Якось один могутній правитель стародавнього світу, поглянувши на зоряне небо, впав на коліна і промовив: “Творче неба і землі, я ж – піщинка в безкрайньому морі, а Ти звертаєш Свій зір до мене”. Він тоді таки підвівся з колін. Але не зміг осягнути цієї істини. І тільки його син зрозумів, що “Бог вічність вклав у серця людей”. Людина, котра насмілюється змарнувати годину часу, ще не зрозуміла справжню ціну життю. Бо життя – це духовна вічність. В триєдності народження, життя, смерті. В іпостасях батька, матері, дитини. У Святій Трійці, де споконвіків – Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Не забуваймо, що віра в них робить нас не лише сильнішими й могутнішими, але нездоланними для будь-яких життєвих перепон. А ще – беззаперечно віримо в Слово!
Іванна Боднар
Роздуми
Бути святим. А як ним бути?
Як сенс свого життя збагнути?
Як не образити нікого
Нещирим і недобрим словом?
Питань багато виникає,
Постійно в пошуку блукає
Душа – загублена овечка,
Потім присяде на краєчку
І знов замкнеться у собі
З тяжкою тугою, в журбі,
Бо далі жити так несила,
І білий світ їй вже немилий.
Він є жорстоким, непростим,
По ньому дуже важко йти,
Щоб не спіткнутись, не згрішити,
Усіх всім серцем слід любити.
Отак щодня себе терзає
Душа, яка не уявляє,
Як в святості прожити їй
І дати відсіч силі злій.
Та є Господь, і він все бачить,
Він – поряд, і хоча неначе
Його нема, але завжди
Звільнить й врятує від біди.
Святим у світі важко бути,
Якщо не бачити й не чути
Всевишнього в собі самім –
Тоді не варто на землі
Людьми народжуватись й жити,
Краще й зовсім не народитись,
Бо в святості єдиний смисл –
Потрапити до неба, чи униз.
Тарас Зварич
Запитання
Про що думає перехожий,
Коли в очах його печаль?
Він незнайомий, але на когось схожий.
Й погляд цей спрямований у даль.
Чому сміється й плаче мала дитина?
Як бачить цей світ вона?
Чому жодна жива людина
Не пам’ятає як дитиною була?
Чи справді є у нас душа,
Чи це просто черговий міф банальний?
Чи додає сили рідна земля,
Коли зробити крок треба фінальний?
Чому одного все цікавить?
Іншому ж – плювати на усе?
Чому один, не знає і лукавить,
А інший – повернеться спиною й мовчки піде.
Я вірю
Я вірю в те, що час верне нам все по правді,
Все до останнього, хто що там заслужив.
Що він покаже, чого вчинки наші були варті,
І хто за життя нічого й не зробив.
Я вірю, що колись таки настане правда,
Нехай безглузді, нехай наївні мої мрії.
Але хіба погано вірити в щасливе завтра?
По-моєму – гірше жити без надії.
Я вірю в диво, що воно насправді є,
І хай там що нам кажуть люди.
Тільки до того серця воно дістає,
Котре вміє справді бачити і чути.
Ілона Яцишин
Відкрити двері до душі
Відкрити двері до душі
Щоб знов її пошматували?
Не люди... Звірі-бо пусті
В них серце – камінь, щоб ви знали
Заради користі своєї
Здають в оренду почуття
І продають їх, як на ринку
Мовляв, “Купляй – любов, краса”.
Але ж любов не всім дається –
Не купиш і не продаси.
Тільки відчуєш якось в серці
Тихенький шепіт від краси.
І душу не регенеруєш,
Довіру також не вернеш –
Так от подумай, любий друже,
В якому світі ти живеш.
Життя – театр, а ми – актори,
Як написав колись Шекспір.
Хто обіцяв звернути гори
Забув, напевне, їх розмір.
І покоління ми втрачаєм
Адже в дванадцять курять, п’ють.
І мало хто з людей ще знає,
Для чого в світі цім живуть.
Але життя таке коротке –
Цінуйте його кожну мить!
Щоб не казали, що самотні –
Не квапте час, він й так летить!
Соломія Пилипчук
Туман
Пасеться у полях сивесенький туман –
Все сизокрилою хустиною вкриває.
