Життя – невичерпна безцінність

Серед учасників літературної студії «Слово» виділяється уважна, товариська, відповідальна, тендітна дівчинка – Вероніка Сопіра. На сьогодні, вона закінчила 10 клас Вигодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. Незважаючи на такий юний вік, Вероніка сприймає світ по-дорослому і дивиться у майбутнє розумом і серцем водночас. У цьому ми маємо змогу переконатися, читаючи її вірші про цінність життя.

***

Кохання – реальність чи мрія?

Рветься із серця надія,

Що не дарма збудовані мости,

бо не діє банальне – прости!

Те, що побачили очі

При темній-темній ночі,

Не просто вирвати з душі.

Про тебе складаю вірші.

Хотіла б забути, та, на жаль,

Від себе не втечеш у даль.

Гірка охопила печаль.

Хотілось, щоб заграв скрипаль.

Музикою заспокоїв слух.

Скрипкою зачарував дух.

Угамував палаючий вогонь

Та позбавив від безсонь.

***

Живи так,

Щоб мати видимий знак

Любові й душевного тепла,

Що рветься із нутра.

В серці ноти,

Бажані доти,

Поки чути ритм

Важких і потрібних битв.

Не згаснуть в мить,

Коли крук прилетить.

І розум чистий

Не стане тінистий

Від болю в тілі німім,

Налитому сумних пантомім.

А душа щира

Сповнена миру

Не вдарить ззаду,

Сповістивши про зраду.

Усмішка ж ясна,

Мов перли, прекрасна.

Нехай з уст не зійде,

Коли сонце за обрій зайде.

***

Життя – невичерпна безцінність.

Безцінність – добра пам'ять.

Пам'ять – частина твоєї суті.

Суть існування – щастя.

Щастя – взаємне кохання.

Кохання – гаряче серце.

Серце – символ душі.

Душа – чистий лист.

Чистий лист – совість.

Совість – твій голос.

Голос – показник думок.

Думка – таємнича мрія.

Мрія – щоденна наполегливість.

Наполегливість – вияв розуму.

Розум – чиста віра.

Віра – це довгий спокій.

Спокій – унікальна радість.

Радість – розуміння цінностей.

Цінності – вища матерія.

Вища матерія – поза свідомістю.

Поза свідомістю – буття.

***

О ні! Цей світ мене міняє!

За приналежне собі сприймає.

Не вдається плисти проти течії.

Не помічаючи, зраджую я істини свої.

Юрба мене тягне за собою,

Не даючи стати вбік ногою.

Криком усі голосять щось одне,

Не чути в натовпі мене.

Я, як одна тополя серед тисячі беріз,

А могла б бути дубом, і без сліз.

Щоб вітер повіяв, а я міцно стояла.

Щоб блискавка мене била, а я не вмирала!

Реальність

Зараз усі стали дуже понтові

І забувають про діла милосердя й любові.

Не пам’ятають про високу мораль,

А шукають лиш «принців» та «краль».

Хочуть у небо без крил здійнятися,

Там оселитись і вже не вертатися.

Будують собі Вавилонську вежу

Та всьому треба знати межу.

***

Ковдра біла встелила світ,

Та пил бруду все ж видно.

Його не перекриє і весняний цвіт,

І це мені надто остогидло.

Скільки брехні, образ, печалі –

Не під силу порахувати нікому.

Ми намагаємось йти далі

І уникнути болючого уколу.

Нам здається – все мине,

Якщо ми будемо чекати.

Та я знаю тільки одне –

Треба самим життя будувати.