь в нас тепер зосталась,
Щоб її краса усіх нас гріла.

Пізня осінь
Осінь грала на струнах дощів,
Сумом так огортаючи душу.
Заставляла вдягати плащі
Й чобітьми розгрібати калюжі.

А в думках – тільки ласка й тепло,
В ще не скинутім жовтім уборі.
Літо бабине сонцем цвіло
В хризантемовім буйному морі.

Осінь променем сонця легким
Обнімала, як матінка, гріла.
І сльоза, на засохлім листку
Вже осінню журбу тихо змила.

Ще не в’януть квітки хризантем,
Ще шипшину птахи не склювали.
Не сховались за сірим дощем,
Вкриті в сивий туман, перевали.

До закінчення осені час
Наближається. День вже короткий.
Плаче осінь дощем повсякчас,
Бо не хоче стрічати порошу.

Ще хоч трохи віддам вам тепла,
Ще засяю я сонцем осіннім…
Кольоровий жупан роздягла
Й плащ вдягнула, колючий, як іній.

«Залишися!» – я осінь прошу –
Листя ще з всіх дерев не опало,
Й твої струни, ясні від дощу
Ще морози в футляр не сховали.

Оксана СПОДАР
               *   *   *
Вже це місто промокло до нитки…
                                                     І я разом з ним.
Ми закохані в Осінь. –
                             Вона ж нас про це не просила…
Про байдужість її
                             розкажу  лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
                             я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
                             устами зеленими…
Усміхався до мене
                             мій Лицар із княжим ім’ям…
Мов барвисті метелики,
                             рими літали над кленами,
І літала душа
                      легкокрилим дзвінким солов’ям…

А сьогодні дощі
                       в кожній краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
                       спогади жовті зривають.
Осінь замість натхнення
                       принесла безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
                       їй заплакану пісню співають.
І нічого хорошого
                       наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
                       такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
                       мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
                                            Княже ім’я.

               *   *   *
Печаль осіння тихо бродить садом,
і спогади пожовклі шурхотять,
милується вечірнім зорепадом –
то мрії згаслі їй до ніг летять…
Печаль осіння виходу не бачить –
куди не глянеш – кривда і обман.
Дощі, як люди – так невтішно плачуть!..
А поміж ними час, немов туман –
такий густий
                        і вогкий,
                                       і холодний…
Здається, став на місці і не йде…
І вітер-бомж обірваний, голодний
ніяк собі притулку не знайде…
Печаль осіння в вікна заглядає –
в очах у неї стільки доброти!..
В долонях теплих наші сни гойдає
і просить Бога
                      нам допомогти.

Мелодія душі

Дуже приємно відкривати для себе нову особистість, для якої Книга з раннього дитинства була найважливішою в житті. Адже мама працювала бібліотекарем, а батько вчителем. Цією прекрасною Людиною є пані Люба Тимчій, яка не просто любить художнє слово з дитинства, а творить його у своїй душі і серці все життя. І хоча свою долю не пов’язала з літературою, бо закінчила Вінницький технікум електронних приладів та й працювала в ощадному банку, віриться, що її книга ще знайде своє місце серед книжок, які так хочеться прочитати. Адже Поезія для пані Люби – це спосіб показати іншим світ крізь призму її душі.

Карпати

Ми їхали у гори крізь туман,

Який ковдрами покривав всі звори.

Здавалось – не туман, а океан…

А ми все вище: в гори, в рідні гори.

Ще промінь сонця Лису не торкнувсь,

Ще спів птахів досвітній не чувати.

Тут був колись та знову повернувсь,

Щоб з гір краси і пахощів набратись.

Щоб десь чорниці назбирать відро

Та і малини запахи вдихнути.

А цьогоріч, насправді, повезло,

Бо тут грибів!!! Їх точно не забути.

Карпати щедрі. Гостя пригостять,

Напоять всіх джерельною водою.

Але нащадки всім нам не простять

Той гріх, що коїм в горах ми з тобою.

Красу – сокирою. Ялицю – під пилу.

Вже спорожніли прикарпатські гори.

Бо скрізь – пеньки лиш. Де там взять красу?

