Коли земля виходить із-під ніг…

«Мене звати Іськович Віта. Моє ім'я дуже цікаве, хоча виникло воно випадково, точніше помилково при реєстрації мене як громадянки цього світу.
Vita – з латинської означає життя.
Народилася в Івано-Франківській області у місті Долина 28 жовтня 1988 року. До 8-го класу навчалася в загальноосвітній школі с. Ракова. В 2001 році я поступила в Долинський природничо-математичний ліцей. Найбільш цікаві роки шкільного життя пройшли тут. Бали, виступи (навчання звичайно) і, нарешті, останній дзвінок. В 2005 році я благополучно закінчила навчання та вступила в вищий навчальний заклад. Вступ в Національний університет «Львівська політехніка» був самим важливим моїм кроком. Місто Львів зачарувало мене з першого подиху. В такому місті хочеться тільки творити і ще раз творити.
Зараз я навчаюся у тому ж місті, в тому ж вузі, на факультеті економіки і менеджменту. Цього року я вибрала спеціальність, за якою буду навчатись – це менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. Надіюся, моя спеціальність буде потрібною і продуктивною для мене», – з автобіографії учасниці студії.
Ніхто і не міг подумати що Vita – життя цієї юної і талановитої, життєрадісної дівчини так швидко обірветься, а чисту душу віднесуть до Бога ангели… Ще б жити і творити. Тішитися весною і красою рідної України, виливати на папір вірші-роздуми і задихатися від Любові… Та 7 квітня рідні, близькі і просто знайомі прощалися з цією світлою душею…

***
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю в правду земну,
Вірю у пісню твою солов'їну,
В мову твою осяйну.
Ти із сонцем переткана
У серпанках ранку,
Твоя доля хрещата
В рідних вишиванках.
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю у Бога могуть,
Вірю у церкву святу і єдину,
Вірю в щасливий твій путь.

***
Як тяжко згадувать минуле,
Та треба все розповісти,
Як до землі тебе пригнули,
Як страшно нищили кати.
А ти терпіла, ти просила
У Бога воленьки щораз
І, як могла ти, так зносила
Отой страшний похмурий час.
Тебе ділили і палили,
Чорнозем крали, хліб і сіль,
Якби могли, то б задушили
Тебе загарбники усі.
Цього не станеться довіку,
Біжить в ясне майбутнє шлях.
Вкраїно, мудра і велика,
Ніким нескорена земля!

Україні
Сотні років у засланнях,
В Сибірах, в кайданах,
Сили ти свої останні
Віддала у ярмах.
Всі сини і дочки твої
Простягали руки
І молили волі тої:
«Як стерпіть ці муки?»
Цього бажали покоління,
Весь український давній рід
І ти звелася із зотління.
І засіяла зірка на весь світ.

Рідна сторона
Світ великий, світ казковий,
Ти у нім перлина,
Богом світу дарована –
Рідна Україна.
Не прожить мені без тебе
Ні одну хвилину,
І ношу тебе у серці
Я одну - єдину.
Ті дерева, що шуміли
У дитячі роки,
Ті стежки, що пролягають
У світи широкі,
Той поріг, що зустрічає
Кожен день людину.
Той рушник, що прославляє
Рідну Україну.

Долина
Де сонце щедро зігріва долини,
Де вежі нафтові вросли у небеса,
Там рідна серцю дорога Долина,
Мойого краю гордість і краса.
Моя маленька рідна Батьківщино,
Як рада я, що також тут живу.
Я завжди вірила, замріяна Долино,
У тебе мудру, горду й молоду .

Рідний Лолин
Тут – жага молодечих літ
І тихе боязке зізнання.
Це Лолин, це чудовий світ
Юнацького Франкового кохання.
Зустрілись очі дівчини й митця
Так чудово жити і радіти,
Та лиш гірка сльоза з лиця:
«Ох, Ольго, як же не тужити!»
Любов чомусь така гірка,
Чи, може, справді він тобі не рівня?
Та ні, любов порівнює серця,
Батькам лиш трішечки прозріння!
Кохання юних літ не в'яне,
Хоч сипле осінь із дерев листки,
Франкова юність перелине
В «Зів'ялого листя» рядки.
Затріпочуть слова, наче серце,
Що від болю й надії щемить,
І захочеться, наче уперше,
Рідний Лолин побачить на мить.

