Поезія, народжена між тишею і війною

  Сьогодні хочемо познайомити вас із  учасником літературної студії «Слово», який пише щемливі вірші про кохання та вірші про вічні істини.

   Іван Курган народився 11 серпня 1989 року в Бовшеві – мальовничому прикарпатському селі, де сама природа змалечку вплітала у його серце відчуття прекрасного. Здобувши середню спеціальну освіту, Іван довго шукав власні форми самовираження та особливі сенси, аж поки у 2021 році в його життя невимушено й назавжди увійшла поезія. Рима стала для нього не просто творчістю, а дзеркалом душі, інструментом осмислення всесвіту й тим тонким передчуттям великих випробувань, що невдовзі закрили небо над Україною.

   Коли у 2022 році спалахнула повномасштабна війна, поетичні рядки Івана переплавилися у сталь зброї. Він без вагань став на захист Батьківщини і майже три роки віддано тримав щит у лавах Національної гвардії України. Його вірші набули особливої зрілості, оголеної щирості та філософської глибини.

   Саме в цей, переломний 2022 рік, Іван переступив поріг літературної студії «Слово», яка стала для нього затишним творчим домом. Тут, серед рідних за духом людей, він експериментує з новими формами та ділиться зі світом унікальним баченням світу.

   Іван Курган – людина дивовижно гармонійного світогляду. Його натхнення народжується у величній тиші карпатських вершин, у спокої дзеркальної води під час риболовлі та в щоденній, майже сакральній турботі про землю – садівництві й плеканні живих рослин.

  Сьогодні Іван продовжує свій непростий шлях Воїна, де кожним ударом серця, кожним новим віршем він оберігає, лікує та передає нащадкам невимовну красу і глибокий біль рідної української землі. 

   До вашої уваги добірка його віршів.

Ти сяєш, немов ясна зірка

Ти сяєш, немов ясна зірка, 

У вечірньому синьому небі. 

А в холодну, морозяну ніч 

Мені ти світиш, немов сонце, 

Що проникає в найтемніший ліс, 

Щоб пробудити усе навкруги.

А ще ти пробуджуєш віру у Бога 

Світлим образом уст твоїх... 

Усім ти даруєш любов і надію, 

Кого зустрічаєш на шляху своїм.

І я ходив, заплутаний у знемозі, 

Й не знав, що треба робити мені. 

Але з'явилася мені допомога – 

Найщиріша усмішка від усіх.

Від тих, кого я знаю все своє життя, 

Але твоя допомога була понад життя... 

Ти – мов мій ангел-охоронець, 

Котрий провадить у краще буття...

Твоя усмішка

Твоя усмішка наче сонце, 

Поцілунок ранкової роси. 

Як тільки тебе побачив — 

Світ набув невідомої краси.

Бо ж усмішка твоя неначе 

Промінь невимушеної доброти. 

А як почув твій сміх — 

Побачив світ Божої краси...

Ти мов та книга, яку не прочитати...

Ти мов та книга, 

Яку не прочитати... 

Цікава та загадкова. 

Але людину з книгою 

Не можна порівняти...

Але чому кортить 

Жіночу загадку мені 

Так сильно розгадати? 

Чи зрозуміти суть 

Думок її в голові, 

Чи любить вона мене, чи ні?

Розгадувати жінок не треба – 

Вони не кросворди і не головоломки. 

І зрозуміти їх ти вже забудь – 

Не зрозумієш, і не треба. 

Така вже їхня жіноча суть...

А ти побачив все в її очах: 

Чи то любов, чи лиш запал, 

Палкий, бурхливий шал...

Лиш ті, що люблять вас, 

Покажуть вам любов 

В очах – душевної краси...

Я загубився в книгах самоти

Я загубився в книгах самоти, 

Мабуть, навік у тобі застиг... 

Чи то в собі, чи то у своєму сум'ятті, 

Чи то в тобі – незламній та стійкій, 

Чи то в побожності твоїй святій.

Чи то усмішка – проста і щира, 

Немов дитячий сміх грайливий, 

Мене у кайдани захопила 

І відпустити не схотіла.

Чи то я сам відпустити не міг, 

Що сил сказати вже не зміг: 

Що в тобі – мій рай і спасіння, 

Яке веде до Божого веління...

Твоя усмішка гріє мені душу

Твоя усмішка гріє мені душу, 

Я в тобі бачу ту, не фальшиву 

І безкорисливу любов, 

Яка пронизує мене знову й знов.

