Барвисті спогади про осінь

Життя природи починається з ранньої весни, розквітає і повниться красою серед гарячого літа, дарує нам щедрі плоди з рук багатої барвистої осені.

Ми закохуємось у прекрасне, бо кожна пора року милує наш зір, бентежить серце і не дозволяє нам залишатися байдужими. Краса окрилює душу, нашіптуючи їй слова, які лягають рядочками на аркуш паперу, утворивши вірш – переспів побаченої і відчутої містерії дива.

Осінь не лише багата на смаколики, вона ще різнобарвна золотава фея ніжності і захвату. Отож, споглядаючи її, мимоволі присвячуємо їй свої оди. А шибеник-вітер підхоплює їх і, наче розмальоване осінню листя, розносить по цілому світу, щоб подарувати серцям, які ще не закохані в осінь.

Запрошуємо до читання віршів учасників осіннього марафону.

Людмила ПЕРЕВІЗНИК
               *   *   *
Написаним стало несказане все.
Осінь зливи рясні й дні холодні несе –
Розмиті дощами, розхристані вітром,
Лише сірий колір зоставсь на палітрі.
Додай, мила осене, фарб різних, звуків,
Зігрій теплим променем душі і руки,
Сплітай візерунками бабине літо.
Всміхнись! Зупинись! Припини сльози лити.
І ми порадіємо разом з тобою –
Яскравою, щедрою і золотою.

               *   *   *
І знов всі дороги й стежки ведуть прямо в осінь.
І ждуть парасолі в кутку свого виходу в світ,
А ми з павутиння доріг вибираємось досі,
І падають яблука вслід з обважнілих віт.
Наповнимо кошик цим червонобоким щастям,
Відкусимо – й літо із губ потече соковитим струмком.
Його не вернути тепер, та й ніколи не вдасться,
Згадаєм хіба, як укриє зима молоком
Дороги і пагорби, мрії, думки, сподівання
І ріки молочні, й кисільні усі береги.
І зиму, як осінь, приймемо без смутку й вагання, –
Рахунки оплачено. Сплачено долі борги.

Мар’яна ВАГІЛЬ
Осінь… пожовклого терпіння
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювалось з повагою вічне терпіння.
Залишившись наодинці… надія «невеличка»
Осінь… опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь… Серця німіють, мов паралізовані,
Страх… не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця  жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів’яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутися людям зустрічним?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне – нами керує Вища Сила.

Таня БРІЦЬКА
Осінній танець
Завіяв вітер ніжно-ніжно,
І листя закрутилося у танці:
Дубове,
Кленове,
І, ніби у парі,
Кружляє нестримно
В осінньому вальсі.
Десь там червоне,
А тут тільки жовте,
Переплелися, як  пісні слова.
Звуки ворони,
Що каркне й замовкне,
Перебивають усі ці дива.
Вальдтейфель, Штраус,
Чайковський, Шопен
Тихо звучали у шурхоті листя…
Мелодії  Осені, щастя, краси
В танці прекрасному
переплелися…

Осінь
Осінні яблуні,такі самотні.
Поскидали свої листочки,
Розсипаючи по травичці,
Що від холоду змерзла зовсім, 
По болоті і по водичці,
Що дзюркоче в холодну осінь…
Берегами, біля ріки
Чути, як журавлі курличуть
Не роки так, а вже віки,
Вони чують холод і кличуть.
Зашуміли сильні вітри,
І осінь кличе зиму до себе.
Вона близько вже, за дверми,
Одягає шубу на небо…

Чарівниця-осінь
Осінь розкидала своє листя
І затьмарила дні – дощами,
І за гори далекі, імлисті,
Захід сонця не видно ночами.
Мою душу листопад чарує.
Заворожує, манить фарбами,
Тиха осінь повсюди вирує,
Розсипаючи чари листками.

Назарія ВЕСНЯНКО
               *   *   *
Душа моя у осінь закохалася,
Захоплено їй дивиться у очі.
Вона ж на голос вітру відізвалася,        
Який танцює з нею до півночі.

Біжу собі стежиною багряною,
Стрункі дерева трохи оголилися
Тепер я буду осені слухняною,
Щоб люті павуки не розізлилися.