Кругом – обриви і змілілі звори.

А ешелонами все відправляють ліс:

Струнку ялинку, що стрічала вітер,

І ту смереку, що дивилась вниз,

Коли туман все огортав на світі.

З них «за бугром» піддони десь зіб’ють,

Поріжуть на друзки красу карпатську.

Й онуки наші в гори не підуть

І не побачать цю чарівну казку.

Мелодія дощу

Мелодія дощу… Ти зупинись, послухай,

Як такт стукочуть краплі до землі.

А вітер флейтою наспівує навкруг нам

Нові мелодії – веселі і сумні.

Дощ барабанить: швидше, швидше, швидше…

Води бурління мчить струмками вниз.

А вітер в відповідь гуде і грізно свище:

Куди спішиш? Вже трохи зупинись!

Дощ вибиває ритми без упину…

Старий вітрисько стих і враз заснув…

Й з’явилось сонце майже за хвилину,

Щоб промокнуть мелодію дощу.

Дощ

Коли це літо усміхнеться накінець?

Небесні очі сльози ллють щоднини.

Роботу має сам святий Творець –

Гріхи змиває з кожної людини.

Той бруд байдужості, жорстокості і зла,

Що поїдає всіх нас без розбору,

Щоб показать: людина для добра,

Щоб мирним світ зробить для всіх навколо.

Чому солдати мокнуть під дощем?

Чому поранених рахуєм ми щоднини?

Стискає материнське серце щем,

З мольбою просить миру для людини.

А ми, байдужі, мокнем й мовчимо,

Не робим крок, щоб хоч себе змінити…

А дощ ще буде литись за вікном,

Щоб назавжди байдужість нашу змити.

Дощ зупинився… Може вже насправді

Святий Творець гріхи й образи змив?

І заживемо чесно ми й по правді,

І відвернем Вкраїну від війни.

Смереки плачуть

Смереки плачуть… Терпко пахнуть сльози

Й по стовбурі течуть річками вниз…

Їх так росло багато край дороги…

Лишилось дві… Людино, зупинись!

Той скрегіт пил, що у кору впивався,

Гримів в вухах, глушив пташиний спів.

Із лісу – голий берег лиш зостався,

А тут колись з сім’єю ти сидів.

Збирав грибочки, смакував малину,

Ловив мелодію, як ліс старий шумів…

Синочок твій тривоживсь щохвилини:

«Татусю, тут нема страшних вовків?»

…Нема вовків, страшніших за людину –

Жорстоку, жадібну, що тут рубає все…

Задумаймось всі разом на хвилину:

Невже онукам пустку принесем?

Береза

Раптовий сніг звалив березу білу,

Вона зі скрипом різко впала долі…

І рвана рана так її боліла…

Зелене листя – ніби краплі крові.

Загородила всю дорогу людям,

Розбила ненароком два віконця.

Всі дивувались: як без неї будем?

Вона нас захищала всіх від сонця.

Березі боляче – лишився лиш пеньочок,

І людям жаль – була така велика…

Вона росла б іще не один рочок…
Та сніг… Так сталось… На дорозі листя…

Власний вибір

Уважний до всього сущого, толерантний Степан Матіїшин після закінчення Долинського природничо-математичного ліцею вступив на лікувальну справу Ужгородського національного медичного університету, де навчається вже третій рік. З перших слів діалогу з ним розумієш, що перед тобою цікава особистість, яка прагне вивчити не лише фізичні проблеми, а й духовні. Можливо, розповіді співрозмовників і стали поштовхом для написання захопливих новел про життя, які дуже легко читаються. Безперечно, залишається осад на серці від того, що всі герої його історій мали складні долі і дивились в очі смерті. Віриться, що, коли Степан буде вже спеціалістом, він не допускатиме смертей, бо, проникнувши в душі людей, розумітиме їх, а будучи совісним, не зможе завдати їм болю.

Запрошуємо до читання творів молодого новеліста.

