понеділок, 15 лютого 2010 р.

Тепло й любов розвіє давню втому


Кохання. Щоб його збагнути не вистачить життя. Кохання. Воно є, або його немає. Його шукають, чекають, переживають і зрештою втрачають. Втрати часто асоціюються із біллю, розчаруванням, розпачем. Їх змальовують холодним пензлем зими…
Читаючи такі вірші на якусь мить втрачаєш самовладання, співпереживаючи з автором. Життя зупиняється, втрачаються оті теплі людські стосунки, так звані довір’ям, зривається сон і спокій душі. Справжнє кохання витирає сльози, а не спонукає до них. Замислюєшся далі, стоячи на середині річки життя, вітер реальності збиває з ніг і ти розумієш, що не маєш зупинятися, маєш іти вперед до світла, яке засвітиться повторно, лиш для тих, хто не боїться ризикувати і помилятися. Кохання є, та що ми з ним робимо? Та ні, не про це хочеться сказати, а проте, що маємо і навіть повинні бути сильними, адже, справжнє кохання не просто вимірюється часом, воно не для боягузів! Кожному стається по його вірі! Це перевірена істина. Піднятися над собою варто, життя продовжується!.. Тепло й любов розвіє давню втому, все буде добре, біль пройде.

***
Я втомилася сильною бути,
Хоч заради самої себе.
Небесам не під силу збагнути,
Бо й сама не збагну я себе.
Я не хочу щось знову почути
І дізнатися ще щось нове.
Та якби хоч на хвильку забутись,
Між холодних згубитись планет.
Я ніколи себе не жаліла,
Бо якщо я отримала це,
То по правді його заслужила.
Просто втома катує мене.
Кожен правду по-своєму бачить,
А у мене ця правда одна:
Я втомилася сильною бути,
Бути ж іншою права нема.

****
В душі печаль. Не пишеться чомусь,
Не плачеться, не мріється, аж дивно.
Думки, як кораблі, у даль пливуть.
Але, на жаль, чомусь не так невпинно.
Блукає літо, згублене в житах,
Любов схилилась на плечі твоєму.
Вже інеєм молочно-білий шлях
Закутав ночі сонну діадему.
Єдине, чого хочеться тепер ,-
Заснути, загубитися у митях.
Не спиться, незважаючи на це.
Дріма лише роса, сльозою вмита.
Не хочеться нічого, я не я.
Не віриться, і серце не співає.
Кінець. Якась холодна мерзлота.
Прощання. Сльози? Ні, вже й сліз немає…

***
Болить. В душі і холодно, і пусто.
Крізь ніч я вдома тисячі разів.
Паду в безодню мрій так часто-густо,
Що час вже не володар моїх днів.
Прости мені, ріднесенька, за смуток,
За сльози і за срібні ниточки.
Що у твоєму серці біль закуто,
В чім винна і не винна, теж прости.
Десята, одинадцята, півперша.
Я подумки промовлю Отче наш,
Поверну до стіни своє обличчя,
Зачиню душу у стареньких снах.
Болить, та завтра я вже буду вдома
І буря вщухне на коротку мить.
Тепло й любов розвіє давню втому.
Все буде добре? Знаю, та болить…
***
Тебе нема, тебе давно нема.
В душі вітри надію розпинають.
Немов циганка, рветься в ніч зима,
Від холоду їй руки замерзають.
Тебе нема, нема вже стільки днів.
Скрізь порожньо, якась забута пустка.
Втекли давно всі марева зі снів,
В куточку плаче китицями хустка.
Тебе нема, тебе давно нема.
Невже важливо, що говорять люди?
Завмерла на порозі в нас зима.
Тебе нема, тебе уже й не буде.

***
На сході загорілись небеса,
І свої очі виплакали ночі.
В душі погасла вицвіла зоря.
Печаль - вдовиця щось сказати хоче,
Та слів уже нема, уже нема,
Ані прощань, ні зустрічей далеких.
Не знаю, може, винна я сама
У тому, що забрали все лелеки.
Та це лише зима, одна зима.
І я одна. Слова, думки, мовчання…
І плаче наодинці самота
У сутінках погаслого світання.
Переглядаю знов твої листи,
Що, наче листя, осінь розкидала.
Горять іскристим полум’ям мости,
Що доля з мрій нездійснених наткала.
І серце облива гаряча кров,
Втікає сон у далеч синьооку.
Твої листи переглядаю знов,
У темряві зникаю крок за кроком.
Втрачає радість захололу суть,
Журба з вітрами пише білі вірші.
Була прозорість - стала каламуть,
Були такі, а стали зовсім інші.

Розлука
Розмите небо плаче, як дитина.
Останній мій політ, ідуть дощі.
Забута і одна, мов сиротина.
Лавина снігу й холоду в душі.
Ув’язнені уста п’янить розлука.
Кудись комета спогадів летить.
Адажіо акордами бринить. Печаль і смуток.
Так, як вона, ішла лише любов,
І, як любов, вона хотіла жити,
А він цього не бачив і пройшов,
На жаль, хоча… мені це не судити.
Співали, як вона, лише дощі,
А плакали лише осінні хмари.
А він цього не бачив в суєті,
Спокушений акордами кіфари.
Сміялась, як вона лише весна,
І вміла, як ніхто, вона радіти.
Не бачив він цього, не вартував.
Зів’яли у очікуванні квіти.

З любов'ю Федорич Христина

1 коментар:

  1. Ох,ці вірші…пережиток наболілого і такого чисто – іскристого полум’я, що поглинає у себе…
    Вона така добродушна і щира, а її поетичне слово пройняте філософською дійсністю пережитих буднів і реальністю повсякденності. Такі слова не можуть не залишати відгомін у серці, повз них пройти не байдужій людині ніяк не виходить.

    ВідповістиВидалити