Маленька долонька у моїй руці

І знову літо… Пора, коли сонечко найдужче полюбляє пестити землю, особливо, замучену весняними дощами. Літо - це коли пахне скошеною травою, а очі милують різноманітні польові квіти, яких пустун - вітер, ритмічно, мов у танку злегка підносить… Це коли струмочки біжать до річки, щоб обнятися із нею… Це коли пташки миють дзьобики у прозорих хвилях і витьохкують ніжні мелодії… Літо - це великий кошик усмішок подарований тепленькому зайченятку, що присів погойдатися на щічці дитини, дитини, з якої виростає Людина.
Мар’яна Григорська-Габор, молода мама – студентка знайомить нас із своєю маленькою донечкою, своєю кровинкою, якій щоночі співає власно складені колискові.

Донечка
Спить в колисочці дитина
Пташка золота,
Крапля моя чиста – чиста,
А в душі проста.
Ти як ангел в людськім тілі,
Молишся за нас.
Дякую тобі серденько,
Що ти є у нас.
Ручка твоя, мов пелюстка
Троянди - княгині
Навіть сонце поклонившись,
Всміхнеться дитині.
Я до неба доторкнусь
І взяла частинку,
Тебе пташечко кохана
Донечко, дитинко.

***
Пішло сонце спочивати,
Бо покликала вже мати.
Сплять зайчатка у куточках,
А хмаринки в небесах.
Гномик спить в травичці
Добраніч синичко.
Дзвінким голосом сказав,
Як в травичку спать лягав.
Сплять ліси й долини,
Гори і низини.
Ведмедики бурі
І квіти чепурні.
Метелики кольорові
В ночі не літають
І пташечки веселкові
Уже не співають.
Весь світ спить,
Лише вітер гуляє
І між сонною травою
Пісеньку співає.
А ще місяць і зіроньки
Спати не лягають.
Вони у день сплять,
А у нічку по небу гуляють.
І ти спи моя доню
І хай тобі присниться,
Що ти з ангелами в небі
Отримала крильця.
Заспівай моя дитино
Пресвятому Богу
І ні на що не замінюй
До неба дорогу.

Колискова
За горою сіло сонце
Пішло спочивати,
А до нас до хати
Сон йде ночувати.
Спи моя маленька,
Донечко рідненька
Сон іде до тебе
Й доля щасливенька.

Дрімота в обіймах
Тихий сон приносить,
А твоя матуся

В Бога долі просить.
Щоб зло тебе доню
Повік не торкалось,
А щастя в віконце
Щодня усміхалось.

Душа моя
Маленька долонька у моїй руці,
Цікавістю світяться очі невинні,
У мене від щастя сльоза по щоці.
Життя все віддам цій дитині єдиній.
І перше це: «Мамо!» що зірвалось з губ,
Які ще ніколи гріха не казали.
Торкнусь до малесеньких твоїх рук,
Бодай вони зла ніде не стрічали.
Тебе заколишу на своїх руках,
Немов у колисці тебе загойдаю
І хай у тендітних святих твоїх снах
З тобою я доню до неба злітаю.
Із трепетом щічки торкнуся твоєї,
В невиннії очі твої я загляну.
Душі ти частинкою стала моєї,
До тебе любов і добро приверну.

Пісня ангелу
Над тобою я схилюся
Заспіваю: «Ти не плач,
Хай тобі рідненька сниться,
Що стрибає сонце – м’яч!»
Хай тобі присниться доню,
Що веселка в небесах,
Опускається до тебе
І до Бога вкаже шлях.
Хай дрімота – стара бабця
Нам постукає в вікно
Ти засни, ти постарайся,
Що там завтра – все дано!
Лише б ти була здорова,
Лише б доброю була,
Ти дитино моя кровна,
Щоб, як квіточка цвіла.
Щоб твій ангел – хоронитель,
Оберіг тебе від зла,
Сам Ісус Христос – Спаситель,
Щоб провадив до добра,
Щоб Пречиста Діва Мати
На руках тебе несла,
Щоб в майбутню бурну днину
А ж до неба привела.
Над тобою я схилюся
Спи серденько, засинай
Я до тебе посміхнуся,
Так мене запам’ятай!