Спішу присісти тихо десь в садочку,
Осіннім милуватись краєвидом.
Душа сховалась в райському куточку,
Який чарує неповторним видом.

І вже не хочеться спішити жити,
А щедро цим насолодитись днем.
На росах й павутинках ворожити,
Тримати ніжне щастя хризантем.

Люба ТИМЧІЙ
Юна осінь
Запросило літо осінь в гості,
Килими зелені постелило.
Тільки ця красуня модна – осінь
В гості трохи – трохи запізнилась.

Бо вдягалась у багряні шати,
Малювала губи, як в калини,
Встигнула намисто нанизати
Із рясної спілої шипшини.

Зичила серпанок у світанків,
Чоботи – із кленових листочків.
Золотом розшила вишиванку –  
Вся в жоржинах вквітчана сорочка.

Ну, а плахта – як осіннє чудо!
В коси айстри й чорнобривці заплітала…
«В літа – найгарніша гостя буду!» –
Мріяла, коли так прибиралась.

Та поки вона отак вдягалась –
Літо в вирій знову полетіло.
Юна осінь в нас тепер зосталась,
Щоб її краса усіх нас гріла.

Пізня осінь
Осінь грала на струнах дощів,
Сумом так огортаючи душу.
Заставляла вдягати плащі
Й чобітьми розгрібати калюжі.

А в думках – тільки ласка й тепло,
В ще не скинутім жовтім уборі.
Літо бабине сонцем цвіло
В хризантемовім буйному морі.

Осінь променем сонця легким
Обнімала, як матінка, гріла.
І сльоза, на засохлім листку
Вже осінню журбу тихо змила.

Ще не в’януть квітки хризантем,
Ще шипшину птахи не склювали.
Не сховались за сірим дощем,
Вкриті в сивий туман, перевали.

До закінчення осені час
Наближається. День вже короткий.
Плаче осінь дощем повсякчас,
Бо не хоче стрічати порошу.

Ще хоч трохи віддам вам тепла,
Ще засяю я сонцем осіннім…
Кольоровий жупан роздягла
Й плащ вдягнула, колючий, як іній.

«Залишися!» – я осінь прошу –
Листя ще з всіх дерев не опало,
Й твої струни, ясні від дощу
Ще морози в футляр не сховали.

Оксана СПОДАР
               *   *   *
Вже це місто промокло до нитки…
                                                     І я разом з ним.
Ми закохані в Осінь. –
                             Вона ж нас про це не просила…
Про байдужість її
                             розкажу  лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
                             я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
                             устами зеленими…
Усміхався до мене
                             мій Лицар із княжим ім’ям…
Мов барвисті метелики,
                             рими літали над кленами,
І літала душа
                      легкокрилим дзвінким солов’ям…

А сьогодні дощі
                       в кожній краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
                       спогади жовті зривають.
Осінь замість натхнення
                       принесла безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
                       їй заплакану пісню співають.
І нічого хорошого
                       наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
                       такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
                       мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
                                            Княже ім’я.

               *   *   *
Печаль осіння тихо бродить садом,
і спогади пожовклі шурхотять,
милується вечірнім зорепадом –
то мрії згаслі їй до ніг летять…
Печаль осіння виходу не бачить –
куди не глянеш – кривда і обман.
Дощі, як люди – так невтішно плачуть!..
А поміж ними час, немов туман –
такий густий
                        і вогкий,
                                       і холодний…
Здається, став на місці і не йде…
І вітер-бомж обірваний, голодний
ніяк собі притулку не знайде…
Печаль осіння в вікна заглядає –
в очах у неї стільки доброти!..
В долонях теплих наші сни гойдає
і просить Бога
                      нам допомогти.

Сім’я – скарбниця щастя

Сім’я – це колиска роду людського, та власне, вона бере свій початок від найдосконалішого творіння Господнього – жінки. Жінки-матері, яка є співтворителькою людини. Вагоме місце у народженні дитини посідає і батько, який покликаний бути добрим учителем і захисником для своєї родини. В сім’ї, де основною поживою є любов, діти виростають душевно здоровими і мудрими. Лиш на них може спиратися ціле суспільство, вони є надійними провідниками до кращої долі в державі. Родина, сім’я і Україна – це скарбниця свідомого українця. А любляче серце, натхненне словом, не може не виливати на папір поетичні оди.