Таких, як ти, – одна на мільйон, 

У світі вже немає копій, 

І Бог не створює такої знов, 

Яка любить світ оцих утопій 

І ту душу, яку Бог тобі дав, 

Щоби людей навернути 

На правильні шляхи.

Я в тобі це побачив і відчув, 

Немов літній промінь світла. 

Немає на світі щирішої душі, 

Як та, що молиться у Божому єстві.

Я відчуваю до себе провину...

Я відчуваю до себе провину 

Через те, що образив дорогу людину, 

Яку Бог направив у нелегку днину, 

Котру Бог мені дав у допомогу, 

Щоб навести мене на вірну дорогу, 

Щоб дізнався я більше про Бога, 

Щоби побачити світ цей ясніше, 

Цінувати усіх найцінніших тих, 

Хто веде у краще буття, а не в забуття.

Я не цінував тієї доброти, 

Що Бог надав, щоби мене спасти...

Ти кричала в душі від болю

Ти кричала в душі від болю, 

Від того нестерпного болю, 

Що провадив тебе у неспокій, 

Від утрати близької тобі людини...

Біль зробив тебе кволою і слабкою, 

Біль наблизив тебе до Бога. 

Бог наділив тебе своєю любов'ю, 

Щоб тягар оцей тяжкий нести...

Розділи цей біль утрати з любов'ю –

Однозначно, «віз із цією вагою» 

Разом легше буде тягти...

Тож розжени усю свою тривогу. 

Знай: він уже в кращому світі – 

Він поруч із Богом...

А тобі треба далі до Бога іти. 

Чим ми ближче до Бога, 

Тим складніша життєва дорога, 

Яку з Богом ми можемо пройти...

На все свій час і всьому вік

На все свій час і всьому свій вік, 

Любов не має меж і літ. 

Як покохав – уже не відмовляйся, 

Любов'ю, як бажанням, огортайся!

Сміливо йди назустріч доброті – 

На світі ж бо немає кращої мети. 

Якщо людина хоче далі йти, 

То не бійся пробувати знов, 

Щоб відшукати втрачену любов...

Любов, яка підносить в небо, 

До Бога кличе всю нашу душу. 

Люби, допоки маєш час... 

Любов не знає більше меж, 

Щоб бути бажаною для нас...

Кохай, кохай, кохай і знов кохай...

Кохай, кохай, кохай і знов кохай... 

І серцем, і душею – ти кохай... 

Тільки тоді настане між нами рай, 

Коли несемо одне одного у серці...

Кохай, не дивлячись, що буде далі, 

Бо кожна мить, проведена в єднанні, 

Підносить нас до Бога у коханні...

Кохай, не дивлячись на пори року –

Кохання ж бо не має свого строку... 

Кохай, коли не можеш ти всидіти, 

Даруй кохання, немов польові квіти, 

Щоб усмішкою кохану оповити.

Кохай без усяких зобов'язань і відказу – 

Матеріалізм у коханні покаже все й одразу... 

Кохання робить нас божевільними, 

Бо ми народжені у світі вільними...

Кохай... бо лиш кохання окриляє нас...

Давай поїдемо у троьх...

Давай поїдемо у трьох...

Ти і я, а поміж нами – Бог. 

Поїдемо у гори, 

Щоб бути ближчими до Бога... 

Поїдемо на море, 

Щоб забрати всі наші тривоги... 

Поїдемо в ліси, 

Щоб осягнути Божої краси... 

Поїдемо в луки, 

Щоб зрозуміти Божої науки –

Науки життя та любові, 

Щоб збагнути щасливу долю...

Поїдемо до наших батьків, 

Щоб набрати мудрості віків... 

Давай поїдемо в людський потік, 

Забрати буйність наших літ. 

Давай поїдемо у святі місця, 

Щоб пролунала поміж нас 

Пісня серця ця...

Давай поїдемо у трьох,

Ти і я, а поміж нами – Бог...

Шукав тебе я десь в лісах, полях...

Шукав тебе я десь в лісах, полях, 

У небесних квітах і в чистих, прозорих, 

Як сльоза, струмках. 

Шукав тебе я всюди... навіть у розлуці... 

Прийди до мене хоча б у снах...

Які не бачили тебе в розлуці...

Прийди до мене, коли прийде час, 

І ми побачимо, що Бог поєднує нас...