Буття земного далечінь

Минуле живе у нашій пам’яті, воскресаючи непохитністю віри і силою духу. Крізь призму пережитих буднів віднаходиш калейдоскоп минувшини і вже не можеш думати мізерно. Історія життя диктує часу свої повчання. Є злочином не думати про критерій істини, що в свій час став імунітетом ментальності цілих націй. Варто б нарешті повчитися на помилках предків, і зачерпнути вина Мудрості із скарбниці Давидових псалмів, забути про нищівні війни, простягаючи нині світові руки та серця, помазані єлеєм доброчесності. Погортати правдиві, інколи трагічні та призабуті сторінки історії запрошує Галина Максимів – завідувач відділу інформації районної газети «Свіча».

Війна богів
Початок Кінця.
Розлився Ніл в обидва береги
У рік отой, коли
Вбивав брат брата.
«Пробач, мій муже,
Що не вберегли
Тебе від зла й жорстокості,
Від ката…» –
Ізіда укриває Озіріса,
Слізьми омите
Покривало чорне.
Так (їй здається)
Захист він дістане,
Тож голову його
До серця горне.
«Мій батьку, я зібрав
Тебе по світі.
По шматтю кров’яному
Я збирав.
Хотів Тебе я нині оживити,
Але у мене хтось
Цей дар забрав.
Нема нічого в безвісті лукавій…» –
Так мовив Гор –
Його законний син.
А десь в кущах із лавра та агави
Спостерігав і незаконний.
Він лиш чув про батька
Що казала мати:
Що він не сам,
Бо має Гора-брата.
Нефтіда полюбила Озіріса.
Було давно.
Пройшли оті часи.
Ізіда, певне, була красивіша –
Бо взяв її за жінку Озіріс.
Шлях до Нефтіди порохом укрився,
Травою й тереном заріс.
Ридали тяжко син і мати…
А потім голови схиливши на поклін,
Почали у дорогу ся збирати.
«Помер… Вже не ожиє він…» –
Так мовили й пішли.
Як звечоріло
Вийшов Анубіс з Демоном Пітьми
Взяв Озіріса й тяв ножем му груди,
Що його Демон з пекла був приніс.
«Іди, я сам… Іди
Тепер я знаю,
Як оживити батька, як знайти.
І перед ним я голову схиляю,
І в діях своїх дійду до мети!».
Він нутрощі забрав. Узяв бальзаму
Молився трьом богам, допоки рана
Не загоїлася.
Тоді поглянув
На зірку Сиріус й
Повітря удихнув
У ніздрі мертвому.
І сталось диво:
Скрутився світ у висохлий листок,
І води Нілу напрям ізмінили,
Й на нім з’явився міст. Місток
до Світу Мертвих:
Ось іде Анубіс –
На ньому маска демона-шакала.
В руці у правій терези.
А позад нього – Озіріс,
За ним – Нефтіда,
Й Ізіда, й Гор іде.
Так Царство Мертвих ожило.
Став Озіріс у ньому царювати.
Тоді обидвох він своїх синів
Почав однако признавати.
Лишився Гор із
Демонами Світла
Мечі кувати до великої Війни.
Анубіс в світ людський виходив рідко.
Хіба лиш при нагоді.
Спом’яни:
Як у пустелі
Вив шакал самотній,
Як кликав в Царство Мертвих
До Отця,
Як звав чергову мумію мерця
Щоби життя вдихнуть, а душу – зжерти.
Не вірив Сет,
Що вже війна гряде,
Мечі й шоломи
Вже блищать до сонця.
Ось армія!
«Молися, бо впаде
Вся влада твоя.
Маю оборонців!»,– так
Мовив Озіріс через Послів.
А Сет чогось боявся,
Та не вірив,
Що Озіріс ожиє,
Не впаде,
Що подолає між світами прірву..
…Одного дня здригнулася земля…
Війна… Хто у ній стане переможцем?
Стоїть планета:
Котиться униз
Залізна Куля
По трухлявій дошці.

***
Заграю я на арфі сумну пісню
Вона для мене – радість у житті.
Бо вже за межі вся розвага вийшла,
Уже старий, й літа мої не ті.
Гріхів я скоїв безліч. Осквернився,
Коли Вірсавію від мужа її вкрав.
Ні перед чим тоді не зупинився…
Та час розплати ось уже настав.
Мій син Авесалом йде проти мене –
Уже царем себе оголосив.
Та хоч і б’ється серце, мов шалене,
Хоч у руках уже немає сил,
Я попрошу суддю, щоб вилив масло.
Щоби наступником оголосив
Сина мойого, Соломона,
Допоки іскорка життя мого не згасла.
Нехай йому зостанеться корона!

