Барви осені в поетичному блокноті

Відплакало літо свої останні сірі дні, привітно кивнувши леді з золотими кучерями, яка мило посміхалася, обіймаючи теплим поглядом ліси, поля, гаї, садки, в яких роздає зібраний врожай із соковитих фруктів і поживних овочів. Впевнено і граційно ступає по землі заквітчана калиною і хризантемами Осінь, як трепетна Муза, торкається смичком Любові запалених Божою іскрою сердець, що безперечно закохані в неї і оспівають її вроду в своїх віршах і піснях.

Галів Олег
Осінь
Вирує казка золотої днини
І світу щиро дякує Земля,
Неначе скерцо усмішки дитини
В світи далекі стежка пролягла.

Плаче серце безоднею ран
Горобини багряніють грона,
Простягнувся додолу лан,
Одягнула осінь корону.

Осінь
По пристані дощу ступає осінь
Багряне листя сипле із долонь
Напевне ще не зміряла і досі
Чарівність краю мирних оболонь.

Усе вдягнула в кольорові шати
Й пташиний спів й гаї, степи, поля.
Бо для природи є ці золотисті шати,
Які прикриє снігом в відчаї зима.

Осінь
Ти підпалила край надії і життя
Й що дороге для серця вмить згоріло
У відблисках і сонця каяття
І літа темного, немов, привітність тіло.

Тебе сюди приніс безжальний вітер,
Що на шляху усе руйнує вщент.
Скидає листя і ламає віття
В неприязний для радості момент.

І ти неначе квітка осяйна
Синів на трон по черзі виставляєш,
Ти в світі є така лише одна,
Що світ умить підкориш і зникаєш.

Микулин Марія
Осінь...
Кожен день Вона плаче рясними сльозами
І наповнює світ оксамитом гірким.
Пролітає між вулиць сумними вітрами,
А в душі тільки біль і туга за Ним.

Бо пішло її Сонце далеко й назавжди,
Залишивши в душі тільки тінь самоти.
Він пішов в далечінь, не сказавши ні правди,
Ні пустих слів «прощай…», «пробач…», «відпусти…».

Хто ж ця дівчина – Осінь ? Сновида? Примара?
Чи, можливо, душа, що шукала тепла?
Їй хотілось втекти і забитись за хмари,
Щоб ніхто не знайшов, щоб сиділа одна.

Вже кохання не гріє, холодні сльози
Тихо капають вниз і не хочеться так.
Але Осінь жива, бо по світі ще досі
Вона мусить блукати. Самотня.
В дощах.

Вагіль Мар’яна
Осінь...пожовклого терпіння.
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювались з повагою вічне терпіння.
Залишившись на одинці... надія «невеличка»,
Осінь...Опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь...Серця німіють, мов паралізовані,
Страх... не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця, жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів'яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутись до пересічних?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне - нами керує Вища Сила.

Тобі, Україно!

Україна… о, скільки ніжності і любові, трепету і материнської ласки. Україна… це не просто назва, чи слово, інакше від згадки про неї не віяло б таким вогнем, який не обпікає, а навпаки, зігріває душу і серце. І це не дивно, адже вона народила славних і мужніх героїв, що не боялися ні меча, ні вогню, а мужньо прокладали шлях до волі. Великоднім дзвоном радості відзивається її славне воскресіння, а годинник часу вибиває двадцять юних років.
Україно, прийми найщиріші поетичні слова рідних синів і дочок.

Кобинець Світлана

Я – українка, і пишаюсь цим.
Звучить у серці пісня рідна, мила.
І Україна, що промінням золотим
З дитячих літ мене в красу свою повила.

У стрічки українські веселкові,
В ясний вінок, що зеленню буяє.
Й подарувала мами колискові,
Що щастям мені душу зігрівають.

О, Україно, як тебе люблю я!
Даруєш мені сонце, чисте небо.
За щастя твоє Господа молю я,
Майбутнє щоб було щасливе в тебе.