До Дня сім’ї студійці порадували своїми новими творіннями.

Мар’яна Вагіль

         ***

Вклоняюсь, мамо, низько до землі

Вклонюсь, мамо, низько до землі,

За те, що поруч завжди ви зі мною.

Які ж ви милі, любі, дорогі!

Ви залишайтеся завжди такою.

Мені життя подарували ви,

А як за це віддячити не знаю,

Для вас, рідненька матінко моя,

Здоров’я, щастя в Бога я благаю.

Ви лік, що гоїть рани всі за мить,

Ви добра фея, що час може зупинить.

За денне світло, мамо, ви ясніша,

Для мене ви найкраща, наймиліша.

Не знаю, мамо, як вас описати

Найкращі в світі вам слова сказати…

Люблю й вклоняюсь, мамо, до землі,

Із вами я у щастя на крилі.

Найсвятіша материнська любов

Найсвятіша материнська любов –

Піклування, що дається від серця.

Коли покличеш знову й знов –

На крилах прилетить і озветься.

Наймиліша материнська любов.

Ніжна ласка, як сонця проміння.

Голос – музика, погляд – немов

Тихе море, повне терпіння.

Якщо б не мама, не було би нас.

Це найцінніший скарб усюди й повсякчас.

Найрідніша у світі людина

Для дитини – мама, для мами – дитина!

Татові

Хтось бачить строгість і похмурі очі.

А я у вас тату, бачу лише доброту.

В невтомній праці ви і в дні, і в ночі

Через далеч доріг, пекуче сонце й сльоту.

Вже видніються зморшки, волосся сивіє

Та тільки світла ваша душа не старіє.

Тату! Ви еталон мужності, опора і сила.

Ваша усмішка завжди щира, чиста і мила.

Дякую, що ви поряд і ще б багато літ.

Дай Бог вам здоров’я, щоб ви не знали бід.

Вероніка Сопіра

Моя мила, дорога мамо

Моя мила, дорога мамо.

Найцінніша в житті обрамо.

Моя найпрекрасніша зоре,

Твоє милосердя таке неозоре.

Моя перлино в чарівній блакиті

Прозорих вод, що на Криті.

Я так безмежно тебе люблю,

Щастя для тебе у Бога молю.

Для мене ти – рідне сонце,

Що стелить тепле волоконце

Під мої стопи на дорозі,

Коли я ледь іду в знемозі.

Для мене ти не безцінний скарб,

Чи неймовірна гама фарб,

Ти – моя невичерпна надія,

Сонячна, найкраща в світі мрія…

Зоряна Кецмур

Побажання матусі

Матусю, хай в душі твоїй

Завжди цвіте весна,

І ніжні почуття палають в серці все життя.

Нехай щаслива буде кожна мить

Життя хай радістю дзвенить!

Здоров’я. Довгий вік.

Любов. Дитячий сміх.

В житті хай буде море втіх!

Таня Бріцька

Мама

Я найкращу матусю маю.

Щира подруга, порадник на путі.

Я дякую тобі за все, що маю.

Ти моя опора у житті.

Хай серце ніколи не болить.

І за провини всі мене прости.

Мені і дня без тебе не прожить.

Найдорожча для мене - ти.

До тата

Я пам’ятаю, як лягали спати,

Така ще зовсім – дуже маленька.

Горнулась на плече – до Вас, тату.

І чула стукіт Вашого серденька.

А як на перший дзвоник,

Ви зранку будили нас.

Вели за руку з квітами до школи,

Не забуду ніколи той час.

Я дякую Вам, татусю, щиро…

Я вже доросла, але для Вас – дитя.

Нехай Вам Бог подарує силу,

Щастя, здоров’я на все життя.

Сестрички

Дві пташечки – лебідоньки красиві.

Мої сестрички дві блакитноокі.

Такі добрі, ніжні й щасливі.

А як без вас буває одиноко…

Хай ваші дороги квітами стеляться.

І у житті будуть легкими кроки.

Ваше щастя і моя любов до вас

Живуть в моєму серці так глибоко.

