Колір щастя

Душа сьогодні поринула в світ казки, піднялася драбиною мрій у царство найшляхетніших бажань, щоб спочити на ніжній голівці шовкової ромашки. Вона має розгадати, яким є колір щастя людини, що уже настільки занурена у власну неміч, яка окрім грошей, не вірить в ніщо. Скинувши пелену з очей, відчула себе в раю і дзвінко засміялася. Барвистим метеликом підлетіла до квіточки і вмостилась на ній, як на колисанці. Повітря наповнилося ніжністю, яку з рукава витрясала ніколи не старіюча Любов. Візерунки Долі райдугою осідали на заплакане небо. Душа зачаровано дивилась на хмарки, потім на хвильки, відтак на пташок і розуміла, що колір не має значення, а щастя – це уміння побачити власний світ мрії, який давно товаришує із поезією, засвідчує Дмитрів Марта.

Літають думи
Літають по світу думи мої,
Ширяють у небі високім,
Блукають по грішній землі
Шукаючи людей одиноких.

Шукають людей, які бачили світ,
Тих, що з останньої сили,
Свої захищали думки,
І ростили власні надії.

Я ж не стала їх захищати,
Клітку для них не придбала.
Я пустила їх світом літати,
Білих лебедів крила їм дала.

І хотіла я їм на прощання
Щоб не було у них протиріч,
Проказати слово останнє
Але сльози полились з віч.

Я промовила зовсім тихо
Так, що чули далеко не всі,
Кілька слів на прощання...Огненних,
теплих, ніжних, правдивих слів.

Летіть мої думи, в небесні простори,
Летіть, мої думи, до зорів ясних,
Летіть, мої думи, де правдонька сяє,
Де вічність і щастя стрілись колись.

Летіть мої думи, пізнайте не щастя,
Пізнайте і сльози й журбу,
Пізнайте кохання і колір прощання
І радість, і сором, і тяжку біду.

Оптиміст
Ти ідеш і у гору дивишся,
Обливаєшся теплим дощем
І весело до неба смієшся
І для горя не бачиш причин.

Заливаєшся сміхом веселим,
По калюжах босоніж бредеш,
Посміхаєшся щиро й наївно,
Не боїшся ніяких проблем.

Не боїшся проблем, не тікаєш
Крок за кроком до мрії ступаєш,
Крок за кроком повільно бредеш.
Щастя в світі своєму знайдеш.

***
На запітнілому вікні
Малює візерунок доля
Малює щастя і нудьгу,
Малює сльози і журбу.

Виводить пензлем по вікні
і радість і нещастя,
Малює смуток і журбу,
Виводить колір щастя.

На запітнілому вікні...
Всі повороти долі,
Усі на світі почуття людські:
і гордість і покора.

***
Як останній лист клен мені пошле,
Як останній раз побачу я тебе,
Як останній раз тебе я поцілую,
Як останній сміх почуєш ти -
Отоді згадаєш ти мене.

Ти мене згадаєш – буде пізно.
Я крізь сльози скажу – «не люблю!»
Я крізь сльози, поцілуюсь з іншим,
Я крізь сльози геть піду.

***
Моє кохання це вже спомин,
Твоє – пекучий в серці біль.
Моя журба – дитяча згадка,
Твоя ж – каміння на душі.

По стежці долі легкою ходою
Я йду і казці в очі заглядаю
Ти підглядаєш ще за мною
Та я тебе вже не кохаю.

Ми йдемо різними шляхами
І кожен камінь свій несе…
Кожен із власними страхами
Кохання не відродить, не спасе.

Коли ж зійдемося з тобою
Згадаємо усе що вже було,
Щоб у словесному двобою
Серце тягар хреста відчуло.