Не любить він, а може це обман? –
Коли з-за хмари сонце виглядає.
Видніється – аж ген коло ріки,
Там пасма свої тихо розплітає.
Але ніколи не почуєш ти,
Як тихо річку він перепливає.
Ніхто не знає, як прийде зима,
Де той туман себе в снігах ховає?
Напевно, у хмаринкових дощах –
Аж до весни тихенько спочиває.
Віталіна Гошовська
Якби дерева могли говорити
Тиха ніч навколо,
Вже скінчився день.
Тихий шелест в полі,
І не чуть пісень.
Миттю все заснуло:
Й люди, і трава,
Сонце ж – потонуло,
Де ріка жива.
Дерево самотнє,
Мліє у цю мить.
Джерельце холодне
У яру дзюрчить.
Ех, якби дерева
Вміли говорить,
У піснях співати,
Як нам, людям, жить.
Всю красу духовну
Щоб відкрили нам
Отоді б злетіли
Ми над майбуттям!
Юлія Пашко
Діамантовий перстень
Літо. Початок червня. Світлий і прекрасний ранок. Куточки хмар виблискували золотом. Вогненною цівкою виплеснувся перший промінь сонця. Безтурботний, тихий і теплий вітерець прогулювався поміж деревами, квітами й травами, змішуючи, наче талановитий парфумер, їх неповторні аромати.
Цей ранок міг би вирости й стати дуже добрим днем, якби не наближалась до його кордонів спека. Вона втомлювала Катю. Десятирічна дівчинка часто приходила до лісу. Їй тут також було самотньо, але спокійно. Вона не хотіла повертатися додому, щоб зайвий раз не зустріти свого батька – п’яницю. Він завжди пив. Вона постійно потрапляла під його важку руку. Батько очорнював її усіма відомими йому прокляттями...
Сумні думки обтяжували Катрусину душу. Вона навіть не зауважила, що звернула зі стежки. Заглиблена у свої роздуми, весь час дивилася собі під ноги. Раптом побачила, як щось зблиснуло у траві. Дівчинка спершу подумала, що то – роса у променях вранішнього сонця. Але це був перстень з діамантом. Діамант був справжній й ховав у своєму осерді холодний вогонь. Дівчинка захоплено оглядала його. По недовгих роздумах перстень одягнула на палець, і, милуючись грою відблисків від діаманта, рушила далі. Їй не хотілося знову повертатися додому. Вона прагнула стати вільною від цього життя, від бід, що спіткали її. Катя побачила хатину. Переступивши її поріг, дівчинка побачила бабусю. Та здивовано оглянула гостю. Врешті, сказала:
– Не бійся, заходь, дівчинко, – й стала розпитувати, хто вона така й звідки.
Вислухавши розповідь, співчутливо промовила:
– Бідолашна... Ну, якщо тобі не можна повертатися додому, то залишайся. Я самотня. Будеш мені, за рідну дочку.
Катрусю розчулили лагідні слова, і вона залюбки погодилася. Господиня хатини була задоволена, що тепер буде не сама. Раптом побачила на руці дівчинки перстень.
– А це в тебе що? Мабуть, украла? А я ще тебе вважала чесною дівчинкою... – мовила докірливо.
Катя відповіла:
– Ні, я його знайшла в лісі, у траві. Знаю, це трохи дивно, але це щира правда.
...Дівчинка прокинулася посеред ночі. Їй уже не хотілося спати. Тому вирішила погуляти в лісі. Навкруги було темно. Місяць і зірки з цікавістю спостерігали за нею. Врешті дійшла до озерця. На ньому мерехтіла блискуча місячна доріжка, по якій прогулювалась зграя пустотливих золотих рибок. Катя знову поринула у роздуми: “Як же часто люди шукають щастя і не бачать його. А воно може бути зовсім поруч. Прагнуть багатства, а коли отримують його, розуміють, що воно не приносить їм істинної радості. Бо найголовніше щастя кожної людини – це сім’я і дім. Люди помічають речі не через справжню красу, а через ціну, яку їм придумали. Через цей маленький, блискучий камінчик, вони можуть зважитися навіть на вбивство...”.