Світочу слова
Найдорожча серцю ця країна -
Люди тут свої, своя земля.
Є тепер в нас суверенна Україна,
Та чи все була вона така?
Скільки він зазнав людського горя -
Рідний, український, наш народ
Йшов через пустелю болю
І не прагнув жодних нагород.
Щоб народ в зневірі не загинув,
А ішов до волі, до мети
Із пітьми Шевченка голос линув,
Як промінчик сонця золотий.
Світоч йшов і кликав всіх до бою
За Вкраїну, землю і народ.
Він не знав ні втоми, ні спокою…
Ось, здавалось, воля грає свій акорд.
Довелось чекати ще століття,
От у нас вже вільная земля…
Він помер, та не одне тисячоліття
Будуть пам'ятати голос Кобзаря.

Каменяреві слова
Коваль, що десь в гірській долині,
Кував слова, міцніш за сталь,
Талант був даний цій людині, -
Творить поезію - кришталь.

Бог в іпостасі поета:
Творитель слова у віках,
І крізь роки несеться лепта
У каменярських цих словах…

То - лепта правди і науки,
Що підіймає до борні,
Щоб не терпіти тяжкі муки,
В нас слово є! Ми - не німі.

Він бачив руки трударів,
Які працюють щодоби.
Він бачив і ніяк не розумів -
Хіба на цій землі усі раби,

Зібрав всі сльози воєдино,
Бо більш вогню гартує мука.
Із кожної людини по сльозині,
І вийшов гнів, а не розпука.

Гнів у слова, і полетіла
Жорстока правда по землі,
Як Україна не хотіла
Хилитися в чужім ярмі.

Любов до рідного народу,
у кожнім слові пломенить.
Найвища цінність – це свобода,
Її зумійте захистить!

***(І.Я.Франкові)
Поет, не скорений у слові,
Свободу ніс через віки.
На суші, а чи десь на морі
Безсмертні скрізь Його рядки.
Хоробрий вісник революцій,
Борець високої мети,
Не декадент він, а Конфуцій
У закликах в свободу йти.
Він – син народного повстання,
Що вирвався з невольних пут.
Хоч і не в перше, та в останнє
Розкрити весь ганебний блуд.
То Каменяр, що трощив скелю,
Неправди, немочі, хвали.
Він не дививсь роками в стелю:
Він в небі був там, де орли.

***
Де ріки бурхливі
Й карпатські вершини,
Де люди щасливі
Працюють щоднини -
Тут казка чарівна,
Казкова країна,
Жила тут царівна,
Що звалась Вкраїна.
Кохала царівна
Поета безтямно,
Кохала наївна,
Кохала не марно.
Бо був він героєм
Для неї завсюди,
Стрічався він з горем,
Ходив поміж люди.
Бо тільки її
Він без тями любив,
Бо тільки для неї
Він жив і творив.

Сьогодні, напевно, радів би із нами,
За вільну царівну прекрасну свою.
Україну звеличив своїми словами,
Свободу наблизив твою і мою.

Вільна жінка
(Лесі Українці)
Коли земля виходить із під ніг,
Коли душа паде і застигає,
Коли від слова замерзає сніг,
Коли у грудях серце завмирає,
Ти встаєш і мусиш бути сильна,
Щоб тобі не міг ніхто і дорікнуть,
А ти є жінка, жінка вільна,
Що легко скаже і про радість, і про лють.
А в тілі мук твоїх окова,
І вся, неначе із сльози,
А ти встаєш і кажеш: «Я готова!»
До волі йти, до правди, до мети.
І ти встаєш і кажеш «Я готова!
В двобій новий ввійти за кращий світ,
Я зможу, я боротимуся знову!»
Від слів цих розмерзає товстий лід .

Чорноробу поезії
Поет, народжений у слові,
У муках істини віків,
Прослав у нашій рідній мові
Красу нескорених рядків.
Він так уміло осідлав Пегаса,
І віжки взявши до руки,
Ніколи вже не помічав він часу
Перо летіло, а попереду думки.
Слова неслися, наче мрії,
Будили рідний край від сну:
«Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю…» -
Поет помер і зірка загасилась,
Поет полинув у туман світів,
Та серце тут навіки залишилось,
Що нам кричить крізь безлічі віків.
Усе ти можеш розміняти:
Красу і гроші, запал до чинів,
Та України ти не смій продати,
Хоча й за міліарди срібняків.

Просвіта
Ми пережили різні лихоліття,
Війна перекотила колесо вогню,
Але уже ціле століття
«Просвіта» йде з народом у однім строю.
Сто років пам'яті й людських надій,
Сто років і переживання, і тривоги.
«Просвіта» освітила шлях подій,
Що привели народ до перемоги.
«Просвіта» – корінь слово світ,
Хоча маленький, але вартий трону,
Бо він створив держави цвіт,
Що переміг ворожі заборони.