Піцикевич Євгенія
Україна
І було все: і голод, і війна,
Кров рікою розлилась,
Оплакана слізьми вона
Навколішках стояла і молилась.
Молилась до Бога, за душу народу,
Серце якого ще билось.
Молилась за волю, за щастя усенького роду.
Та дух України зламати не можна,
Бо в серці у неї живе любов Божа,
А з Богом вона непереможна,
Вмирає лиш сила ворожа.
І вислухав молитву Бог Святий,
Із рабства встала Україна,
Заколосився лан золотий
І зазвучала мова солов’їна.

Телега Олександра
Тобі, Україно
Встала з колін наша мати Вкраїна
Розбила кайдани, обтерла сльозу
Уже наридалась над тілом дитини
Що вмерла за правду, за волю в бою.

На братській могилі розквітла калина
Червона, мов кров, і гаряча, мов жар,
Чого ж натерпілася наша Вкраїна
Репресії, голод і війни, й пожар.

Люд онімів від знущань пана – ката
Змиритись не міг з ненаситним ярмом
Лихвар же чекав, щоб стогнав, щоб розп’явся
У праці щоденній невільний народ.

А він не стогнав, – він боровся і гинув
За що? За шмат хліба, за клаптик землі
За волю, за єдність, за неньку Вкраїну,
Яка потопала в кровавій ріці.

Чим побудовані пана світлиці?
Кістками героя, на тілі борця
У храмах не чути ні дзвін із дзвіниці,
Ні довгу і тиху молитву отця.

І храму немає: безбожні, прокляті
Їх руки й до Божого храму сягли
Вони розкошують у білій палаті,
А з голоду пухнуть вкраїнські сини.

Байдуже їм, бо вони ненаситні
Забрали останнє й забрали б іще
Коли б ще й життя в срібняках оцінити
Коли б ще продати і серце людське

І ми відбивались від поляка. Хана
Меча москалів і навали монгол
І шабля козацька іскрилась, блищала,
Стинала із плеч мільйони голов.

Засяяло сонце і в нас над землею
І стяг синьо – жовтий в горі майорить
Від кольору неба і сонця, й колосся,
Від кольору щастя, свободи й краси.

І мова постала в красі нескоримій
Куплетами гімну, в рядках молитов
Не дарма за неї боролась Вкраїна
Не марно лила свою рідну кров.

Щоденний труд наш допоможе нині
Здолати ряд великих перешкод
І довести й собі й усій Вселенній,
Що чогось вартий в світі наш народ.

Хай спогад страшний ще зберігся і досі
Чорнобиль – гіркий і пекучий полин,
Та доки ми віримо в краще майбутнє,
Доти ми й гідні своєї землі.

Яка ж має бути твоя Україна
За рік, чи за два, чи за тисячі літ?
В ній твоє майбутнє – це твоя дитина,
А щастя держави – це щастя для всіх!

Зі святом тебе, незалежна Вкраїно!
Міцній, досягай усе повних висот
Хай квітне, буяє твій цвіт – твої діти
Й духовно зростає твій вільний народ.

Галів Олег
Ми Українці
Одноманітність. Все, що є у нас
А може й ні, почулось десь із люду.
І ще є мрії, що несуть крізь час
Й яскравістю сягають Голівуду.

Хто шукає, той завжди знайде.
Наше серце сонячність зігріла,
В цьому, Боже, чуємо Тебе
Твоя сила жить нам повеліла.

Відданість і вірність – наш девіз,
Казка й загадковість – наша доля.
В двадцяту річницю час нас завіз,
А рвані пута вже скорила воля.

Крізь осінь, крізь надії, крізь життя,
Кораблик барвів світло мрій приносить.
З минулого припливши в майбуття,
Своїм єством у краї доле носить.

Тепло дарує радість в світлий час,
Плоди і казку золотої днини.
В буденності вітає вільно нас,
Бо ми сини і дочки України.