Мар’яна Григорська

***

Родина – сім'я – Україна –

Квітуча,велична,свята.

Для мене ти рідна хатина,

До тебе лечу крізь літа.

Далека квітуча калина

І пишнії води Дніпра –

Моя веселкова країна

купаэться в теплих вітрах.

Так хочу тебе обійняти,

Народе мій вічно святий,

Так хочу тобі я сказати:

«Тримайся,родино, й цвіти!»

Людмила Перевізник

        * * *

Нас любите такими, як ми є,

і почуття оте ніколи не згасає,

Хоч дні за обрій журавлями відлітають,

та не старіє серденько, жиє.

Ваша любов всевишня крізь літа

Від поділу не меншає, – зростає,

Уже й онуки Ваші підростають,

Свята Ваша, матусю, доброта.

І скільки вже води спливло у даль,

А мама знов на березі ріки…

То не ріка – життя її роки,

Було в них все: і радість, і печаль.

Були надії, і були тривоги

за кожен порух наш, за кожен крок…

Ми вдячні, мамо, за життя урок

і просимо для Вас здоров`я в Бога.

День щастя

…Береш на руки. Спостерігаєш за кожним рухом маленької ручки, ніжки, губки... Диво є, хто ще сумнівається. Треба поспішати розпізнавати світ. Усього так багато різнобарвного і цікавого. Тепер вас двоє. Мама і дитя. Йдеш і слухаєш щебет своєї маленької пташки. Життя наповнене змістом і обсипане квітами надій нашого завтра.

Ліля Пінчук

Колискова

Спи дитинко, спи маленька,

Очка закривай.

Буду тебе колихати,

А ти засинай.

Хай тобі насниться

Цілюща криниця,

До якої роєм

Птиці прилітають.

Птиці – голосниці

Чудесні жар-птиці

Тебе звеселяють,

Пісеньки співають.

А золоті коні

з неба прилетять

Сядуть на долоні

Й знову полетять.

Мар’яна Григорська

Донесла

Спить в колисочці дитина,

Пташка золота,

Крапля моя чиста – чиста,

А в душі проста.

Ти, як ангел в людськім тілі,

Молишся за нас.

Дякую, тобі серденько,

Що ти є у нас.

Ручка твоя мов пелюстка

Троянда – княгині,

Навіть сонце поклонившись –

Всміхнеться дитині.

Я до неба доторкнулась,

І взяла частинку

Тебе, пташко кохана,

Донечко, дитинко.

Душа моя

Маленька долонька у моїй руці,

Цікавістю світяться очі невинні.

У мене від щастя – сльоза по щоці,

Життя я віддам цій дитині єдиній.

І перше це «мама», що линуло з губ,

Які ще ніколи гріха не казали.

Торкнусь до малесеньких твоїх рук

Бодай вони зла тай ніде не стрічали.

Тебе заколишу на своїх руках,

Немов у колисці тебе загойдаю –

І хай у тендітних, святих твоїх снах,

З тобою я, доню, до неба злітаю.

Мар’яна Вагіль

Колискова

Спи, серденько, засинай.

Очка закривай, бо ніч така коротка.

Спи, пташко, ангел поруч з тобою

Виростай здорова з Божою мольбою.

Спи, росинко, всюди вже тихенько,

Нічка все вкрила, ранок так близенько.

Спи, краплинко, хай насняться сни веселкові,

Бо завтра чекають тебе досягнення нові.

Спи, зіронько, не тривожся, мама біля тебе.

Хай буде завжди ніжне і привітне ясне небо

Спи, лебідко, хай всі тендітні твої мрії збуваються,

Бог дав життя воно лише розпочинається.

Спи, світлиночко, тобі місяць й зіроньки сіяють

Вітер гіллям ледь – ледь стиха колихає,

Спи до раночку, хай нічого не тривожить

Дякую тобі і допоможи нам Боже.

Квіти – діти

Сонце нестримне, тепле, миле, гаряче

Кожної миті серденько радіє і плаче

Як і прекрасні оточують нас «квіти»,

Та це ж наші любі найрідніші діти.

Сонця проміння високо та низько.

Іноді десь далеко, душею разом, все ж близько.