Тамара і Амнон
(Діалоги)
– О, сестро, приходи до мого дому,
Як сутінки укриють береги,
Як пальми скинуть з себе всю утому,
Й усе в росі потоне навкруги.
В шатрі моїм вина – якого схочеш,
І фініки, і грона винограду…
Ти вип’єш його, щоб дістать розраду…
Яка красива Ти –
і не зурочиш краси твоєї юної, богине,
Моя Ти сестро, за Тобою гину.
Душа моя не знатиме покою,
Допоки не залишишся зі мною
В шатрі моїм. Наллю Тобі вина…
– О, брате мій, не питиму до дна.
Краще піду до свого дому…
– Та ні, Ти лишишся на ложі цім.
Не буде видко окові чужому
Всіх наших тайн. Усіх моїх бажань:
Я цілуватиму Твої уста і очі,
І руки цілуватиму Твої.
О, близиться вже час наш до півночі,
Та я не п’яний: ніде правди діти –
Тобою нині хочу володіти!
…Ізгас світильник, вилилась олива..
Замовкли птиці, мовби заніміли…
Надворі лютувала сіра злива….
Від сліз невинних ріки заніміли –
Бо гріх тяжкий – сестра в обіймах брата.
– Любов така нещира і проклята.
Вона весь рід ізвела нанівець!
Тобі, Амноне, вже прийшов кінець!
Ти рідну сестру звів, тож мусиш вмерти.
Загинути беззбройний, мов собака.
І на могилі на твоїй, ти знай
Не лишиться ніякого вже знака.
О, вітре буйний, прах його розвій! –
Слова такі сказав Авесалом,
Коли вбивав він свого брата..
Десь недалеко за шатром
Цвіла і зеленилась м’ята.
І кров’ю осквернилась земля.
Зосталася, немов проклята,
Чужа й пустинна навкруги.
Лише дуби запам’ятали дивний шепіт:
«О, сестро! Приходи до мого дому,
Як сутінки укриють береги…»

Корабель стіксу
Другові Дмитрові КВЕЦКУ
Кожен раз, коли до берега ріки Мертвих приходив звичний для Харона вантаж, він одягав новенького капелюха. Старого ж викидав до ріки забуття і капелюхи плавали, наче латаття. Вони вміщували в собі всі залишки людських умів. ( Моя власна притча)
Безмовна блідість й спокій дивний –
І обезкровив Час
Буття земного далечінь:
Душею нині я не кривлю,
Навколо теплиться життя,
А Ви – холодна тінь.
Й здається, наче божевіль,
Я в царстві Вашім – гість.
Мене без впину й каяття
Жалі і смуток їсть:
Вертає з Стіксу корабель
Без Жертв й Поводиря
Харон здіймає перед Вас
Новенького бриля.

Давид і Саул
Монологи за біблійними мотивами.
– Я вб’ю тебе. Ти мій засядеш трон
Синів моїх в пустелю кинеш левам
Ізнищу я твій рід. Бо знаю: зрадиш.
Наповиниться весь край мій диким ревом –
Почнеш війну зо мною ти…
– Сауле, тричі я втікав від списа,
І від отрути, від стріли й ножа.
Невже, скажи, щоби народ спасти,
Треба із братом кревним воювати?
Заберу меч твій срібний. На нім пише:
«Мене спасе і визволить Всевишній».
Бо ти не вартий цю вести війну.
Коли за обрій сонце ляже,
Здобуду перемогу потайну,
Бо не боюся битись я з тобою.
Я з Голіяфом вийшов до двобою.
І – диво Боже: бачиш – переміг:
Я тут. Живий. А велетень поліг.
– Сауле, спам’ятайся, не воюй.
А краще в краї мирно владарюй,
Та дбай за свій народ злиденний.
Не раз вже Господом спасенний.
– Давиде, знаєш свою долю?
Филисимляни виступлять до бою.
Й Саул, і Йонатан загинуть в ньому.
Багато воїнів помруть.
А ти царем зостанешся в Хевроні,
Далі підеш собі в Єрусалим.
Відчинить браму вірна охорона.
Ти їх усіх вбереш у срібні броні.
Будеш ти містом володіти,
І царюватимеш над ним.