Вибір

Катерина живе у великому просторому будинку зі своїми батьками. Їй 10 років. Ходить до школи. Переїхали в будинок недавно. Його продавали за низькою ціною, тому батьки нашої героїні купили його. Звісно, проблем у житлі було немало: поганий водопровід; стіни, проїджені термітами; двір, зарослий чагарниками. Проте, вони впорядкували його, облаштували прекрасне сімейне гніздо: простора кухня із сірими стінами, що ніби робили її ще більшою; вітальня, в якій могло вміститися більше 15 людей; кімната для гостей, облаштована в стилі: білий верх, чорний низ. Далі спальня батьків, де є велике ліжко. Сюди прибігає Катруся, якщо боїться, щоб спати з мамою і татом. Кімната нашої четвертокласниці з прекрасними зоряними стінами і стелею, які вночі світяться. Є тут ванна і туалет.

Катерина завжди встає о 7:30, миється, одягається, снідає і біжить до шкільного автобуса, зупинка якого прямісінько біля будинку. Так щоранку. Але не сьогодні. Сьогодні особливий день – День народження. Тому до школи її відвезе тато, на сніданок вона з’їсть пудинг, який приготувала мама. Тільки вона знає секрет його приготування. Катерині вже 11. І ось вона в школі. Як прийнято, батько віддав гостинці класному керівникові і поспішив на роботу. Після 3 уроку всі діти піснею привітали Катрусю з Днем народження і ласували горіховий торт та інші солодощі. Після уроків іменинниця здивувалася: тато мав її забрати, але його не було. «Ну нічого, він, напевно, вже вдома і просто забув», – подумала Катруся. Приїхавши шкільним автобусом додому, вона здивувалася: з їхнього будинку виходив чоловік, який на вигляд мав близько тридцяти років. Вона привіталась, як вчили батьки. Незнайомець посміхнувся і пішов. Коли вона відчинила двері, то побачила жахливу картину: тато лежав на сходах, які вели на другий поверх. На шиї запеклась кров, її багато: і на сходах, і на поручнях. Спочатку Катруся не зрозуміла, що сталося. Підбігла до батька, почала рятувати його. Взяла за плече, просила щось їй відповісти, але відповіді так і не дочекалася. Далі вона пройшла до кухні, де лежала мама скривавлена. Поруч був торт. Вона вибігла на вулицю і покликала на допомогу. Перехожі відразу підійшли до неї: біла сукня, в синій горошок, стала майже повністю червоною. Закривавлені руки і жахливий дитячий плач – ось що побачили люди.

     Минуло 11 років з того дня. Катруся пережила цю сімейну трагедію. До 18 років вона виховувалась у дитячому будинку. Потім вступила до престижного ВНЗ на філологічний факультет. Здавалося, життя налагоджується. Того чоловіка, що виходив з будинку і вчинив цей жахливий злочин, так і не знайшли. Катруся небагато має друзів, зате вірних. У неї є люблячий хлопець. Він запропонував їй познайомитися із своїми батьками. Спочатку вони зустрілися з його мамою – прекрасною жінкою і хорошою матір’ю. Дівчина та мати порозумілися. Андрій (так звати хлопця) умовив Катрусю поїхати додому до батьків і там трохи відсвяткувати у сімейному колі її День народження. Яке ж було її здивування, коли побачила величезний торт з двома також немалими свічками у вигляді числа 22. Та найбільше її здивував не торт, а людина, яка його несла. Це був батько Андрія. Його погляд, його усмішка. Це обличчя. Так, це був той чоловік, що виходив з їхнього будинку 11 років тому. Помилки бути не могло. Батько Андрія її не впізнав. Увесь вечір всі мило спілкувалися. Катерина приховувала ненависть за маскою ввічливості як могла, і дійсно, ніхто нічого не помітив. Під вечір вона попросила відвезти її додому. Хлопець вже випив, його батько запропонував свої послуги. Ніхто не заперечував. Вони під’їхали до будинку і Катруся попросила допомогти їй відчинити двері, адже відчиняти їх було важко. Коли батько відчинив, то відчув, що щось важке його вдарило по голові, і він знепритомнів. Отямившись, він упізнав кухню, де колись вчинив жахливе вбивство. Катруся дивилася йому в очі. Чоловік все зрозумів. Засміявся і сказав: «Хто би міг подумати, що через стільки років покарання мене не мине». Вона не могла зрозуміти, чому він так вчинив. Він дивився на неї очима, в яких була лише пустка, байдужість, ніби до того, що відбувається, йому байдуже. Вона хотіла його вбити. Але тут хтось прошепотів: «Не ставай такою, як він. Ти маєш жити як хороша людина, а не як вбивця. Пам’ятай: поки ти живеш, ми з тобою». Катруся викликала поліцію, залишила записку і пішла. Знайшов її Андрій на могилі батьків. Дівчина спала. В дитинстві вона завжди спала біля них, коли їй було моторошно й страшно.

