Вирує Всесвітом Любов

Коли душу торкає смуток, їй хочеться закритися від усіх, щоб скинути з ока сльозу. Сльозу, в якій забагато солі, що розпікає рани серця. Роздуваючи думкою сіль відчаю, хочеться вирвати струп болю, та поволі розумієш, що це нелегко, бо він ще не настільки затвердів, щоб відірвався сам, а навіть незначний до нього дотик призводить до оніміння серця. І тоді на допомогу приходить Ангел-охоронець, простягає перо, вмочене в чорнило, щоб на білому листку викласти строфи болю, що б’ють джерелом життя. Вистражданий, народжений вірш є тим очищенням серця, тим сонцем і тією цілющою водою, що так схожа на істину, яка пізнається ціною втрат. І тоді підіймаєшся над собою, продовжуючи іти дорогою Життя, посміхаючись у вічі усім нещастям. І живеш, збираючи плоди, народжені серцем.
Вірші Лесів Мар’яни не викликають сумніву в її оптимізмі і силі духу.

***
Любов вирує Всесвітом навкруг.
Живе в серцях батьків, подруг,
В душі дорослих і малих,
Живе і в добрих, й трішки злих.

Але Любов – це вічна іскра,
Немов безмежна, довга риска,
Яка з’являється в серцях,
Живе на суші і в морях.

А кажуть, що Любов буває різна:
Та чи вона жорстока і німа є?
Але не сперечайтесь, вона ніжна,
Бо трепетно вітрила щастя підіймає.

Чому? Чого?
Чому з тобою ми зустрілись?
Чому нас доля поєднала?
Чого заліз мені у душу?
Чому тебе я покохала?
Чого на вітер слово кинув?
Чого ж повірила, дурна?
Чому ридаю у подушку?
Чому тепер я вже сама?
Чому не можу сліз спинити?
Чого ж самотня і сумна?
Чому так важко жить на світі?
Чому страждаю молода?
Чому піддалась я обману?
Чому картаюсь за усе?
Чому цей біль вовтузить душу?
Чому усе це не мине?
Чому відкрила тобі душу?
Чого прискіпалась до тебе?
Чому не вірю я нікому?
Мабуть ти осліпив мене…
Мабуть люблю тебе такого!

***
Життя моє так схоже на твоє,
Ніхто нас двох не розуміє,
Але із цим треба боротись
Й ніхто нам зла не заподіє.

Вдихни повітря, розум очисти,
Здолай усі що бачиш перешкоди,
Собі й мені гріхи прости
І не завдасть ніхто нам шкоди.

Лиш не здіймай ти бучі й галасу,
Що дальше буде? Вірю в краще.
Лиш ти не влийся в сіру масу
І попроси у Бога сили ще і ще.

Не забивайся негативом
Ніщо не варте втрати щастя,
А разом добре нам обом,
Не йдім з любовного обійстя.

Помноживши усі надії
Роки не йдуть намарне.
Твої і мої спільні дії
Маля гойдають гарне.

І я раніше побивалась,
Та зрозуміла що не треба,
Бо все, що статись має,
Приходить тільки з неба.

***
Вечір на луги лягає,
Туман поле сповиває.
Сонце падає за гори,
Вітер трави пригинає.
Злегка й віти колихає.
Ніжний запах вверх здіймає.
Це прекрасний запах трав
І водночас квітів сплав.

Зачаїлись у траві
Квіти літні й весняні,
А за гілкою в вербі
Сидить пташка у гнізді.

Крила широко розкрила
І дітей своїх прикрила.
Пташенята тихо сплять,
Лиш листочки тріпотять.

А там ген за небокраєм,
Наче за чужим далеким краєм,
Насувається із хмариною гроза,
Мабуть, розлютилася зповна.

Пролетить над сонним світом,
Покружляє над весняним квітом,
Але заспокоїться й втече,
Її вітер дужий прожене.