Коштовний камінь міг принести Катрусі чималі статки. Але вона вчасно зрозуміла ціну всього. Не вагаючись, кинула перстень в озеро. Осяяний ниточками місячних променів, він зблиснув на прощання та назавжди зник у воді. Катруся поглянула на опівнічне небо. Там пломеніли зірки. В стократ сильніше від діаманта пломеніли.
Іванна Боднар
Роздуми
Бути святим. А як ним бути?
Як сенс свого життя збагнути?
Як не образити нікого
Нещирим і недобрим словом?
Питань багато виникає,
Постійно в пошуку блукає
Душа – загублена овечка,
Потім присяде на краєчку
І знов замкнеться у собі
З тяжкою тугою, в журбі,
Бо далі жити так несила,
І білий світ їй вже немилий.
Він є жорстоким, непростим,
По ньому дуже важко йти,
Щоб не спіткнутись, не згрішити,
Усіх всім серцем слід любити.
Отак щодня себе терзає
Душа, яка не уявляє,
Як в святості прожити їй
І дати відсіч силі злій.
Та є Господь, і він все бачить,
Він – поряд, і хоча неначе
Його нема, але завжди
Звільнить й врятує від біди.
Святим у світі важко бути,
Якщо не бачити й не чути
Всевишнього в собі самім –
Тоді не варто на землі
Людьми народжуватись й жити,
Краще й зовсім не народитись,
Бо в святості єдиний смисл –
Потрапити до неба, чи униз.
Тарас Зварич
Запитання
Про що думає перехожий,
Коли в очах його печаль?
Він незнайомий, але на когось схожий.
Й погляд цей спрямований у даль.
Чому сміється й плаче мала дитина?
Як бачить цей світ вона?
Чому жодна жива людина
Не пам’ятає як дитиною була?
Чи справді є у нас душа,
Чи це просто черговий міф банальний?
Чи додає сили рідна земля,
Коли зробити крок треба фінальний?
Чому одного все цікавить?
Іншому ж – плювати на усе?
Чому один, не знає і лукавить,
А інший – повернеться спиною й мовчки піде.
Я вірю
Я вірю в те, що час верне нам все по правді,
Все до останнього, хто що там заслужив.
Що він покаже, чого вчинки наші були варті,
І хто за життя нічого й не зробив.
Я вірю, що колись таки настане правда,
Нехай безглузді, нехай наївні мої мрії.
Але хіба погано вірити в щасливе завтра?
По-моєму – гірше жити без надії.
Я вірю в диво, що воно насправді є,
І хай там що нам кажуть люди.
Тільки до того серця воно дістає,
Котре вміє справді бачити і чути.
Ілона Яцишин
Відкрити двері до душі
Відкрити двері до душі
Щоб знов її пошматували?
Не люди... Звірі-бо пусті
В них серце – камінь, щоб ви знали
Заради користі своєї
Здають в оренду почуття
І продають їх, як на ринку
Мовляв, “Купляй – любов, краса”.
Але ж любов не всім дається –
Не купиш і не продаси.
Тільки відчуєш якось в серці
Тихенький шепіт від краси.
І душу не регенеруєш,
Довіру також не вернеш –
Так от подумай, любий друже,
В якому світі ти живеш.
Життя – театр, а ми – актори,
Як написав колись Шекспір.
Хто обіцяв звернути гори
Забув, напевне, їх розмір.
І покоління ми втрачаєм
Адже в дванадцять курять, п’ють.
І мало хто з людей ще знає,
Для чого в світі цім живуть.
Але життя таке коротке –
Цінуйте його кожну мить!
Щоб не казали, що самотні –
Не квапте час, він й так летить!
Соломія Пилипчук
Туман
Пасеться у полях сивесенький туман –
Все сизокрилою хустиною вкриває.
Не любить він, а може це обман? –
Коли з-за хмари сонце виглядає.
Видніється – аж ген коло ріки,
Там пасма свої тихо розплітає.
Але ніколи не почуєш ти,
Як тихо річку він перепливає.
Ніхто не знає, як прийде зима,
Де той туман себе в снігах ховає?
Напевно, у хмаринкових дощах –
Аж до весни тихенько спочиває.
