Три історії весни

Весна – це квіти, Весна – це сонце, Весна – це натхнення. Тож, нехай Вона надихає завжди! А в подарунок ми приготували для вас прозову добірку.

Бартків Світлана

Я розповім тобі історію

Привіт! Давно хотіла навідатись до тебе. Бачила твоїх батьків. Вони впізнали мене. Та на жаль, нам не вдалося поговорити, тому, що ми були занадто далеко один від одного. Я кивнула їм головою в знак привітання, на що вони відповіли мені посмішкою.

Я вже три дні намагалася не думати про те, що навколо дратівливо – пекучий сніг, незважаючи на те, що зараз березень. Ні, я люблю сніг, але тільки взимку… Так от, я вже три дні намагаюсь не думати про цей дратівливо – пекучий сніг. Закриваюсь в кімнаті, звалююсь втомлено на ліжко, заплющую очі і поринаю в сон… Ні, я не бачу  кольорових картинок! Їх зазвичай багато. Я найчастіше бачу порожнечу – пусту, німу… Борюся з нею і на її місці (завдяки моїй уяві) з’являється райський куточок, де багато сонячного тепла. Бачу метелика. Підбігаю до нього хочу торкнутися, простягаю до нього руку і … рай зник разом з метеликом, знову порожнеча…

Прокидаюсь. Моя кімната, якась дивна, така, як була декількарічної давності, а за вікном сніг…

Ти знаєш, коли ти прийдеш, я  розповім тобі іншу , якусь веселу історію, якої ще немає, на жаль… Та ти не хвилюйся, я знову намагатимусь не думати про цей сірий, дратівливо – пекучий сніг…

Борис Оксана

Квіти для мене

Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це непотрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?

Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...

Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу У моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.

Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває коли довго когось чекаєш. От так і сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук – таких... забутих мною і моїм тілом.

Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.

А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, а інші любили дарувати.

Озивається деренчливо телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.

І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефоні...

Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.

Твої рідні «плачуть.» Я - ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).

Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?

Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

Назарія Веснянко

Казка вчорашнього дня

Не літаючий птах, тобто півень, розгойдує моє ліжко , на якому якусь годинку – дві, звернувшись калачиком, лежу, втративши авторитет у дрімоти, яка ховає від мене сон під подушку, де ночує мій блокнот, в якій час – від часу записую болісні спомини.

Півень, вмостившись на гілці старої яблуні виспівує одні і тіж арії, бо ним захоплюються його подруги кури, які не знають таких вічних істин, як Любов, Кохання і Вірність…У них свій світ і один на всіх цей хвалькуватий, а точніше, розпещений ними ж кавалер…

Неохоче прокидаюся, з під – теплої ковдри вислизає одна і друга нога, без зусиль знаходжу тапочки і виходжу на балкон , посварити на півня, що а ж заходиться від своєї унікальності і неповторності, думаючи, що він великий артист, та в його талант не вірять навіть і половина курей, та вони про це ніколи не говорять, лестять йому, боячись втратити у нього симпатію.

Виходжу на балкон потягуючись, як кіт, що сидить під моїм балконом і дивлячись на клоуна півня вбачаю у ньому і мені соромно того, що займає найпочесніше крісло в державі…Не дозволяючи собі розважати над цією думкою хоча б хвилину, бо пообіцяла сама собі, не «купатися» у болоті політики і не плисти в одному човні (думками) із високопоставленими захисниками власної кишені…

Вода змиває брудні думки і розкриває очі на новий день…

Припадаю вустами до розп’яття, шепочу молитву, заплющивши очі, покірно схилившись перед Батьком Вселеної, віддаю Йому належну хвалу.

На ліжко лягають мої різнобарвні платтячка, нарешті визначаюся з тим, яке сьогодні уляжеться на моєму незалежному тілі. Розчісую обрізані, перепалені фарбами коси, підводжу очі чорним олівцем, злегка змащую їх синіми тінями, в тон плаття і забарвлюю в чорніший колір вії, витягуючи їх щіточкою, для них же призначеною. Мій макіяж триває всього п’ять хвилин, бо інакше почну спочатку, ще не дуже вивчивши це мистецтво…

Вибігаю, за шість хвилин до автобуса, забувши, що взута не в кросівки, а в туфлі на високих підборах. На переході чемно зупиняються автомобілі, а водії, висловлюють своє захоплення мною, як дівчиною, дозволяю їм помилуватися собою, іду повільно, випрямивши спину, посміхаюся, нехай закохуються у мою посмішку, це не так вже й погано…

Автобус, мчить швидко, не так, як взимку, по-черепашому, не зважаючи на своє народження ще в комуністичному СРСР…Сиджу близько водія, з обох сторін біля мене представники протилежної статі, вже правда третьої молодості, та вік не заважає їм торкатися мене поглядами. Добре кажуть, що око, думка і серце не старіє…Не дуже приємно, та намагаюся про це не думати, не зважати. Навпроти сидять два молоді юнаки, які окрім оковитої, давно вже нічого не бачать… Мені їх шкода, навіть, з – під сонячних окулярів, не соромилася вислизнути прозора сльозинка, що застигла на нижній губі. Романтики не перевелися… «Дівчино, - чую прокурений голос ще молодого, але безсоромного чоловіка, а ви знаєте, для чого створені ваші пишні губки?»

«Для помади і усмішки», - кажу різко. «О, ви мене дивуєте, невже ви не знаєте всіх функцій, які виконують ці ніжні органи, я б вам розповів і допоміг пізнати цю істину, ви б не пожаліли, ніхто не жалівся…– «Дякую, шановний, але даруйте Господь створив Адама і Єву людьми, а не тваринами, як півня і курей, отож, призначення моїх губ і мене зокрема, стосується виключно мене і мого обранця, красно дякую, та не потребую уроків, даруйте, не свого ще Адама. Дякувати Богу, це моя зупинка і я виходжу, відчуваючи на собі кілька десятків очей, не хочу чути що вони говорять про мій язик…»

О, я згадала, що хочу в ліс…Бажання реалізується. Ідемо із мамою по ягоди(афени). Дещо засмучує берізонька, що труною лягла на дорогу, це все бешкетник вітер, це він позбавив її життя… магнітом притягують кущі чорних ягодів, на яких гріють свої крихітні тільця мініатюрні ящірки. Зупиняюся, щоб помилуватися їхнім бешкетуванням, на кшталт наших людських забавок…

А далі знайомлюся з новим сімейством змій, певно що в них весілля, бо захмелілі своїм щастям, не шиплять на мене, а витанцьовують свої не зрозумілі для мене аборигенівські танці…

Дощик на пару з вітром намагаються відірвати мене від не простого заняття, та їм це не дуже вдається, безсильні навіть комарі, що проти моєї волі роблять із мене донора, не питаючись чи моя кров згодиться для вливання…

І нарешті поле… квіти… сіно…і подушка…