Як звучить наше
літо? Чи вміємо ми читати барви природи? Відчувати спалахи палкого кохання під
зорями та щемливо усвідомлювати кожну хвилину, яка невпинно летить уперед? Літо
- це не лише гамір міських вулиць і тиша сільського ставка. Найтепліша пора
року є окремим маленьким життям: теплим, ароматним та дуже загадковим.
А поки літо в
самому розпалі, поети літературної студії «Слово» ловлять натхнення у кожному
сонячному промені, щоб ми могли відчути його на смак, дотик та слух. Їхні
вірші, як окремі відтінки самого літа: яскраве, затишне, стрімке та невловиме,
глибоке, таємниче, глибинне із тонким ліризмом та меланхолійною красою.
Зупиніться на мить і дозвольте собі насолодитися цими найтеплішими текстами у
всій його красі та глибині.
Назарія Веснянко
А липи двері в липень відкривають,
Вже скоро в’їде він на сонячнім коні.
Про літо і красу всі часто забувають,
В житті, чомусь, із вуст зринає : «ні!»
Як веселитись, коли моє серце плаче,
Терпіння співи перекрили щастю шлях.
А у травинці стрибунець, як вміє, скаче,
Й мої ромашки ніжно забіліли на полях.
Дивлюсь на всю красу, як Адам у раю,
Та радості уже немає, знаю ж бо чому.
Й бажання у букети мудрості збираю,
А там, де кажуть крапка, ставлю кому.
Хоч червень вітром шепче серенади,
Але я не спішу сідати під своє вікно.
Боюсь мовчання більше ще як зради,
Монтує доля тихо із всього життя кіно.
Мар’яна Вагіль
Ти так біжиш, що
я аж ж не встигаю. Напитися б твого сповна тепла. Мені лише ти замість кружки
чаю. Потім в зиму по іншому б пронесла. Ти
так біжиш, з тобою вслід не вгнатись.
Проміння миті тікають день за днем. Лише з спогадами лишиться
зігріватись. Запам'ятовуючи твою кожну із полем. Ти так спішиш, жита вже знову гнуться. Дощі пробіглись, трави в пояс
вросли. Я знаю, що ці дні ніколи назад не повернуться, Та найсолодшими і наймилішими вони були.Ти так біжиш, що через місяць потім
у вирій. Збиратимуться ключами сумні
журавлі. Лише миті залишатимутся справжні, щирі. Коли сірі будні огортатимуть
серце в імлі. Ти так спішиш. Куди ти, літо, поспішаєш? Чого несешся вдаль швидше гірських рік? Тебе з
нетерпінням ждали,ти це добре знаєш, А ти все поспіхом вдаль, забираючи себе,
як лік.
Людмила
Перевізник
неба купол бездонно – високий
в ньому зорі на самому дні
хто ти є? нащо вкрав мій спокій?
небо знає – не скаже мені
хто ти є? де ти є? навіщо
оселився в моїй душі?
не тобі адресованим віршем
розростаєшся ніби плющі
не з тобою сміюсь і плачу
не з тобою грішу й молюсь
та ніколи тебе не втрачу
в океані безмежних спокус
чорна кава троянда біла
літо спека війна крижана
чи тебе я люблю? чи любила?
знають зорі і небо зна
Лілія Сідор
Ось червень зібрав друзів всіх на
банкет:
Черешню і вишню, ромашки й бузок.
Просив
не порушить краси етикет,
Встелив на стежину з цвітінь килимок.
На тацях
подали солодкі меди,
Суниць аромат аж носи лоскотав.
Набрав з джерела лісового води,
Смішний боровик вміло всіх розважав.
Замовив ансамбль співаків-солов'їв,
В роях танцювали упевнено бджілки.
Лелека усім керувати зумів,
Джерела дзвінкі вигравали в сопілки.
Наблизились швидко тридцяте число.
Вже й липень спішить по гарячій дорозі.
Човняр-перевізник присів за весло,
Минуле, на жаль, повернути не в змозі.
***
Зустріла я літо на березі річки:
Приємне, барвисте, пашіло теплом.
Зелені на ніжках були черевички,
Плило течією легеньким човном.
Йому привіталась. Люблю до нестями...
Просила залишитись місяці три,
Хотіла його задобрити дарами,
Бо так не люблю одягати светри.
А літом лиш сонцем голубило ніжно
І вітром ласкавим обдало мене.
Моргнуло іще, як подрузі капризній,
Сказало, що рік дуже швидко мине.
А там буде зустріч. Ну дуже приємна.
З веселкою, громом і літеплом знов.
Воно відповіло на дружбу взаємно,
Можливо, між нас спалахнула любов.
Липневий вечір
На яблуні маленькі писанки.
Зовсім малі, води було геть трішки.
Такі, як в немовлята кулачки.
На іншій, наче лісові горішки.
А поряд деревце є без плодів -
Антонівка, ще зовсім юна щепа.
Їй вітер написав чимало слів.
У відповідь: "Який смішний
причепа."
Завечоріло. Синява небес
Перетворилась у надуту сірість.
Нізвідки взявся в кучерях овес,
Бо ж виріс у саду собі на милість.
Зітхнуло сонце. Спати вже пора.
Уклалося на смерекові ложе.
Відкланялась сьогоднішня жара.
Час до молитви. Спати нам негоже.
Дужак Олександра
***
Сховало давно літо бабине слід,
Не пише письменник есе і новели,
Розсипали рясно пелюстковий сніг
Багряні в густу каламуть
хризантеми.
Змішалися з брудом тонкі пелюстки,
Мов сотні човнів, в баговинні
зникали,
А там, нагорі, журавлині ключі
Курличучи, літо від нас забирали.
Під спішними кроками хмари
листків,
Мов фарби, розляпані нам на
дорогу,
Тихенько шепочучи лагідних слів,
Неслися вітрами і падали в воду.
Розсипались бризки з калюж від
машин,
Втопталось в асфальт пофарбоване
листя,
Розвіяли осінь холодні вітри
І казка зимова над містом
вершиться.
Ніч
Обпечені літом малюнки на мокрім
піску
Уперто, неначе ганчіркою, витерла
хвиля.
На щогли вітрильника мого напнула
журбу
Наступна дорога, і прямо по курсу
- прозріння.
І бурі в обличчя безстрашно
дивилася я,
Розпатлані хвилі вітрильника вдаль
підганяли,
Холодна імла не торкнулася мого
весла,
Пробоїни борту вчорашні думки
залатали.
Не втрималось сонце,скотилося за
небозвід,
І хвилі цілунками промені вкрили
гарячі,
Червоною лавою вилились по синяві,
І гасли, неначе жарини,що
губляться в сажі.
А білі вітрила за обрієм вабила
ніч,
Від заходу сонця у вогниві море
палало,
І проблиски світла, мов цукор, без
сліду в воді
Очі Ночі-чаклунки за долі секунд
розчиняли.
Опустились вітрила і чайки спинили
свій спів.
Поснули, стомившись від свого
нічного концерту.
Ледь чутно торкнулася хвиля
морських берегів-
Лягла на пісок, щоб до ранку у
штилі завмерти.