Віталіна Гошовська
Якби дерева могли говорити
Тиха ніч навколо,
Вже скінчився день.
Тихий шелест в полі,
І не чуть пісень.
Миттю все заснуло:
Й люди, і трава,
Сонце ж – потонуло,
Де ріка жива.
Дерево самотнє,
Мліє у цю мить.
Джерельце холодне
У яру дзюрчить.
Ех, якби дерева
Вміли говорить,
У піснях співати,
Як нам, людям, жить.
Всю красу духовну
Щоб відкрили нам
Отоді б злетіли
Ми над майбуттям!
Юлія Пашко
Діамантовий перстень
Літо. Початок червня. Світлий і прекрасний ранок. Куточки хмар виблискували золотом. Вогненною цівкою виплеснувся перший промінь сонця. Безтурботний, тихий і теплий вітерець прогулювався поміж деревами, квітами й травами, змішуючи, наче талановитий парфумер, їх неповторні аромати.
Цей ранок міг би вирости й стати дуже добрим днем, якби не наближалась до його кордонів спека. Вона втомлювала Катю. Десятирічна дівчинка часто приходила до лісу. Їй тут також було самотньо, але спокійно. Вона не хотіла повертатися додому, щоб зайвий раз не зустріти свого батька – п’яницю. Він завжди пив. Вона постійно потрапляла під його важку руку. Батько очорнював її усіма відомими йому прокляттями...
Сумні думки обтяжували Катрусину душу. Вона навіть не зауважила, що звернула зі стежки. Заглиблена у свої роздуми, весь час дивилася собі під ноги. Раптом побачила, як щось зблиснуло у траві. Дівчинка спершу подумала, що то – роса у променях вранішнього сонця. Але це був перстень з діамантом. Діамант був справжній й ховав у своєму осерді холодний вогонь. Дівчинка захоплено оглядала його. По недовгих роздумах перстень одягнула на палець, і, милуючись грою відблисків від діаманта, рушила далі. Їй не хотілося знову повертатися додому. Вона прагнула стати вільною від цього життя, від бід, що спіткали її. Катя побачила хатину. Переступивши її поріг, дівчинка побачила бабусю. Та здивовано оглянула гостю. Врешті, сказала:
– Не бійся, заходь, дівчинко, – й стала розпитувати, хто вона така й звідки.
Вислухавши розповідь, співчутливо промовила:
– Бідолашна... Ну, якщо тобі не можна повертатися додому, то залишайся. Я самотня. Будеш мені, за рідну дочку.
Катрусю розчулили лагідні слова, і вона залюбки погодилася. Господиня хатини була задоволена, що тепер буде не сама. Раптом побачила на руці дівчинки перстень.
– А це в тебе що? Мабуть, украла? А я ще тебе вважала чесною дівчинкою... – мовила докірливо.
Катя відповіла:
– Ні, я його знайшла в лісі, у траві. Знаю, це трохи дивно, але це щира правда.
...Дівчинка прокинулася посеред ночі. Їй уже не хотілося спати. Тому вирішила погуляти в лісі. Навкруги було темно. Місяць і зірки з цікавістю спостерігали за нею. Врешті дійшла до озерця. На ньому мерехтіла блискуча місячна доріжка, по якій прогулювалась зграя пустотливих золотих рибок. Катя знову поринула у роздуми: “Як же часто люди шукають щастя і не бачать його. А воно може бути зовсім поруч. Прагнуть багатства, а коли отримують його, розуміють, що воно не приносить їм істинної радості. Бо найголовніше щастя кожної людини – це сім’я і дім. Люди помічають речі не через справжню красу, а через ціну, яку їм придумали. Через цей маленький, блискучий камінчик, вони можуть зважитися навіть на вбивство...”.
Коштовний камінь міг принести Катрусі чималі статки. Але вона вчасно зрозуміла ціну всього. Не вагаючись, кинула перстень в озеро. Осяяний ниточками місячних променів, він зблиснув на прощання та назавжди зник у воді. Катруся поглянула на опівнічне небо. Там пломеніли зірки. В стократ сильніше від діаманта пломеніли.
Немає коментарів:
Дописати коментар