А на ранок все минеться,
Більш вона не повернеться.
Все прокинеться від сну,
Квітувати літо стане за весну.

***
О, Боже, скажи за що я страждаю,
Чому ріки сліз щодень проливаю?
Невже ж така грішна?
Чи це все прокляття?
Чи це згинути з світу
Й горіти в багатті?
Якщо це мій хрест – всю вічність страждати,
То краще волію в землі спочивати
Ніж трупом ходячим
По світу блукати.
О, Боже, прости
За всі грішні слова,
Просто доля болюча
Й така не проста…
А як же мені хочеться
З радістю жити,
Забути про жаль,
І сльози не лити.
Я бажаю лиш правди…
Любові… і Тиші,
Та нажаль… не дають…
Мені це найближчі.
І я загортаюсь у чорний папір,
А мене роздирають мов мертву навпіл.
І я… лиш благаю: «Подаріть мені спокій
І буду я жити у стилі гармоній!»

Конкурс віршів "Цінності моєї сім'ї".

До Міжнародного дня родини серед учасників літературної студії «Слово» було проведено конкурс віршів «Цінності моєї сім’ї». Найкращими визнано одразу кількох учасників: Бордун Мар’яну, Вагіль Мар’яну, Довганич Наталію, Морозову Іванну, Сіпеєву Марину, Шибівську Юлію.

Вагіль Мар'яна

***
(життєвий)
Б'ються два серця, хоча не в один такт,
Це серце жінки і дитя всередині – в лоні.
А може звістка ця з висоти щасливий знак,
Про те, що скоро з'явиться син чи доня...

Та не бажаним є маленьке диво на землі.
Зачаття було через сп'янілий розум й тіло.
Все байдужим є, поки ще в силі й молоді,
А що душа? Душа стривожена тремтіла...

І плин ріки нагадує плин нашого буття,
Чи хочеш чи ні, все бумарангом повертає.
В ту мить не страшні слова: пекло, забуття,
«Тепер усі такі. В цьому ж гріха не має?..»

Кудись у темряву повели омана й блуд:
Розваги, насолода і спокуси велика сила.
Вже не поможе ні людський глум, ані суд,
«Мати» остаточний вибір давно зробила…

Росою на землю лягли краплі коралових сліз,
Дитя на сміття – початок життя і уже під укіс.
На роздутті любов – ніжна й свята, та позабута,
Ще не проснулась матері кров – вірність, й покута.

Ідеальна любов – сім'я...
Одне дихання на двох, єднання серця стук,
Електричний заряд по тілу через дотик рук.
Гарячий погляд потопає у закоханій безодні,
Клятва єднання – разом назавжди від сьогодні.

Одне безмежне небо, що не хочеться ділити,
Бурхливе море, яке інші не в силі підкорити.
Загадкове відчуття тепла й холоду водночас,
Кров ще швидше бурлить по капілярах охоче.

Поглядом розбиваються дві планети й злиття,
Неповторне щастя або прірва, що нема вороття.
Поріднення сутності душ і наївне одкровення,
А дитя - Ангел любові,- Богом благословення...

Бордун Мар’яна
Пам’яті мого тата
Заснули сині очі
Понеслись у безмежну далеч
Душа полинула далеко
Від світу земного
Де панують добро і зло
І на душі чомусь так тяжко
Та сльози по щоках біжать
Коли покидають нас рідні
І далеко птахами летять,
Туди, де панує любов
До Бога далеко, на небо
А нам залишається : Віра, Надія, Любов
Надія у те, що їм там легко
Покинули вони світ цей не легкий.
Хоч гірко й сумно тут нам
Вони вже в іншім світі – потойбічнім.
Де бути колись також нам
Так тяжко і сумно на серці
При погляді на фото його
Стискається серце у грудях
І спогади в думці летять
Про те, як добре було нам трьом
Та один покинув сім’ю
Лишились у двох ми тут на землі
Десь там, у світі другім.
Літає душа нам рідна така
Так швидко минає час
Коли немає когось близького біля нас
Коли він з нами був.
Не цінували часу ми проведеного разом
Не знали що останні дні, хвилини він з нами був
Тепер же залишився тільки біль і сум.