Колір щастя

Душа сьогодні поринула в світ казки, піднялася драбиною мрій у царство найшляхетніших бажань, щоб спочити на ніжній голівці шовкової ромашки. Вона має розгадати, яким є колір щастя людини, що уже настільки занурена у власну неміч, яка окрім грошей, не вірить в ніщо. Скинувши пелену з очей, відчула себе в раю і дзвінко засміялася. Барвистим метеликом підлетіла до квіточки і вмостилась на ній, як на колисанці. Повітря наповнилося ніжністю, яку з рукава витрясала ніколи не старіюча Любов. Візерунки Долі райдугою осідали на заплакане небо. Душа зачаровано дивилась на хмарки, потім на хвильки, відтак на пташок і розуміла, що колір не має значення, а щастя – це уміння побачити власний світ мрії, який давно товаришує із поезією, засвідчує Дмитрів Марта.

Літають думи
Літають по світу думи мої,
Ширяють у небі високім,
Блукають по грішній землі
Шукаючи людей одиноких.

Шукають людей, які бачили світ,
Тих, що з останньої сили,
Свої захищали думки,
І ростили власні надії.

Я ж не стала їх захищати,
Клітку для них не придбала.
Я пустила їх світом літати,
Білих лебедів крила їм дала.

І хотіла я їм на прощання
Щоб не було у них протиріч,
Проказати слово останнє
Але сльози полились з віч.

Я промовила зовсім тихо
Так, що чули далеко не всі,
Кілька слів на прощання...Огненних,
теплих, ніжних, правдивих слів.

Летіть мої думи, в небесні простори,
Летіть, мої думи, до зорів ясних,
Летіть, мої думи, де правдонька сяє,
Де вічність і щастя стрілись колись.

Летіть мої думи, пізнайте не щастя,
Пізнайте і сльози й журбу,
Пізнайте кохання і колір прощання
І радість, і сором, і тяжку біду.

Оптиміст
Ти ідеш і у гору дивишся,
Обливаєшся теплим дощем
І весело до неба смієшся
І для горя не бачиш причин.

Заливаєшся сміхом веселим,
По калюжах босоніж бредеш,
Посміхаєшся щиро й наївно,
Не боїшся ніяких проблем.

Не боїшся проблем, не тікаєш
Крок за кроком до мрії ступаєш,
Крок за кроком повільно бредеш.
Щастя в світі своєму знайдеш.

***
На запітнілому вікні
Малює візерунок доля
Малює щастя і нудьгу,
Малює сльози і журбу.

Виводить пензлем по вікні
і радість і нещастя,
Малює смуток і журбу,
Виводить колір щастя.

На запітнілому вікні...
Всі повороти долі,
Усі на світі почуття людські:
і гордість і покора.

***
Як останній лист клен мені пошле,
Як останній раз побачу я тебе,
Як останній раз тебе я поцілую,
Як останній сміх почуєш ти -
Отоді згадаєш ти мене.

Ти мене згадаєш – буде пізно.
Я крізь сльози скажу – «не люблю!»
Я крізь сльози, поцілуюсь з іншим,
Я крізь сльози геть піду.

***
Моє кохання це вже спомин,
Твоє – пекучий в серці біль.
Моя журба – дитяча згадка,
Твоя ж – каміння на душі.

По стежці долі легкою ходою
Я йду і казці в очі заглядаю
Ти підглядаєш ще за мною
Та я тебе вже не кохаю.

Ми йдемо різними шляхами
І кожен камінь свій несе…
Кожен із власними страхами
Кохання не відродить, не спасе.

Коли ж зійдемося з тобою
Згадаємо усе що вже було,
Щоб у словесному двобою
Серце тягар хреста відчуло.

Вирує Всесвітом Любов

Коли душу торкає смуток, їй хочеться закритися від усіх, щоб скинути з ока сльозу. Сльозу, в якій забагато солі, що розпікає рани серця. Роздуваючи думкою сіль відчаю, хочеться вирвати струп болю, та поволі розумієш, що це нелегко, бо він ще не настільки затвердів, щоб відірвався сам, а навіть незначний до нього дотик призводить до оніміння серця. І тоді на допомогу приходить Ангел-охоронець, простягає перо, вмочене в чорнило, щоб на білому листку викласти строфи болю, що б’ють джерелом життя. Вистражданий, народжений вірш є тим очищенням серця, тим сонцем і тією цілющою водою, що так схожа на істину, яка пізнається ціною втрат. І тоді підіймаєшся над собою, продовжуючи іти дорогою Життя, посміхаючись у вічі усім нещастям. І живеш, збираючи плоди, народжені серцем.
Вірші Лесів Мар’яни не викликають сумніву в її оптимізмі і силі духу.