Квіточки – діти їх треба ростити:

Доглядати, опікуватись, леліяти, любити.

Усі дітки наші – чужих дітей не буває і бути не повинно

Найсвітліші серденька, оченятка діток безвинні

Дай волю теплу, щоб повірили в себе.

Вони не спроста подаровані небом.

Коли з’явилася на світ дитина моя

Коли з’явилася на світ донечка моя

Неначе дива – ворота ураз відчинились.

Зійшла із неба благодать, ясна нова зоря

Світлими промінцями сонця спустилась.

Коли з’явилася моя маленька доня

Найбільше щастя на моїм путі.

Маленький ангел в мене на долонях, –

Тендітні рученята сповнені мрії золоті.

Коли на світ з’явилась тендітна кровинка,

Я ще тоді не знала що боятимусь щохвилини –

Щоб завжди була поруч ця перлинка.

Не має ж ріднішої для матері і дитини.

Коли з’явилася донечка моя

Це щастя материнства просто невимовне.

Від першого погляду й голосу не уявляю себе без неї я,

Дитяточко – це сенс життя, а все інше умовне…

Мій рідний край, струна душі моєї

   Напевно, немає поета, та й зрештою й читача, який би не приділив особливу увагу краю, де народився і де пройшли найпрекрасніші в житті роки дитинства. Адже неможливо не закохатися у сині волошки, у шум дібров і в шепіт яворів… Ніде так як у рідному краю не світить сонце і не пахнуть квіти. Бо рідний край, як цілющі ліки, де можна зловити руками вітру подих ніжний.
   І де б не закинула доля, у кожному серці залишиться навіки любов дорідного краю, якому адресовані всі ці вірші.

Олег Галів
Мій рідний край
Я закохався у сині волошки
У шум дібров, у шепіт яворів
Руками неньки вишиту сорочку
І в веселкову пісню кольорів.
Мій рідний край, струна душі моєї,
Моя любов на все стрімке життя,
Мене магнітом притяга до неї,
Любові цій немає вороття.

Це все твоє, бо зветься “просто краєм рідним”
Де ще ясніше сонечко сіяє?
Де ще є кращий в світі падолист?
Кого усюди Бог благословляє?
Й кому дарує зорі із намист?

Кому у даль простелиться дорога?
Дорога із дитинства в майбуття
Кому потрібна світла допомога?
Яка леліє квіткою життя.

Край
Руками щастя неба осягнеш
Устами світ весь зміряєш первинний,
Бо це твій край й немає тута меж,
Стріча тебе єство річок первинних
І вірні друзі й спогади й любов.
Любов до світла що ллється вперто,
Тому до рідного вертайся знов і знов,
Щоб кожен раз для тебе був як вперше.

Карпатський край зігрів мене усім
Карпатський край зігрів мене усім.
Тут сонця світло і гірська природа,
Моя тут школа і батьківський дім,
Де зустріча і щастя і негода.

Де у сіянні ранкової зірки
Кришталь небес – життя людського кредо,
Поет – промінчик пише нові збірки
І людям навкруги дарує радо.

Люблю я пісню солов’їну
Люблю я пісню солов’їну
Прошу у Бога хай живе.
Ця пісня символ України,
Що звеселя мене й тебе.
Дарує голос нам дзеркальний,
Щоби радів Карпатський Край
Щоранку всім співа вітальну
І будить навкруги розмай.

Мій рідний край
Мій рідний край – це зболені Карпати
Гірські потоки, колоритний сад
Свята домівка, чарівниця мати
І небо що дала присутність вад.

Затока сонця, зір ясних долоня,
Ритмічні хвилі клопітких вітрів
Нічка, що сповила назву сонця,
Й багатство толерантності рішить.

Івано – Франківщина
У відблисках ранкової зорі,
Мов на долоні Пресвятого Бога
Краплина розмаїтньої землі
У світ широкий стомлена дорога.
Край що сія пташиними піснями
Річок добірних грає промінцем
Дарує щастя, вабить світла снами
І гріє серце спогадів лицем.

Рідний край
Як віддалюсь від тебе на краплинку
То болем враз викрикує душа
І серце сум меткий не полиша,
Бо прагне все до твого спочинку.
До зір ясних мов щастя почуття,
Краси коханого і мрійного портрету,
Птахів зіркого і гірського лету
І сонця променистого життя.