Довганич Наталя
Мамусі
Крізь стежини думок ти навчила проходити кроком,
Крізь дороги наук не плисти по одній стороні.
Все життя , ти казала, хай буде для тебе уроком
І за це, може з часом, ще будеш ти вдячна мені.
Ти казала: птахи не літають так просто у небі,
Ти казала: зірки не падуть із небес мимохідь,
Крізь туман, ти казала, з ліхтариком йти лише треба,
І шукати людей для життя навіки, не на мить.
Ти казала: вогонь не палає в серцях одиноких,
Ти казала: віки не проходять без смутку й журби,
Ти казала: старанням лиш можна здобутись досягнень високих,
А без сліз, не буває щасливих стежок до мети.

Морозова Іванна
Таткові
Татусю, любий, серденько ридає,
Щосили б’ється, як у клітці птах
Так довго жду я, а тебе немає,
Мов заблудився у чужих світах.
Якщо побачиш ти самотню квітку
То хай вона про мене нагада…
Звідкіль чекати? Виглядати звідки?
Коли прилинеш до свого гнізда?
До тебе простягаю білі руки
Тебе зову крізь стужі – холода,
На серці стало гірко від розлуки, -
Прошу – благаю серцем я – прийди!

Сіпеєва Марина
Сім'я
Ти будеш мене поцілунком,
І кажеш, що я лиш твоя,
Для мене солодким є трунком
Знаття що щаслива сім'я.

Ти каву несеш мені в ліжко,
І тапки, щоб боса не йшла,
Ховаєш годинника нишком,
Щоб дома лишилася я .

В колисці є лялечка наша,
До тебе сміється вона,
Для неї готова вже каша,
Всім радує душу мала.

Сім 'я - це просто слово,
Для нас є важлива вона
Усе, що захочеш - готово,
Хоч горя зазнали сповна.

Ми знаєм ціну цьому щастю,
Вже була в обох нас сім'я,
Прийти не дозволим нещастю,
У щастя солодке ім’я.

За мене підеш навіть в воду,
В вогонь за тобою піду,
Не дивишся на мою вроду,
Ми разом здолаєм біду!

Колись я була не такою,
З тобою змінилася я,
І рани мої ти загоїв,
Тобі довіряю лиш я.

Ти в мене укладав свою душу,
За мене віддаш геть усе,
Її повертать я не мушу,
Обох, нас кохання спасе.

Мене запитав несміливо,
Чи вийду за тебе, чи ні,
Я того тоді не хотіла –
Боялася дуже брехні.

Її було забагато,
А рани були ще живі,
В житті загубилося свято,
Боялась здобути нові.

Та ти зрозумів і не кинув,
Мені пережить допоміг,
На мане ти сильно уплинув
Мене опікав, як лиш міг.

Забула усе я погане,
Всім серцем люблю тебе я!
Прекрасне це слово - кохання,
Щаслива, що в нас с сім'я!

Шибівська Юлія
Мама
Людина в світі найрідніша
Для мене лиш моя матуся,
Здається, не знайти людей добріших,
За неї вічно я молюся.

Зелені очі, мов перлини
І коси темні, золоті
Про неї думаю я щохвилини,
Бо мама найдорожча у житті.

Була і є безмежно добра
Моя матуся дорога,
Завжди я бачу її образ,
Таких людей ніде нема.

Вона мій ідеал, взірець,
Дорога у життя незламна,
Нема на світі двох сердець
Близьких як я і моя мама.
Колиска дитинства мого.

Кожне серце любов свою має
У кожного своє добро
Комусь дорожчі Гімалаї,
Мені ж Карпати і Дніпро.

Коли побачу я ті гори
І як почую шум дібров,
Забуду я про кожне горе
І в серці спалахне любов.

