Сьогодні знайомимо із новою учасницею літературної студії «Слово» Лідією Василенко, яка народилася у принадному селі Підбережжі. Здобула вищу освіту у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, та базову вищу в Калуському училищі культури, вже працюючи у бібліотеці для дітей міста Болехова. Із 2010 року працює завідувачкою бібліотеки рідного села.
Перші вірші були написані ще в студентські роки. Її поетичні рядки друкувалися у газеті «Ратуша» (Болехівської м/р.). У 2008 році видала збірку віршів «Немає віку у любові, та є любов споконвіків!».
Захоплюється витинанкою, бісероплетінням, модульним орігамі, квіллінгом, вишивкою та низинкою.
Свої поезії пані Лідія творить словами-дотиками душі до серця. Її вірші народжені світанками, які лягають на тихі пагорби, де вітер нашіптує реальні історії до серця, що вміє слухати тишу. У кожному рядку – глибокі роздуми, які проростають ніжними весняними квітами, сила духу і світло, яке іде від самого сонця.
В її словах-струнах бринять спогади, зіткані із надій, натхненних любов’ю до рідної землі. І в цьому трепетному звучанні – цілий світ, щирий та справжній. Бо вона бачить Великдень, який починається в душі.
Запрошуємо відчути її поезію – прочитати і прожити.
***
Великдень починається з хреста,
А не з фіранок чи вікон чистеньких,
Він на Голгофі, де була мета
Спасти нас всіх - і зрілих, і маленьких.
Великдень - це не паска й ковбаса,
Це мир в душі, в громаді, у країні,
Великдень - це любов. Й хоч істина проста ,
Так важко це збагнути на руїнах.
Великдень починається в душі,
В молитві й пості, в Сповіді й Причасті,
І лиш коли збагнемо це усі
Великдень починатиметься в щасті.
***
Хто стара? Скажіть мені.
Не стара , а давна
І розумна як ніколи
Бо з досвідом славним.
Вмію я уже любити,
Вмію вже дружити,
Знаю де треба мовчати,
А де говорити.
Знаю де мої кордони
І пошлю, як треба,
Знаю всі людські закони,
І усі потреби.
Ти ще рота не відкрив +
Знаю вже, що скажеш,
Слухаю твій наратив -
То пореш, то в'яжеш.
На вухах уже лапша
Давно не тримається,
Не цікаво бла-бла-бла,
Справи лиш сприймаються.
Я обожнюю свій вік,
Бо усе вже можна
В ресторан чи на пікнік
Вільна я й заможна.
Тож «стара» ви не кажіть,
Я із цим не згодна,
Куди йшли - туди і йдіть,
Зі мною - не можна.
***
Якщо у жінки ти забереш крила,
Не сподівайся, друже, на ягня,
Вона не стане ніжна, мила,
Цей жест додасть лише вогня.
Вона мітлу швиденько опанує
Наведе марафет й на ній
У світ без тебе з шиком помандрує
Й забуде навіть голос твій.
Тому собі дозволю нині
Порадити чоловікам:
Не обрізайте крил дружині,
Якщо не хочете цих драм.
***
Стояла я і слухала весну,
Вона мені на вушко шепотіла:
« Усе скінчиться, коли я прийду,
Ще потерпіти мусиш, моя мила.»
А я зітхала й слухала пташки,
Які на яблуні співали безтурботно,
Коли ж коли зупиниться той кат,
І піде в небуття безповоротно.
Коли сирени змовкнуть назавжди,
І не здригатимуться в сні маленькі діти,
Коли повернуться до матерів сини,
І зацвітуть в окопах милі квіти.
Скажи, весно, коли прийде той час,
Коли нам перемогу святкувати,
Коли московія відчепіться від нас,
І буде на болотах доживати?
Я ще питала, та чомусь весна,
Заплакавши сльозами-ручаями,
Тихенько у вишневий сад пішла...
Натомість захурделило снігами.
***
Моя Вкраїно величава,
Стоїш сьогодні у руїнах,
Та лине в небо горде «Слава»
Й стає народ твій на коліна
Лише тоді, як твого сина
Везуть із бою на щитах.
Сльозами вмита домовина
І смуток в'ється, наче птах.
Щоранку голови схиляють
В молитві і пошані люди,
Героїв поіменно знають,
Їх подвиг в поколіннях буде
Орієнтир, маяк у морі,
Вони боролися за волю
І здобули нам кращу долю.
Моя Вкраїно, не журися,
Лише до Господа молися,
Він в лютім бою допоможе
І ти, Україно, переможеш
Оту орду, що йде зі Сходу,
Ти сильна, горда, ти все зможеш,
Бо в тобі дух твого народу.
***
Крила ночі в’ються наді мною.
Треті півні на раменах ранку.
Зустрічаюсь кожен день з тобою,
П’ю надію з місячного збанку.
Вже замовкли струни солов’я,
Увірвалася у серце тиша.
Не твоя я досі. Нічия…
Хоч кохання вітер десь колише.
***
Перейду по мостах,
Серце зранене полікую.
Відродившись ув снах,
Я тебе розцілую.
І собі на біду
Щастя знов відшукаю,
Сили в снах відновлю,
Заблукавши у раї.
По мостах перейду,
Нагадаю про себе.
І собі на біду
Пригорнуся до тебе.
***
Я серце віддала тобі, -
І спокою, і сну позбулась.
Мрії залишила собі,
Бо руки ніжні не забулись.
А ще цілунки, чи меди:
Я до останку не збагнула.
Ти в казку ще раз заведи:
Своє я щастя там забула.
Немає коментарів:
Дописати коментар