Мар’яна Вагіль
Карпати
Повітря чисте, свіже і духмяне –
в Карпатах – у легенді віковій.
Дихнуть на повні груди і настане:
блаженство, рай солодких мрій.

Зачароване кожне дерево, кущ і травинка.
Замріяна квітка – її пелюстинка.
Соловей ранішню пісню співає,
він теж зачарований й ліс величає.

Зозуля – кує, орел високо літає –
Про історію й велич лісу він все знає.
Ліс зазнав багато бід і щастя – миті.
Вони були: солодкі й солоні;соковиті.

Кожна гілочка по – своєму тріпоче,
Вона, як усі радіти й жити хоче.
Така краса і очі нею любуються,
Конвалія і дуб собі милуються.

“Поглянь на мене, який я могучий” -
говорить великий воїн кручі.
“А яка я ніжна, мила, тендітна” -
говорить конвалія – весела й привітна.

Краса лісу очі завжди зачарує,
Серце не лише побачить, а й відчує.
Цю музу, що душу оживляє.
“Тільки повз мене не йди” - ліс одне благає.

Мій рідний краю…
Мій рідний краю, “не випита” сонцем роса,
Лише тобою живу, тебе однісінького маю.
Неймовірно вилита “золотом” омріяна краса,
Моє тут життя, ти мій цінний земний раю…

Мій рідний краю: найдорожчі мої Карпати,
Найзаповітніші мрії та найпотаємніші сни.
Не знаю чи зумію те ж щастя подарувати, –
Що лелеки приносять на крилах щовесни.

Мій рідний краю, сплетіння кольорів і грації,
Не знаю, як без тебе жити, не хочу на чужину.
Звикли люди здавна вставати з сонцем до праці,
З щастям ділити любов та мати молитву одну.

Мій рідний краю, для мене, неначе цілющі ліки,
Немов дитя ловлю руками вітру подих ніжний.
Де б я не була, в моєму серці залишишся навіки,
Завжди для мене будеш мрійливий білосніжний.

Скелі Довбуша
Скільки на світі є щастя й радості миті?
Безліч замків й гір легендами оповиті.
Скільки на світі різноманітних чудес? –
Скелі Довбуша, що пнуться до небес.

Неймовірна краса з прадавніх століть,
Милує недосяжністю своїх верховіть.
Доблесні воїни, стражі, хоробрі царі,
Люди помирають, скелі вічно “живі”.

У скелях могуча сила і міцність буяє,
Грація й велич, мов ще і ще процвітає.
Скелі – величний храм, дано від Бога,
Час для тиші роздумів – лісова дорога.

Загадати бажання – кажуть, збувається,
Все зло забуваєш, а добро пам’ятається.
Хтось матеріального багатства просить,
Не розуміючи їхнього призначення й досі.

Віталія Іськович
Долина
Де сонце щедро зігріва долини,
Де вежі нафтові вросли у небеса,
Там рідна серцю дорога Долина,
Мойого краю гордість і краса.
Моя маленька рідна Батьківщино,
Як рада я, що також тут живу.
Я завжди вірила, замріяна Долино,
У тебе мудру, горду й молоду.

Маріанна Опірська
Ніч у Карпатах
Карпатська ніч…
Заснули сині гори …
У небі місяць зорі колиха.
Блукає тиша по незвіданих просторах,
У задумі стоїть Чорногора.

Гірські струмки укрилися туманом.
Колише вітер трав високих стан,
Невпинно Черемош несеться долом
Й оповідає думу берегам.

Із полонин вчувається трембіта –
Отари женуть на ніч вівчарі.
Кичерями, царинами, стежками
Ступає ніч по росяній землі.

Десь ватра ще видніється здалека,
Припав додолу одален і матриган.
Укрились верхи фоями смереки,
Спить, оповитий хмарами курган.

Лиш тільки високо, в незвіданих недеях,
Де сонце зустрічають вівчарі,
Чарівні зорі в золотих киреях
Сіяють над Карпатами вночі.

