Мелодія душі

Дуже приємно відкривати для себе нову особистість, для якої Книга з раннього дитинства була найважливішою в житті. Адже мама працювала бібліотекарем, а батько вчителем. Цією прекрасною Людиною є пані Люба Тимчій, яка не просто любить художнє слово з дитинства, а творить його у своїй душі і серці все життя. І хоча свою долю не пов’язала з літературою, бо закінчила Вінницький технікум електронних приладів та й працювала в ощадному банку, віриться, що її книга ще знайде своє місце серед книжок, які так хочеться прочитати. Адже Поезія для пані Люби – це спосіб показати іншим світ крізь призму її душі.

Карпати

Ми їхали у гори крізь туман,

Який ковдрами покривав всі звори.

Здавалось – не туман, а океан…

А ми все вище: в гори, в рідні гори.

Ще промінь сонця Лису не торкнувсь,

Ще спів птахів досвітній не чувати.

Тут був колись та знову повернувсь,

Щоб з гір краси і пахощів набратись.

Щоб десь чорниці назбирать відро

Та і малини запахи вдихнути.

А цьогоріч, насправді, повезло,

Бо тут грибів!!! Їх точно не забути.

Карпати щедрі. Гостя пригостять,

Напоять всіх джерельною водою.

Але нащадки всім нам не простять

Той гріх, що коїм в горах ми з тобою.

Красу – сокирою. Ялицю – під пилу.

Вже спорожніли прикарпатські гори.

Бо скрізь – пеньки лиш. Де там взять красу?

Кругом – обриви і змілілі звори.

А ешелонами все відправляють ліс:

Струнку ялинку, що стрічала вітер,

І ту смереку, що дивилась вниз,

Коли туман все огортав на світі.

З них «за бугром» піддони десь зіб’ють,

Поріжуть на друзки красу карпатську.

Й онуки наші в гори не підуть

І не побачать цю чарівну казку.

Мелодія дощу

Мелодія дощу… Ти зупинись, послухай,

Як такт стукочуть краплі до землі.

А вітер флейтою наспівує навкруг нам

Нові мелодії – веселі і сумні.

Дощ барабанить: швидше, швидше, швидше…

Води бурління мчить струмками вниз.

А вітер в відповідь гуде і грізно свище:

Куди спішиш? Вже трохи зупинись!

Дощ вибиває ритми без упину…

Старий вітрисько стих і враз заснув…

Й з’явилось сонце майже за хвилину,

Щоб промокнуть мелодію дощу.

Дощ

Коли це літо усміхнеться накінець?

Небесні очі сльози ллють щоднини.

Роботу має сам святий Творець –

Гріхи змиває з кожної людини.

Той бруд байдужості, жорстокості і зла,

Що поїдає всіх нас без розбору,

Щоб показать: людина для добра,

Щоб мирним світ зробить для всіх навколо.

Чому солдати мокнуть під дощем?

Чому поранених рахуєм ми щоднини?

Стискає материнське серце щем,

З мольбою просить миру для людини.

А ми, байдужі, мокнем й мовчимо,

Не робим крок, щоб хоч себе змінити…

А дощ ще буде литись за вікном,

Щоб назавжди байдужість нашу змити.

Дощ зупинився… Може вже насправді

Святий Творець гріхи й образи змив?

І заживемо чесно ми й по правді,

І відвернем Вкраїну від війни.

Смереки плачуть

Смереки плачуть… Терпко пахнуть сльози

Й по стовбурі течуть річками вниз…

Їх так росло багато край дороги…

Лишилось дві… Людино, зупинись!

Той скрегіт пил, що у кору впивався,

Гримів в вухах, глушив пташиний спів.

Із лісу – голий берег лиш зостався,

А тут колись з сім’єю ти сидів.

Збирав грибочки, смакував малину,

Ловив мелодію, як ліс старий шумів…

Синочок твій тривоживсь щохвилини:

«Татусю, тут нема страшних вовків?»

…Нема вовків, страшніших за людину –

Жорстоку, жадібну, що тут рубає все…

Задумаймось всі разом на хвилину:

Невже онукам пустку принесем?

Береза

Раптовий сніг звалив березу білу,

Вона зі скрипом різко впала долі…

І рвана рана так її боліла…

Зелене листя – ніби краплі крові.

Загородила всю дорогу людям,

Розбила ненароком два віконця.

Всі дивувались: як без неї будем?

Вона нас захищала всіх від сонця.

Березі боляче – лишився лиш пеньочок,

І людям жаль – була така велика…

Вона росла б іще не один рочок…
Та сніг… Так сталось… На дорозі листя…