Барвінок
Стелися барвінку попри мою хату,
Щоби в хаті жили люди всім багаті.
Сплітаю з барвінку зелений віночок,
Щоб у мене були донечка й синочок.
Ще один віночок з квітів чорнобривців
Щоби доця була красуня у світі
Я вкладу в віночок квіти пречудові,
Щоби мала донечка сни всі кольорові.
А щоби розумна була ця дитина
Посаджу барвінок в полі і в родині
Буде розростатись барвінок квітучий,
Буде моя доня щаслива й везуча.
Красивий барвінку, квітами пахучий
Цвіти, розвивайся попри чорні кручі.
Не бійся барвінку, що ніхто не знайде,
Бо по своє щастя хтось й до кручі прийде.

А вічна є лише Любов!..

На землі немає нічого вічного, та ні, є – Любов…
Ми забули про любов… Забули, що брак любові веде до деградації суспільства.
Кохання… безумство… смак медового щастя і ліс з чорної кавової гущі…
Чи ми чуємо голос власної душі?
Отож, визнаймо, задивляючись у власне серце: «Любове, о як я за тобою скучив(скучила), прийди і наповни все моє єство! Осядь на трон мого серця!»
Кличте, і вона прийде!.. Неодмінно прийде і принесе радість. Позбавить всіх залежностей, які поневолюють і заряджають смутами нашу ауру…
Любов… А хто вона така, ця шляхетно-толерантна леді?
«Любов – це сила, котра змінює Всесвіт, запліднюючи матерію творчою енергією. А цілющі властивості любові можуть сприяти подоланню конфліктів і об’єднати людство не лише у планетарному, а й у космічному масштабах» – писав Л.Толстой, а з цим не можна не погодитись…
Людська мудрість гласить: «Любов – це сила життя, це правило для виконання всіх правил!».
«Шукаючи її, знайдемо все можливе на землі щастя» – читаємо у повчаннях святих отців.
Невже ми дозволимо загинути світові через брак любові? Нам, насправді, пора стати людьми та пора перестати боятися Любові!!! Як добре, що молодь живе тут і тепер! Як добре, що прагне любові, вчиться любові і любить.
Про все це читайте в поетичних рядках учениці ліцею Курташ Ірини.

Любов
Хто сказав, що любові немає?!
Це не правда, я вам скажу,
Не живе та душа, що не вміє кохати,
Воскресає лиш той, хто говорить «Люблю!».

Хто сказав, що любов не вічна?!
Хто сказав, що вмирає вона?!
Перед нею безсильна природа
І людина, людина – слабка…

Ти мовчиш і ховаєш очі
Відчуваєш безмежну печаль,
І сумуєш тому, що не хочеш,
Визнати це, на жаль…

Байдужість
Найбільше в світі я байдужості боюся,
Коли не чують твого серця стук
Коли не хочуть привітатись, усміхнутись,
Коли не бачать сліз і твоїх мук.
Боюсь також коли не помічають,
Хоч добре знають хто ти і звідкіль,
Хоч пам’ятають, точно пам’ятають,
Та ти для них неначе сіра тінь…

Любіть ворогів
Любіть ви ворогів своїх,
І проклинати їх не треба,
Ви краще в Бога попросіть
Всього, чого їм зараз треба…

Не осудіть свою рідню,
Чужих людей, чужу родину
Бо є суддя, який знайде
І в вашім серденьку провину…

Настане ще великий суд,
Тоді згадаєте про душу,
Потрібно ж їй лише добра,
Та дехто каже:

«Я не мушу,

Любити всіх, любити все,
Себе люблю і цього досить…»
Цього не досить, знаю я,
Душа любові ще попросить…

Люби людей

Люби людей за мить і вічність,
Люби за зло і доброту
І за чиюсь смішну дволикість
І простоту і прямоту.
Люби за щастя і невдачу,
Люби за все, за все, що є,
Тоді, повір мені, побачиш –
Зрадіє серденько твоє…
Життя до тебе усміхнеться,
І другом стане ворог твій,
Лише одне тебе благаю:
Ти світ цей полюбить зумій!
Забудь про біль, забудь образу,
Забудь про зло, що на душі,
Тоді відчуєш ти одразу
Як добре й весело тобі.