Життя – невичерпна безцінність

Серед учасників літературної студії «Слово» виділяється уважна, товариська, відповідальна, тендітна дівчинка – Вероніка Сопіра. На сьогодні, вона закінчила 10 клас Вигодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. Незважаючи на такий юний вік, Вероніка сприймає світ по-дорослому і дивиться у майбутнє розумом і серцем водночас. У цьому ми маємо змогу переконатися, читаючи її вірші про цінність життя.

***

Кохання – реальність чи мрія?

Рветься із серця надія,

Що не дарма збудовані мости,

бо не діє банальне – прости!

Те, що побачили очі

При темній-темній ночі,

Не просто вирвати з душі.

Про тебе складаю вірші.

Хотіла б забути, та, на жаль,

Від себе не втечеш у даль.

Гірка охопила печаль.

Хотілось, щоб заграв скрипаль.

Музикою заспокоїв слух.

Скрипкою зачарував дух.

Угамував палаючий вогонь

Та позбавив від безсонь.

***

Живи так,

Щоб мати видимий знак

Любові й душевного тепла,

Що рветься із нутра.

В серці ноти,

Бажані доти,

Поки чути ритм

Важких і потрібних битв.

Не згаснуть в мить,

Коли крук прилетить.

І розум чистий

Не стане тінистий

Від болю в тілі німім,

Налитому сумних пантомім.

А душа щира

Сповнена миру

Не вдарить ззаду,

Сповістивши про зраду.

Усмішка ж ясна,

Мов перли, прекрасна.

Нехай з уст не зійде,

Коли сонце за обрій зайде.

***

Життя – невичерпна безцінність.

Безцінність – добра пам'ять.

Пам'ять – частина твоєї суті.

Суть існування – щастя.

Щастя – взаємне кохання.

Кохання – гаряче серце.

Серце – символ душі.

Душа – чистий лист.

Чистий лист – совість.

Совість – твій голос.

Голос – показник думок.

Думка – таємнича мрія.

Мрія – щоденна наполегливість.

Наполегливість – вияв розуму.

Розум – чиста віра.

Віра – це довгий спокій.

Спокій – унікальна радість.

Радість – розуміння цінностей.

Цінності – вища матерія.

Вища матерія – поза свідомістю.

Поза свідомістю – буття.

***

О ні! Цей світ мене міняє!

За приналежне собі сприймає.

Не вдається плисти проти течії.

Не помічаючи, зраджую я істини свої.

Юрба мене тягне за собою,

Не даючи стати вбік ногою.

Криком усі голосять щось одне,

Не чути в натовпі мене.

Я, як одна тополя серед тисячі беріз,

А могла б бути дубом, і без сліз.

Щоб вітер повіяв, а я міцно стояла.

Щоб блискавка мене била, а я не вмирала!

Реальність

Зараз усі стали дуже понтові

І забувають про діла милосердя й любові.

Не пам’ятають про високу мораль,

А шукають лиш «принців» та «краль».

Хочуть у небо без крил здійнятися,

Там оселитись і вже не вертатися.

Будують собі Вавилонську вежу

Та всьому треба знати межу.

***

Ковдра біла встелила світ,

Та пил бруду все ж видно.

Його не перекриє і весняний цвіт,

І це мені надто остогидло.

Скільки брехні, образ, печалі –

Не під силу порахувати нікому.

Ми намагаємось йти далі

І уникнути болючого уколу.

Нам здається – все мине,

Якщо ми будемо чекати.

Та я знаю тільки одне –

Треба самим життя будувати.