Впусти у серце Бога…

   Весна – це пора пробудження. Людство йде із відкритим серцем до Сонця, щоб випромінюватися Любов’ю, з якої всі створені. Тому не випадково й Великдень, який є найвеличнішим святом християн, припадає саме на весняні дні. Воскресіння Господнє дає надію на вічність, на щось незвідано прекрасне. Воскресіння – це переміна мислення, це масштаб минулого і майбутнього, що в теперішньому стані є нічим іншим, як доторком Божого Серця до серця людини, з якого вже на папір виливається Слово. А це Слово є невід’ємним зв’язком людини із Богом.
   Пропонуємо ознайомитись із віршами учасників студії на Великодню тематику.

Мар’яна Вагіль
Молитва
Господи, молю не дай упасти у рів,
Де Лукавий свій величний трон посів.
Не дай, Боже, бути людям “на сміх”,
Де панує зло, де владарює гріх.

До приреченої спокуси не допусти –
До тієї, що звуть “земна насолода”.
Й ту гірку наївність, Боже, прости,
Що звучить тепер просто “Свобода”…

Не дозволь заплутатись у павутину,
Що перетворює людину на тварину.
Зупини, коли неправильна дорога,
Дай відчути обман, хай опанує тривога.

Я молю, Тебе, заспокой спустошення,
Що безжалісно у пащу Пекла кидає.
Дай ще шанс – останнє запрошення
Ображеному Добру, що десь поруч літає.

Впусти у серце Бога…

Любов – це спрага до чистої води,

Крапля просочується в найменшу щілину.

Любов – це покриті на піску сліди,

Снігова кулька перетворюється на лавину. 

Поклич у серце Бога,
Поклич Його до себе.
Коли прийде знемога,
Він буде поруч тебе.

Впусти у серце любов,
Сильнішу від кохання.
Хай вирує у жилах кров
Не муч себе зітханням.

Впусти до серця Бога,
Він завжди в допомозі.
Зрони слова молитви,
Добро і мир в дорозі.

В долині сліз…

“…на цій долині сліз усе минеться,

а нагорода буде в небі вічна.” 

(Біблія)

Чи ви колись стояли у відчаю на трибуні,
На вас дивились із проломною цікавістю?
А голос, наче розтинав себе у їх відлунні,
З насмішкою гіркоти в чаші тихої лукавості.

Чи ви колись були у “відчаю глибинному”,
Губились в терзанні поспіху без причини.
Шукали виходу в безвиході нестримному,
Струмені волі втікали променем без провини.

Чи ви колись губились в розкаянні невмілому,
Душа болітиме, бо кожен має перенести муки.
Крокуючи вперед по випробуванні неспілому,
Треба прийняти із вірою, до Бога – щиро руки.

Чи ви колись побували на земній долині сліз?
Сльози солоні терпкі, та після них – диво-квіти.
Не правда, що життя постійно рухається під укіс,
Бог не допустить провалля, бо ми Його любі діти.

Чи ви колись бігли по камінній тернистій дорозі,
Кожен крок ставав підніжкою чомусь неминучою.
Так легко загубитись чи навіть заснути в тривозі,
На нещодавній рані біль здається сіллю сипучою.

В кожного буває порожнеча й частина знемоги,
Кожен має свій хрест й стражданні різні-пекучі.
Та завжди нам даються під силу ноші й стоги,
З великою вірою стають легші і не такі болючі.

Мар’яна Бордун
Почорніло небо
Почорніло небо, заступило сонце
Затряслась земля від гріха отого,
Що на себе взяли лихі сини Юди
Ісуса розіп’яли, не боялись суду!
А Свята Діва плакала побожно,
Ноги цілувала, що стікали кров’ю
З рідного синочка, що висів на хресті
Слізьми обливала ноги ті пречесні
Та все витирала пресвятим волоссям
Та все ж так ридала за коханим сином…
Магдалина плаче і цілує ноги,
Та у душі своїй молиться все Богу,
А Ісус висить на хресті отому,
Що облили сльози вічної любові.
Розіп’яли Його лихі люди,
Що про Бога знають та чомусь не вірять
Ісуса зневажають, що є Божим Сином
На небо відправляють Спасителя й дитину!