Любов простить…
Не кохає той, хто квіти дарує,
Поцілунки, віршові рядки,
Не кохає той, хто зорі малює,
І приносить французькі духи,
А кохає лиш той, хто усе пробачає:
Твою слабкість, минулу любов,
Він у день і в ночі за тобою страждає,
Пробачаючи знов і знов…

Біла птаха
Летіла крізь нетрі біла птаха
І звуть її Любов,
Від неї дехто утікає,
А хтось чекає знов і знов…
Ти не чекай, не сподівайся,
Її благаю не шукай,
Вона прийде нежданим гостем, -
Тоді, прошу, не відпускай!

Рятуйте своє кохання!

А ми ж не встигли ж то
Кохання врятувати,
Було занадто невідкладних справ,
Немала часу я «люблю» сказати,
А ти мовчав, чомусь мовчав…
Ми стрімголов летіли у буденність,
Кохання дружбою з тобою нарекли.
Раділо сонце, усміхались зорі,
А ми мовчали, хоч щасливими були
Чому все так?
Чому все не інакше?
Ця дружба поламала нам життя
Відчула я коли серденько плаче,
А ти відчув що значить самота.

А він та вона не зустрілись…
Жили собі на світі дві людини,
Самотніми усе життя були,
Щовечора усіх святих просили,
Щоб у житті вони допомогли…
У дівчини були красиві очі,
До пояса виднілася коса,
Її душа була уся безмежна,
Гаряча і мов сонечко ясна.
А хлопець був розумним і вродливим,
Він усміхався радісно до всіх,
Любив життя, любив свою гітару,
Любив батьків, любив на світі всіх…
Та доля десь блукала між лісами,
Не бачила вона ці дві душі,
Не бачила їх сльози вечорами,
Не чула їх сердець сумні пісні…
Ці дві людини в самоті померли,
За ними сумували навкруги,
Та вірили батьки, що після смерті
З’єднає доля душі навіки.

І гіркота пече полинна…

Вже 24 роки поспіль невтихаючим болем в серцях українців віддається трагічний дзвін Чорнобиля. Відлуння біди стихне ще не скоро, її будуть відчувати на собі й майбутні покоління. Чорнобильська катастрофа ніколи не зітреться з народної пам’яті.
26 квітня – це день, коли сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними; пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках!

Галів Олег
***
Зігрівала серце думка про домівку:
«Зміну здам й додому я помчусь.
Потруджусь лише одну годинку
й на дивані в спальні простягнусь».
У вікно зоря світила ясно.
Ось світання. Ось прийдешній день.
Та в душі моїй чомусь погасли
світлі струни доблесних пісень.
Лиш одну мелодію я слухав,
як ревіли збратані сирени.
І вогонь мені у серце стукав,
Бо давно очікував на мене.

***
Перелиставши анкети життя,
переставлявши місяць, зорі, сонце,
Вогню стрімке задумане буття
В чорнобильське постукало віконце.
У келих долі зливши страх і сум
Життя скосивши, наче попелу самум.

***
Перегортавши сторінки життєві,
та осягнувши таїзну вершин.
Пандус вогню охоплює пустелю,
АЕС пустелю вбивств страшних машин.
Із чаші світу тихо розіллявшись,
Вогонь панує в сферевім гнізді.
І в небеса ракетою здійнявшись
Чорнобилю дарує смутні дні.

Курташ Ірина
Спогади про ЧорнобильЖахливий день для неньки України,
коли здригнулася уся Земля,
в минулому репресії і війни,
та знов померло не одне її дитя.
І досі в серці щось болить і плаче,
у тиші я запитую: чому?
Чому померли ці невинні люди?
Життя віддали, та для чого і кому?

