Коли душу торкає смуток, їй хочеться закритися від усіх, щоб скинути з ока сльозу. Сльозу, в якій забагато солі, що розпікає рани серця. Роздуваючи думкою сіль відчаю, хочеться вирвати струп болю, та поволі розумієш, що це нелегко, бо він ще не настільки затвердів, щоб відірвався сам, а навіть незначний до нього дотик призводить до оніміння серця. І тоді на допомогу приходить Ангел-охоронець, простягає перо, вмочене в чорнило, щоб на білому листку викласти строфи болю, що б’ють джерелом життя. Вистражданий, народжений вірш є тим очищенням серця, тим сонцем і тією цілющою водою, що так схожа на істину, яка пізнається ціною втрат. І тоді підіймаєшся над собою, продовжуючи іти дорогою Життя, посміхаючись у вічі усім нещастям. І живеш, збираючи плоди, народжені серцем.Вірші Лесів Мар’яни не викликають сумніву в її оптимізмі і силі духу.
***
Любов вирує Всесвітом навкруг.
Живе в серцях батьків, подруг,
В душі дорослих і малих,
Живе і в добрих, й трішки злих.
Але Любов – це вічна іскра,
Немов безмежна, довга риска,
Яка з’являється в серцях,
Живе на суші і в морях.
А кажуть, що Любов буває різна:
Та чи вона жорстока і німа є?
Але не сперечайтесь, вона ніжна,
Бо трепетно вітрила щастя підіймає.
Чому? Чого?
Чому з тобою ми зустрілись?
Чому нас доля поєднала?
Чого заліз мені у душу?
Чому тебе я покохала?
Чого на вітер слово кинув?
Чого ж повірила, дурна?
Чому ридаю у подушку?
Чому тепер я вже сама?
Чому не можу сліз спинити?
Чого ж самотня і сумна?
Чому так важко жить на світі?
Чому страждаю молода?
Чому піддалась я обману?
Чому картаюсь за усе?
Чому цей біль вовтузить душу?
Чому усе це не мине?
Чому відкрила тобі душу?
Чого прискіпалась до тебе?
Чому не вірю я нікому?
Мабуть ти осліпив мене…
Мабуть люблю тебе такого!
***
Життя моє так схоже на твоє,
Ніхто нас двох не розуміє,
Але із цим треба боротись
Й ніхто нам зла не заподіє.
Вдихни повітря, розум очисти,
Здолай усі що бачиш перешкоди,
Собі й мені гріхи прости
І не завдасть ніхто нам шкоди.
Лиш не здіймай ти бучі й галасу,
Що дальше буде? Вірю в краще.
Лиш ти не влийся в сіру масу
І попроси у Бога сили ще і ще.
Не забивайся негативом
Ніщо не варте втрати щастя,
А разом добре нам обом,
Не йдім з любовного обійстя.
Помноживши усі надії
Роки не йдуть намарне.
Твої і мої спільні дії
Маля гойдають гарне.
І я раніше побивалась,
Та зрозуміла що не треба,
Бо все, що статись має,
Приходить тільки з неба.
***
Вечір на луги лягає,
Туман поле сповиває.
Сонце падає за гори,
Вітер трави пригинає.
Злегка й віти колихає.
Ніжний запах вверх здіймає.
Це прекрасний запах трав
І водночас квітів сплав.
Зачаїлись у траві
Квіти літні й весняні,
А за гілкою в вербі
Сидить пташка у гнізді.
Крила широко розкрила
І дітей своїх прикрила.
Пташенята тихо сплять,
Лиш листочки тріпотять.
А там ген за небокраєм,
Наче за чужим далеким краєм,
Насувається із хмариною гроза,
Мабуть, розлютилася зповна.
Пролетить над сонним світом,
Покружляє над весняним квітом,
Але заспокоїться й втече,
Її вітер дужий прожене.
А на ранок все минеться,
Більш вона не повернеться.
Все прокинеться від сну,
Квітувати літо стане за весну.
***
О, Боже, скажи за що я страждаю,
Чому ріки сліз щодень проливаю?
Невже ж така грішна?
Чи це все прокляття?
Чи це згинути з світу
Й горіти в багатті?
Якщо це мій хрест – всю вічність страждати,
То краще волію в землі спочивати
Ніж трупом ходячим
По світу блукати.
О, Боже, прости
За всі грішні слова,
Просто доля болюча
Й така не проста…
А як же мені хочеться
З радістю жити,
Забути про жаль,
І сльози не лити.
Я бажаю лиш правди…
Любові… і Тиші,
Та нажаль… не дають…
Мені це найближчі.
І я загортаюсь у чорний папір,
А мене роздирають мов мертву навпіл.
І я… лиш благаю: «Подаріть мені спокій
І буду я жити у стилі гармоній!»
Немає коментарів:
Дописати коментар