А в голові дзвенить
А в голові дзвенить стукіт молотів
Забивають в руки Ісусові цвяхи,
А Він все терпить за гріхи народу,
Що потім поблагословить і піде в дорогу
Плачуть всі над ним, а лихі сміються
Плачуть і радіють навколо Ісуса…
Десь там в майбутті славить Його будуть
А зараз Його катують
Надівши вінок на голову, з колючих гілок,
А Він все терпить і молиться Богу,
Щоб їх навів на вірну дорогу,
У вухах передзвін, а у серці туга,
У молитві Бог, серце наче струна.

Олександра Телега
Одна сім’я
Душа колись попросить ще пощади,
Відмолювати буде кожний гріх
Для чого, Боже, мій і чого ради
Щоб знову впасти у новий, ще тяжчий гріх?

У миті щастя, радості хвилини,
Живемо ми лиш тим, що в нас вже є,
Коли ж зникає те, до чого ми так звикли
То дізнаємось, що воно нам дороге.

І сповідь мою я почну іще з початку,
З початку мого юного життя:
В дитинстві я була, мов янголятко,
І мріяла про світле майбуття.

Я добре знала: Бог – одна святиня,
Бо вчили так мене колись батьки,
Адже найближчою до Бога є дитина,
Бо ще не встигла вона злу відкрить душі.

Та не на довго, всі в цім світі грішні
І кожний з нас за гріх несе свій хрест,
Та хтось несе його з покорою й терпінням,
А інший – за провину світ кляне.

До кого ж прийде тайна покаяння
Хто молить в храмі: “Господи, прости”
Хто за провину сам себе осудить,
Той буде прощений у небі, нагорі.

Адже за нас Ісус Христос і був розп’ятий
Своєю кров’ю наші душі відкупив
А ми безвільні, ми не вміємо прощати,
Як вміє Він і як Він нас учив.

Схиливши голову, клякаю на коліна
Я знаю, що прощень не гідна я,
Але я вірю, під опікою Ісуса
Усі ми будимо, немов одна сім’я.

Олег Галів
Розп’яття
Стою на перехресті доріг,
А серце кричить пестливо
І гострий колючий дріт
Ранить душу мою, немов шило.
Жало оси так не пече,
Як думка про розп’яття
Вода із струмочка втече,
Та не втече пам'ять від багаття.
Буде різати, не переріже,
Буде рвати, не перерве,
Цвітом щастя в тобі засяє,
Та від тебе не утече.
Плюском ночі застелить очі,
Щоб не бачив реальний світ
І розвіє, мов колосся,
А зозуля накує літ.
Чи життя справедлива штука?
Чи життя – це правдива річ?
М’ята стелить на шлях розлуку,
Без розлуки немає доріг.
Віра в Бога спасла Ісуса,
Вміння прощати для нас спокуса
Йдім. Туманом застеляймо зло,
Нехай в душі росте добро.

Мар'яна Коцкович
Одна лиш віра допоможе
Якщо біда постукає у двері,
Ти відчини їх, не тікай.
Одна лиш віра допоможе
Піднятися. Про це, ти, знай.

Не говори про горе вголос,
Не нарікай і не кляни.
Одна лиш віра допоможе
Тобі піднятися з біди.

В проханні тихо помолися,
В молитві голову схили.
Бог не залише, допоможе
Тобі піднятися з біди.

Ліля Витвицька
Дозвольте огорнути вас Любов’ю
Дозвольте огорнути вас любов'ю
Якою не огорне вас уже ніхто
Яка омита, Сином мого кров'ю
Бо Він - любов, а ви не любите Його
Я хочу вам усім відкрити
Любов Мою, що з Серця виплива
Я хочу з вами завжди житии
Даруючи всім ласки і блага.
Дозвольте огорнути вас любов'ю
Бо Люблю вас , ще з перших днів
Любов моя не спричиняє болю
Вона рятує всіх, руйнує гнув
Любов Моя солодка і прекрасна
Вона зсилає ласки в майбуття
Бо Ця любов свята і ніжна ласка
Вона дарує всім вічне життя.
Тож дорожіть любов'ю
Вона всіх вас до Мене заведе
Вона рятує у нужді і горю
Вона до неба всіх вас приведе.