Чорнобиля попіл
Чорнобиля попіл у серці моєму
розвіяти вітер не в силі,
сльоза на щоці, бо юність чиясь
спочиває далеко в могилі…
Хтось і досі живе тим життям покалічений,
хтось лікує хворих дітей,
хтось оплакує рідних, і ніким не помічений
блукає серед людей…
Заховаймо нестерпний той погляд байдужості,
І згадаймо жахливий день,
запалімо в серцях нетлінну свічу
за померлих, невинних людей.

Катастрофа моєї земліЧорнобиль-страшна катастрофа,
катастрофа моєї землі,
а, здавалось, біда десь далеко –
ми сміялись у вічі біді.
Збудували великий хрест,
і себе ж розіп’яли на ньому.
Безліч мертвих, і безліч тих,
Що не мають власного дому…
Чути крик у нестримнім вогні,
та нічого, нічого не вдієш.
«Боже мій», - ти шепочеш собі,
А далеко в душі радієш,
Що живий, що не там, де вони,
І життя несміливо триває…
Тут немає твоєї вини,
але їхньої теж немає…

Ненько, Україно!Чому ж ти, ненько -Україно,
своїх дітей не вберегла?
Одна лиш мить – і все змінилось,
у смерть перетворилося життя.
Згадай: весна квітуча і чарівна,
так ніжно усміхалася тоді,
і люди цій весні раділи,
так щиро, і востаннє у житті…

Іде старенька…Іде старенька по обпаленій землі,
не впізнає села свого і хати:
«Я народилась і жила лиш тут,
то ж тільки тут я буду помирати.
І деревце, що вітер колиха –
воно живе, як я – наполовину,
хоч в серденьку бринить страшна печаль,
та рідний край до смерті не покину…»
Нам дивними здаються ті слова,
багато щирості у них і стільки болі,
слова людини, що немало прожила,
і не боїться, так як ми, гіркої долі.

Сем'янків Наталя
XX століттяКатастрофа 20 століття
Горе людства змочено в сльозі
Чорний день – 26-те квітня
Оповитий в темній імлі.
Наче рана стискає серце
Кожен спогад вогнем пече
Лихо атомне, що смертю зветься
Ніщо в пам'яті людській вже не зітре.
І хоч пройшло вже літ немало
Біль з часом зовсім не вщухає
Лунають, як вирок людству грізні слова:
«Чорнобиль, тридцяти кілометрова зона».

Весна 86-гоНаближається весна двадцята
Від страшної квітневої дати
Дня, коли дав збій прогрес -
Стався вибух на Чорнобильській АЕС.

Людство все і досі пам'ята
День, коли здригнулася планета
Вибухнув реактор і в ту мить
Мирного неба потемніла блакить.

Все навкруги отруїла отрута
Безліч життів молодих забрала
Землю усю захопила у пута
Страшна чорнобильська біда.

Ніщо не пощадила атомна отрута
Просякла все і землю, і річки
Життя завмерло у лісах і луках
На довгі наступні роки.

Двобій зі смертю
Над Чорнобилем - сіре і тихе смеркання,
Над Чорнобилем - звична українська ніч
У веснянім саду стрів хтось своє кохання,
І голубила тишу не смілива річ.

Вже і північ пробила, закінчились танці
Все заснуло міцним, обнадійливим сном.
Раптом там , над четвертим реактором станції,
Пекельні дими піднялись за вікном.

А там, Чорнобиль, його сонні люди,
А в хлопців завдання: людей цих спасти!
Радіація швидко просочиться всюди,
Пожежники знають, як службу нести.

Киплячий бітум пропалює чоботи,
В'їдається в шкіру й нестерпно пече.
Чергові на станції працюють, як роботи,
А мертва вогненна хмара повзе.

Полум'я знялось смертоносне, нестримне,
Та люди кинулись в клекіт вогню,
В двобої страшному зника особисте,
Не бачити милої більше йому.