Якщо в житті я буду десь далеко
Згадаю я про рідний край :
У полі жайворонка, чи лелеку
І край села зелений гай.

Почувши пісню колискову,
Що матінка співала
У серці збережу я мольву,
Що доля щедро дарувала.

Всеукраїнський конкурс прозових творів для дітей про професії!

Видавництво «Грані-Т» спільно з Державним центром зайнятості Міністерства соціальної політики України запровадили Всеукраїнський конкурс прозових творів для дітей про професії. У художній формі вони прагнуть ознайомити дітей молодшого й середнього шкільного віку з різноманіттям професій і їхніми особливостями, а відтак – допомогти юним читачам самостійно обрати фах залежно від своїх інтересів, життєвих цілей, уподобань, а також потреб суспільства.
Детальнішу інформацію про умови конкурсу можна дізнатись за посиланням:
http://www.grani-t.com.ua/ukr/konkurs_profesij/

Про що думав солдат на війні?

ХХ ст. по праву може вважатися століттям суцільних катаклізмів – революцій, війн, небачених в історії соціальних експериментів, побудованих на фанатичній спробі практичної реалізації ідеологічних формул, масових геноцидів, депортації тощо. На жаль, Україні та її мешканцям довелося на власному досвіді пережити всі ці випробування у минулому столітті. Ціна перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка.
Воїни – переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли.
Пам'ять про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі вічно житиме в серцях українського народу й усього людства.

Морозова Іванна
Рідне
Мала Батьківщина вчарує душу
Це рідне село, водограй
Це верби плакучі і яблуні й груші
І неба ранкового сонячний край
Росту я поволі, виходжу я в люди
І дивиться мрійно на мене село...
Мала Батьківщина великою буде
Якщо є до неї у серці тепло.
Від сліз немов осліпли всі
Тяжка долоня долі,
Роздала в руки всім хрести
Скувала всіх у полоні.
В полоні розпачів й жалів
Неначе в страшнім пеклі
Позбавила і власних слів
І радості в оселі
Дивилась в вічі смерть усім,
Стоявши на порозі,
Дітей забрала в матерів
Й кидала при дорозі.
У серці залишився жаль
Хоч це було колись
І ти подумай про печаль
Й за їхні душі помолись.

Дмитрів Марта
***
Він сміявся під гуркіт гармат.
Він сміявся, а кулі свистіли,
Він сміявся, наводячи свій автомат,
Вбиваючи тих, що йому надоїли.
Він сміявся, вбивав,
Захищав Україну,
Першим рвався у бій
І останній його залишав.
Він сміявся і…
Сльози втирав.
І вбивав тих людей,
Що йому надоїли.

***
Про що думав солдат на війні?
Той солдат, що в останні хвилини
Небо синє побачив вдалі
І всміхнувся комусь туди?

Про що думав тоді солдат?
Куди думи його занесли?
Чи він згадував своє життя
Чи, можливо, хотів піти?

А задуматись було над чим…
І над долею матінки сивої…
І над долею дівчини юної…
І над долею всієї землі.

А задуматись було над чим…
Ну чому посміхався солдат?
Він, напевно, побачив крізь час,
Як скінчилася люта війна.

Він, напевно, побачив крізь час,
Як додому вертались бійці,
Як стрічали їх рідні в хатах,
Як співали в гаях солов’ї.

Він, напевно, побачив життя…

Білий сон
Білосніжний вогонь
клекотів впереді
Білі лілії стиха
торкались ніг,
Біле сонце світилось там,
угорі,
І сніжинки кружляли в повітрі,
в дворі.
На маленьку долоньку
впала біла зоря,
І здивовано зойкнуло німе
немовля.
Закричав увесь світ,
почалася війна…
Білий спалах – і знову
німа тишина…
І знов здалека мене манить
вогонь,
Біле сонце сіяє із своїх висот…
І кружляє зоря – білий – білий сніжок.