***
Любов вирує Всесвітом навкруг.
Живе в серцях батьків, подруг,
В душі дорослих і малих,
Живе і в добрих, й трішки злих.

Але Любов – це вічна іскра,
Немов безмежна, довга риска,
Яка з’являється в серцях,
Живе на суші і в морях.

А кажуть, що Любов буває різна:
Та чи вона жорстока і німа є?
Але не сперечайтесь, вона ніжна,
Бо трепетно вітрила щастя підіймає.

Чому? Чого?
Чому з тобою ми зустрілись?
Чому нас доля поєднала?
Чого заліз мені у душу?
Чому тебе я покохала?
Чого на вітер слово кинув?
Чого ж повірила, дурна?
Чому ридаю у подушку?
Чому тепер я вже сама?
Чому не можу сліз спинити?
Чого ж самотня і сумна?
Чому так важко жить на світі?
Чому страждаю молода?
Чому піддалась я обману?
Чому картаюсь за усе?
Чому цей біль вовтузить душу?
Чому усе це не мине?
Чому відкрила тобі душу?
Чого прискіпалась до тебе?
Чому не вірю я нікому?
Мабуть ти осліпив мене…
Мабуть люблю тебе такого!

***
Життя моє так схоже на твоє,
Ніхто нас двох не розуміє,
Але із цим треба боротись
Й ніхто нам зла не заподіє.

Вдихни повітря, розум очисти,
Здолай усі що бачиш перешкоди,
Собі й мені гріхи прости
І не завдасть ніхто нам шкоди.

Лиш не здіймай ти бучі й галасу,
Що дальше буде? Вірю в краще.
Лиш ти не влийся в сіру масу
І попроси у Бога сили ще і ще.

Не забивайся негативом
Ніщо не варте втрати щастя,
А разом добре нам обом,
Не йдім з любовного обійстя.

Помноживши усі надії
Роки не йдуть намарне.
Твої і мої спільні дії
Маля гойдають гарне.

І я раніше побивалась,
Та зрозуміла що не треба,
Бо все, що статись має,
Приходить тільки з неба.

***
Вечір на луги лягає,
Туман поле сповиває.
Сонце падає за гори,
Вітер трави пригинає.
Злегка й віти колихає.
Ніжний запах вверх здіймає.
Це прекрасний запах трав
І водночас квітів сплав.

Зачаїлись у траві
Квіти літні й весняні,
А за гілкою в вербі
Сидить пташка у гнізді.

Крила широко розкрила
І дітей своїх прикрила.
Пташенята тихо сплять,
Лиш листочки тріпотять.

А там ген за небокраєм,
Наче за чужим далеким краєм,
Насувається із хмариною гроза,
Мабуть, розлютилася зповна.

Пролетить над сонним світом,
Покружляє над весняним квітом,
Але заспокоїться й втече,
Її вітер дужий прожене.

А на ранок все минеться,
Більш вона не повернеться.
Все прокинеться від сну,
Квітувати літо стане за весну.

***
О, Боже, скажи за що я страждаю,
Чому ріки сліз щодень проливаю?
Невже ж така грішна?
Чи це все прокляття?
Чи це згинути з світу
Й горіти в багатті?
Якщо це мій хрест – всю вічність страждати,
То краще волію в землі спочивати
Ніж трупом ходячим
По світу блукати.
О, Боже, прости
За всі грішні слова,
Просто доля болюча
Й така не проста…
А як же мені хочеться
З радістю жити,
Забути про жаль,
І сльози не лити.
Я бажаю лиш правди…
Любові… і Тиші,
Та нажаль… не дають…
Мені це найближчі.
І я загортаюсь у чорний папір,
А мене роздирають мов мертву навпіл.
І я… лиш благаю: «Подаріть мені спокій
І буду я жити у стилі гармоній!»