З тріском скорчилась велика площина,
Підповза до людей задушливий дим.
Унизу десь заплакала чиясь дитина,
І мати безтямно скричала затим.

Здригнулась планета, земля і люди,
Дерева покрились чорними росами,
Калинові сльози полились повсюди,
Не вибіжать діти тепер тут босими.

Чорнобиль - кимось закодоване місто,
Чорнобиль - так веліла судьба.
З ним, напевно, землі було тісно,
В майбутньому жде його доля сумна.

Люблю і вірю

Квітневу поетичну сторінку відкриває завжди замріяна і залюблена в людину дівчина, яка крім свого серця любить заглядати в інші, щоб закинути туди тепле проміння віри і любові, щоб вони зігрілися і випромінювали щастя.
Нас вона запрошує довірити Творцю Всесвіту, який благословляє своїх люблячих дітей, що радо йдуть в Його обійми.
Наталія Красівська народилася і живе в гірському селі Витвиця. Закінчила Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. Працює за фахом вчителем англійської мови 1-их – 5-их класів.

***
Люблю і вірю
Вірю і люблю
Про щастя неземне я мрію
І серце своє Богу віддаю.

Я на Землі миттєва гостя
І залишаю незабутній слід,
Як промінь чистого, ясного сонця,
Я всіх зігрію і свого життя залишу плід.

***
У чому сенс життя?
Життя в любові.
І скільки вічного у цьому слові
Бо ж Бог – Любов…
Для нас Він Дорогий Отець
Із Ним тривогам всім кінець.
Його Любов є досконала.
Її не буде нам замало,
Лиш падаймо Ісусові в обійми,
Бо ми Його, ми Божі, Божі діти!

***
О, я так хочу легендою стати
Навіки лишитись у людських серцях
Горіти нестримно, незгасно палати
І показати правдивим свій шлях.

Шлях, яким помандрую до мрії
В ній щастя і радість віднайду
Де, може комусь, запалю надії,
А може, когось, до життя поверну.

***
Кому потрібні всі мої слова?
Моє життя – кому воно потрібне?
Уже не хочу забуття,
І вірю, кращого я гідна!

Минають дні, минають ночі
Душа болить, а серце хоче
Нового, чистого, святого
Із думкою про це я йду до Бога.

Іду. Чи дійду, ще не знаю
Ісусе, поможи, благаю
Дорога в рай завжди терниста
Іду по ній, щоб серце було чистим!

***
Одного ранку сонце встало
Мене збудило і сказало:
«Сьогодні день лише для тебе
Роби усе що хочеш і що треба!»

Подумавши я зрозуміла,
Що доля на руках моїх сиділа
Тепер, нарешті, буду жити
Людей любити, Господу служити.

Та ні, не сталось…
Чорна туга серце з’їла –
Увечері із сонцем я прощалась…
Марними сподіваннями себе труїла.

Сказала я: «Мене не чують
І демони на мене всі чатують
Образа душу рве, не відпускає
Якби ж я знала, що мене чекає?»

…Настане новий день
І знову сонце скаже:
«Сьогодні все лише для тебе
Будь сміливішою, а Бог підкаже…»

***
Він і вона зустрілися й не знали,
Що стежки їх сплелися вже в одну.
У серці тільки біль і тугу мали,
А Бог перетворив життя у казку чарівну.

І ожили, й зміцніли крила,
І полетіли до небес…
Вона в обійми падала і мліла
І щиро вірила у світ чудес.

Він гордий, благородний, як орел,
Обігрівав свою прекрасну пташку,
За руку доля їх вела
І щастя дарувала ласку.

І Бог благословив їх шлюб:
Дитя одне, а потім друге…
Кохання є, якщо є поряд Бог.
В житті кохаючи народжуєшся вдруге.

Якщо коханням серце запалити,
То вже ніколи не погасне в нім вогонь.
Він і вона для Бога будуть жити
І щастя не піде із їх сердець, і з їх долонь.